Структура соціологічного знання та характеристика її складових елементів.

Щоб не формувалася хибна думка стосовно соціології (що це світоглядна наука), потрібно знати, що вона опирається на міцну практичну базу і, крім того, сама служить надійною теоретичною опорою соціальної практики, тому структурно її можна окреслити на теоретичний та практичний рівень.

Під структурою соціологічних знань розуміють систему взаємопов'язаних уявлень, понять, поглядів, підходів, теорій про соціальну дійсність на різних рівнях, щаблях, виходячи із ступеня узагальнення або конкретизації пояснення соціальної дійсності. Особливістю структури соціологічних знань є те, що вона є певною упорядкованою системою знань про суспільство як динамічно функціонуючий соціальний організм. Структура соціологічних уявлень, припущень та наукових знань формується залежно від кола об'єктів, які вивчаються соціологією, глибини і широти наукових узагальнень і висновків, що здійснюються на базі аналізу даних про ті або інші соціальні явища та процеси.

Структурними елементами соціологічної теорії є знання про суспільство, що включає в себе розуміння законів його розвитку, основні його сфери життя. Важливим елементом є знання про функціонування та розвиток окремих сфер суспільного життя (економічна, політична, соціальна, духовна та ін.), а також умови та можливості життєдіяльності та самоутвердження в кожній із цих сфер особистості чи групи. Складовими структури соціологічних знань є і наукові погляди, теорії соціальної структури суспільства, соціального складу населення, діяльність існуючих у суспільстві соціальних інститутів (держава, право, економіка, релігія, культура, сім'я та ін.).

Необхідно виділити ряд спеціалізованих розділів, які займаються дослідженням певних сфер суспільного життя, і деяку галузь загальних теорій. Так, у сучасній соціології виділяються такі розділи, які інколи називаються конкретною соціологією, або соціологією середнього рівня:

а) розділи, які досліджують соціальні інститути, до яких належать соціологія сім'ї, соціологія виховання, соціологія політики, соціологія права, пізнання, ідеології, науки, релігії, мистецтва, армії, війни, промисловості, праці;

б) розділи, які спеціально досліджують різні типи соціальних спільностей, так, наприклад, дослідження малих груп, територіальних спільностей, міста, села, дослідження соціальних прошарків населення, професійних категорій, каст;

в) спеціалізовані дослідження соціальних процесів та явищ (процеси переміщення, дезорганізації, злочинності, алкоголізму, проституції, процеси становлення ринкових відносин і підприємництва, явища та процеси масової комунікації – преса, радіо, телебачення, кіно - і їх вплив на формування так званої масової культури; процес міграції населення, переміщення осіб в географічному просторі і перехід в інші спільності та культури, а також процеси переходу від однієї верстви чи класу в інший.

Система наукового пізнання соціології володіє складною структурою, яка відображає різні типи та рівні дослідження соціальної дійсності. Соціологія - це складна структура наукового знання. Елементами цієї структури (або ж три рівні соціологічного знання) є:

■ загальна соціологічна теорія;

■ спеціальні соціологічні теорії або теорії середнього рівня;

■ конкретно-соціологічні дослідження.

Крім того, існують теоретичний та практичний (прикладний) рівні вивчення суспільного життя.

Теоретичний рівень у структурі соціологічних знань займає загальна соціологічна теорія, яка опирається на соціальну філософію. Будучи соціально-філософською теорією суспільства, вона здійснює зв'язок філософії з усіма соціальними та гуманітарними науками. Загальна соціологічна теорія дає уявлення про суспільство в цілому як цілісну систему, організм, систему соціальних механізмів, формулює принципи соціального пізнання, основні методологічні вимоги системного аналізу, принципи історизму, аналізу явищ у взаємозв'язку з іншими. В такому контексті соціологія може розглядатися як теоретико-методологічна база інших суспільних наук. Саме з цих позицій теоретична соціологія може розглядатися як наука про закони розвитку людського суспільства. Існує кілька концепцій та підходів до пояснення природи механізмів суспільного розвитку.

Формаційний - де чинником у тенденціях розвитку суспільних відносин визнається зміна суспільно-економічних формацій, які визначаються способом виробництва, за якого "буття визначає свідомість", в якому класова боротьба та економічний домінант є рушійними силами всіх перетворень (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін).

Соціокультурний - коли основним фактором розвитку суспільства визнається існування різних культур, які своєрідно проходять різні етапи свого розвитку, за якого "свідомість визначає буття", а духовний, культурний домінант є основним чинником суспільних змін (М. Вебер, В. Зомбарт, М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі).

Цивілізаційний підхід визначає важливим чинником розвитку суспільних відносин тип цивілізації, в якому перебуває суспільство в даний історичний період розвитку (О. Конт, П. Сорокін, У. Ростоу, Дж. Гелбрейт, Р. Арон).

Слід зауважити, що запропоновані підходи певною мірою обмежені і мають свої недоліки, однак у сукупності вони все-таки відображають ряд загальних закономірностей суспільного розвитку, "виявлених" в різних конкретно-історичних умовах, і досить об'єктивно відображають різноманітні сторони життя суспільства.

Спеціальні соціологічні теорії уточнюють положення загальної соціологічної теорії щодо розуміння, трактування механізмів соціальної взаємодії, але і для них загальна соціологічна теорія слугує методологічною основою.

Розрізняють кілька видів цих теорій:

■ які вивчають розвиток спільностей;

■ галузеві, які розглядають механізми життєдіяльності спільностей у певних сферах (соціологія праці, економічна соціологія);

■ теорії, які аналізують окремі елементи соціального механізму (соціальний контроль, організації).

Спеціальні соціологічні теорії конкретизують положення загальної теорії, здійснюючи перехід від загальних понять до конкретних (за допомогою яких можна вивчити, виміряти процес). Вони мають набагато вужчий пізнавальний спектр, ніж загальносоціологічні, і торкаються в основному окремих сфер суспільного життя, соціальних груп та інститутів і поєднують у собі теоретичний та емпіричний (практичний) рівні дослідження. Вони займають проміжне місце між фундаментальними соціологічними теоріями та емпіричним узагальненням первинної соціологічної інформації, виступаючи у ролі своєрідної зв'язки, каталізатором їх взаємообумовленості. Серед теорій середнього рівня найбільший інтерес для майбутніх фахівців економічного, управлінського, правового профілю, на наш погляд, можуть мати такі: економічна соціологія, соціологія управління, соціологія підприємництва, правова соціологія та ін.

Третій рівень соціологічних знань представлений у вигляді конкретних соціологічних досліджень та аналізу. Це - збір фактів, даних, їх систематизація та аналіз. Це вимірювання конкретних соціальних явищ та процесів на основі певних підходів, принципів, понять. На цьому рівні здійснюється вимір конкретних соціальних процесів та явищ, на основі загальносоціологічних та конкретно-соціологічних підходів та принципів. Предметом дослідження тут виступають дії, вчинки, характеристика поведінки соціальних груп та індивідів, а також відображення фактів соціальної дійсності у свідомості людей. Цей рівень можна назвати засобом реалізації критерію чіткості наукових знань про реальну соціальну дійсність. Слід зауважити, що виділення рівнів соціології має цілком умовний характер і перебуває у тісному взаємозв'язку

Соціологічний аналіз конкретної соціальної ситуації (різних елементів соціальної структури) дозволяє суворо науково визначити характер теоретичних та практичних завдань, які вирішують у процесі соціологічного дослідження. По-перше, соціолог, опираючись на загальну соціологічну теорію, повинен виявити всю сукупність об'єктивних соціальних факторів (економічних, політичних, ідеологічних), які певною мірою діють на хід конкретної ситуації і визначають структуру суспільних відносин у різних соціальних групах. Виконання цього завдання вимагає від соціолога комплексного підходу до явищ, які вивчаються. Далі, важливим завданням соціолога є встановлення залежностей між дією об'єктивних соціальних факторів і суб'єктивними уявленнями людей, свідомістю соціальних груп. Це, у свою чергу, дозволяє розкрити конкретний механізм вияву суспільних закономірностей, виявити можливі відхилення в розвитку соціальних процесів. Здійснення цих послідовних завдань дає можливість сформулювати нові теоретичні висновки і виробити практичні рекомендації щодо вирішення даної проблеми.

Сучасні соціологічні теорії

Сучасна соціологія базується на теоріях, описаних вище. Однак, із розвитком соціологічної науки, зростає її спеціалізація. Соціальна реальність є дуже складною і різноплановою, а тому існує багато різних шляхів для її розуміння і жоден з них не є вичерпним. Тобто вчений не може і не прагне осягнути всі можливі підходи до вирішення певної наукової проблеми.

Науковець-соціолог зосереджується на власній теорії і відмовляється від усього, що суперечить його концепції.

Концепція (з лат. — розуміння, сприйняття) — система взаємопов'язаних і сумісних поглядів на певні явища і процеси; спосіб їх розуміння і трактування; головна ідея певної теорії.

Для того, щоб розмежувати різні наукові підходи до розгляду тих самих явищ, американський вчений Томас Кун запропонував поняття "парадигма".

Парадигма — це сукупність переконань, цінностей і методів, які визнаються певним науковим співтовариством. Парадигма — це спільне світорозуміння, поділяючи яке, розмежовані на початках вчені утворюють згуртовану групу — наукове співтовариство. Поява парадигми є завжди результатом певного індивідуального теоретичного досягнення — біля її витоків завжди стоїть конкретний автор з його ідеями, які приваблюють інших вчених настільки, що ті беруть його твори за взірець. Вони не копіюють його творів, але ті настільки їм близькі, що головні ідеї, висловлені у цих творах, стають для них взірцями й орієнтирами. Отже, парадигма є певним науково-теоретичним, концептуальним та методологічним баченням світу, яке скеровує під певним кутом зору науковий підбір проблем та емпіричного матеріалу, що обґрунтовує теорію.

Парадигма в соціології — це певний ціннісно-нормативний підхід, який визначає кут зору, крізь призму якого відстежуються, аналізуються та узагальнюються соціальні явища та процеси.

Поняття "парадигма" є ширшим за поняття "теорія" чи "концепція". У межах сучасної соціології виділяють різні парадигми. Одним із варіантів є поділ на структурні парадигми, які включають в себе теорії макрорівня та інтерпретативні парадигми, що охоплюють теорії мікрорівня.

Теорії макрорівня (макросоціологія). Макросоціологічні теорії вивчають великі соціальні системи, такі як: суспільство, цивілізації, їх внутрішні структури і взаємини між структурними елементами. Цей підхід більше пов'язаний з такими науками — демографія, політологія, економіка.

Теорія структурного функціоналізму. Її засновником є американський вчений Толкотт Парсонс (1902—1979). ВІН починав свою кар'єру як економіст у Гарварді. Стажувався у Німеччині, де познайомився з теоріями Вебера, Зіммеля, Тьоніса. Повернувшись до Гарварда, почав викладати на факультеті соціології, щойно організованому Пітірімом Сорокіним. Основні праці: "Структура соціальної дії" (1937), "Соціальна система" (1951), "До загальної теорії дії" (1951). Якщо намагатися знайти якусь "точку відліку" розвитку соціологічної теорії у XX от., то найбільш придатною для цього виявиться саме теорія Толкотта Парсонса. Його всеохоплюючий синтез узагальнив попередні соціологічні знання і позначив шляхи його розвитку. Після Парсонса навіть ті соціологічні школи, які спиралися на інші концепції не могли залишити його теорію поза увагою.

Згідно теорії Парсонса, реальність, попри те, що є неосяжною, організована логічно і раціонально, має системний характер і завдання теорії полягає у тому, щоб побудувати несуперечливі схеми, у які вкладається усе накопичене знання, і встановити логічні зв'язки між усіма попередніми теоретичними побудовами соціологів. Тому основна частина робіт Парсонса присвячена пристосуванню інших теорій і результатів чужих досліджень до власної термінологічної системи.

Центральне поняття соціальної структури — рівновага. Суспільство в рівновазі — суспільство без конфлікту, в якому кожен виконує свою функцію, знає свою роль. Повної рівноваги досягнути неможливо, але суспільство повинно до цього прагнути.

Суспільство, як система, для того, щоб існувати, повинно відповідати чотирьом вимогам. Ці вимоги в теорії Парсонса.

позначаються як схема АСИ, — за першими літерами англійських слів, що означають їх назви: adaptation (пристосування), goal (ціль), interpretation (інтеграція), latency (підтримання взірців).

Адаптація (А) — кожне суспільство повинне пристосовуватися до свого оточення.

Ціль досягнення (G) — кожне суспільство повинне виробляти цілі та засоби для їх досягнення.

Інтеграція (І) — кожне суспільство повинне підтримувати свою єдність. Соціальна система є не просто механічною сукупністю індивідів, — вона контролює дії індивіда в системі, забезпечує задоволення його потреб і не допускає можливих відхилень у його поведінці.

Підтримання взірців (L) — кожне суспільство має прагнути до підтримання рівноваги. Цю функцію забезпечує культура суспільства. Культура є упорядкованою системою символів, які визначають поведінку індивідів і груп. Вона дає суспільству систему знань і ідей, визначає емоційне ставлення до об'єктів, а також забезпечує систему моральних норм і правил.

Задовго до горбачовської "перестройки", ще наприкінці 70-х рр. XX ст., Толкотт Парсонс, аналізуючи перспективи модернізації Радянського Союзу, дійшов висновку, що радянська система неминуче розпадеться. Адже, переконував він, кожна модернізація тягне за собою весь ланцюжок системних змін, а оскільки осучаснення вимагає переходу до системи прийняття самостійних управлінських рішень, то зміни у цьому напрямку неминуче докорінно модифікують обличчя радянської соціальної системи.

Систему Парсонса часто критикували за те, що його модель соціального життя утопічна, — це, мовляв, світ рівноваги, без руху, а значить і без історії, без внутрішніх джерел соціальних змін, у його теорії немає місця конфліктам, що так часто трапляються у реальному житті.

Розвиток теорії Парсонса було здійснено Робертом Мертоном (нар. 1910), що вдосконалив і модифікував структурний функціоналізм свого попередника. Він вважав, що Парсонсова теорія, по суті, становить філософську систему, яку складно поєднати з емпіричним аналізом. Мертон запропонував альтернативну теорію структурного функціоналізму, що дозволяє аналізувати обмежене і конкретне коло соціальних явищ, але з врахуванням емпіричних даних.

Роберту Мертону належить заслуга розробки методологічного інструментарію для так званої теорії середнього рівня. Його суть полягає в тому, щоб забезпечити зв'язок між емпіричним і теоретичним рівнями дослідження. На відміну від всеохоплюючої теоретичної системи Парсонса, теорія Мертона придатна для аналізу певної, конкретної групи фактів, характерних для окремих сфер суспільного життя. її позитивною стороною є легкість перевірки гіпотез за допомогою емпіричних досліджень. До теорій середнього рівня належать, наприклад, теорії соціальної структури, аномії, бюрократії, науки та ін.

Роберт Мертон сформулював основну теорему функціонального аналізу: "Так само як одне соціальне явище може мати багато різних функцій, одна функція може по-різному виконуватися різними явищами".

Дослідник наголошує, що може існувати низка структур, які можуть виконувати ту чи іншу функцію, а соціолог повинен мати на увазі наявність функціональних альтернатив (функціональних замінників). Скажімо, не всі соціальні структури є функціональними для суспільства, деякі з них можна вилучити без шкоди для суспільної структури, наприклад, Коста-Ріка не має такого елемента суспільної структури, як армія.

Мертон показав, що соціальна система та її елементи можуть мати як видимі функції, так і латентні (приховані). Видимі — це ті, які відомі учасникам певного виду суспільної діяльності, латентні — ті, про які учасники не знають. Що дає соціологу подібне розмежування функцій? Це дозволяє зрозуміти стандарти соціальної поведінки, що на перший погляд здаються ірраціональними.

Йому належить ідея, що суперечності у суспільстві можна подолати шляхом зміни соціальної структури і запровадження нових організацій.

Критики структурного функціоналізму звертають увагу також на деякі інші його слабкі сторони, наприклад, неоднозначність такого терміну як суспільна рівновага. Запозичений з біології, у якій ознаки браку рівноваги досить легко виміряти (наприклад зміни температури тіла чи кров'яного тиску), він є дуже неоднозначний щодо суспільства (та сама структура може бути функціональною для однієї частини суспільства і дисфункціональною для іншої, наприклад, різні релігійні конфесії в одному суспільстві). Ще однією критичною думкою щодо структурного функціоналізму є та, що ця теорія, яка трактує стабільність як щось вище і визнає суспільні зміни деструктивними, є внутрішньо консервативною. Структурний функціоналізм підтримує існуючий суспільний лад, а його критики вважають, що зміни є необхідними для суспільного розвитку.

 

8. Під законом у соціології зазвичай розуміють внутрішній істотний зв´язок (чи відношення) явищ і процесів, що обумовлює їхній необхідний розвиток і якому притаманні загальність, необхідність і повторюваність при відповідних умовах. Наприклад, на ринок люди ходять не випадково, їхня дія підпорядковується закону попиту та пропозиції і т.ін. Отже, з одного боку, закон завжди універсальний, він відображає і виражає спосіб існування об´єктивної реальності, її стійку внутрішню і якісну визначеність. А з іншого боку він фіксує ті стійкі, об´єктивні і повторювані зв´язки елементів, що утворюють ціле, завдяки яким його якісна специфіка постійно відтворюється і тим самим зберігається в русі цього соціального цілого (суспільства, спільноти, групи і т.ін.), у його безперервній зміні і відтворенні.

Таким чином соціологічний закон — це істотні, необхідні, стійкі і повторювані причинні зв´язки між явищами і процесами як в окремих соціальних системах і підсистемах, так і в суспільстві в цілому. Вони виникають, виявляються і реалізуються тільки в результаті масової практичної діяльності людей. У свою чергу люди не можуть скасувати дії соціологічних законів, якщо існують відповідні умови для їхнього виникнення. Вони здатні лише використовувати (уповільнювати чи прискорювати) їхні дії у своїх інтересах.

Соціологічні закони визначають відносини і зв´язки між різними індивідами й спільнотами, виявляючись у їхній діяльності. Це, перш за все, "відносно стійкі і систематично відтворювані відносини і зв´язки між народами, націями, класами, різними соціально-демографічними і соціально-професійними групами, а також між суспільством і соціальною організацією, суспільством і трудовим колективом, суспільством і родиною, суспільством і особистістю, містом і селом, соціальною організацією й особистістю і т. ін." [7, с.75].

Соціологічні закони діють у всіх сферах людської діяльності і можуть різнитися сферою свого поширення. Так, існують закони, дія яких поширюється на малу групу, на визначену соціальну страту, соціальний прошарок чи клас і, нарешті, на все суспільство. Іншими словами, у сфері дії закону може знаходитися суспільство в цілому або його частини.

Як і всім науковим законам, соціологічним законам притаманні наступні основні ознаки: 1) закон може вступати в дію тільки за наявності визначених, чітко застережених умов; 2) за цих умов закон діє завжди і скрізь без яких-небудь винятків (виняток, що лише підтверджує закон, — нісенітниця); 3) умови, за яких діє закон, реалізуються не цілком, а частково і приблизно.

Із соціологічними законами люди стикаються постійно й або підкоряються їхній дії, або намагаються їх уникати, пристосовують свою поведінку до цих законів чи протестують проти них. Але очевидно одне: відкриваючи будь-який соціологічний закон, соціолог не відкриває ще невідомі, ніким не пізнані явища. Навпаки, люди завжди знаходять у законах риси свого повсякденного життя, завжди зіставляють їхні прояви з власним досвідом.

Однак існує обставина, що певною мірою спрощує науковий підхід до вивчення соціологічних законів. Завжди варто пам´ятати, що ці закони — це існуючі незалежно від свідомості об´єктивні правила, що регулюють поведінку людей по відношенню одне до одного й основу яких утворюють історично сформовані мотиви, інтереси і прагнення людей до задоволення своїх потреб у поліпшенні умов існування, у безпеці і визнанні з боку інших, у самовираженні тощо. Тому, вивчаючи соціологічні закони, необхідно в першу чергу виявляти потреби індивідів, що складають соціальну групу, страту, соціальний клас чи суспільство в цілому, і, виходячи з цих потреб, шукати повторюваність у їхній поведінці, визначати умови, в яких спостерігається ця повторюваність, і потім формулювати закони, знання яких необхідне для успішного управління соціальними процесами, що відбуваються в суспільстві.

Іншими словами, досліджувати соціологічні закони і закономірності — значить установити істотні, необхідні і стійкі зв´язки між різними елементами соціальної системи (сфери), що, у свою чергу, припускає виявлення соціальної генези (походження чи виникнення) того чи іншого явища чи процесу (соціальну обумовленість і залежність між явищами чи процесами), їхні ролі і місця в розвитку і функціонуванні соціальної сфери (системи), суспільного життя в цілому.

Соціологічні закони не створюються свідомо членами суспільства чи групами як, наприклад, культурні норми чи правові закони. Люди діють відповідно до соціологічних законів несвідомо і навчаються такій "узаконеній" поведінці в процесі спілкування з іншими людьми і соціальними інститутами, виходячи при цьому зі своїх потреб.

Необхідно також відзначити, що соціологічним законам притаманне різноманіття властивостей, що фіксуються у таких поняттях і термінах, як вид, природа, зміст і структура закону; механізм, характер, сфера і спрямованість його дії; форма прояву, вимоги (умови) закону й ін.

 

9. Соціологія, починаючи з Опоста Конта, якого вважають родоначальником цієї науки, зосереджувалася насамперед на аналізі культурних закономірностей функціонування і розвитку суспільства. Хоча сам Конт вважав життя суспільства природним і об'єктивно закономірним процесом. Тому соціологія, за Контом, є наука про суспільство, яка завершує класифікаційну піраміду природничих наук йдучи за астрономією, фізикою, хімією та біологією. Він не переставав повторювати що людське суспільство - це насамперед спільність духу. "Ідеї керують і перевертають світ... весь соціальний механізм спочиває, зрештою, на думках". Органічна єдність людства чи його частини гарантується "загальною згодою", що грунтується насамперед на зв'язках морально-емоційного характеру. Соціальні інститути є гарантами згоди. Така насамперед держава, головне завдання якої — попереджати "фатальну схильність до корінної розбіжності в ідеях, почуттях та інтересах".

Основним змістом процесу розвитку суспільства є, за Контом, "прогрес духу". Власне кажучи, це прогрес форм людського пізнання світу, чи, як говорив Конт, прогрес людського розуму. Таких форм три (знаменитий контовський закон трьох стадій): теологічна, метафізична і наукова. їх можна вважати визначальними в суспільному розвитку, тому що, змінюючись самі по собі, вони змушують змінюватися всі інші сторони громадського життя. Кожному етапу розвитку розуму відповідають визначені форми господарства, політики, громадської організації.

Теологічну стадію, що охоплює древню історію і раннє середньовіччя (до 1300 p.), Конт поділяв на три періоди: фетишизм, політеїзм і монотеїзм. У період фетишизму люди приписували життя зовнішнім предметам і бачили в них богів (пізніше відповідну ранню форму релігійності стали іменувати анімізмом). При політеїзмі життям наділялися "фіктивні істоти" (наприклад, грецькі і римські боги), втручанням яких пояснювалося все, що відбувається. Епоха монотеїзму — це християнська епоха. Єдинобожжя змінило все: образ світу, мораль, вдачі і звичаї, господарство і політичні установи. Метафізична стадія (1300-1800 pp.) — стадія критичної і скептичної філософії, для якої характерне руйнування старих вірувань і взагалі старих порядків. Поширення наук, зростання їхнього суспільного значення, повсюдний розвиток ремесел і промисловості — свідчення настання наукової чи позитивної стадії розвитку духу, вищим вираженням якої, згідно з Контом, була його власна концепція "позитивізму" і її невід'ємна частина — закон трьох стадій.

 

10.

Економічні передумови.

Важливим каталізатором появи нової науки про суспільство стали зміни в економічній сфері, зумовлені промисловою революцією. Промислова революція — це перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики. Але технічні зміни були лише частиною значно ширшого спектра соціально-технічних нововведень. Разом з технікою приходив і новий соціально-економічний порядок.

Промислова революція почалася у Великобританії у 1760 р. і за кілька десятиліть (промисловий переворот в Англії завершився в 10—20-х рр. XIX ст.) економічне життя країни було змінено докорінно. Змінилися форми праці (все більше людей працювали в промисловості, і все менше — у сільському господарстві), змінилися доходи (більше людей отримували зарплатню і стали суб'єктами ринкових відносин, а не жили на самозабезпеченні за рахунок власного натурального господарства), стали іншими умови життя (спосіб життя у місті відрізнявся від сільського), релігія, освіта, форми правління. Після Великобританії, до кінця XIX ст., промислова революція відбулася у США, Франції, Німеччині, Японії. У XIX ст. промислова революція поширилася в усій Західній Європі й Америці. Капіталізм утвердився у багатьох країнах світу. Розвиток капіталістичного виробництва став поштовхом до вивчення багатьох соціальних питань. 3 одного боку, капіталістичні підприємці були зацікавлені у тому, щоб дізнатися як раціонально використати робочу силу, як правильно спланувати виробництво, виникла необхідність з'ясування платоспроможного попиту населення тощо. 3 іншого боку, різкі зміни у суспільному житті спричинили багато нових соціальних проблем: злидні, важкі умови праці, відсутність традиційного соціального контролю, самотність. Для вирішення цих проблем необхідно було об'єктивно дослідити суспільне життя.

Політичні передумови.

Унаслідок промислового перевороту загострилися класові суперечки між пролетаріатом і буржуазією, що призвело до ряду буржуазних революцій: нідерландської, англійської та ін. Особливе місце займає Велика французька революція 1789—1798 рр., яка стала символом політичних перетворень епохи. Вперше в історії був повністю зруйнований феодальний суспільний лад і зародився новий — ідеалом якого була загальна свобода і рівність. В історії людства вимога демократичних свобод була цілком новим явищем.

Змінилася форма організації суспільства: якщо в феодальному суспільстві організація людей забезпечувалася тиском на них з боку влади, то у новому капіталістичному суспільстві вільним і незалежним людям стали необхідними конкретні знання про суспільство, розуміння своїх інтересів, причин та обставин, які спонукають людей вдаватися до певних вчинків. Саме в умовах становлення громадянського суспільства виникає достатньо масова потреба в знанні, орієнтованому на опис реальних соціальних явищ і процесів. Громадянське суспільство — це змагання, компроміс диференційованих громадян. Відтак виникає необхідність розглядати суспільство не як однорідну масу, а враховувати його диференційованість, розмаїтість, багатоплановість. Соціологія і стала відповіддю на потребу громадянського суспільства, що переживало період свого становлення (така потреба відчувається зараз і в Україні), яка в силу своєї достовірності, доказовості, націленості на практичний результат е якісно новою формою соціального пізнання.

Наукові передумови.

Соціологія народжувалася як наука про суспільство і його перетворення, а відтак важливою передумовою виникнення став розвиток науково-теоретичних знань. У XVII—XVIII ст. видатні вчення філософів Нового часу: Рене Декарт, Венедикт Спіноза, Френсіс Бекон, Томас Гоббс та інші задають нову спрямованість пізнавальній орієнтації епохи: опору на досвід, дослід, логіку і розум.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в країнах Західної Європи бурхливо розвиваються природничі науки. Їх прогрес був обумовлений стрімким розвитком капіталістичного виробництва. Наприклад, відкриття закону збереження і перетворення енергії і виникнення термодинаміки (Ніколя Карно у 1824 р.) було обумовлене технічною необхідністю, практичною зацікавленістю у раціональному використанні сили пари і підвищення коефіцієнта корисної дії парової машини.

До початку XIX ст. природничі науки, передусім, фізика та хімія, виробили ряд вимог і процедур, що забезпечували достовірність знання. Достовірність не вірогідну, а доведену експериментально, на практиці.

Не випадково, задовго до виникнення наукової соціології, вчені-природознавці (наприклад, П'єр Лаплас (1749—1827), Антуан Лавуазьє (1743—1794) та інші) почали застосовувати практичні методи досліджень,