Визначення поняття суспільства і його ознаки

Упродовж усієї історії соціо­логії однією з найважливіших її проблем була проблема: що являє собою суспільство? Соціологія всіх часів і народів намагалася відповісти на запитання: яким чином можливе існування сус­пільства? Які механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок усупереч величезному розмаїттю інтересів індивідів і соціальних груп?
Соціологія по-різному тлумачить поняття “суспільство”. Е. Дюрк­гейм розглядав суспільство як надіндивідуальну духовну реаль­ність, яка основана на колективних уявленнях. За М. Вебером, сус­пільство — це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на інших людей, дій. Американський соціолог Т. Пар­сонс визначав суспільство як систему відносин між людьми, основою якої є норми й цінності. З точки зору К. Маркса, суспільство — це сукупність, що історично розвивається, відносин між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності.
Зрозуміло, що в усіх цих визначеннях так чи інакше відбито підхід до суспільства як до цілісної системи елементів, що знаходяться в стані тісного взаємозв’язку. Такий підхід до суспільства називається системним. Основна задача системного підходу в дос­лідженнях суспільства полягає в поєднанні різних знань про сус­пільство в цілісну систему, яка могла б стати теорією суспільства.
Суспільство складається з множини індивідів, їхніх соціальних зв’язків, взаємодії і стосунків. Та чи можна розглядати суспільство як просту суму цих елементів? Прихильники системного підходу до аналізу суспільства відповідають, що ні. З їхньої точки зору суспільство — це не сумативна, а цілісна система. Це означає, що на рівні суспільства індивідуальні дії, зв’язки і відносини створюють нову, системну якість.
Системна якість — це особливий якісний стан, який не можна розглядати як звичайну суму елементів. Суспільні взаємодії й від­носини носять надіндивідуальний, надособистісний характер, тобто суспільство — це деяка самостійна субстанція, яка відносно індивідів є первинною. Кожен індивід, народжуючись, застає певну структуру зв’язків і відносин і в процесі соціалізації включається до неї.
Цілісній системі притаманна багатоманітність зв’язків, взає­модій та відносин. Найбільш характерними є корелятивні зв’язки, взаємодії та відносини, що включають координацію і субординацію елементів. Координація — це певна злагодженість елементів, той особливий характер їх взаємної залежності, який забезпечує збереження цілісної системи. Субординація — це підлеглість і сопід­леглість, що вказує на особливе специфічне місце, неоднакове значення елементів у цілісній системі.
Отже, у результаті суспільство стає цілісною системою з якостями, які відсутні у включених до нього елементів. Унаслідок своїх інтегральних якостей соціальна система набуває певної самостійності щодо елементів, що її складають, відносно самостійний спосіб свого розвитку. Системний підхід до суспільства додається в соціології детерміністським і функціоналістським підходами, а також індивідуалістичними теоріями соціальної взаємодії.
Детерміністський підхід найбільш яскраво виражений у марк­сизмі. З точки зору цього вчення, суспільство як цілісна система складається з таких підсистем: економічної, соціальної, політичної та ідеологічної, кожну з яких, у свою чергу, можна розглядати як систему. Щоб відрізняти ці підсистеми від саме соціальної, їх називають соцієтальними. У взаємовідносинах між цими системами головну роль відіграють причинно-наслідкові зв’язки. Це означає, що кожна з цих систем існує не сама по собі, а, згідно з марксизмом, перебуває у причинно-наслідковій залежності від інших систем. Усі ці системи являють собою ієрархічну структуру, тобто знаходяться у співвідношенні субординації, підлеглості в тому порядку, в якому вони перераховані. У марксизмі чітко вказується на залежність і зумовленість усіх систем від особливостей економічної системи, в основі якої лежить матеріальне виробництво, що базується на певному характері відносин власності.
Ідеї функціоналізму більшою мірою притаманні англо-амери­канській соціології. Основні положення функціоналізму були сформульовані англійським соціологом Г. Спенсером у його праці “Основа соціології” і розвинуті англійським етнографом А. Редкліфф-Брауном і американськими соціологами Р. Мертоном і Т. Парсонсом.
Так само, як і прихильники системного підходу, функціоналісти розглядали суспільство як цілісний, єдиний організм, що складається з багатьох частин: економічної, політичної, військової, релігійної та ін. Але при цьому підкреслювали, що кожна частина може існувати тільки в рамках цілісності, де вона виконує конкретні, цілком визначені функції. Функції частин завжди означають задоволення певної суспільної потреби. Усі ж разом вони спрямовані на підтримку стійкості суспільства і відновлення людського роду. Оскільки кожна з частин суспільства визначає тільки їй притаманну функцію, то у випадку порушення діяльності цієї частини чим більше функції відрізняються одна від одної, тим складніше іншим частинам виконувати порушені функції.

Головною вимогою збереження суспільної цілісності є згода більшості суспільства з прийнятою в ньому системі цінностей.
Основна ідея методології і індивідуалізма зводиться до наступного: будь-яке соціальне явище, у тому числі суспільне життя, може бути пояснене через сукупність індивідуальних дій. Отже, завдання соціологічної науки полягає, перш за все, у поясненні, що таке індивідуальна дія і що таке сукупність індивідуальних дій.

14.Особливості індустріального і постіндустріального суспільства.

Белл визначає постіндустріальне суспільство як «суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що найважливіше, в якому впровадження нововведень все більшою мірою залежить від досягнення теоретичних знань. Постіндустріальне суспільство передбачає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають як консультанти, експерти або технократи» ^[2].

Тобто центральною ознакою «постіндустріального суспільства», за Беллом, є панування науки, наукових знань. Белл відриває науку від економіки, проголошує її автономність, розглядає її розвиток як передумову нової організації і структури суспільства. Основними елементами цієї структури стануть університети, наукові інститути, науково-дослідні організації. Оскільки «велика наука» перебуває поза ідеологією, то Белл намагається протиставити її «великому бізнесу».

Зміна соціальної структури суспільства змінює і характер суперечностей. Белл писав: «Якщо для індустріального суспільства є характерною боротьба між капіталістом і робітником на підприємстві, то в постіндустріальному суспільстві конфлікт проявляється у зіткненні між фахівцем і простолюдином в організаціях і в суспільстві». Концепція «постіндустріального суспільства» є своєрідною проекцією «індустріального суспільства». Спочатку теоретики «постіндустріалізму» розглядали його тільки як поліпшений варіант «індустріалізму», але згодом їхня концепція стала значно критичнішою. Вони почали критикувати «індустріалізм» за недостатність ціннісної орієнтації, за технократизм.

Белл зробив спробу дати, з одного боку, соціальний прогноз розвитку буржуазного суспільства, а з іншого — утвердити новий концептуальний підхід до цього аналізу, який заперечував би моністичну теорію суспільного розвитку К. Маркса. Він визнає велику роль Маркса у розвитку соціології, підкреслює його вплив на соціологів, які займались проблемами перспектив розвитку капіталізму, і навіть заявляє, що «всі ми постмарксисти».

Белл намагається наслідувати марксову логіку соціального аналізу і разом з тим виступає категорично проти моністичного підходу до вивчення закономірностей суспільного розвитку, яке у марксистському вченні визначається діалектичною єдністю продуктивних сил і виробничих відносин. Белл заявляє, що недоліком марксистського вчення про заміну формацій є те, що концептуальна схема суспільного розвитку будується навколо осі відносин власності, а для характеристики капіталізму така вісь непридатна. Передовсім тому, що «власність — це юридична фікція». Крім того, на думку Белла, перехід від «індустріального» до «постіндустріального суспільства» зумовлюється вже не стільки матеріальними факторами, скільки соціальними інститутами. Він висуває ідею про те, що розвиток будь-якого суспільства відбувається одночасно за кількома «осьовими лініями», які визначають його економічну, політичну і культурну еволюцію. Залежно від вибору «осі» історію суспільства можна розглядати по-різному: як еволюцію форм власності, його політичної організації, або культурних традицій. Сам Белл бере за основу схему побудови суспільства навколо «осі виробництва і типів використовуваних знань». У визнанні визначальної ролі наукових знань він бачить докорінну різницю між своєю концепцією і поглядами прибічників «індустріалізму», які виводять всі суспільні зміни лише з прогресу техніки і технології.