Обсяг і оформлення повноважень представника в суді.

Процесуальний представник має право вчиняти всі проце­суальні дії, що і особа, інтереси якої він представляє. Тобто фактично у ч. 1 ст. 44 ЦПК йдеться не лише про передбачені ст. 27 ЦПК загальні права і обов'язки осіб, які беруть участь у справі, а й про спеціальні права і обов'язки сторін, передба­чені статтями 31, 175 ЦПК України. Єдиною умовою у даному випадку є наявність повноважень на ведення справи у суді.

При цьому доцільно враховувати, що довіритель вправі об­межити повноваження представника у суді вчиненням лише певного обсягу процесуальних дій, наприклад, здійснити представництво лише у суді першої інстанції без права укла­дати мирову угоду, відмовлятися від позову або визнавати його повністю чи частково тощо. Такі застереження можуть бути висловлені у довіреності або договорі.

Представництво можливе лише за умови прийняття судом повноважень представника на ведення справи у суді, які на­лежним чином підтверджені. Зокрема, якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення спра­ви, то застосовуватиметься п. 2 ч. 1 ст. 207 ЦПК і вона буде за­лишена без розгляду.

Повноваження процесуального представника можуть бути посвідчені декількома способами:

-відповідними документами, оригінали або копії з яких ма­ють бути подані до суду та приєднані до матеріалів справи;

- усною заявою довірителя, яка заноситься до журналу су­дового засідання.

Перш ніж перейти до переліку відповідних документів на­гадаємо, що основним документом, що посвідчує особу, є пас­порт, тому слід пам'ятати, що наявність паспорта - обов'язко­ва умова для участі в процесі для будь-якої особи, а для адво­ката і прокурора - відповідне посвідчення. За паспортом і по­свідченням встановлюється особа самого представника.

Перелік документів, що посвідчують повноваження предс­тавника у цивільному процесі, визначено ст. 42 ЦПК:

1) довіреність фізичної особи - це письмовий документ, який має бути посвідчений нотаріально або з урахуванням по­ложень ст. 40 Закону України «Про нотаріат», який надає право представнику на вчинення процесуальних дій від імені та в інтересах довірителя. Згідно з нормами ЦПК довіреність на представництво у суді може бути посвідчена особою за місцем роботи, навчання або проживання;

2) довіреність юридичної особи або документ, що посвідчу­ють службове становище і повноваження її керівника. Така довіреність видається за підписом посадової особи, уповноваже­ної на це законом, статутом або положенням з прикладенням пе­чатки юридичної особи. Як правило, іншими документами мо­жуть бути наказ про призначення керівника або витяг з рішення загальних зборів засновників тощо. Разом з тим при оформленні повноважень представника, який діє від імені та в інтересах юридичної особи, особливо слід звертати увагу на організаційно- правову форму відповідної юридичної особи та враховувати по­ложення норм ЦК. У ЦК встановлені певні особливості викорис­тання довіреностей для підтвердження повноважень представ­ників юридичних осіб. Зокрема, за ст. 122 ЦК, якщо ведення справ повного товариства доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства. Статтею 136 ЦК вста­новлено, що вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю;

3) свідоцтво про народження дитини або рішення про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спад­кового майна.

Оскільки патронатний вихователь прирівнюється до опіку­нів та піклувальників, то для представництва ним у цивільно­му процесі останній повинен подати рішення органу опіки та піклування про призначення його патронатним вихователем (ст. 255 СК). Якщо інтереси безвісно відсутньої особи у процесі представляє опікун, призначений для опіки над його майном, то подається рішення про призначення його опікуном. А ось щодо особи, яка є охоронцем спадкового майна, то таку особу призначає нотаріус, який для ствердження його повноважень за аналогією з виконавцем заповіту (ч. 4 ст. 39 ЦПК) видає цим особам свідоцтва, які й повинні подаватися суду для по­свідчення їхніх повноважень як представників;

4) ордер, виданий відповідним адвокатським об'єднан­ням або договором. З урахуванням положень Закону України «Про адвокатуру», поняття «ордер, виданий відповідним ад­вокатським об'єднанням» є лише застарілою нормою, яка не повинна мати місце у нормах чинного ЦПК. Отож зазначимо, що правовідносини між адвокатом і довірителем виникають з моменту посвідчення договору доручення, який укладається з адвокатом або адвокатським об'єднанням, фірмою тощо. Да­ний договір доручення та свідоцтво про право на заняття адво­катською діяльністю слід подавати до суду у разі здійснення представницьких функцій адвокатом.

Щодо надання фізичною особою повноважень представни­кові за усною заявою, яка заноситься до журналу судового за­сідання, то такі випадки мають місце, коли і довіритель, і представник з'являться в судове засідання. Формально така заява висловлюється як клопотання довірителя про допуск до участі у справі конкретної особи як її представника. У пере­важній більшості випадків суди допускають до участі у справі представників, не з'ясовуючи межі їх повноважень, тому у подальшому представник може діяти самостійно в процесі як представник довірителя навіть без його участі з комплексом прав та обов'язків, яким закон наділив довірителя відповідно до його статусу.

Слід зазначити, що наявність представника у справі не звільняє особу від обов'язку надати особисті пояснення у справі, якщо суд визнає це за необхідне (п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК). Дане положення пов'язане з тим, що сторони і треті особи, як правило, є безпосередніми учасниками спірних правовідно­син, а представники - лише їх процесуальними представника­ми, тому вони не повинні висловлювати відомості про обстави­ни справи від власного імені, якщо не були безпосередніми учасниками відповідних подій. Зокрема, поширеними є ви­падки, коли представництво прав декількох позивачів на підставі довіреності надається одному із співпозивачів, тоді він є одночасно і стороною, і представником інших осіб.

31. Оформлення повноважень і порядок допуску представників до участі в судовому провадженні.

32. Особи, які можуть бути представниками в суді.

Стаття 40 передбачає, хто може бути представником у цивільному процесі при добровільному (договірному) представництві.

Насамперед, представником може бути адвокат. Адвокатом може бути особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни, стаж роботи у галузі права не менш як два ро­ки, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття ад­вокатською діяльністю та прийняла Присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внут­рішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість (ст. 2 Закону України «Про адвокатуру»)

Представником може бути і будь-яка інша особа, яка досягла 18 років, має повну про­цесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження. Перелік документів, що посві­дчують повноваження представника, передбачений статтею 42 ЦПК. При цьому закон не передбачає вимог щодо юридичної освіти або досвіду правозахисної діяльності у предста­вника, а також вимог щодо володіння мовою, якою ведеться судочинство.

Щодо дієздатності, то слід мати на увазі, що повну цивільну дієздатність має не тільки та особа, яка досягла 18 років. Відповідно до статті 34 ЦК у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка дося­гла 16 років і працює за трудовим договором, неповнолітній особі, записаній матір'ю чи батьком дитини, а також фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприєм­ницькою діяльністю.

Якщо представник не володіє мовою, якою ведеться судочинство, він має право корис­туватися послугами перекладача.

Одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні. Можна зробити висновок, що зазначена заборона стосується і третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, але беруть участь у справі на другій стороні.

Відповідно до ч. 5 ст. 44 ЦПК у разі відмови представника від наданих йому повнова­жень представник не може бути у цій самій справі представником іншої сторони.

ч. 2 ст. 40 має на меті не допустити конфлікту інтересів. Цій проблемі присвячено значну увагу в Правилах адвокатської етики.

Відповідно до ст. 8 Правил, адвокат не може представляти одночасно двох або більше клієнтів, інтереси котрих є взаємно суперечливими, або з високим ступенем вірогідності можуть стати суперечливими.

Відповідно до ст. 23 Правил, адвокат не має права прийняти доручення, якщо інтереси клієнта об'єктивно суперечать інтересам іншого клієнта, з яким адвокат (адвокатське об'єднання) зв'язаний угодою про надання правової допомоги, або якщо є розумні підста­ви вважати, що передбачуваний розвиток інтересів нового і попереднього клієнта призве­де до виникнення суперечності інтересів.

Адвокат не може прийняти доручення, знаючи, що його виконання може суперечити його власним інтересам, інтересам його родичів чи адвокатського об'єднання, членом кот­рого він є, або суперечитиме його професійним та іншим обов'язкам, партійним чи релі­гійним переконанням.

Прийняття доручення за таких обставин можливе лише за умови повідомлення клієн­ту про можливий конфлікт інтересів і отримання письмової згоди клієнта на представниц­тво його інтересів цим адвокатом, а також за умови, що адвокат впевнений, що він зможе зберегти незалежність і об'єктивність своїх висновків та дій, а також дотримання всіх ін­ших професійних та етичних вимог при виконанні цього доручення.

В будь-якому випадку адвокат не може прийняти доручення, в предметі якого безпо­середньо зацікавлений він особисто або його близький родич (або партнер, помічник, член технічного персоналу, член адвокатського об'єднання, до якого належить адвокат), від клі­єнта, інтереси котрого суперечать інтересам вказаних осіб.

Адвокат, який перебуває в родинних стосунках з іншим адвокатом (батько, мати, син, дочка, рідний брат або сестра, подружжя), не повинен приймати доручення клієнта, знаю­чи, що його інтереси суперечать інтересам клієнта, якого представляє цей інший адвокат, за винятком випадків, коли обидва клієнти дають на це свою згоду після роз'яснення кож­ному з них його адвокатом ситуації, що склалася.

Відповідно до ст. 43 Правил, у випадку, коли в процесі виконання доручення клієнта адвокат дізнався про існування суперечності між інтересами цього та інших клієнтів,... він повинен розірвати угоду з клієнтом (одним з клієнтів), якщо не буде отримано відповідної письмової згоди клієнта (клієнтів) або осіб, зацікавлених у збереженні конфіденційної ін­формації, на подальше представництво його (їх) інтересів цим адвокатом або на розголос конфіденційної інформації.

При визначенні того, з ким із клієнтів розірвати угоду у випадках, передбачених час­тиною першою статті 23 цих Правил, адвокат має виходити із зіставлення можливостей рівноцінного представництва інтересів кожного з них іншим адвокатом, важливості прав та інтересів, пов'язаних з предметом доручень, строків необхідного здійснення дій по кож­ному з доручень, розміру передбачуваної шкоди, що може бути заподіяна кожному з кліє­нтів внаслідок розірвання угоди про надання правової допомоги.

Відповідно до ст. 48 Правил, на відносини щодо надання правової допомоги клієнту — юридичній особі в повному обсязі поширюються норми цих Правил, що регламентують поведінку адвоката в ситуаціях існування або виникнення конфлікту (суперечності) інте­ресів.

Якщо у спілкуванні з посадовими особами, службовцями та іншими працівниками клієнта — юридичної особи, пов'язаному з наданням правової допомоги цьому клієнту, стає очевидним, що виникає ситуація конфлікту інтересів, адвокат повинен недвозначно повідомити, що він представляє клієнта — юридичну особу і пояснити свої обов'язки, пов'язані з конфліктом інтересів.

В період дії угоди про надання правової допомоги клієнту — юридичній особі адвокат не повинен укладати угод про надання правової допомоги з особами, що перебувають в трудових, цивільно-правових та інших правовідносинах з клієнтом, якщо це може супере­чити інтересам клієнта — юридичної особи.

В ситуаціях, описаних у частині першій статті 23, адвокат може прийняти доручення від посадової особи, службовця, іншого працівника юридичної особи, що опинився у від­носинах конфлікту інтересів з останньою (або виконання доручення якого може потягти

розголошення відомостей щодо юридичної особи), якщо стосовно до правил зазначених норм від імені юридичної особи дається згода належно уповноваженою особою, що не є ті­єю особою, на користь якої така згода запитується.

Одна й та сама особа може мати кількох представників. У зв'язку із цим постає кіль­ка практичних проблем, пов'язаних із процесуальним представництвом.

Якщо правова позиція кількох представників не збігається, наприклад, один з них ви­знає факт, а інший — ні, один бажає подати зустрічний позов, а інший — ні, то суд не має підстав вважати, що ці дії представника відповідають інтересам довірителя. На нашу дум­ку, юридично значимими будуть вважатися лише ті дії, які вчиняються за згодою усіх представників.

Якщо у справу додатково вступає новий представник і заявляє клопотання про надан­ня йому можливості ознайомитися із матеріалами справи, судове засідання слід відкласти, якщо цей представник об'єктивно не мав можливості ознайомитися із справою раніше. В іншому випадку буде порушено право особи на вільний вибір захисника та право на за­хист.

Дії, вчинені одним представником, а також його правова позиція у справі не є обов'язковими для іншого представника.

Вступ в процес нового представника не позбавляє права брати участь в процесі попе­реднього представника, якщо суду не подано заяви про скасування повноважень попере­днього представника.

Якщо довіреність на представництво в суді видана одночасно на кількох осіб і в дові­реності не зазначено, що кожен з представників вправі діяти самостійно, вважається, що представницькі повноваження можуть бути реалізовані лише спільно усіма представни­ками.

Суд не має права не допустити до справи нового представника, крім випадків, коли як представник бажає вступити у справу особа, яка представником бути не може в си­лу закону.

Представник має право передоручити виконання своїх повноважень іншій особі, коли це прямо передбачено у виданій йому довіреності. При цьому єдиним доказом передору­чення є нотаріально посвідчена довіреність в порядку передоручення. У разі, якщо у спра­ві бере участь як представник, так і особа, якій були передоручені повноваження предста­вника, то представництво здійснює лише перший представник.

33. Участь в цивільному процесі органів державного управління, їх права і обов'язки.

У випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах.

Згідно з ч.2 ст.2 Закону України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 р. №280/97-ВР місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Крім органів державної влади та органів місцевого самов­рядування, правом на звернення до суду на захист прав, свобод та інтересів інших осіб наділені також фізичні та юридичні особи.

ЦПК включає органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, до складу осіб, які беруть участь у справі (ч.3 ст.26 ЦПК), наділивши їх всіма правами таких осіб (ст.27 ЦПК). Водночас права зазначених органів та осіб закріплені у ст.46 ЦПК.

Метою участі у справі органів державної влади, органів місцевого самоврядування фізичних та юридичних осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, є захист державних та суспільних інтересів, інтересів громадян та юридичних осіб, а тому їх заінтересованість у справі має державно-правовий або суспільний характер. їх право на звернення в суд обумовлено функціональними повноваженнями, компетенцією того чи іншого органу чи особи, при цьому зазначені органи та особи виступають у процесі від свого імені.

Крім того, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи сприяють суду у вирішенні справи, що стосується державних, суспільних або особистих інтересів.

Органи державної влади і місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть бути суб'єктами захисту прав, свобод та інтересів інших осіб за умов:

1) наявності закону, який дає їм повноваження здійснювати захист прав та інтересів інших осіб у конкретних справах;

2) наявності в осіб, захист прав і інтересів яких вони можуть здійснювати, цивільної процесуальної правосуб'єктності (права

бути позивачем, заявником у справі), а для подання висновків органами державної влади і органами місцевого самоврядування замість цієї умови - наявність справи у провадженні суду;

3) наявності у них цивільної процесуальної правосуб'єктності (права бути суб'єктом захисту прав інших осіб, набувати цивільні процесуальні права і мати обов'язки);

4) наявності волевиявлення (згоди) громадянина, на захист права, свобод та інтересів якого пред'являється позов.

Остання умова є виявом принципу диспозитивності цивільного процесу, пов'язуючи можливість відкриття цивільної справи, за загальним правилом, з волевиявленням особи, на захист якої здійснюється процес. В тих випадках, коли йдеться про захист прав недієздатних або неповнолітніх осіб (наприклад у справах про визнання особи недієздатною, позбавлення батьківських прав тощо) позовна вимога може бути пред'явлена незалежно від прохання їх законних представників чи інших заінтересованих осіб.

Водночас ЦПК не дає відповіді яким чином має з'ясовуватися волевиявлення особи, на захист прав, свобод та інтересів якої пред'являється позов, а тому згоду позивача суд матиме можливість з'ясувати лише в попередньому судовому засіданні, а в разі її відсутності суд повинен залишити заяву без розгляду.

Участь органів державної влади та органів місцевого самов­рядування в цивільному процесі можлива:

1) з власної ініціативи;

2) з ініціативи інших осіб, які беруть участь у справі;

3) з ініціативи суду.

З власної ініціативи органи державної влади та місцевого самоврядування можуть звернутися до суду з позовною заявою або заявою в порядку окремого провадження, якщо їм стало відомо про порушення прав інших осіб, а також вступити до справи зі своєї ініціативи для подання судові висновку або висловлення своєї думки з приводу вирішення справи по суті.

Під час розгляду справи органи державної влади або місцевого самоврядування можуть вступити до справи й за клопотанням осіб, які беруть участь у справі.

В обох зазначених випадках участь органів державної влади та органів місцевого самоврядування можлива лише у випадках, прямо передбачених законом.

Крім того, зазначені органи можуть бути залучені судом під час проведення попереднього судового засідання, їх участь для подання висновків у справі може бути визнана судом обов'язковою, якщо суд визнає це за необхідне. Суд зі своєї ініціативи може залучити їх до участі у справі з будь-якої категорії справи.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи беруть участь у цивільному процесі у двох процесуальних формах:

1) звернення до суду на захист прав, свобод та інтересів інших осіб;

2) участь у справі для подання висновків та висловлення своєї думки щодо вирішення справи по суті.

Друга процесуальна форма поширюється лише на органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Частина 1 ст.45 ЦПК дозволяє звернутися до суду органам та особам на захист прав, свобод та інтересів інших осіб лише у випадках, визначених законом, тобто, коли це визначено кон­кретною нормою матеріального або процесуального права.

Суддя під час вирішення питання щодо відкриття провадження у справі, повинен перевірити, чи надано цим органам та особам право на звернення до суду з даним конкретним позовом та має відмовити у відкритті провадження у справі, якщо відповідна норма закону відсутня.

Право на звернення до суду на захист чужих прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб прямо передбачене деякими нормами ЦПК, а також нормами матеріального права.

Найбільш суттєву роль серед органів державної влади та органів місцевого самоврядування у цивільному процесі відіграють органи опіки та піклування.

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.

Так, органи опіки та піклування вправі звернутися до суду у справах про визнання шлюбу недійсним, якщо захисту потребують права та інтереси дитини (ст.42 СК), про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК), про відібрання дитини (ст. 170 СК), про скасування усиновлення або визнання усиновлення недійсним (ст.240 СК) тощо.

Згідно з ч.1 ст.46 ЦПК органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

У разі пред'явлення зазначеними органами та особами позову на захист чужих інтересів, вони наділяються процесуальними правами та обов'язками позивача, а в разі звернення до суду із заявою в порядку окремого провадження - обсягом процесуальних прав та обов'язків заявника, який згідно з положеннями ч.5 ст.31 ЦПК має права та обов'язки позивача, за винятками, встановленими у розділі IV ЦПК.

Органи державної влади і місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи зобов'язані дотримуватись встановленого ЦПК порядку звернення до суду. При недотриманні цих вимог позовна заява може бути залишена без руху.

У позовній заяві або заяві зазначених органів та осіб повинні бути зазначені підстави такого звернення (ч.6 ст. 119 ЦПК).

Незважаючи на те, що зазначені органи та особи звертаються до суду від свого імені, у процесі вони діють через своїх представників, а тому представники цих органів повинні мати повноваження на ведення справи.

Особи, що звернулися до суду про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, вправі відмовитися від поданої ними заяви, однак їх відмова або зміна вимог не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі. Зазначене питання має вирішуватись у тому ж процесі, оскільки позивач або заявник має повідомлятись про час і місце розгляду справи та брати у ньому участь.

Заява може бути залишена без розгляду, якщо особа, в інтересах якої подано заяву та яка має цивільну процесуальну дієздатність, не підтримує заявлених вимог.

34. Судові штрафи. Підстави і порядок накладення судових штрафів.

35. Поняття процесуальних строків і їх значення. Види процесуальних строків.

Процесуальний строк - це проміжок часу, встановлений законом або судом, у який суд та особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу вчиняють певні процесу­альні дії, передбачені ЦПК, в результаті вчинення яких наста­ють певні правові наслідки.

Класифікація процесуальних строків:

1) за способом (порядком) встановлення строки поділяють­ся на:

- встановлені законом;

- встановлені судом.

До строків, встановлених законом, належать строки вру­чення судової повістки - ч. 4 ст.74 ЦПК, відкриття провад­ження у справі - ч. 3 ст. 122 ЦПК, строк проведення попе­реднього судового засідання - ст. 129 ЦПК тощо.

Щодо строків, які встановлюються судом, то ці строки ма­ють важливе процесуальне значення, оскільки від них може залежати можливість своєчасного захисту прав громадян. До них слід віднести такі строки, як залишення заяви без руху для усунення недоліків позовної заяви (ст. 121 ЦПК), подання доказів (ч. 1 ст. 131 ЦПК), виконання окремого доручення (ст. 132 ЦПК) тощо;

2) за суб'єктним складом осіб, для яких строки встановлю­ються законом, а для яких - судом.

Законом встановлюються процесуальні строки для здійс­нення процесуальних дій судом, особами, які беруть участь у справі, та особами, які сприяють суду у здійсненні правосуддя (або особами, які не беруть участі у справі). Строки для вчинен­ня процесуальних дій судом встановлюються тільки законом.

Судом встановлюються процесуальні строки, які передба­чені для здійснення процесуальних дій особами, які беруть участь у справі, та особами, які не беруть участі у справі;

3) за чіткістю визначення строки поділяються на:

- абсолютно визначені - ті, тривалість яких чітко визначе­на законом або судом (один день, три дні);

- відносно визначені - ті, тривалість яких пов'язана з нас­танням якоїсь події (ч. 2 ст. 221, ст. 381 ЦПК);

- невизначені - строки, які не мають ознак чіткої визначе­ності (скасування заходів щодо забезпечення позову - ст.154 ЦПК, завчасно, розумний строк).

На практиці та у ЦПК мають місце строки, у які повинні бути вчинені певні процесуальні дії, які вчиняються у промі­жок часу менше одного дня. Наприклад, у разі необхідності забезпечення позову у ч. 1 ст. 153 ЦПК зазначається, що зая­ва про забезпечення позову розглядається судом, у провад­женні якого перебуває справа, в день її надходження без пові­домлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у спра­ві. У частині 1 ст. 104 ЦПК має місце положення про те, що після видачі судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржникові.

Щодо днів, то строки можуть обчислюватись із вказівкою на точний день (точно або абсолютно визначені - статті 371, 373 ЦПК), відносно визначені строки (ч. 4 ст. 74 ЦПК, визна­чаються вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати - ст. 199 ЦПК, ч. 2 ст. 220 ЦПК) чи невизначеними.

У частині 4 ст. 74 ЦПК йдеться про те, що судова повістка - повідомлення направляється завчасно, тобто вона повинна бу­ти вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликають­ся, мали достатньо часу для явки в суд. У частині 1 ст. 131 ЦПК зазначається, що докази подаються у строк, встановле­ний судом з урахуванням часу, необхідного для подання до­казів, тобто у розумний строк.

У статті 157 ЦПК вжито термін «розумний строк», у який мають розглядатися справи судом. Тобто строки, перед­бачені ч. 4 ст. 74 та ст. 157 ЦПК, є невизначеними та суд сам на свій розсуд їх вирішує. Проте водночас законодавець для таких строків встановлює певні обмеження, які своєю чергою дисциплінуватимуть суд. У статті 157 ЦПК, крім терміна «ро­зумний строк» зазначається, що цей строк, не повинен бути

більшим двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а щодо справи про поновлення на роботі та стягнення аліментів - одного місяця.

У частині 2 ст. 302 ЦПК йдеться про призначення справи до розгляду у апеляційному суді - у розумний строк, але не пізніше 7 днів після закінчення підготовки справи до розг­ляду;

4) за тривалістю.

У ЦПК передбачено строки, які також визначаються міся­цями (ч. 2 ст. 265, ст. 129 ЦПК), роками (п. 2 ч. 1 ст. 21 Закону «Про виконавче провадження»), днями, можуть бути меншими одного дня, визначатися в два дні (ч. 2 ст. 153, ст. 200 ЦПК), три дні (ч. 4 ст. 74, ч. 1 ст. 102, статті 106 ЦПК), п'ять днів (ч. 3 ст. 209, ч. 2 ст. 222 ЦПК), сім днів (ч. 2 ст. 156, ч. 1 ст. 199 ЦПК), десять днів (ч.1 ст.105, ч. 3 ст. 221 ЦПК), п'ятнадцять днів (ч. 2 ст. 157 ЦПК), двадцять днів (ч.1 ст. 325 ЦПК). Аналогічне положення має місце щодо строків, які обчислюються місяця­ми - місячний (ст.129, ч.1 ст.362 ЦПК), двохмісячний (ч.3 ст.155, ч.1 ст.157, ч.2 ст.265, ч.1 ст.303-1 ЦПК), тримісячний (ст.389-1 ч.2 ЦПК), роками - трирічний (ст.391 ЦПК).