Предмет соціології громадської думки

Громадська думка є одним із найцікавіших феноменів суспільного життя. Особливо важливе значення громадської думки у сучасному суспільстві. Численні факти свідчать, що у демократичних країнах неможливо ігнорувати думку громадськості, а відтак — вона істотно впливає на перебіг усіх соціальних процесів. Вона не обов'язково узгоджується з правилами логіки, іноді швидкоплинна, аморфна, суперечлива, але ігнорувати її у наш час — неможливо. Громадську думку іноді порівнюють до атмосферного тиску — якщо спеціально не звертати на нього уваги — його не бачиш і не відчуваєш, але він все одно тисне на тебе навіть тоді, коли ти не задумуєшся про його існування.

Аналізом проблем, пов'язаних із виникненням, формуванням і функціонуванням громадської думки займається галузева соціологічна теорія, яка називається соціологією громадської думки.

Подальше уточнення сутності соціології громадської думки вимагає визначення об'єкта і суб'єкта, а також предмета цієї наукової дисципліни.

Об'єктом соціології громадської думки є громадська думка — як стан масової свідомості і як соціальний інститут. Характерними особливостями об'єкта є:

- по-перше, це явище, подія чи факт соціального життя, які тісно пов'язані з інтересами спільноти і мають високий ступінь актуальності (наприклад, можемо говорити про наявність громадської думки з приводу того, чи можна довіряти певному політикові, чи варто скасовувати смертну кару або стосовно якості води у міському водогоні але не з приводу того, якою є хімічна формула води чи певних положень філософії Платона);

- по-друге, об'єктом громадської думки може бути тільки подія, явище чи факт, які допускають різноманітне витлумачення (скажімо, комусь музика Петра Чайковського подобається, а комусь — ні, хтось є прихильником ідеології лібералізму, а хтось є її противником);

- по-третє, об'єктом соціології громадської думки можуть бути тільки ті події, явища і факти соціального життя, що є інформаційно доступними спільноті, яка є суб'єктом громадської думки. Характер отримуваної інформації виявляє вирішальний вплив на зміст і поширення громадської думки.

Суб'єктом громадської думки є спільноти різного рівня — від населення всієї планети або окремої держави і аж до окремих спільнот певного міста чи села. Соціальну спільноту об'єднує спільність інтересів. Виділяють спільноти різного типу: територіальні, демографічні, професійні, етнонаціональні, державні та ін.

Предметом соціології громадської думки є її соціальні аспекти і характеристики: структура, закономірності, канали, механізми формування, ставлення великих соціальних груп до актуальних явищ, подій чи фактів соціального життя.

Громадська думка — це сукупність поглядів індивідів стосовно певної проблеми, яка зачіпає інтереси певної групи людей. Для визначення точніших меж феномена громадської думки, належить усвідомлювати її відмінність від наукового знання. Громадська думка є думкою, переконанням, а не знанням, бо вона не є обґрунтована науково. В її змісті завжди існує деяка частка непевності, дискусійності, вона допускає розбіжності у поглядах і точках зору. Саме тому громадська думка найчастіше стосується питань, пов'язаних з політикою, економікою, правом, мораллю або мистецтвом, де найбільше суперечливого і такого, що зачіпає інтереси людей. Крім того, громадська думка не може існувати без свого носія. Як тільки заходить мова про певну думку, відразу виникає питання: а чия це думка? Хто її відстоює? Зауважте, що нам і в голову не приходить поставити подібне питання щодо наукових знань (абсурдно звучить запитання на зразок "Хто саме відстоює ідею, що сума кутів трикутника дорівнює 180°?").

 

64. Типології суспільств, як і типології будь-яких соціальних явищ (наприклад, держав, партій, конфліктів), можна роз­глядати як метод наукового пізнання, що полягає в диферен­ціації різних суспільств за певною ознакою з наступним їхнім групуванням за схожими рисами. Удаючись до типологічного опису суспільств, дослідники мають можливість зіставляти різні суспільства, порівнюючи їх, систематизувати знання про них, досягаючи істини у процесі пізнання суспільної організації людського життя.

Серед класичних типологій суспільств, яких нараховується не один десяток, виокремимо найбільш уживані та поширені.

Марксистська типологія суспільств відома із середини XIX ст. Згідно з нею,існують п'ять типів суспільств, сутнісні риси яких зумовлені способом виробництва: первісні, рабо­власницькі, феодальні, капіталістичні та комуністичні.

Технократична типологія суспільств набула особливої популярності в другій половині XX ст. Згідно з нею виділяють три типи суспільств:

1) доіндустріальні, або традиційні, що ґрунтуються на сіль­ськогосподарській цивілізації, а їхня технологічна основа -ручна праця;

2) індустріальні, які ґрунтуються на індустріальній цивілі­зації, а технологічна їх основа - машинна праця;

3) постіндустріальні, котрі базуються на інформаційно-комп'ютерній цивілізації, а технологічну основу їх становлять знання й інформація.

Термін "постіндустріальне суспільство" ввів у науковий обіг американський соціолог Д. Рісмен у 60-х pp. XX ст., значного поширення набув він із виходом однойменної книги Д. Белла в 1973 р. Постіндустріальне суспільство він розглядає як таке, в економіці котрого пріоритетними стають не галузі виробни­цтва товарів, а виробництво послуг, проведення наукових до­сліджень, розвиток освіти, підвищення якості життя. На думку Д. Белла, провідним класом у такому суспільстві стає новий клас технічних фахівців, технократів, експертів, консультантів.

Прибічниками теорії постіндустріалізму стають багато захід­них учених, які використовують різну термінологію, зберіга­ючи єдність у трактуванні сутнісних рис постіндустріального суспільства. Так, Р. Дарендорф уживає термін "посткапіталі-стичне суспільство", А. Етціоні - "постсучасне", Е. Тоффлер, Р. Арон - "інформаційне", 3. Бжезинський - "технотронне".

Досить часто вживаною є історична типологія суспільств. У загальних рисах її окреслив Е. Гіденс. Згідно з нею, ви­окремлюють два типи суспільств: ранні (суспільства мис­ливців, збирачів, скотарські, аграрні, традиційні) та сучасні типи. Останні, в свою чергу, поділяються на:

• суспільства першого світу (від XVIII ст. дотепер) - США, Західна Європа, Японія, Австралія, Нова Зеландія;

• суспільства другого світу (від початку XX ст. до початку 90-х pp. XX ст.) - СРСР, держави Східної Європи, що згодом, унаслідок політичних і економічних реформ, переходять до су­спільств першого світу;

• суспільства третього світу (від XVIII ст., коли вони були колоніями, дотепер) - Індія, африканські та південноамерикан­ські країни;

• "нові" індустріальні країни - Бразилія, Мексика, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Малайзія, Тайвань*.

Досить поширеною є типологія суспільств світу за політич­ними режимами, згідно з якою виділяються демократичні, авто­ритарні й тоталітарні суспільства. Близькою до цієї є типологія, запропонована К. Поппером у книзі "Відкрите суспільство та його вороги". Він розподіляє всі суспільства на відкриті (демократич­ного типу з пріоритетом прав людини) та закриті (тоталітарного й авторитарного типів з утиском прав і свобод людини).

Наприкінці XX ст. набула популярності макросоціологіч-на концепція "золотого мільярду", згідно з якою існують високорозвинуті суспільства за рахунок матеріального ви­робництва, що насамперед здатні забезпечити своїм членам (а це приблизно мільярд населення Землі) гідне життя, та решта суспільств, які становлять джерело дешевої сировини та деше­вої робочої сили для високорозвинутих суспільств.

Кожна з наведених типологій суспільств має право на існу­вання, базується на власних теоретико-методологічних за­садах, має відповідний поняттєвий апарат, за допомогою якого можуть бути розкриті сутнісні характеристики суспільств.

 

65. Соціальні інститути суспільства та їхня роль. Основні типи, функції та структурні елементи соціального інституту.

Система соціальних інститутів визначає економічний, політичний устрій суспільства, тип культури освіти та ін. Багато в чому розвиток суспільства йде через формування і діяльність соціальних інститутів.

Чим ширше інституалізована сфера в системі соціальних зв'язків, тим більшими можливостями володіє суспільство. Зрілість суспільства саме і визначається багатоманітністю соціальних інститутів, їх розвинутістю, здатністю надійно, стійко, професіонально задовольняти різноманітні потреби індивідів, соціальних спільностей людей.

Соціальний інститут — це своєрідна форма людської діяльності, заснована на чітко розробленій системі правил і норм відповідно до соціального статусу і ролі, а також на розвинутому соціальному контролі за їх здійсненням. Соціальні інститути підтримують соціальні структури і порядок, стабільність у суспільстві.

Соціальні інститути, що формуються в процесі складання соціальної структури суспільства, є важливим компонентом соціальних зв'язків і соціальних дій, цементуючим фактором соціальної структури суспільства. На різних ступенях соціальних процесів у суспільстві відбувається конкретне становлення і розвиток інституційних форм. Соціальна структура — це не тільки сукупність, система соціальних спільностей, верств і прошарків, а й інші інституційні організаційні форми, що забезпечують розвиток соціальних спільностей, їх переміщення, надають стійкість і певність соціальним зв'язкам і соціальним діям. Регулярний, стійкий характер, цілеспрямованість дій і взаємодій надають саме системи соціальних статусів і соціальних ролей, забезпечують повну організованість у суспільстві.

Соціальні інститути відрізняються за типом потреб та інтересів, вирішуваних ними проблем. В соціології виділяють п’ять основних: економічний, політичний, освітній, релігійний і сімейний.

Економічні інститути — найстійкіші, із суворою регламентацією соціальних зв'язків у сфері господарської діяльності (виробництво, розподіл благ і послуг, регулювання фінансів, організація і поділ праці, трудова діяльність, ринок, власність та ін.).

Політичні інститути — тобто соціальні інститути, пов'язані із завоюванням влади, її здійсненням та розподілом, забезпеченням функціонування суспільства як цілісності: держава, адміністративні органи, політичні партії і рухи, об'єднання, армія та ін. Тут поширені певні форми діяльності: мітинги, демонстрації, вибори та ін. Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальні спільності, групи, що спеціалізуються на її реалізації, політичні норми, регулюючі відносини в середині політичних інститутів і між ними, а також між політичними і неполітичними інститутами, матеріальні ресурси, необхідні для досягнення поставленої мети.

Інститути культури і соціалізації — найстійкіші, чітко регламентовані форми взаємодії з приводу зміцнення, створення і поширення культури, соціалізації особи, оволодіння ними культурних цінностей суспільства (сім'я, освіта, наука, художні творчі об'єднання та ін). В сучасних розвинутих суспільствах домінуючим виступають інститути науки і масової вищої освіти, що забезпечують інтернаціоналізацію цінностей, компетентність, ерудицію, незалежність особистої відповідальності і раціональності, ефективності дії та ін. У високо розвинутих суспільствах соціальними інститутами стають і багато видів діяльності в сфері науки, медицини та ін.

Релігійні — регулювання стосунків людини та трансцендентних сил.

Родинні — пов'язані зі шлюбом, сім'єю, соціалізацією молоді.

Соціальні інститути здійснюють у суспільстві важливі функції: інтеграцію і об'єднання суспільства, диференціації, поселення за певними соціальними статусами і ролями, вироблення чітких норм, правил, принципів життєдіяльності суспільних спільностей; регулювання відносин у соціальних спільностях, залучення людей до суспільної діяльності, здійснюють соціальний контроль.

Усі соціальні функції інститутів можна поділити на:

· основні та не основні;

· універсальні (притаманні всім чи багатьом інститутам) та специфічні (властиві лише конкретному інституту);

· явні та латентні.

Явні (зазвичай формальні) - Зафіксовані в нормативних документах, усвідомлені і прийняті причетними до певного інституту людьми, підконтрольні суспільству (наприклад, в інституті освіти: набуття грамотності, професійна соціалізація тощо).

Латентні (приховані) - Офіційно не заявлені, але насправді здійснюються (наприклад, в інституті освіти: "соціальна селекція", що виявляється у закріпленні і досягненні через систему освіти (елітарні престижні вузи, які дають затребувану професійну кваліфікацію) соціальної нерівності.

Універсальні функції соціальних інститутів:

Регулятивна - регулювання відносин між членами суспільства. Полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дії індивідів у межах соціальних відносин (забезпечується виконання бажаних дій і усунення небажаної поведінки).

Інтегративна - згуртування та мобілізація соціальних груп. Полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що загалом забезпечує соціальну стабільність суспільства.

Транслююча - передавання соціального досвіду.Соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління.

Комунікативна - розповсюдження інформації.Спрямована на забезпечення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.

Репродуктивна (відтво-рювальна) - Кожне суспільство прагне продовжити своє існування в часі і просторі історії. Тому в ньому створюється відповідний інструментарій (сукупність засобів і ресурсів) для відтворення відносин, структур, соціального порядку загалом. Багато що залежить від міри впорядкованості суспільних дій і стосунків. Відбувається рух від хаосу до порядку й організації.... процес перетворення окремої позитивно спрямованої дії (продуктивної у плані підтримання існуючого порядку) в масову, масової - в обов'язкову (рух від вчинку до звички, традиції, правила і, нарешті, регулятивного принципу).

Комунікативна - спрямована на певну організацію (інституціалізацію) суспільного спілкування: між поколіннями, соціальними групами, професіями, культурами (субкультурами), окремими видами історичного досвіду тощо.

66. Соціальні процеси, соціальні зміни і соціальний розвиток як категорії загальної соціологічної теорії.

Категорії та поняття в соціології відображають передусім особливості об´єктивної реальності, виокремленої практикою людей, яка стала об´єктом даної науки. У категоріях соціології втілюються якісна конкретність і цілісність, суттєві риси і характеристики, вузлові моменти, стан зрілості, а також можливості розвитку та вдосконалення досліджуваного об´єкта.
Розрізняють дві основні групи категорій соціології:

1. Категорії, що пояснюють статику суспільства, його структуру з виокремленням її основних підсистем та елементів. Серед них такі категорії, як «соціальна спільність», «соціалізація», «особистість», «соціальна група», «соціальна верства», «соціальна стратифікація», «соціальний контроль», «соціальна поведінка» та ін.

2. Категорії, що характеризують динаміку суспільства, його основні зміни — причини, характер, етапи тощо. Ці категорії вказують, як змінюється соціальний об´єкт, якими є особливості його розвитку. Серед них такі категорії, як «соціальний розвиток», «соціальний протест», «соціальна зміна», «соціальний рух», «соціальні процеси» та ін.

Соціальна зміна позначає зміни будь-якого роду, що відбуваються протягом деякого часу в соціальних спільнотах, групах, інститутах, організаціях і товариствах у їхніх взаєминах один з одним, а також з індивідами; соціальна зміна - найбільш загальне поняття, що характеризує соціальну динаміку.

Таким чином, соціальні зміни, що включають в себе соціальний прогрес, визначають розвиток. Інші ж, які не несуть на собі ні позитивного, ні негативного змісту, визначаються як соціальні зміни. При цьому, одні й ті ж соціальні зміни в суспільстві, іноді можуть характеризуватися як прогрес / регрес, а іноді як прості соціальні зміни.

Оскільки соціальні зміни зачіпають всі елементи суспільства, прийнято розділяти їх на 4 рівні:

- соціальний (глобальний) рівень - це зміни, що зачіпають всі сфери суспільства (економічну і технічний розвиток, політичні революції, кризи, глобальні міграції, урбанізація)

- рівень великих соціальних груп - зміни в соціальній структурі суспільства (соціальне розшарування, соціальна і професійна мобільність)

- рівень інститутів і організацій - зміни, що відбуваються в рамках окремих соціальних інститутів (реформи і реорганізації окремих сфер суспільного життя)

- рівень міжособистісних відносин - зміни соціальних зв'язків між окремими індивідами

Соціальні зміни більш високого рівня зазвичай призводять до змін нижчого рівня. Зміни нижчого рівня зазвичай не приводять до змін на більш високому рівні, якщо тільки ці зміни не стають масовими і не носять кумулятивний характер.

Узагальнивши і проаналізувавши існуючі теорії розвитку, можна умовно розбити їх на три групи: соціокультурні, індивідуально-технологічні та соціально-економічні. Кожна з теорій виділяє свій певний фактор суспільного розвитку.

Соціокультурні теорії вважають головними зміни відбуваються у соціокультурній сфері суспільства - світогляді, релігії, системі цінностей та менталітеті соціальний групи, суспільства і цілих епох

Усі види соціальних змін, і перш за все - соціального розвитку, за характером, внутрішньою структурою і ступенем впливу на суспільство можна розділити на дві великі групи - еволюційні зміни і революційні зміни.

Еволюційні зміни - це часткові і поступові зміни, що здійснюються як досить стійкі і постійні тенденції до збільшення або зменшення яких властивостей, якостей, елементів у різних соціальних системах, і купують, в зв'язку з цим, висхідну або низхідну спрямованість.

Революційні зміни

На відміну від соціальної еволюції, яка приймається всіма школами соціології і розглядається як природний стан суспільства, у відношенні поняття революції, його визначення та значення для розвитку суспільства, в соціології немає єдиного думка.

Можна виділити три підходи до визначення революції:

Робить акцент на масштабності та радикальності змін ("революція - несподівані, радикальні зміни в політичній, економічній і соціальній структурі суспільства" - Алан Буллок)

Соціальний процес — послідовна зміна станів у соціальних системах і підсистемах, соціальних інститутах та організаціях, соціальні зміни в динаміці. У широкому розумінні соціальний процес є сукупністю односпрямованих соціальних дій, які можна виокремити з сукупності інших. Соціальний процес являє собою довгу серію взаємодій між людиною і суспільним середовищем. Він передбачає насамперед відносно однорідну серію явищ, що у своєму динамічному взаємовпливові дозволяють отримати нове знання. Серія соціальних явищ може бути зрозуміла як процес, якщо:

- зберігає ідентичність у часі, яка дозволяє вирізнити її з інших серій

- явища, що передують, зумовлюють бодай частково явища, які йдуть за ними

- стан речей, що утворюють соціальний процес, обов'язково не є однорідним.

Соціальний процес може розглядатись як система структурних та функціональних змін у соціальній системі чи як повторювана, упорядкована за певними параметрами соціальна взаємодія. У соціології соціальний процес — це взаємодія людей, що визначає функціонування і зміни в людських стосунках, у становищі соціальних груп, окремих індивідів, тобто в соціальній структурі. Це може бути серія соціальних явищ, зв'язаних між собою структурними чи причинними (функціональними) залежностями, які спричинюються до переходу певної соціальної системи, підсистеми, будь-якого соціального об'єкта з одного стану в інший.

Соціальний процес здійснюється під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, має стійкий порядок взаємодії своїх компонентів, тривалість у часі і спрямованість до певного стану об'єкта. Сам соціальний процес — це розгортання потенціалу особистості, утвердження в системі суспільних відносин ролі й статусу соціальних груп, класів, етнічних та інших соціальних спільнот, способу життя людей. Кожен соціальний процес охоплює кілька стадій, які відрізняються за змістом, механізмами, способами зв´язку його елементів. Характеризуючи соціальні процеси, необхідно враховувати такі ознаки, як стадійність, фазність, етапність, різноступеневість їх організації, перебігу і розвитку.

Соціальний розвиток розглядається як окремий випадок соціальних змін, що мають або спрямованість у бік поліпшення / ускладнення / вдосконалення / прогресу, або в бік регресу.

Соціальний розвиток — це процес життєдіяльності людства та його складо­вих частин (рас, мегаетносів, етносів, су­бетносів) у навколишньому природному середовищі, який зумовлений як свобо­дою людської волі, так і об'єктивними закономірностями. Ці закономірності або закони — певна фіксація стану, який виражає загальний перебіг речей.

67. Соціологічна система О. Конта та її вплив на розвиток соціології.

Конт висунув ідею соціології як науки про закони функціонування та розвитку суспільства в цілому, окремих суспільних явищ. Він зазначав, що у своїй галузі соціологія повинна вирішувати такі ж завдання, які в інших галузях знань вирішують фізика, хімія, біологія, на відміну від конкретних наук (мінералогія, ботаніка, зоологія), завданням яких є опис конкретних явищ, а не встановлення їхніх законів. Конт писав:«Розумна політика не може ставити собі за мету змусити розвиватися людство, яке рухається завдяки власним імпульсам відповідно до закону, так само незмінного, як і закон гравітації, хоча і більш гнучкого. Але вона ставить собі за мету полегшити розвиток людства, навчаючи його».

Соціологія, на думку Конта, є наукою про суспільні явища взагалі, її закони однаково актуальні для всіх часів і всіх народів.

Розглядаючи історію суспільства, О. Конт дійшов висновку про існування трьох стадій розвитку людського інтелекту в історії людства:

- теологічна (до 1300 р.) – панує релігійний світогляд, тому винуватцями усього, що робиться у суспільстві, є над­природні істоти або трансцендентні сили (духи, Боги);

- метафізична (1300-1800 рр.) – панує абстрактно-умоглядне тлумачення речей, замість богів на арену вихо­дять абстрактні причини і сутності, які сприймає розум (ідеї сувере­нітету, права, легітимність уряду у політиці тощо). Зароджується кри­тика існуючого суспільства;

- позитивна або наукова (з 1800 р.), коли стає відчутним вплив науки на суспільство, – вчені стають у центрі його духовного життя. Люди звертаються до законів, заснованих на емпіричній очевидності, експерименті. Розвиток стає відкритим, завдяки науці людина все більше пізнає реальність.

"Закон трьох стадій", згідно з Контом, перш за все визначає такі етапи, які проходить людство у своєму розумовому розвитку, у своєму прагненні пізнати навколишній світ.

Конт прагнув об'єднати суперечливі ідейні традиції: просвітительську ідею прогресу і традиціоналізм, просвітительський раціоналізм (навіть у якобінському культі Розуму він бачив передбачення позитивізму) і середньовічний католицизм. В останньому йому особливо імпонувала ідеологія соціально-ієрархічної і наднаціональної структури. Конт вважає застарілої християнську догматику, але не релігію як таку. Він прагне усунути Бога ім'ям релігії. Сама ж релігія вічна, тому що людина, у його інтерпретації, - істота не стільки раціональне, мисляче, що міркує, скільки емоційне, що почуває, віруюче. Але для відновлення релігії, так само як і всього людства, по Конту, потрібні нові інтелектуальні підстави. Тому створення позитивізму як синтетичної світоглядної системи він починає з перегляду цих основ.

Конт уніс важливий вклад у становлення соціології як наукової дисципліни. Він обґрунтував її необхідність і можливість. Це обґрунтування було по суті своєї і неминуче філософським і, ширше, світоглядним: очевидно, що зсередини соціології обґрунтувати її було неможливе, тому що як самостійну науку вона ще не існувала, Конт розумів, що він знаходиться лише в джерел створення нової науки. Він намітив її програму і почасти намагався неї реалізувати. Дещо з цих спроб відповідало його програмі, дещо їй суперечило.

Конт уніс серйозний вклад у формування онтологічних парадигм соціологічного знання, тобто ключових представлень про соціальну реальність. Він доводив що став парадигмальним тезу про те, що соціальна реальність - частина загальної системи світобудови. Він обґрунтував ідею автономії «соціального існування» стосовно індивідуального. Він одним з перших розробляв такі парадигмальне поняття, як «соціальний організм» і «соціальна система». (Правда, він ще не розрізняє суспільство і людство, вважаючи, що це ті самі сутності, що розвиваються однаковим образом.) Конт сформулював еволюціоністську парадигму, доводячи, що всі суспільства у своєму розвитку чи раніш пізніше проходять ті самі стадії. Він обґрунтував поділ суспільств на військовий і індустріальний типи, що згодом продовжили і розвили інші соціологи. Його ідеї лежать в основі різноманітних теорій індустріалізму і технократії. Він зафіксував висування на авансцену соціального життя і ріст значення нових соціальних категорій: підприємців, банкірів, інженерів, робітничих клас, учених. Він був родоначальником однієї з головних соціологічних традицій-традицій дослідження соціальної солідарності.

Що стосується значення Конта для інституціонально-організаційної сторони розвитку соціології, то тут можна говорити не про прямий, а лише про непрямий його вплив. Час інституціонализації соціології при ньому ще не наступило. Як говорив сам Конт, «колиска не може бути троном». У його час соціологія знаходився ще в колисці. Не можна сказати, щоб соціологія чи коли-небудь де-небудь дотепер знаходилася «на троні». Але в тім, що вона сьогодні займає цілком гідне місце серед наук про людину, заслуга Конта безсумнівно велика.

Предметом соціології для Конта виступає не конкретно-історичне суспільство, а суспільство в цілому, як система в її минулому і сучасності. Він розробляє також методи соціології і вважає, що основними для цієї науки є спостереження і експеримент (оперті на соціологічну науку), метод порівняння (соціальних процесів, різних суспільств, різних станів одного й того ж суспільства) та історичний метод (дослідження послідовних станів суспільства з врахуванням тісного зв'язку минулого, сучасності й майбутнього).

Таким чином, місце вчення Конта в історії соціології є надзвичайно важливим. Він вперше:

• обгрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку;

• визначив соціологію як особливу науку про суспільство, оперту на емпіричні дослідження, що мало забезпечити її об'єктивність та неупередженість;

• розглянув суспільство як систему з її статичними та динамічними закономірностями, привернув увагу до вивчення соціальних інститутів і структури цієї системи, механізмів її змін.

О.Конт сформулював еволюціоністську парадигму, доводячи, що всі суспільства у своєму розвитку чи раніш пізніше проходять ті самі стадії. Він обґрунтував поділ суспільств на військовий і індустріальний типи, що згодом продовжили і розвили інші соціологи. Його ідеї лежать в основі різноманітних теорій індустріалізму і технократії.

68. Поведінка особистості як об'єкта управління будується на підставі відповідних соціальних норм. Ці норми можна визначити як історично сформовані стандарти поведінки та діяльності, виконання яких для індивіда і групи є необхідною умовою залучення їх у соціальне ціле (або створення соціального цілого).

Норма з латинської мови "norme" — взірець. Це наявний у соціальній спільності чи групі стандарт, зіставленням з яким визначається прийнятливість і досконалість об'єктів, процедур і продуктів діяльності (зокрема, юридичні, моральні, мовні норми).

Основним змістом норми є передусім вимоги суспільства.

Соціальні норми кожної групи виявляються у відповідних правилах і у вигляді засобу, по-перше, для орієнтації поведінки кожної особистості в тій чи іншій ситуації, по-друге, для соціального контролю за їх поведінкою з боку певної спільності людей.

Можна стверджувати, що групові (або соціальні) норми зазвичай є стандартом поведінки в малій групі, регулятором відносин, які в ній наявні.

Учені, аналізуючи різноманітність групових норм, зумовлених системою офіційних та неофіційних відносин, виділили загальну характеристику функціонування норм у малій групі.

По-перше, норми є продуктом соціальної взаємодії і виникають у процесі життєдіяльності групи, а також вводяться до неї більшою соціальною спільнотою (наприклад організацією).

По-друге, група не визначає норм для кожної можливої ситуації, вони формуються лише щодо дій і ситуацій, які мають певну важливість для групи.

По-третє, норми можуть застосовуватися до ситуації загалом, безвідносно до окремих членів групи і ролі, яку вони відіграють, а можуть лише регламентувати виконання соціальних ролей, тобто бути рольовими стандартами поведінки.

По-четверте, норми вирізняють за мірою їх прийняття групою: деякі норми схвалюють майже всі учасники групи, натомість інші підтримує лише незначна кількість.

По-п'яте, норми відрізняються також за мірою і широтою девіантності (відхилення), що допускаються, і відповідним діапазоном санкцій, які у цьому разі застосовують.

Отже, групові норми регулюють діяльність групи як організаційної одиниці в її прямуванні до певної мети. Форми вияву і дії цих норм різноманітні й охоплюють широкий діапазон: від зовнішніх ритуалів до морального та естетичного вибору. Особливо потрібно акцентувати, що функціонування групових норм безпосередньо пов'язане із соціальним контролем за поведінкою індивіда. Дотримування групових норм забезпечується відповідними санкціями.

Відносини в колективі виникають між людьми як носіями певних соціальних ролей.

Роль – це відносно постійна система поведінки згідно встановленому еталону.

З роллю завжди пов'язуються певні права, обов'язки і чекання. Індивід, який не виправдовує їх, піддається санкціям, а той, що виправдує – заохоченню.

Ролі робітників у колективі поділяються на дві групи: виробничі (табл. 4.3) та міжособистісні.

Колектив буде нормально функціонувати при повному розподілі і сумлінному виконанні перерахованих ролей.

Якщо членів колективу виявиться менше восьми, то комусь доведеться одночасно грати дві або більше ролей, що неминуче приведе до виникнення внутриособистісних, а потім і міжособистісних конфліктів.

Ролі, пов'язані з міжособистісними відносинами, поділяють на дві групи:

1) ведучі (авторитетні, честолюбні і чимось привабливі для навколишніх робітники);

2) ведомі (всі інші працівники, включаючи так званих знедолених, з якими співробітничають тільки вимушено і роблять їх відповідальними за усіх).

69. Аналізуючи поняття самогубства, Дюркгейм дає наступне визначення:

"Самогубством називається кожен смертний випадок, який безпосередньо чи опосередковано є результатом позитивного чи негативного вчинку, здійсненого самим потерпілим, якщо останній знав про результати, що його очікували".

На підставі статистичних даних він робить висновок, що крива самогубств не є випадковістю, а підлягає відомій закономірності. Дюркгейм досить переконливо показав однобічність і неспроможність психологічних, біологічних, географічних пояснень факту самогубства і розглядав його в зв'язку зі змінами в структурі суспільства і соціальних умов, зокрема:*

сімейних,*

релігійних,*

національних і т. п.

Свою типологію самогубств Дюркгейм виводив не з індивідуальних мотивів, оскільки вважав, що вони настільки різноманітні і найчастіше невідомі, що не мають соціологічного значення. Тому він виходив зі специфічних станів суспільної свідомості, що пояснюють характер взаємин індивіда і соціальної групи.

Він виділяв три типи самогубств:

1) егоїстичне;

2) альтруїстичне;

3) анемічне.

Перший тип самогубства, за Дюркгеймом, полягає в розриві соціальних зв'язків між індивідом і групою. Як вважає Дюркгейм, коли люди об'єднані і пов'язані любов'ю з тією групою, до якої вони належать, то вони легко жертвують своїми інтересами заради загальної мети і з великою завзятістю борються за своє існування. Крім того, свідомість цілі, що постає перед ними, змушує їх забути про особисті страждання. У колективі, як відзначає він, можна спостерігати постійний обмін ідей і почуттів між всіма і кожним, і тому індивід не відданий своїм одиничним силам, а є учасником колективної енергії і знаходить у ній підтримку в хвилини слабості й депресії.

У цьому плані, чим більше слабшають внутрішні зв'язки з тією групою, до якої належить індивід, тим менше він від неї залежить і тим більше він буде керуватися міркуваннями свого особистого інтересу. І, як наслідок, Дюркгейм дає визначення егоїстичного самогубства. Підкреслюючи роль суспільства в стабілізації життя людей, він прямо пише, що окремі індивіди настільки пов'язані з життям цілого суспільства, що останнє не може стати хворим, не заразивши їх. Страждання суспільства, за Дюркгеймом, неминуче передаються і його членам. Більш того, суспільство, підкреслюється ним, є мета, якій ми віддали кращі сили нашого існування, і тому відриваючись від нього, ми втрачаємо зміст нашої діяльності. Таким чином, усі розчарування індивіда виражають собою стан розкладу, у якому знаходиться суспільство.

Підбиваючи підсумок своїм міркуванням щодо самогубств даного типу, Дюркгейм приходить до висновку, що егоїзм є не допоміжним фактором, а першопричиною. Якщо розриваються пута, що об'єднують людину з життям, то це відбувається тому, що послабився її зв'язок із суспільством. Що ж стосується фактів приватного життя, які здаються безпосередньою і вирішальною причиною самогубства, то вони, за Дюркгеймом, можуть бути визнані тільки випадковими.

Альтруїстичне самогубство виступає в Дюркгейма своєрідною зворотною стороною егоїстичного. Як він підкреслює в цьому зв'язку, якщо крайній індивідуалізм приводить людину до самогубства, то недостатньо розвинута індивідуальність повинна приводити до тих же результатів. Або, говорячи іншими словами, коли людина відокремилася від суспільства, то в неї легко зароджується думка покінчити із собою; те ж саме відбувається з нею і в тому випадку, коли громадськість цілком і бе<