Порядок залучення співвідповідачів

У статті 33 ЦПК йдеться також про такий інститут цивільного процесу, як залучення співвідповідачів, тобто у одній нормі об'єднано інститут заміни неналежної сторони та інститут залучення співвідповідачів.

Залучення співвідповідача може мати місце:

1) за клопотанням позивача;

2) за ініціативою суду.

Щодо першого випадку, якщо позов було пред'явлено до одного відповідача, але буде встановлено, що існують інші особи, які повинні відповідати за позовом, оскільки вони також є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин, то за клопотанням позивача суд може залучити цих осіб до участі у справі як співучасників, тобто співвідповідачів (наприклад солідарна відповідальність).

Щодо другого випадку, якщо позивач не дає згоди на залучення іншої особи як співвідповідача, суд може залучати іншу особу як співвідповідача за власною ініціативою. Тобто у ч. 1 ст. 33 ЦПК йдеться про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача за ініціативою суду, а не про заміну неналежного відповідача.

Вважаємо, якщо позивач не згоден на заміну неналежного відповідача іншою особою чи залучення у справі відповідачів, то суд має розглядати справу за первісно заявленим позовом та відмовити позивачеві у задоволенні позовних вимог, а не залучати при цьому іншу особу як співвідповідача чи залучати до справи належного відповідача за власною ініціативою, оскільки така ініціатива суду суперечитиме ч. 4 ст. 10 ЦПК та ч. 3 ст. 11 ЦПК.

Процесуальні наслідки заміни неналежного відповідача, залучення співвідповідачів

Заміна неналежного відповідача та вступ у процес належного або другого відповідача, залучення співвідповідачів може мати місце у суді першої інстанції до ухвалення судових рішень. Після заміни неналежного відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа розглядається спочатку тільки за їхнім клопотанням (ч. 2 ст.33 ЦПК). Це положення закону зумовлено тим, що до вступу у процес належного відповідача процесуальну діяльність на стадії підготовки, розгляду справи по суті здійснював неналежний відповідач, тому усі дії, вчинені ним до вступу належного відповідача, не мають ніякого правового значення та не можуть бути використані судом при ухваленні судового рішення щодо належного відповідача. В основу судового рішення не можуть бути покладені, зокрема, визнання позову повністю або частково неналежним відповідачем, подання ним доказів, доведення перед судом переконливості обставин, якими неналежний відповідач обґрунтовував свої заперечення проти позову. У противному разі порушуватиметься такий принцип цивільного процесу, як безпосередність.

26. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги, їх процесуальні права і обов'язки; відмінності від співвідповідачів.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги — це такі учасники процесу, які вступають в уже розпочатий процес шляхом пред'явлення позову для захисту самостійних прав на предмет спору, якщо рішення по справі може вплинути на їх права.

Згідно з ч.1 ст.34 ЦПК треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін. Ці особи мають усі процесуальні права і обов'язки позивача.

Характерні риси третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору:

1) є суб'єктами спірного матеріального правовідношення;

2) вступають у процес добровільно;

3) вступають у процес шляхом подання позовної заяви;

4) вступають у процес до закінчення судового розгляду;

5) можуть бути як фізичними, так і юридичними особами;

6) можуть претендувати на весь предмет спору або на його частину;

7) мають інтереси, які, як правило, протистоять інтересам обох сторін, але можуть суперечити і інтересам однієї з них;

8) мають всі процесуальні права і обов'язки позивача.

Третю особу, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, необхідно відрізняти від співпозивача. Вимоги співпозивачів завжди адресовані до відповідача і не виключають одна одну. Позов третьої особи, на відміну від позову співучасників, не може бути заявлений спільно з первісним позовом: вимога первісного позивача і вимога третьої особи направлені на один і той же об'єкт спору, але вони виключають одна одну; ці особи, як претенденти на один і той же об'єкт спору, знаходяться в спорі і між собою (спір претендентів).

Порядок вступу до процесу третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору. Вступ до справи третьої особи з самостійними вимогами тягне за собою певні наслідки як для неї самої, так і для решти учасників процесу. Оскільки третя особа з самостійними вимогами за процесуальним статусом нічим не відрізняється від позивача, їй повинні бути забезпечені рівні можливості з первісним позивачем для захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів. їй повинна бути надана можливість ознайомитися зі всіма матеріалами справи і подавати докази, що обґрунтовують її вимоги і заперечення проти вимог первісного позивача. З іншого боку, первісному позивачу і відповідачу необхідно підготуватися до захисту від вимог третьої особи. Тому, якщо третя особа вступає в справу після початку судового засідання, справа за клопотанням цієї особи розглядається спочатку (ч.2 ст.34 ЦПК).

Іноді одночасний розгляд первісного позову і позову третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, може виявитися недоцільним. В цьому випадку повинне вирішуватися питання не про відмову в прийнятті позовної заяви, а про виділення первісного позову і пов'язаного з ним позову третьої особи в окреме провадження, оскільки сам по собі факт заяви самостійної вимоги третьою особою на предмет спору між позивачем і відповідачем говорить про доцільність сумісного вирішення цих двох позовів для уникнення другого процесу, який може звести нанівець одне з рішень суду; недоцільний також одночасний розгляд позову третьої особи при об'єктивному об'єднанні декількох вимог первісного позивача, оскільки це може ускладнити процес.

Третя особа має право спільно з іншими сторонами по справі за­кінчити її мировою угодою на будь-якій стадії процесу (ч.3 ст.30 ЦПК). У разі укладення мирової угоди в процесі, де бере участь третя особа з самостійними вимогами на предмет спору, учасниками цієї угоди повинні бути всі суб'єкти спірного матеріального правовідношення: позивач, відповідач і третя особа.

27. Підстави і форми участі прокурора в цивільному процесі.

Згідно зі ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладена функція представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Термінологічне тлумачення функції представництва інтересів держави було надано Конституційним Судом України у 1999 р. під час розгляду справи про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді. Визначаючи через призму цивільного процесу поняття «представництва інтересів держави в суді під ним треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи повноваження щодо захисту інтересів держави, вчиняє в суді процесуальні

дії. Ці дії включають звернення прокурора до суду з позовною заявою, участь у справах, порушених за його заявою, у разі коли це передбачено законом або визнано за необхідне судом, або за ініціативою прокурора, якщо цього вимагає захист інтересів держави².

За частиною 3 ст. 26 ЦПК прокурор віднесений до осіб, які беруть участь у справі.

Участь прокурора в цивільному процесі врегульована у ЦПК України у статтях 45 та 46, причому зазначеними статтями регулюється процесуальне становище й інших органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Чи означає відповідний порядок регулювання, що становище прокурора у цивільному процесі нічим не відрізняється від статусу органів державної влади та органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, що можуть звернутися до суду на захист прав інших осіб?

Відповідь на це запитання міститься в Законі України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ, а також у наказі Генеральної прокуратури України «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень» від 29 листопада 2006 р. № 6-гн, якими також регулюється участь прокурора в цивільному процесі.

Прокурор у цивільній справі є представником держави, чим і зумовлюється його самостійне процесуальне становище. Так, у ст.34 Закону України «Про прокуратуру» зазначено, що прокурор, який бере участь в розгляді справ у судах, додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановлению судових рішень, що грунтуються на законі.

Підставами участі прокурора в цивільному процесі є:

1) власна ініціатива;

2) вимога закону.

Як випливає з ч.4 ст.36¹ Закону України «Про прокуратуру» прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати предс­тавництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом.

Наказ Генеральної прокуратури України «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень» від 29 листопада 2006 р. № 6-гн пропонує прокурорам за власною ініціативою брати участь при розгляді судами справ про уси­новлення дітей іноземцями, позбавлення батьківських прав, стягнення коштів за рахунок державного бюджету, звільнення від арешту майна, яке стягується в доход держави (п.8.2 наказу). За своєю ініціативою прокурор вправі вступити у будь-яку цивільну справу, якщо цього вимагає захист прав, свобод та інтересів громадян або держави.

Прокурор згідно з імперативною вимогою закону зобов'язаний брати участь у справах певної категорії:

- у справах за заявою про надання психіатричної допомоги в примусовому порядку або про припинення надання амбулаторної психіатричної допомоги згідно з ч.2 ст.281 ЦПК;

- у справах, відкритих провадженням за позовами прокурора.

Прокурор може брати участь у конкретній цивільній справі у зв'язку з усними та письмовими заявами громадян, повідомленнями державних органів, громадських організацій, публікаціями у засобах масової інформації.

Залежно від підстав вступу до процесу виділяють дві проце­суальні форми участі прокурора у цивільному процесі:

1) звернення до суду на захист прав, свобод та інтересів інших осіб;

2) вступ у справу в будь-якій стадії процесу для здійснення представництва інтересів громадянина або держави.

Перша процесуальна форма участі прокурора в цивільному процесі включає:

1) звернення до суду з позовною заявою на захист прав, сво­бод та інтересів інших осіб (ч.1 ст.45 ЦПК);

2) подання заяви про апеляційне оскарження та апе­ляційної скарги на рішення або ухвалу суду першої інстанції (статті 292, 295 ЦПК);

3) подання касаційної скарги на рішення та ухвали судів першої та апеляційної інстанцій (ст.324 ЦПК);

4) подання скарги про перегляд судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами після перегляду у касаційному порядку (ст.353 ЦПК);

5) подання заяви про перегляд рішень, ухвал суду у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст.361 ЦПК).

Прокурор перед зверненням до суду має з'ясувати, чи по­годжується позивач, в інтересах якого він подає позов, на пред'явлення до суду позову на захист його прав, свобод чи інтересів.

Обов'язковими умовами звернення прокурора до суду на захист прав, свобод та інтересів інших осіб стаття 36^і Закону України «Про прокуратуру» називає:

1) в разі звернення прокурора до суду в інтересах громадя­нина - неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захис­тити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати про­цесуальні повноваження.

При цьому прокурор може звернутися до суду на захист прав, свобод та інтересів неповнолітніх осіб, недієздатних осіб, пенсіонерів, інвалідів, осіб, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи тощо;

2) в разі звернення до суду в інтересах держави - наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

У статті 45 ЦПК передбачено, що прокурор може звернутися до суду із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб лише у випадках, встановлених законом.

Так, Сімейний кодекс України передбачає право прокурора звернутися до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним (ст.42), позбавлення батьківських прав (ст. 165), про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав (ст. 170), про скасування усиновлення та визнання усиновлення недійсним (ст.240).

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. № 1264- XII надає прокурору право на звернення до суду з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, та про припинення екологічно небезпечної діяльності.

Дискусійним є питання про те, чи є імперативною для прокурора вимога ст.45 ЦПК щодо звернення до суду на захист прав інших осіб лише у випадках, передбачених конкретною нормою матеріального чи процесуального права. Як показує судова практика, прокурор звертається до суду й тоді, коли цього вимагає захист прав, свобод та інтересів певних осіб, але в законі відсутнє положення про право прокурора звернутися до суду з даним позовом. Звернення прокурора в суд в таких випадках має зумовлюватися інтересами держави.

Відповідно до тлумачення Конституційним Судом України (рішення від 8 квітня 1999 р. № 3-рп/99) в основі інтересів держави завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підпри­ємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але і в діяльності приватних підприємств, товариств.

Отже, прокурор може звернутися до суду на захист прав, свобод та інтересів:

1) громадян;

2) юридичних осіб будь-якої форми власності;

3) державних органів.

Прокурор як суб'єкт конкретних процесуальних правовідносин водночас є суб'єктом державних правовідносин, що визначають його повноваження. Маючи право пред'являти позов на захист інтересів громадян, прокурор зобов'язаний це зробити, якщо громадянин за станом здоров'я, в силу неповнолітнього або похилого віку або з інших причин не може особисто захистити своє порушене право, а також зобов'язаний підтримати заявлений ним позов у суді.

Порядок вступу прокурора у процес, обсяг його процесуальних повноважень залежить від процесуальної форми його участі у справі та від тієї стадії процесу, в яку прокурор вступає.

Однією з форм участі прокурора в суді першої інстанції є звернення, до суду на захист прав, свобод та інтересів інших осіб, що здійснюється шляхом подання прокурором по­зовної заяви.

При аналізі нидів проваджень цивільного судочинства не викликає заперечень право на звернення прокурора до суду на захист інших осіб в порядку позовного або окремого провадження.

Питання про те, чи можна розглядати прокурора як суб'єкта, що може ініціювати наказне провадження, є спірним, оскільки судовий наказ ґрунтується завжди на вимогах, викладених суду лише матеріально-заінтересованою особою.

Від прокурора не вимагається спеціальних повноважень для звернення до суду з позовом на захист прав, свобод та інтересів інших осіб.

Прокурор зобов'язаний дотримуватися встановленого ЦПК порядку звернення до суду, передбаченого статтями 118-121 ЦПК, складати позовну заяву з дотриманням вимог щодо її форми та змісту та подавати її до суду з дотриманням правил підсудності.

У позовній заяві прокурора має бути зазначено, який саме прокурор звертається до суду, особа, в інтересах якої подається позов, її ім'я (найменування), місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи або державного органу.

В позовній заяві прокурора особливу увагу слід приділяти викладенню обставин, якими прокурор обґрунтовує свої вимо­ги, для чого прокурор має правильно визначити предмет дока­зування у справі.

У разі звернення прокурора на захист інтересів громадянина прокурор повинен обґрунтувати, чому громадянин особисто не може пред'явити позов, додаючи до позовної заяви відповідні документи (медичну довідку про стан здоров'я, висновок МСЕК, пенсійне посвідчення, посвідчення інваліда, свідоцтво про народження, довідку з центру зайнятості тощо).

При поданні позовної заяви в інтересах держави прокурор (чи його заступник) у кожному конкретному випадку само­стійно визначає, в чому саме відбулося чи може відбутися по­рушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрун­товує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає ор­ган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У позовній заяві прокурора має міститися не лише поси­лання на норму матеріального та процесуального права, на підставі яких подається позов, але й обґрунтування застосу­вання відповідних норм матеріального права.

Позовна заява прокурора повинна бути підписана прокуро­ром, що подає позов.

Перед тим, як пред'явити позов, прокурор повинен зібрати доказовий матеріал та проаналізувати його. Подаючи до суду позовну заяву, прокурор зобов'язаний підтримати позов і у су­довому засіданні, що означає, що прокурор виступає суб'єктом доказування у цивільній справі, на якого покладено обов'язок доведення заявлених вимог, для чого він повинен зібрати та подати суду всі докази на обґрунтування позову, а також

Порівняно зі стороною справи прокурор наділений правом користуватися своїми повноваженнями згідно із ст.20 Закону України «Про прокуратуру», зокрема здійснювати перевірку відомостей про порушення інтересів громадян або держави, витребовувати від органів виконавчої влади та органів місце­вого самоврядування, підприємств, установ, організацій, не­обхідні матеріали, документи, акти ревізій, перевірок, вис­новки спеціалістів, доручати відповідним органам проведення ревізій, відомчих і підвідомчих експертиз тощо.

При пред'явленні позову прокурор звільнений від сплати судового збору, витрат на інформаційно-технічне забезпечен­ня розгляду справи та не несе судових витрат.

При вирішенні питання щодо відкриття провадження у справі за позовною заявою прокурора на захист прав, свобод та інтересів інших осіб, суд вправі відмовити у відкритті провадження у справі за відсутності передбачених законом підстав, тобто відсутності обґрунтування звернення саме прокурора на захист прав інших осіб або держави, а також за відсутності доказів, що підтверджують неможливість особистого звернення до суду громадянина через стан здоров'я, віку чи з інших причин.

Прокурор, який пред'явив позов, надає суду пояснення у справі першим (ч.2 ст.176 ЦПК) та першим виступає у судових дебатах (СТ.198 ЦПК). В таких випадках прокурор зобов'язаний довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, та заперечення на доводи відповідача.

Якщо позивач бере участь у судовому засіданні, він заслу­ховується судом після прокурора, який пред'явив позов. Сто­рони вправі ставити запитання прокурору, який надає пояс­нення у справі.

Реалізуючи таку процесуальну форму участі, як звернення до суду з позовом на захист прав, свобод та інтересів інших осіб, прокурор наділяється обсягом процесуальних прав та обов'язків, як і позивач, зокрема він вправі знайомитися з ма­теріалами справи, брати участь у судових засіданнях, ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, та мати інші процесуальні права, передбачені ст.27 ЦПК. Крім того, прокурор вправі змінити свої вимоги, відмовитися від поданої ним заяви (ч.2 ст.46 ЦПК).

Водночас, не будучи суб'єктом спірних правовідносин, прокурор позбавлений права розпорядження матеріальним правом, зокрема він не вправі укласти мирову угоду.

Прокурор не пов'язаний в процесі ні своєю позицією при пред'явленні позову, ні інтересами особи, на захист якої він звернувся до суду. Це означає, що в разі, коли прокурор дійде висновку про те, що заявлені ним вимоги є необґрунтованими, він може відмовитись від пред'явленої ним заяви.

Незважаючи на те, що ЦПК не містить окремої норми щодо обов'язкового повідомлення позивача, на захист прав та інтересів якого прокурор подав позовну заяву, про час і місце розгляду справи, позивач має повідомлятися про судовий розгляд, оскільки наслідки законної сили судового рішення поширюватимуться на нього, а не на прокурора, що звернувся до суду на захист його інтересів. При цьому позивач має такі самі процесуальні права та обов'язки, як і у разі подання позовної заяви особисто.

Оскільки позивачем у справі є суб'єкт спірних правовідносин, відмова прокурора від поданої ним заяви або зміна вимог не позбавляє позивача права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі (ч.2 ст.46 ЦПК).

Відмова прокурора від поданої ним заяви є актом розпоряд­ження лише процесуальним правом. До прокурора не може бути пред'явлений зустрічний позов, оскільки він пред'являється до позивача у справі.

При відмові прокурора від позовної заяви вона може бути залишена без розгляду за умови непідтримання заявлених вимог і самим позивачем, який має цивільну процесуальну дієздатність. Вимога позивача в разі підтримання ним позову розглядається в тому самому процесі.

На прокурора, який подав позов, не поширюється законна сила судового рішення.

Вступаючи у справу в будь-якій стадії процесу для здійснення представництва інтересів громадянина або держа­ви, прокурор сприяє суду в ухваленні законного та обґрунтованого рішення.

Як зазначено у ст.35 Закону України «Про прокуратуру», прокурор може вступити у справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства, і зобов'язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили.

Доцільність зазначеної форми участі прокурора в цивільному процесі зумовлюється лише захистом державних або суспільних інтересів. Адже прокурор, вступаючи у справу, не надає по справі висновків, він лише в усній формі висловлює свою думку з приводу вирішення справи. При цьому прокурор не вправі впливати на суд з огляду на дію у цивільному процесі принципу незалежності суддів та підкорення їх лише закону.

Думка прокурора має бути обґрунтованою, містити оцінку досліджених судом доказів, зазначення на встановлені судом фактичні обставини, давати аналіз норм матеріального права, що підлягають застосуванню, кваліфікацію спірних правовідносин.

Водночас ті випадки, коли прокурор, який не брав участі в суді першої інстанції, подає апеляційну або касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції, слід відносити саме до першої процесуальної форми участі прокурора у цивільному процесі - звернення до суду на захист прав, свобод та інтересів інших осіб з огляду на ініціювання прокурором перегляду цивільної справи.

Під час розгляду деяких цивільних справ участь прокурора для представництва ним інтересів громадянина або держави є обов'язковою (ст.281 ЦПК).

Конкретизації підлягає питання стадії, на якій прокурор вправі вступити до справи, що має обмежуватися стадією судового розгляду, причому певною її частиною. В суді першої інстанції прокурор вступає у справу до закінчення судового розгляду, тобто до моменту переходу суду до судових дебатів.

Вступаючи у справу, відкриту за заявою позивача, прокурор наділяється обсягом процесуальних прав та обов'язків.

28. Поняття і склад осіб, які приймають участь у справі. їх процесуальні права і обов'язки.

У відповідності зі ст.26 ЦПК у справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, пред­ставники сторін та третіх осіб. У справах наказного та окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники. У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надане право захища­ти права, свободи та інтереси інших осіб.

Риси, характерні для всіх осіб, які беруть участь у справі:

— їхні дії спрямовані на виникнення, зміну або припинення ци­вільних процесуальних правовідносин;

— на них поширюється законна сила судового рішення;

вони діють від свого імені для захисту своїх або чужих інте­ресів;

— вони зацікавлені, хоча і у різному ступені, у результатах роз­гляду справи.

Залежно від характеру юридичного інтересу до результату про­цесу всіх осіб, які беруть участь у справі, можна розділити на дві групи:

особи, які мають особистий інтерес, — як матеріально-право­вий, так і процесуальний — сторони, треті особи, заявники і заці­кавлені особи;

особи, які мають громадський, державний інтерес, тобто тільки процесуальний інтерес — прокурор, органи державного управління.

Права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі, закріплені в діючому процесуальному законодавстві. У відповідності зі ст.27 ЦПК особи, які беруть участь у справі, мають право:

— знайомитися з матеріалами справи;

— робити з них витяги, знімати копії документів, долучених до справи;

— одержувати копії рішень, ухвал;

— брати участь у судових засіданнях;

— подавати докази, брати участь у дослідженні доказів;

— задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам;

— заявляти клопотання та відводи;

— давати усні та письмові пояснення суду;

— подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виника­ють під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, до­водів і міркувань інших осіб;

— користуватися правовою допомогою;

— знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправиль­ності чи неповноти;

— прослуховувати запис фіксації судового засідання технічни­ми засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти;

— оскаржити рішення і ухвали суду;

— користуватися іншими процесуальними правами, встановле­ними законом.

Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здій­снювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обо­в'язки (ч.3 ст.28 ЦПК). Це означає, насамперед, заборону на ви­користання ними своїх прав з метою затягування процесу, прихо­вування істини в справі. Зловживанням правами буде й порушення в суді свідомо безпідставного спору, і свідомо безпідставні запере­чення проти явно правомірної вимоги.

29. Поняття і види представництва в суді.

30. Повноваження представника в суді /обсяг і оформлення/.

Васильєв С.В. вважає що цивільне процесуальне представництво — це врегульована нормами ЦПК форма надання правової допомоги однією особою (представником) іншій особі (особі, яку представляють) у формі здійснення процесуальних дій представником від імені та в інтересах особи, яку він представляє, в межах отриманих повноважень у зв'язку з розглядом і вирішенням судом цивільної справи.

Правові підстави участі представника у цивільному процесі закріплені у нормативно-правових актах держави, які нап­равлені на врегулювання суспільних відносин у сфері проце­суального представництва. Аналізуючи нормативно-правову базу процесуального представництва, їх можна систематизу­вати так:

1) Конституція України - Основний Закон України, норми якого закріплюють основні принципи інституту процесуаль­ного представництва;

2) міжнародні договори, згода на обов'язковість яких нада­на Верховною Радою України;

3) Цивільний процесуальний кодекс України, норми якого регламентують правовий режим інституту процесуального представництва;

4) інші кодифіковані законодавчі акти, які містять норми, що регулюють відносини з приводу функціонування мате­ріальної основи представництва: СК, ЦК та ін. На базі таких нормативних актів встановлюються матеріальні основи про­цесуального представництва;

5) закони України, норми яких регулюють правовий статус окремих видів представників, зокрема, закони України «Про адвокатуру», «Про прокуратуру», «Про Уповноваженого Вер­ховною Радою України з прав людини» тощо;

6) підзаконні нормативно-правові акти, норми яких прий­маються у розвиток положень Конституції та законів України.

Приводом виникнення правовідносин у сфері процесуаль­ного представництва є необхідність захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу в справах позовного провадження. У справах окремого провадження - необхідність встановлення певних обставин - юри­дичних фактів, зміни юридичного становища громадянина чи його майна, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує виникнення, зміну, припинення суб'єктивних майнових і осо­бистих немайнових прав.

Підставами виникнення процесуального представництва є виникнення цивільних процесуальних правовідносин, оскільки на відміну від матеріального представництва, яке обумовлюється в основному нормами матеріального законода­вства, процесуальне - виникає у зв'язку із вчиненням проце­суальних дій. Наприклад, подання заяви одним із батьків - представником до суду у інтересах малолітньої особи здійс­нюється на підставі норм ЦК, СК та Закону України «Про охорону дитинства», але виникатиме лише при отриманні судом такої заяви.

Слід зазначити, що не всі матеріальні правовідносини по­ширюються й на процесуальні, оскільки довіреність або договір доручення, за якими представник уповноважений здійс­нювати представництво, наприклад у переговорному процесі, при укладенні договору тощо, свідчить про можливість стати процесуальним представником. Для такого виду представни­цтва потребується адресна вказівка третьої особи - суду, перед якою може виступити представником конкретна особа.

Судова практика

На практиці, у більшості випадків для представництва інтересів особи в суді посвідчується спеціальна довіреність, в якій обумовлюється комплекс прав та обов язків представ­ника в суді.

Слід зазначити, що для виникнення правовідносин у сфері процесуального представництва необхідне існування певних юридичних обставин, зокрема:

1) наявність родинних зв'язків, які зумовлюють право пред­ставництва конкретної особи, призначення опікунів та піклу­вальників, призначення особи на посаду, яка згідно з установ­чими документами вправі представляти її інтереси тощо;

2) довіритель (особа, права та охоронювані законом інтере­си якої представляють) повинен мати статус суб'єкта цивіль­них процесуальних правовідносин, який дає можливість здійснювати іншою особою (представником) його суб'єктивні процесуальні права і обов'язки. Серед суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин лише сторони та треті особи, за­явники та інші заінтересовані особи (крім справ про усинов­лення) у справах окремого провадження можуть брати участь у процесі через або поряд з представником.

Основні види процесуального представництва:

1) специфічність підстав виникнення процесуального пред­ставництва;

2) особливість процесуального статусу довірителя;

3) особливість статусу особи, яка здійснює представницькі функції.

А) Залежно від підстав виникнення представництво поді­ляється на види:

1) законне представництво, що виникає на підставі юри­дичних фактів і норм закону, адміністративного акта чи рі­шення суду. Таке представництво має місце у випадках, коли існують певні обставини, за яких особа не може самостійно брати участь у цивільному процесі, що передбачено положен­нями ст. 39 ЦПК. Законними представниками можуть бути батьки, усиновлювачі, піклувальники та інші особи, визна­чені законом.

Згідно зі ст. 43 ЦПК може бути призначено або замінено за­конного представника судом у таких випадках:

- у разі відсутності представника у сторони чи третьої осо­би, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздат­ності;

- якщо малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена бать­ківського піклування, не має законного представника;

- у разі якщо законний представник цих осіб не має права вести справу у суді з підстав, встановлених законом.

Проблема для даного виду представництва полягає в тому, що слід розмежовувати випадки, коли інтереси представника не збігаються з інтересами особи, яку він представляє. Зокре­ма, у ч. 2 ст. 1179 ЦК встановлено, що у разі відсутності у не­

повнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. У цьому конкретному випадку встановлюється, що інтереси неповнолітньої особи не збіга­ються з інтересами батьків та інших осіб, оскільки тут постає питання про особисту відповідальність законних представ­ників за дії неповнолітньої особи. Тому вони мають притяга­тися до участі в справі не як представники, а як відповідачі.

У статті 238 ЦК встановлено: представник не може вчиня­ти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інте­ресах або в інтересах іншої особи, представником якої він од­ночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Отже, в справах, де інтереси дітей відрізняються від інтересів батьків, останні не повинні представляти інтереси дитини. Тому якщо такі ви­падки матимуть місце та суд при розгляді справи встановить це, він повинен зупинити провадження у справі і запропонува­ти органу опіки та піклування чи іншому органу, визначеному законом, замінити законного представника. Це положення по­ширюється на випадки, коли у сторони чи третьої особи, виз­наної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, немає представника.

Разом з тим, треба погодитись з позицією С.Я.Фурси, що суд лише формально призначає опікуна чи піклувальника, а пропозицію робить орган опіки та піклування. Отже, діяль­ність суду зводиться до призначення конкретної кандидатури опікуном або піклувальником;

2) договірне представництво, що ґрунтується на правочині між довірителем та представником.

Даний вид представництва є найбільш розповсюдженим, оскільки як самі особи, так і їх законні представники мають право доручати ведення справи у суді іншим особам. Необхід­ною умовою для здійснення представництва є взаємне волеви­явлення довірителя та представника, а також представлення суду належним чином оформлених повноважень. До договірного представництва можна віднести й представництво юри­дичних осіб, в змісті якого, як правило, лежить трудовий до­говір, і представництво на підставі довіреностей. У теорії іноді виділяють статутне представництво, але повноваження одного із засновників товариства обумовлюються договором між всіма засновниками. Так само можна