Наслідки порушення правил підсудності

У разі порушення правил про підсудність можуть наступа­ти такі наслідки.

Повернення заяви з підстав її непідсудності має місце на ста­дії після прийняття заяви канцелярією суду до вирішення пи­тання про відкриття провадження у справі (ч. 3 ст. 121 ЦПК).

Якщо буде встановлено, що справа не підсудна суду, суд по­вертає заяву позивачеві для подання її до належного суду, про що постановлює ухвалу. Ухвала направляється із заявою та усіма додатками до неї позивачеві. Така ухвала може бути ос­каржена у апеляційному порядку п. 3 ст. 293 ЦПК.

Передача справи на розгляд іншого суду, якщо виявилось, що заяву було прийнято з порушенням правил про підсуд­ність, має місце після відкриття провадження у справі і до по­чатку судового розгляду. Справа передається на розгляд іншо­му суду, до компетенції якого вона належить, з урахуванням правил підсудності, передбаченої для даної категорії справ (п. 2 ч. 1ст. 116 ЦПК).

56. Судові доручення. Процесуальний порядок їх дачі і виконання.

57. Поняття і види судових витрат в цивільному процесі. Судовий збір.

Судові витрати — це грошові суми, що стягуються з юридич­но заінтересованих у вирішенні справи осіб з метою покриття ви­трат на розгляд і вирішення справи в суді.

До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать 1) витрати на правову допомогу; 2) витрати сторін та їх представників, що пов'яза­ні з явкою до суду; 3) витрати, пов'язані із залученням свідків, спеці­алістів, перекладачів та проведенням судових експертиз; 4) витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.

Витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безкоштовної правової допомоги. Граничний розмір ком­пенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом (ст.84 ЦПК).

Витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду. Витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пунк­ту сторін та їх представників, а також з найманням житла, несуть сторони.

Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, та її пред­ставникові сплачуються іншою стороною добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений за­робіток чи відрив від звичайних занять. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячно­го заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять — про­порційно розміру мінімальної заробітної плати.

Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду, встанов­люється Кабінетом Міністрів України (ст.85 ЦПК).

Витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, пе­рекладачів та проведенням судових експертиз. Витрати, пов'я­зані з переїздом до іншого населеного пункту свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів, найманням ними житла, а також прове­денням судових експертиз, несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та прове­дення судової експертизи.

Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила клопотання про проведення експертизи. Якщо клопотан­ня про проведення експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її оплату несуть обидві сторони порівну. У разі несплати судової експертизи у встановлений судом строк суд скасовує ухвалу про пpизнaчення судової експертизи.

Добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних за­нять свідкам, спеціалістам, перекладачам, експертам сплачують­ся стороною, не на користь якої ухвалено судове рішення. Компен­сація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розмі­ру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять — пропорційно від розміру мінімальної заробіт­ної плати» У такому самому порядку компенсуються витрати на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача.

Якщо у справах окремого провадження виклик свідків, призна­чення експертизи, залучення спеціалістів здійснюються за ініціа­тивою суду, а також у випадках звільнення від сплати судових ви­трат або зменшення їх розміру відповідні витрати відшкодовують­ся за рахунок Державного бюджету України.

Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експер­тиз, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст.86 ЦПК).

Витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за їх міс­цезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для роз­гляду справи несе сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання про вчинення відповідних дій заявлено обома сторонами, витрати на них несуть обидві сторони порівну.

Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних з проведен­ням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст.87 ЦПК).

Таким чином, розмір витрат, пов'язаних з розглядом справи, на відміну від судового збору визначається не ціною позову, а фактич­ними витратами при розгляді та вирішенні справи.

Витрати, пов'язані з розглядом справи, залежно від того, коли саме вони підлягають сплаті, поділяються на:

1) такі, що сплачуються раніше щодо вчинення відповідної про­цесуальної дії;

2) такі, що стягуються зі сторони, що програла за результатами рішення справи.

Раніше сплачуються суми, що належать до виплати експертам і спеціалістам, а також суми, необхідні для провадження огляду на місці. Інші судові витрати, за загальним правилом, стягуються зі сторони, яка програла спір.

Згідно ст.1 ЗУ «Про судовий збір» судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів і включається до складу судових витрат.

58. Поняття процесуальних строків /значення і види/. Повтор питання 35

59. Покази свідків. Процесуальний порядок допиту свідка.

Свідок - особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК України).

Для виконання функцій свідка необхідно, щоб особа була здатна за своїм фізичним і психічним розвитком (станом) правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати про них правильні показання. Отже, показання свідків як засоби доказування — це повідомлення про відомі обставини, що входять до предмета доказування, тобто про юридичні факти складу вимог і заперечень сторін та інші обставини, що мають значення для справи, які повідомляються (показуються) суду в установленому законом процесуальному порядку і формі. А можливість свідчення про факти, що мають значення для справи, є підставою для визнання їх належними до справи і виклику свідків у судове засідання.

Процесуальна правосуб'єктність свідка не залежить від наявності у нього дієздатності. Ними можуть бути малолітні і неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі в процесі у справі, але обов'язково враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати реальну дійсність. Проте застосування показань свідків не безмежне. Не можуть бути свідками: недієздатні фізичні особи; особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання; особи, які за законом зобов'язані зберігати у таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості; священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих; професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку; особи, які мають дипломатичний імунітет, без їх згоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника (ст. 51 ЦПК України). Крім того, фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внука, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб), повідомивши про причини відмови (ст. 52 ЦПК України).

Допустимість показань свідків обмежується Цивільним кодексом України для підтвердження певних угод та інших дій, що мають юридичне значення. Не можна підтверджувати показаннями свідків: уступку вимоги і переведення боргу, заміну кредитора або боржника у зобов'язанні, що ґрунтуються на угоді, виконаній у письмовій формі (статті 513, 521), договір ренти (ст. 732) та інші договори, урегульовані статтями 710, 745, 793, 811, 828, 981, 1031 цього Кодексу.

Притягнення свідка до участі в процесі у справі можливе за ініціативою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі.

Особи, які заявляють про виклик свідка, повинні зазначити його прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання та обставини, що він може ствердити (ст. 136 ЦПК України). Участь свідка у судовому засіданні і давання правдивих показань — обов'язок (ч. 2 ст. 50 ЦПК України), який забезпечується встановленою відповідальністю — статті 384, 385 КК України, ч. 5 ст. 50 ЦПК України.

На об'єктивність і повноту показань свідків про відомі їм обставини можуть впливати інші існуючі не правові зв'язки між свідками і сторонами — товариські, родинні, громадські, моральні та психологічні фактори, які при дослідженні і

оцінці показань свідків судом підлягають урахуванню. У зв'язку з цим у ЦПК України передбачено обов'язок перед допитом свідка встановити його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч. 3 ст. 180 ЦПК України), а лише потім попередити його про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК України за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання та привести його до присяги під розписку. Але відповідно до ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, зокрема ст. 52 ЦПК України.

Повнота і об'єктивність показань свідків забезпечується також безпосередньою і усною формою допиту в судовому засіданні у тому самому складі суддів, який ухвалює рішення. Свідок дає показання у формі вільної оповіді, яка конкретизується і доповнюється, про все, що йому відомо у справі, а допущені неточності усуваються відповідями на запитання, які можуть їм ставити сторони, інші особи, які беруть участь у справі, а також у порядку повторного допиту (ч. 11 ст. 180 ЦПК України).

Деякий відступ від принципу безпосередності має місце при допиті свідка іншим судом за місцем його проживання чи перебування (ст. 132 ЦПК України), за його ініціативою або на прохання сторони чи інших осіб, які беруть участь у справі.

Допит неповнолітніх свідків має істотні особливості, які визначаються віковим рівнем, їх розумовим розвитком та психологічним станом, який викликається процесуальною формою судового засідання. Свідки, які не досягли 16 років, не попереджаються про кримінальну відповідальність. Допит всіх малолітніх і неповнолітніх свідків обов'язково проводиться в присутності педагога або близьких для свідка осіб (батьків,усиновлювачів, опікунів, піклувальників), якщо вони незаінтересовані у справі. У виняткових випадках, коли це необхідно для встановлення істини, на час допиту осіб, які не досягли повноліття, із залу судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до залу судового засідання їй суд повідомляє про показання неповнолітнього свідка і надає можливість поставити йому запитання. З дозволу суду запитання неповнолітньому свідку можуть ставити всі особи, які беруть участь у справі (ст. 182 ЦПК України). Висловлена в юридичній літературі пропозиція про заборону використання показань неповнолітніх у цивільному судочинстві з моральних міркувань, заслуговує на увагу, але інколи при відсутності інших засобів доказування показання їх є необхідними для встановлення істини у справі та правильного її вирішення.

При дослідженні і оцінці показань свідків підлягають врахуванню нормативно встановлені умови: можливість їх використання в цивільному процесі, відношення їх до даної справи і стосунки зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (статті 50, 51, 180-183 ЦПК України), характер їх заінтересованості у справі.

Для можливого використання показань свідків у справі встановлені дві умови: правильність сприйняття обставин, що мають значення для справи і давання про них правильних показань.

Сприйняття може відбуватися у безпосередній або опосередкованій формі. Особисте сприймання свідком дій (бездіяльності) чи подій може відтворюватися по-різному під впливом об'єктивних умов — відстань, видимість, стан погоди і часу, суб'єктивних умов — гострота зору, притуплення слуху тощо.

При опосередкованому сприйнятті свідок довідується про факти з повідомлень інших осіб, тому створюються умови для неправильного їх сприйняття. У деяких країнах показання свідків для передавання чуток і повідомлень, одержаних від інших осіб, не допускаються. За ЦПК України (ст. 63) не можуть прийматися як показання факти, що повідомляються свідком, якщо він не може зазначити джерела своєї обізнаності.

Сприйняття фактів передбачає і їх збереження в пам'яті, на повноту і чіткість яких можуть впливати вікові явища та давність. Відтворення свідком фактів може характеризуватися неправильністю, неповнотою і нечіткістю, суперечностями і небажанням інформувати про них суд. Але разом з показаннями свідків, іншими показаннями, наявні суперечності мають бути усунуті судом, про що зазначається в обґрунтуванні висновків судового рішення (п. 3. ч.1 ст. 215 ЦПК України). На достовірність показань свідків впливають взаємовідносини між сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, але відхилити їх показання про обставини у справі як докази можна лише за наявності даних, що свідчать про їх невідповідність дійсності.

60. Розподіл між сторонами обов'язку доказування. див. питання 46

61. Експертиза, її види і порядок призначення.

Експертиза це дослідження, проведене експертами (ст. 53 ЦПК) за допомогою спеціальних знань та технічних за­собів, наданих судом матеріальних об'єктів, а також явищ, процесів, що містять інформацію про обставини, які мають лиачення для правильного вирішення справи. Таке дослід­ження проводиться на підставі ухвали суду у порядку та з дот­риманням передбачених ЦПК правил.

Залежно від певних критеріїв експертизи поділяються навниди. Деякі вчені виділяють основну та додаткову за обсягом проведених досліджень. При цьому додаткова експертиза (ч. 1 ст.150 ЦПК) призначається у тому випадку, коли під час проведення експертизи мають місце неповні дослідження, які можуть бути зумовлені різними причинами, зокрема недос­татністю вихідного матеріалу, неправильним відбором зразків тощо. Тому й висновок експерта може бути неповним або неяс­ним, не чітко сформульовано відповіді на запитання або вони неповні, не дано відповіді на усі поставлені запитання, відпо­віді мають двозначне тлумачення тощо. Проведення такої екс­пертизи доручається тому самому або іншому експерту (екс­пертам). З таким підходом важко погодитися, оскільки не­обхідність призначення додаткової експертизи і повторної - це недолік у діяльності експертної установи.

Зокрема, повторна експертиза (ч. 2 ст.150 ЦПК) призна­чається, якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи, або викликає сумніви в його правильності. Її проведення доруча­ється іншому експертові (експертам). Повторна експертиза на відміну від додаткової завжди проводиться іншим експертом, що свідчить про її відносну самостійність щодо первинно про­веденої.

Як додаткова, так і повторна експертиза може проводитись як за ініціативою суду, так і на клопотання осіб, які беруть участь у справі. Щодо ініціативи суду, то вона зумовлена тим, що експерт при його призначенні попереджається судом про кримінальну відповідальність, тому якщо експертиза є необґрунтованою, суперечить матеріалам справи, викликає сумніви в неупередженості експерта, суд може перевірити законність дій експерта, можливо, навіть з метою порушення кримінальної справи проти останнього. Щодо осіб, які беруть участь у справі, вони зацікавлені у законному, достовірному, вірогідному, обґрунтованому висновку, який може істотно вплинути на ухвалення судом рішення.

1. За кількістю експертів, які проводять дослідження, ви­діляють одноособову та комісійну:

- одноособова експертиза - проводиться одним експертом, коли обсяг його знань дозволяє провести експертне досліджен­ня самостійно і відповісти на всі питання, поставлені судом;

- комісійна експертиза - проводиться не менш як двома експертами одного напряму знань. Проведення такої експер­тизи зумовлено необхідністю дослідження великого обсягу матеріалу та проведення її у короткі строки, тому участь у комісійній експертизі можуть брати декілька експертів одно­го напряму знань, які призначаються судом або обираються особами, які беруть участь у справі, та зазначаються в ухвалі.

Під час проведення досліджень експерти мають право обмінюватися своїми думками, ставити запитання один одно­му, радитись між собою, можуть брати спільно, одночасно участь у проведенні дослідження. Але кожний із експертів ви­конує свою ділянку роботи.

Якщо за результатами проведених досліджень думки екс­пертів збігаються, вони підписують єдиний висновок, який по­винен базуватися на дослідженнях, проведених кожним екс­пертом окремо. Такий висновок вони підписують спільно. Екс­перт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності. Як один спільний висновок, так і окремі висновки надсилаються до суду, де мають бути досліджені, оцінені у су­купності між собою та з іншими матеріалами справи;

2. За характером знань, які використовуються у процесі експертного дослідження, визначається однорідна (однопредметна) та комплексна (багатопредметна):

- однорідна (однопредметна) експертиза відрізняється тим, що у її проведенні беруть участь експерти однієї спеціаль­ності, наприклад, економісти;

- комплексна експертиза - проводиться не менш як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. Наприклад, при розподілі спільно набуто­го майна досить часто постає питання про можливість роз­поділу будинку у натурі, тобто виокремлення окремих його частин як самостійних, та проведення оцінки такого майна. Відповіді на ці питання потребують знань у будівництві та оцінці такого майна, що мають здійснювати відповідні експер­ти. Найчастіше такі експерти працюють в одній установі, зок­рема, науково-дослідних інститутах судових експертиз. Але у висновку експертів зазначається, які дослідження і в якому обсязі провів кожний експерт, які факти він встановив і яких висновків дійшов. Кожен експерт підписує ту частину виснов­ку, яка містить опис здійснених ним досліджень, і несе за неї відповідальність.

Загальний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отриманих результатів і формулюванні єдиного висновку, як­що потребується надати єдиний висновок, а не відповіді на ок­ремі запитання. У разі виникнення розбіжностей між експер­тами висновки оформлюються відповідно до ч. 2 ст. 148 ЦПК.

Результати проведених досліджень мають бути викладені експертом у його висновку, який за ч. 2 ст. 57 ЦПК є одним із доказів.

62. Витрати, пов'язані з розглядом справи.

Згідно ч.3 ст.79 ЦПК до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать:

1) витрати на правову допомогу;

2) витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду;

3) витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз;

4) витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи;

5) витрати, пов'язані з публікацією в пресі оголошення про виклик відповідача.

 

63. Огляд на місці. Права осіб, які беруть участь у огляді. Протокол огляду.

Дослідження письмових та речових доків проводиться, як правило, в приміщенні суду. Проте, коли ці докази не можуть бути доставлені до суду, вони оглядаються за їх мі­сцезнаходженням. Не можуть бути доставлені до суду, наприклад, нерухоме майно або пошкоджений транспортний засіб, які є речовим доказом, письмові докази, які потребують спеціальних умов зберігання (наприклад, оригінали архівних документів, раритети) тощо.

Огляд доказів за їх місцезнаходженням — це процесуальна дія, що спрямована на збирання доказів без застосування примусу, шляхом спостереження та відображення його результатів у відповідному протоколі.

Завданням огляду є обстеження та вивчення предметів, документів тощо. Наприклад, якщо особа, яка проживає в приміщенні заперечує проти проведення огляду письмового чи речового доказу, який знаходиться в квартирі, суд не має права проводити огляд. В такій ситуації він повинен приймати рішення без урахування такого письмового чи ре­чового доказу.

У ЦПК 1963 р. передбачалося проведення огляду доказів за їх місцезнаходженням на стадії підготовки цивільних справ до судового розгляду (відповідно до чинного ЦПК — провадження у справі до судового розгляду) лише у невідкладних випадках (тобто огляд речових доказів, що швидко псуються (ст. 55 та п. 9 ст. 143). Огляд на місці речових та письмових доказів проводився судом вже на стадії судового розгляду справи.

ЦПК 2003 р. дещо змінив підхід до вирішення цього питання. У коментованій статті чітко визначаються умови, ініціюючі суб'єкти, учасники та порядок здійснення такої про­цесуальної дії. Більше того, проведення огляду доказів за їх місце знаходженням на стадії провадження у справі до судового розгляду є обов'язком суду, у провадженні якого знахо­диться справа, оскільки під час судового розгляду досліджуються лише протоколи огляду письмових та речових доказів (ст. ст. 185, 187 ЦПК).

Покладення на суд обов'язку максимально підготувати справу у стадії до судового роз­гляду, тобто провести весь комплекс необхідних процесуальних дій, передбачених главою 3 ЦПК, забезпечує можливість швидкого та правильного її розгляду і вирішення, тому та­кий підхід законодавця до визначення етапу проведення зазначеної процесуальної дії вба­чається правильним. Крім того, не останню роль у вирішенні цього питання відіграють процесуальні строки: на стадії провадження у справі до судового розгляду суд має в своє­му розпорядженні більше часу, ніж під час судового розгляду справи, оскільки не обмеже­ний жорсткими часовими рамками для проведення процесуальних дій.

Про час і місце проведення огляду доказів за їх місцезнаходженням суд повинен по­відомити в установленому законом порядку осіб, які беруть участь у справі, проте їх неяв­ка не перешкоджає здійсненню такого огляду.

Огляд доказів за їх місцезнаходженням здійснюється судом за участю осіб, які бе­руть участь у справі. Під час проведення такого огляду особи, які беруть участь у справі, мають право давати свої пояснення щодо доказів, що оглядаються. Залучення до огляду письмових та речових доказів свідків, перекладачів, експертів, спеціалістів та проведення фотографування, звуко- і відеозапису здійснюється за клопотання особи, яка бере участь у справі або у разі необхідності за ініціативою суду. В необхідних випадках під час огляду письмових чи речових доказів за їх місцезнаходженням суд може ставити питання експер­ту, перекладачеві, свідків, а також користуватися допомогою спеціаліста.

Про проведення огляду доказів за їх місцезнаходженням складається протокол, який містить інформацію про хід огляду, а також зміст пояснень осіб, які беруть участь у справі, та показань експерта, перекладача, спеціаліста чи свідків щодо доказів, які дослі­джуються. Цей протокол підписується усіма учасниками огляду, до нього також додають­ся всі складені або звірені плани, креслення, копії документів, а також зроблені під час огляду фотознімки письмових та речових доказів, відеозаписи тощо, які є невід'ємною ча­стиною цього протоколу. Про наявність цих додатків зазначається безпосередньо у тексті протоколу огляду.

Якщо особи, які беруть участь в огляді доказів за їх місцезнаходженням не згодні зі змістом протоколу або додатками до нього, вони мають право робити свої зауваження що­до протоколу або його додатків. Ці зауваження оформляються письмово і додаються до протоколу. В тексті протоколу огляду перед підписом особи, яка висловлює зауваження, робиться запис «із зауваженнями». Ці зауваження розглядаються судом у судовому засі­данні за участю осіб, які беруть участь у справі.

Протокол огляду письмових та речових доказів за їх місцезнаходженням є об'єктом дослідження на стадії судового розгляду відповідно до правил ст. ст. 185, 187 ЦПК.

Уразі необхідності, суд вправі провести огляд доказів за їх місцезнаходженням пов­торно.

64. Участь прокурора в суді першої інстанції. Його процесуальні права і обов'язки. Див.питання 27

65. Письмові докази, їх види, порядок отримання, збирання.

Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або виписки з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи (ч. 1 ст. 64 ЦПК).

Письмові докази звичайно визначаються як предмети, на яких за допомогою знаків виражені думки, що містять відомості про факти, які мають значення для вирішення справи.

Можна виділити наступні характерні ознаки письмових доказів:

1) для формування письмового доказу необхідно, щоб людина могла свої думки викладати в письмовій формі;

2) відомості про факти закріплюються в об'єктивній формі, на тих або інших матеріальних предметах. Предмет, що може бути використаний для закріплення думок, повинен бути придатний для письма, щоб нанесені знаки могли зберегтися протягом певного часу (папір, предмети з дерева, металу тощо);

3) закріплення людиною на предметі своїх думок певними знаками (букви, цифри, ієрогліфи, знаки телеграфні, стенографічні, топографічні);

4) у письмових доказах повинні виражатися думки, що містять відомості про юридичні або доказові факти;

5) письмовий доказ повинен містити загальнозрозумілу інформацію, розшифровку закодованих даних.

Перелічити всі предмети, які закон відносить до письмових доказів, неможливо. Законодавство дає приблизний перелік видів письмових доказів, які використовуються у цивільному процесі (будь-які документи, акти, довідки, переписка службового або особистого характеру або виписки з них).

Письмові докази класифікуються за декількома ознаками:

1) за суб'єктом, від якого виходять письмові докази, прийнято розрізняти офіційні та неофіційні (приватні) письмові докази. Офіційні письмові докази визначаються як документи, що виходять від державних органів, державних і суспільних установ, підприємств, організацій. Неофіційними називають документи, що виходять від громадян;

2) за змістом письмові докази підрозділяються на розпорядницькі та інформаційні (довідково-інформаційні). Розпорядницькими називаються такі письмові докази, у яких виражений акт волі, волевиявлення, спрямований на виникнення, зміну або припинення правовідносин, які видаються органами державної влади і управління з метою здійснення покладених на них функцій (накази, розпорядження керівників підприємств і установ, документ з викладом тексту договору тощо). Ознайомлювальні письмові докази містять тільки відомості про наявність або відсутність певних фактів, повідомлення про них: довідки, посвідчення, звіти, технічна документація;

3) за формою письмові докази підрозділяються на документи простої і кваліфікованої письмової форми. Під доказами простої письмової форми розуміють такі письмові докази, які не містять ніякого посвідчення або реєстрації. Докази кваліфікованої письмової форми — документи, нотаріально засвідчені або зареєстровані у встановленому законом порядку;

4) за характером джерела формування письмові докази діляться на оригінали та копії. Оригіналом є перший екземпляр, підписаний особою, яка видала документ. Копія — повторення документа в цілому або в частині (виписка). Копія може бути простою або посвідченою.

Російські науковці зазначають, що потрібно відрізняти письмові докази від письмових матеріалів, які можуть мати місце у справі (ч. 1 ст. 27 ЦПК. - С.Ф.). Наприклад, у порядку окремого доручення (ст. 132 ЦПК. - С.Ф.) були отримані пока­зання свідка, протокол допиту свідка у такому разі розцінюється як письмовий матеріал, а не письмовий доказ, тому що свідок за місцем свого проживання допитувався судом на підставі ухвали суду, де розглядається справа з дотриманням процедури допиту свідка (ст. 180 ЦПК. - С.Ф.). Усі письмові клопотання, які мають місце у справі, також не розцінюються як письмові докази, такими не є письмові замітки, якими користувався свідок при даванні показань.

Згідно з ч.2 ст.64 ЦПК письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

Що стосується копій документів, то особлива увага приділяється порядку завірення копій документів, виданих державними органами управління. Він визначений у п. 76 Типової інструкції з діловодства у центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України 30.11.2011 р.№1242

Від копії варто відрізняти дублікат документа — повторно виданий (складений) документ, що має з оригіналом однакову юридичну чинність.

Закон установлює порядок витребування і надання до суду письмових доказів у цивільних справах.

У випадку, коли в одержанні доказів у сторін і інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд по їх клопотанню зобов'язаний витребувати такі докази.

У заяві про витребування доказів повинно бути зазначено, який доказ потрібен, підстави, на яких особа вважає, що доказ перебуває в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ.

Існують три способи витребування письмових доказів:

1) витребування письмових доказів від державних установ, ор­ганізацій, а також громадян безпосередньо судом, що розглядає справу;

2) витребування письмових доказів шляхом видачі особі, яка бере участь у справі, запиту суду на право одержання письмового доказу і подання його до суду;

3) витребування письмових доказів, коли вони перебувають з іншому місті або районі, через інший суд у порядку судового доручення.

Вибір одного із зазначених способів витребування письмових доказів залежить від умов і місця знаходження доказів по кожній конкретній цивільній справі. Не виключено, що у складних справах, коли потрібно зібрати багато письмових доказів, суд може застосовувати всі три способи збирання доказів.

Витребувані судом докази направляються до суду безпосередньо.

Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня отримання ухвали.

За клопотанням сторони суд інформує в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів (ст.137 ЦПК).

Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі (ч.2 ст.64 ЦПК). Оригінали письмових доказів до набрання судовим рішенням законної сили повертаються судом за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи.

У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст.138ЦПК).

Дослідження письмових доказів. Письмові докази або протоколи їх огляду оголошують у судовому засіданні і подають для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення із приводу цих доказів або протоколу їх огляду. Особи, що беруть участь у справі, із приводу зазначених доказів можуть задавати питання свідкам, а також експертам, спеціалістам.

Однією з новел нового ЦПК є введення правових норм про розгляд судом заяви про сумнів з приводу достовірності наданих йому доказів або їх фальшивість.

Так, ч.2 ст.185 закріплює, що у разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Можливі різні форми підробки письмового доказу: зміна дати, підробка підпису, зміна частини змісту, складання документа в цілому від імені організації або особи, яка його дійсно не видавала, підробка штампа, печатки, виправлення цифр. Підроблений документ спотворює дійсний стан і існування фактів.

Заява про підробку може бути подана тільки відносно письмових і речових доказів (ч.4 ст.188 ЦПК).

У цивільному судочинстві у сторін або інших осіб, які подали докази, немає права розпорядження доказами. Сторона не може взяти поданий нею доказ назад. Тому у випадку заяви про підробку документа особа, яка подала даний письмовий доказ, може просити суд виключити його із числа досліджуваних доказів і вирішити справу на підставі інших доказів.

Заява про фальшивість підлягає перевірці суду. Підробленість документа виявляється шляхом дослідження інших засобів доказування, для чого можуть бути залучені інші докази або призначена експертиза. Якщо суд у процесі дослідження, порівняння, зіставлення доказів дійде висновку про підробку документа, він усуває його своєю ухвалою із числа доказів.

Особлива увага в ЦПК приділяється оголошенню і дослідженню змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм і інших видів кореспонденції.

Відповідно до Конституції України фізичні особи мають право на недоторканність особистого і сімейного життя (ст.32), право на повагу гідності та честі (ст.28), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31) і т.п. Зважаючи на те, що Конституція України має характер основного нормативного акта, що закріплює основні положення національного правопорядку, передбачити у ній всі особисті немайнові права неможливо. Тому законодавець надав можливість закріпити окремі особисті немайнові права фізичних осіб у ЦК України, а саме:

1) право на особисті папери (ст.303 ЦК). Під особистими паперами варто розуміти відповідні документи, які містять інформацію про особисте життя фізичної особи. До них законодавець, зокрема, відносить документи, фотографії, щоденники або інші записи, особисті архівні матеріали. Особисті папери належать фізичній особі на праві власності. Право на особисті папери містить у собі можливість давати згоду або забороняти ознайомлення з особистими паперами, їх використання і розпорядження ними;

2) право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень і інших видів кореспонденції (ст. 306 ЦК). Поняття «кореспонденція» охоплює не тільк