Залучення учасників громади до процесу прийняття рішень 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Залучення учасників громади до процесу прийняття рішень



Практична робота в громаді ґрунтується на праві гро­мадян брати безпосередню участь у виробленні рішень, які стосуються їхнього життя, у забезпеченні їх достовірною і вичерпною інформацією. Пасивність громадян у цій спра­ві свідчить про недостатню їх обізнаність з процесом ви­роблення рішень або про спотвореність, несправедливість цього процесу. Для збалансування, оптимізації його і до­сягнення необхідної справедливості здебільшого потрібне втручання особи чи групи осіб, які мають відповідні навич­ки роботи в громаді.

Включення (залучення) громадян до прийняття рі­шень може бути продиктоване їх внутрішньою потребою, непідробною зацікавленістю всім, що відбувається у гро­маді, сподіванням на поліпшення справ або бути ініційо­ване соціальними працівниками чи іншими сторонніми чинниками.

Залучення громадян — процес, який забезпечує безпосередню участь громадян у виробленні і прийнятті суспільне значущих рі­шень, що позначаються на їхньому житті.

Залучення членів громади відбувається на різних рів­нях, кожному з яких властиві відповідні форми і методи роботи. Серед цих рівнів виокремлюють:

1. Надання інформації громадянам (інформаційні пові­­домлення, репортажі, звіти про дії ініціаторів програм,­органів влади; постійна програма або тематична серія пуб­­лікацій про проблеми і послуги для громадян; рекламні­матеріали, прес-релізи, прес-конференції; інформаційні'­бюлетені, брошури, плакати й інформаційні щити; «стінна­преса» і виставки друкованих матеріалів, інформаційний­потенціал читальних залів, місцевих архівів, довідково-ін­­формаційних'центрів, служб розповсюдження офіційних­інструкцій та інших матеріалів; інформаційні поштові від­­правлення, урочисті заходи, місцеве кабельне телебачення­і відеопродукція; служба паблік рілейшнз (англ. риЬИс ге-­Іайопв — зв'язки з громадськістю); власна сторінка в Інтер-­неті). На цьому рівні не є актуальними сприйняття інфор­­мації громадською думкою, «зворотний зв'язок» тощо.

2. Інформаційний зв'язок з громадянами (визначення­контактних осіб; робота у гуртках; суботні сніданки, діло­­ві обіди з лідерами, активістами громадських угруповань;­обговорення питань в групах; залучення громадських організацій; робота з учасниками акцій протесту і непокори; листівки, газетні купони із спеціальними питаннями:! «га­рячі лінії»; скринька для пропозицій; години прийому громадян для надання консультацій; опитування грсРмад-ської думки; громадські слухання; дні «відкритих две­рей»; акції уповноважених за роботу зі скаргами грома­дян; громадські наради у вузькому колі; публічні дебати). Уся ця робота зводиться до інформування громадян про зміст дій з обов'язковим від стеженням їх реакції на іІДфор-мацію, тобто з налагодженням зворотного зв'язку.

3. Діалог з громадою (налагодження формальних (Меха­­нізмів сталих консультацій і переговорів з представікика-­ми різних громадських груп, наприклад об'єднанням меш­­канців мікрорайону; наставницька допомога громадським­лідерам; спільне планування заходів; діяльність сл;;Ужби­забезпечення участі громадян у самоврядуванні; органі­­зація відкритих заходів з прийняттям рішень; спільні­офіційні дискусії). Суть цього процесу полягає у вз:;аємо-­обміні інформацією; апробації й коригуванні ідей,» пла­­нів, проектів; оптимізації важливого для добору уч^сни-­ків маневру організаційними, фінансовими, людськими­ресурсами тощо.

4. Партнерство з громадою. Його основою є спільна від­­повідальність влади і громади за процес самоврядування,

спільне розроблення конкретних рекомендацій і їх втілєння при формуванні й реалізації місцевої політики; розвинена співпраця з органами самоорганізації населенні (Д°радчими, наглядовими, профільними, змішаними комісіями, комітетами і радами, а також комісіями, комітетами і радами з контрольними повноваженнями, з нормативно-правових питань), консультаційні послуги експертів; Ді­яльність спеціальних робочих груп або комісій, орп'ашза-ція референдумів.

5.Самоврядування. На цьому рівні є всі можлїиворт1­для контролю громади за реалізацією програм, участі у здійсненні влади (громадяни самостійно вирішують свої справи, використовуючи владу як інструмент самовряду­­вання).

Ці методи і форми залучення більше стосуються І функ­ціонування територіальних громад, однак є прийня1тними і для інших їх типів. За оптимальних умов залученй851 має розвиватися від пасивної участі і звичайного інформування членів громади до самомобілізації, особливістю :яко1 є ініціативний аналіз громадянами ситуації в громаЯтивна їх участь у її розвитку, незалежність їх від зовнішніх інституцій тощо. Наприклад, у 15-тисячному місті Ред-Вінг, що у центральній частині штату Міннесота (США), спроби залучити громадян до розроблення плану землеко­ристування завершилися їх участю в аналізі інших аспек­тів життя. Проект плану було розроблено спеціальним ви­конавчим комітетом із 15 осіб (мера, адміністратора місь­кої ради, представників влади округу, шкільного округу, місцевих підприємств, торговельної палати, туристичних компаній і медичних закладів). Реалізація проекту поча­лася з одноденної зустрічі з місцевими мешканцями. З ме­тою їх залучення до проекту було розіслано поштові пові­домлення лідерам громади, об'єднанням громадян, а та­кож опубліковано статті й оголошення про це у місцевих газетах. Протягом наступних місяців відбулося ще кілька дводенних семінарів з обговоренням актуальних для міста проблем транспорту, парків, планування центральної час­тини міста, районів. Загалом місто залучило до моделю­вання своєї перспективи понад тисячу громадян.

Українське законодавство також передбачає безпосе­редню участь громадян у житті територіальної громади, однак досвід такої роботи ще незначний, оскільки тради­ційно процес прийняття рішень відбувався «згори дони­зу», на основі директив центру. При ухваленні рішень міс­цеві органи влади не брали до уваги суспільний інтерес громади, що посилювало їх зневіру у можливість донести громадськості свою думку. Тому особливо важливим на су­часному етапі є розуміння необхідності залучення грома­дян до місцевого управління, вироблення форм і методів такої участі, її оптимізація. Певні перспективи щодо по­ліпшення ситуації можливі внаслідок впровадження в Ук­раїні адміністративно-територіальної реформи.

Запитання. Завдання

1. Який аспект функціонування громади є найважливішим для її­розвитку?

2. За якими параметрами визначають профіль громади?

3. У чому полягають особливості реалізації соціальних програм у­громаді?

4. Підготуйте сценарій підготовки і проведення перших зборів іні­­ціативного комітету, стурбованого становищем інвалідів у невелико­­му районному центрі.

 

5.Складіть план кампанії пошуку ресурсів у громаді для організа­­ції соціального заходу (фестивалю дітей із особливими потребами,­літнього табору для підлітків із розумовою відсталістю тощо).

6.Від чого залежить вибір форми залучення громадян до проце­­су прийняття рішення в громаді?

7.Які форми залучення громадян недостатньо використовуються­в сучасних українських умовах?

8.Уявіть, що Ви працюєте у сільській громаді із високим рівнем­безробіття серед жінок. У чому полягає особливість планування і реа­­лізації програм у такого типу громаді? У який спосіб можна залучити­громадськість та групи в громаді до процесу змін? Які ролі Ви як соці-­альна(ий) працівниця(к) будете виконувати в цьому випадку? У чому­полягають ризики та обмеження впровадження програм у такого ти­­пу громаді?

Теми рефератів

1. Планування соціальних програм у громаді.

2. Втілення програм у громаді.

3. Форми залучення членів громади.

4. Розвиток громад: перспективи для України.

 

 

4.3. Догляд у громаді

Більшість людей, які мають проблеми зі здоров'ям або за віком не можуть самостійно повноцінно функціонувати, надають перевагу отриманню послуг за місцем проживан­ня, у звичних для них умовах, а не у великих стаціонарних закладах, де багато що їм доводиться опановувати заново, домінує серійний принцип організаційної роботи. Ця тен­денція властива країнам із будь-яким ступенем економіч­ного й соціального розвитку. Тому в сучасній соціальній роботі важливого значення надають створенню закладів у громаді, що обслуговують тих, кому потрібна стороння підтримка на короткий чи тривалий час.

Значення догляду в громаді

Розвиток догляду в громаді пов'язаний з процесами де-інституціалізації, тобто переходом до альтернативних інс-титуційних форм догляду, і відповідає гуманістичним засадам соціальної роботи, тенденції до гуманізації соціаль­ного життя загалом.

Догляд у громаді — метол соціальної роботи, спрямований на за­безпечення людям, які мають проблеми фізичного, психічного здоров'я або особливості, спричинені їх віком, можливості жити незалежно у своєму помешканні чи в наближених до домашніх умовах.

Завдяки догляду в громаді людина має змогу неребува-ти у звичному середовищі, підтримувати традиційний ритм життя, поєднувати самообслуговування з необхідними послугами, а також елементи формальної і неформальної взаємодії. Цей вид роботи спирається на інтегрований під­хід, який передбачає надання соціально-медичних послуг вдома, а також використання за потреби госпіталізації і резидентних (невеликих стаціонарних) установ.

Організація догляду в громаді є частиною соціального планування, оскільки мережа соціальних служб у ній по­винна враховувати різнопланові потреби клієнтів. Нап­риклад, люди із проблемами психічного здоров'я часто не можуть перебувати в сім'ях, а тому для них створюють: «будинки на півдорозі» (медико-соціальні заклади тимча­сового проживання, де людина проходить соціальну реабі­літацію після посиленого медичного лікування); групові будинки (постійне житло для 10—12 осіб, кожна з яких має власну кімнату); гуртожитки і притулки (тимчасове житло); соціальне житло (надане муніципалітетом зви­чайне помешкання, куди регулярно навідується соціаль­ний працівник). Крім цього, у громадах можуть функціо­нувати денні центри і клубні будинки, майстерні з розвит­ку навичок, інформаційні центри і служби представництва інтересів. Важливими складовими системи догляду в грома­ді є кризові центри, телефони довіри, будинки для тимчасо­вого перебування (їх використовують у випадку, якщо пос­тійні доглядачі певний час не можуть виконувати свої функ­ції), служби ескортування (супроводу) тощо. Частиною цієї системи є і надання побутових, реабілітаційних послуг на дому. До роботи в громаді належить і фостеринг — тим­часове усиновлення чи опікунство дітей-сиріт, людей із функціональними обмеженнями, літніх людей, котрі по­требують постійної сторонньої допомоги. Формування ці­лісної мережі догляду в громаді потребує значних ресурсів і соціального капіталу громади, цілеспрямованої соціаль­ної політики держави.

Отже, для надання догляду в громаді необхідна розга­лужена і багатопрофільна система резидентних і денних закладів. При організації послуг у громаді важливо вихо­дити з об'єктивних потреб громади і можливостей для їх задоволення, якнайактивніше залучати волонтерів до на­дання послуг, розвивати місцеву ініціативу, використову-II вати різноманітні можливості для отримання фінансуван­ня поза межами громади, якщо її мешканці не здатні ін­вестувати достатні кошти в розвиток служб у громаді.

Принципи догляду в громаді

Надання послуг у громаді ґрунтується на системі прин­ципів, які визначають ціннісні засади у плануванні, орга­нізації й оцінюванні діяльності місцевих державних і не­державних соціальних служб. До таких принципів нале­жать:

1. Відмова від біологічного і дотримання холістичного­підходу — підходу, який передбачає ставлення до користу­­вачів соціальних послуг не як до патологічних суб'єктів, а­передусім як до особистостей. Відповідно до нього оціню­­вання ситуації, складання і реалізація плану втручання­мають здійснюватися з урахуванням усіх потреб особис­­тості.

Холістичний підхід є принциповою антитезою підходу біологічному, орієнтованому на різке протиставлення здо­ров'я і хвороби, розгляд людей із обмеженими можливос­тями як потенційно недієздатних. Холізм визначає здо­ров'я як самостійну цінність, засновану на єдності розуму, тіла і духу, підтримувати яку повинна кожна людина. За­галом він ґрунтується на давній східній філософії, яка роз­глядає людину як цілісну, самодостатню, самокеровану і саморегульовану сутність.

2. Неперервність догляду. Цей принцип полягає у за­­безпеченні підтримки користувачів послуг на всіх етапах­їхнього життя, тобто організації схем і програм відповідно­до потреб людини у кожному ріковому періоді. Це передба­­чає цілеспрямовану координацію реалізації соціальних­програм і діяльності соціальних закладів. Однією з форм­такої координації є практика, за якою соціальний праців­­ник, який здійснює функції куратора, передає клієнта ін­­шому кураторові — працівникові іншої соціальної служ­­би, яка продовжуватиме догляд за ним.

3. Орієнтація на потреби клієнта. Послуги в громаді є результатом діяльності соціальних служб, реалізації різ­­номанітних проектів і програм, спрямованих на забезпечення різнопланових потреб соціальне вразливих груп лю­дей за місцем їхнього проживання. При визначенні змісту, складанні плану догляду конкретного клієнта, оцінюванні його результатів вирішальними є з'ясування й оцінювання його потреб і ресурсів, а не можливості соціальної служби чи погляди соціального працівника.

4. Деінституціалізація (звуження сфери впливу соці­­альних інститутів). Однією з тенденцій догляду в громаді ­є широкомасштабне вивільнення пацієнтів насамперед ­психіатричних лікарень, ув'язнених, а також осіб, які перебувають у стаціонарних установах. Закриття психі­­атричних лікарень, інтернатів для дітей-сиріт, інших ­стаціонарних закладів має супроводжуватися створенням ­спеціальних мультидисциплінарних команд при місце­­вих державних медико-соціальних службах; налагоджен­­ням роботи мережі соціальних служб і центрів у громаді;­орієнтацією на інтеграцію чи реінтеграцію людини в гро­­маду; залученням благодійних і волонтерських організа­­цій до надання послуг вразливим групам у громаді. Відпо­­відно до цієї орієнтації у Західній Європі відбулися розук­­рупнення закладів соціальної сфери і наближення їх до­споживачів послуг; розвиток недержавного сектору, який­перебрав на себе багато функцій, що виконували раніше ­державні служби; організація неформального догляду, ­впровадження госпрозрахункових принципів у цій роботі.

5. Принцип нормалізації («соціальної валоризації»).­Ґрунтується він на переконаннях, що перебування в уста­­новах закритого типу небажане для людей із будь-якою па­­тологією; майже всі особи, навіть зі стійкими вадами, мо­­жуть і повинні мати нормальне і повноцінне життя у гро­­маді, отримувати необхідну їм індивідуальну підтримку. ­Згідно з цим принципом до особистісного розвитку (роз­­витку самостійності, соціальної активності) здатні й особи ­з розумовою відсталістю і проблемами психічного здо­­ров'я. Тому послуги в громаді мають бути спрямовані на­те, щоб їх користувачі не опинилися в ізоляції, а почува­­лися членами громади, були інтегрованими в неї та в сус­­пільство.

Ідея принципу нормалізації належить датським і шведським фахівцям; з часом вона прижилася у багатьох європейських країнах.

6.Принцип інтеграції у суспільство. Основою його є со­­ціальна модель інвалідності, яка (на відміну від медичної­моделі, що зводила проблеми людини до патологій і хво­­роб) наголошує, що визначальна роль в обмеженні повноправного функціонування людини в суспільстві належить оточенню. Відповідно до цієї моделі інвалідність є станом, спричиненим не фізичними, психічними чи розумовими по­рушеннями людини, а взаємодією з непристосованим до її можливостей середовищем. Інтеграція соціальне вразливих людей у суспільство, як стверджують прихильники цієї концепції інвалідності, пов'язана зі створенням альтерна­тивних соціальних і пристосованих до їх потреб об'єктів, а також засобів, завдяки яким вони могли б вести максималь­но повноцінне суспільне життя.

Останнім часом у західноєвропейських країнах набула поширення модель культурного плюралізму, згідно з якою людина з певними вадами організму є багатогранним інди­відом, а її інвалідність — лише одна з особливостей її люд­ської природи. Це започаткувало якісно новий підхід до розв'язання соціальних проблем людини з функціональ­ними обмеженнями, системи догляду в громаді.

7. Принцип дестигматизації (зняття стигми). Провідна ­ідея його полягає в недопустимості таврування, суспільно­­го відторгнення представників соціальне вразливих груп­(людей похилого віку, які живуть з ВІЛ, з інтелектуаль­­ною недостатністю, функціональними обмеженнями то­­що). Ставлення до них має ґрунтуватися на визнанні їх ­особистостями, прийнятті такими, якими вони є, на пова­­зі до їхньої честі та гідності.

8. Доступність послуг. Усі послуги у громаді мають бу­­ти максимально наближеними до місця проживання клі­­єнта, сприяти його пристосуванню до життя серед звичай­­них людей, тобто передбачати можливість відвідування ­закладів громадського користування, спілкування із соці­­альним оточенням. У цьому сенсі важливі географічна (те­­риторіальна) доступність послуг, зрозумілий і незабюро- ­кратизований порядок їх отримання, зручний час роботи ­соціальних служб. В організації соціальної роботи важли­­во розрізняти об'єктивну недоступність послуг і сприйнят­­тя послуг як недоступних тими, для кого вони призначені­(наприклад, через нерозуміння потенційними клієнтами ­критеріїв соціального обслуговування або його умов та ­процедур).

Дотримання цих приципів дає змогу соціальним пра­цівникам на рівні громади створити таку систему догляду, яка відповідатиме потребам членів громади і сучасним стандартам практики соціальної роботи, її філософії пова­ги права людини на вільний вибір форми і місця отриман­ня послуг.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 1749; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 107.21.85.250 (0.013 с.)