Форми захисту прав і законних інтересів громадян і організацій

ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС- залік.

1. Наука цивільного процесуального права. Її предмет і система.

Наука цивільного процесу - це галузь загальної науки про право. Вона являє собою теоретичні погляди, думки (ідеї, те­орії, концепції), поняття у сфері цивільних процесуальних відносин, які базуються на законодавстві України та міжнародному праві, досягненнях інших країн у цій галузі, яка вив­чає закономірності виникнення, історію розвитку та функ­ціонування цивільного процесуального права, його суть, місце у правовій системі, роль у виконанні соціальних функцій та принципи регулювання цивільних процесуальних відносин та аналізує їх, робить прогнози щодо розвитку та пропозиції що­до втілення наукових прогнозів до законодавства про судочи­нство та судоустрій.

Система науки цивільного процесуального права обумовлена її предметом і складається з двох частин — загальної і особливої.

Загальна частина має два розділи: загальні положення науки цивільного процесуального права; загальні положення цивільного процесуального права.

Особлива частина також складається з двох розділів.

Перший — судові форми захисту цивільних прав — має три підрозділи: цивільний процес України, цивільний процес зарубіжних країн, міжнародний цивільний процес.

Другий розділ — несудові форми захисту Цивільного права — складається з двох підрозділів: нотаріальна форма захисту права (ст. 18 ЦК України), третейська форма захисту цивільного права (третейський і арбітражні суди — МКАС, МАК (ст. 17 ЦПК України).

Як самостійна галузь правознавства, наука цивільного процесуального права України порівняно молода, але зробила вагомий внесок у розвиток теорії цивільного процесуального права і цивільного процесуального законодавства та практику його застосування.

2. Поняття цивільного процесуального права. Предмет, метод і система цивільного процесуального права.

Цивільне процесуальне право - це система правових норм, за допомогою яких встановлюється порядок провадження в цивільних справах у судах та регулюються правовідносини, які складаються як між судом та іншими учасниками процесу, так і учасниками процесу між собою, але під контролем суду при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Цивільне процесуальне право є частиною (галуззю) загальної системи права, підпорядковується його закономірностям і загальним принципам побудови права.

предмет цивільно-процесуального права визначається системою процесуальних дій, які виконуються судом, учасниками процесу, змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій, системою цивільно-процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин, гарантіями реалізації цивільно-процесуальних прав і обов'язків.

Метод цивільно-процесуального права - це сукупність закріплених в нормах цивільно-процесуального права способів і засобів впливу на відносини, які регулюють поведінку їх суб'єктів. За своїм змістом метод цивільного-процесуального права є імперативно-диспозитивним.

Імперативний метод впливу на поведінку суб'єктів закріплений у нормах права, що встановлює зобов'язання, заборону і примушення. Зобов'язання - це обов'язок конкретної активної поведінки, наприклад, сторони зобов'язані належним чином виконувати надані їм права та покладені на них обов'язки. Заборона - це встановлені правила щодо утримання від певних дій і бездіяльності, наприклад, суперечки між судами про підсудність забороняються. Примушування - це вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права, наприклад, встановлення запобіжних заходів, забезпечення доказів.

Імперативний метод виражається у категоричних приписах, визначеності кількісних (розміри, строки) та якісних (порядок здійснення) умов застосування і способу реалізації правової норми.

Диспозитивний метод характеризується дозволянням, свободою вибору суб'єктів і визначається правами суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, встановлених нормами ЦПК.

Систему цивільного процесу сприймають у відповідності до структури ЦПК України, яка складається з двох частин - загальної і особливої. Загальна частина об'єднує норми й інститути цивільного процесу, які мають значення для всієї галузі в цілому, всіх видів проваджень і стадій цивільного процесу (розділ І ЦПК). Особлива частина містить норми й інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ у різних провадженнях цивільного судочинства та стадіях процесу (розділи II- X ЦПК).

3. Поняття і система принципів цивільного процесуального права.

Принципи цивільного процесуального права — це закріплені в нормах цивільного процесуального права основні керівні поло­ження (засади), що відображають специфіку, сутність і зміст даної галузі права.

Зміст цих принципів виражено і закріплено в Конституції Укра­їни, Законі України «Про судоустрій України» і у відповідних нор­мах Цивільного процесуального кодексу України. Однак кожен із принципів знаходить своє закріплення й вираження, як правило, не в одній якійсь нормі права, а в ряді норм і процесуальних пра­вил, які характеризують зміст даного принципу. Тому для того, щоб правильно зрозуміти зміст того або іншого принципу, потріб­но проаналізувати всі правові норми, у яких відображаються основ­ні керівні положення цивільного судочинства.

Значення принципів цивільного процесуального права багато­манітне. По-перше, вони служать відправними положеннями при тлумаченні процесуальних норм із недостатньо визначеним зміс­том, при подоланні прогалин у праві, дозволяють знайти правиль­не рішення того або іншого процесуального питання, якщо в чин­ному законодавстві немає відповідної норми. По-друге, принципи є орієнтиром у нормотворчій діяльності. Вони визначають основні напрямки, перспективи розвитку цивільного процесу, служать го­ловним критерієм оцінки обґрунтованості пропозицій про зміну й доповнення цивільного процесуального законодавства.

До критеріїв встановлення принципів цивільного процесу вар­то залучити наступні ознаки, які повинні проявлятися сукупно:

а) принцип виражено у нормах (одноособових або ряді норм) ді­ючого права;

б) принцип має основне значення для цивільного процесу, ви­значає його першорядні риси;

в) принцип повинен мати пряме відношення до цивільно-про­цесуальної діяльності;

г) принцип повинен мати загальнопроцесуальний характер, тобто містити директиви поведінки у всіх стадіях і формах цивіль­ного процесу;

ґ) принцип завжди містить у собі певний політичний зміст, ви­ражаючи ідеї держави у сфері здійснення правосуддя по цивіль­них справах;

д) принцип завжди визначає типові та переважні риси цивіль­ного судочинства, допускаючи деякі виключення, які вже не мо­жуть бути названі принципом;

е) принципи повинні визначити такі риси цивільного судочин­ства, які не мають очевидного, банального характеру, але являють собою альтернативу можливим і відомим з історії рішенням;

є) зміст принципів становить ступінь спільності, характер ло­гічного зв'язку з одиничними нормами цивільного процесу.

В силу особливого значення принципи цивільного процесу під­лягають обов'язковому точному дотриманню при розгляді кон­кретної справи. Всякий відступ від принципів розглядається як істотне порушення закону.

З розвитком і становленням цивільного процесуального права в нових політичних і соціально-економічних умовах принципи як правові ідеї будуть набувати нового значення. Принципи — це не застиглі аксіоми, а основи, що виражають найбільш загальні риси цивільного процесу.

Як справедливо відзначав Ф. Енгельс: «Принципи — не вихід­ний пункт дослідження, а його заключний результат; принципи не застосовуються до природи та до людської історії, а абстрагуються від них, не природа та людство погоджуються із принципами, а на­впаки, принципи вірні лише остільки, оскільки вони відповідають природі та історії».

Класифікація принципів цивільного процесуального права можлива на різних підставах. Як критерії такого роду класифіка­ції в науці називають різні ознаки.

Так, за характером нормативного джерела, у якому закріпле­ний конкретний принцип, можна виділити конституційні принци­пи цивільного процесуального права й принципи цивільного судо­чинства, які закріплені галузевим законодавством.

Використовуючи як критерій джерело закріплення, деякі авто­ри виділяють три групи принципів:

1) конституційні принципи, продубльовані в ЦПК (принцип здійснення правосуддя тільки судом; принцип рівності всіх перед законом і судом; принцип незалежності суддів; принцип держав­ної мови судочинства та ін..)

2) конституційні принципи, не продубльовані в ЦПК (принцип недоторканності приватного життя; принцип гарантованості судо­вого захисту прав і свобод; принцип доступності кваліфікованої юридичної допомоги та ін.);

3) галузеві принципи цивільного процесуального права, що зна­йшли відбиття в ЦПК (принцип поєднання одноособового й колегі­ального розгляду цивільних справ; принцип процесуальної рівно­сті сторін; принцип застосування аналогії закону та аналогії пра­ва; принцип обов'язковості судових ухвал).

Залежно від того, відповідні принципи діють в одній або декіль­кох галузях права, існує їх розподіл на:

1) загальноправові — діють в усіх без винятку галузях права, наприклад законність;

2) міжгалузеві — закріплені в нормах декількох галузей права, як правило, близьких за характером. Сюди відносять практично всі принципи судоустрою, які закріплені в ЦПК і ГПК, наприклад, гласність судового розгляду;

3) галузеві — закріплені в нормах тільки однієї конкретної га­лузі права;

4) принципи окремих інститутів цивільного процесуального права, наприклад принципи інституту доказів.

За об'єктом регулювання принципи цивільного процесу можна розбити на наступні дві групи: а) принципи організації правосуддя (судоустрою); б) принципи, що визначають процесуальну діяль­ність суду (функціональні або судочинства).

У першу групу входять: принцип здійснення правосуддя тільки судом, одноособовий і колегіальний розгляд справ, незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону, національна мова судо­чинства, рівність учасників господарського процесу перед законом і судом, гласність судового розгляду.

Другу групу становлять принципи: диспозитивності, змагаль­ності, процесуальної рівності сторін, усності, безпосередності й без­перервності, принцип оперативності.

Відповідно до ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», суд здійснює правосуддя на принципах: 1) здійснення право­суддя винятково судами; 2) права на судовий захист; 3) рівності пе­ред законом і судом; 4) правової допомоги при вирішенні справ у судах; 5) гласності судового процесу; 6) мови судочинства; 7) обо­в'язковості судових рішень; 8) права на оскарження судового рішен­ня; 9) колегіального й одноособового розгляду справ; 10) самостій­ності судів і незалежності суддів; 11) недоторканності суддів; 12) не­змінюваності суддів; 13) суддівського самоврядування.

Всі принципи цивільного процесуального права у своїй сукуп­ності становлять взаємозалежну й взаємообумовлену систему, що являє собою певне цілісне утворення, при цьому кожний із принципів послідовно розкриває зміст галузі права в цілому. У той же час варто зазначити, що будь-яка класифікація носить умовний характер і має скоріше не практичне, а науково-пізнавальне зна­чення.

4. Поняття і сутність цивільного процесу. Види проваджень в цивільному процесі. Система цивільного процесу.

Цивільне судочинство - це врегульована нормами цивіль­ного процесуального права діяльність суду, що здійснюється у встановленому законом порядку та визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав, обов'язків і цивільних процесуальних дій суду, органу державного вико­нання (у передбачених ЦПК випадках) та учасників процесу з їх реалізації.

Завданням цивільного судочинства є охорона прав та за­конних інтересів фізичних, юридичних осіб та інтересів дер­жави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності до чинного законодавства. Якщо ж сприймати кожну цивільну справу як певну спірну або конфліктну правову ситуацію, то завданням цивільного судо­чинства стає розв'язання спорів, ліквідація правопорушень та відновлення порушених прав та законних інтересів. Отже, за ст. 1 ЦПК завданням цивільного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спору або припинення правопорушення та ліквідація його наслідків, зокрема, повна його компенсація.

Щодо порядку розгляду справ судами, то його функції зво­дитимуться до розгляду заявлених сторонами та заявниками вимог, перевірка їх законності та аналіз поданих доказів, що узагальнюється у рішенні суду. Крім того, суд має фіксувати свою та інших учасників процесу діяльність і таким чином до­сягається можливість перегляду правомірності дій і рішень суду першої інстанції при розгляді справи судами апеляційної та касаційної інстанцій.

Залежно від правової природи спору та вимог заявника чи позивача визначається специфічний процесуальний порядок

розгляду справ, які об'єднані у певні групи, що іменуються провадженнями. Так, законодавством визначено три види проваджень, в яких мають бути враховані особливості заявле­них вимог:

- позовне провадження - найбільш універсальна процедура розгляду справ. Предметом розгляду є спори, які виникають з цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних право­відносин (ч. 1 ст. 15, розділ III ЦПК). Правова сутність цього провадження - розв'язання спору, як мінімум, між двома су­б'єктами - позивачем і відповідачем;

- наказне провадження — це виняток із позовного провад­ження і спрощений порядок вирішення безспірних правопо­рушень, коли видача судового наказу здійснюється на підставі безспірних вимог, передбачених законом (ст. 96, розділ II ЦПК);

- окреме провадження, предметом його розгляду є справи, у яких встановлюються певні обставини, що породжують юридичні наслідки, тобто від їх встановлення виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини (юри­дичні факти (ст. 234, розділ IV ЦПК). Такі справи характери­зуються тим, що в них не можна встановити належного відпо­відача, оскільки заінтересовані особи, які залучаються до участі в справі, не порушували прав заявника, тому відпові­дачами не є.

Крім того, у ЦПК мають місце й інші види проваджень:

- у суді першої інстанції;

- у суді апеляційної інстанції;

- у суді касаційної інстанції;

- у зв'язку з винятковими обставинами;

- у зв'язку з нововиявленими обставинами;

- щодо визнання та виконання рішень іноземних судів в Ук­раїні;

- щодо відновлення втраченого судового провадження.

5. Стадії цивільного процесу /поняття і сутність стадії/.

Цивільне судочинство складається з окремих частин або стадій, які арактеризуються сукупністю процесуальних правовідносин і дій, об'єднаних найближчою метою. Найпо­ширенішим є поділ судочинства на такі стадії:

1) подання заяви до суду (ст.118 ЦПК), на якій можуть ма­ти місце такі ускладнення:

- залишення заяви без руху (ч. 2ст. 121 ЦПК);

- повернення заяви (ч. 3 ст. 121 ЦПК);

2) відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК);

3) провадження у справі до судового розгляду (глава З ЦПК), яка поділяється на дві підстадії:

- попереднє судове засідання (ст. 130 ЦПК);

- підготовка справи до судового розгляду (ч. 6 ст. 130 ЦПК);

4) судовий розгляд (глава 4 ст. 157-196 ЦПК), який закін­чується ухваленням судового рішення;

5) звернення судового рішення до виконання.

Така послідовність розгляду справи передбачена у суді першої інстанції і вона з певними особливостями застосо­вується в апеляційному суді (глава 1 розділу IV ЦПК). Тому можна говорити про стадії розгляду справи в суді першої інстанції як про найбільш поширену процедуру розгляду справи, а також про окремі стадії, пов'язані з усуненням не­доліків прийнятого судом рішення, зокрема, про касаційне провадження як перегляд рішень, ухвал та постанов суду, що набрали законної сили (глава 2 розділу V ЦПК), яке має свою специфіку. Так само як виняток можна розглядати заочний розгляд справи, виправлення описок та арифметичних поми­лок у судовому рішенні, додаткове рішення і роз'яснення рішення суду.

Тому загалом можна погодитися з позицією вченого-процесуадіста М.Й. Штефана, який вважає більш доцільним поділ цивільного процесу на три частини або стадії:

- розгляд і вирішення справи по суті;

- перевірка законності й обґрунтованості ухваленого по ній рішення;

- звернення рішення до виконання.

Дане положення підтверджується сучасною практикою, оскільки значна частина рішень судів першої інстанції оскар­жуються до суду апеляційної та касаційної інстанцій з різних причин. Такими причинами можуть бути реальне невдоволен­ня рішеннями судів, а також спроба відстрочити виконання

зобов'язань, тобто зловживання процесуальними правами, оскільки розмір судового збору за звернення до суду апеляцій­ної та касаційної інстанцій незначний, тощо.

Стадійність розгляду скарг Верховним Судом включає:

- стадію відкриття касаційного провадження суддею-доповідачем (ст. 331 ЦПК);

- стадію попереднього розгляду справи у складі трьох суддів (ст. 332 ЦПК);

- стадію судового розгляду у складі п'яти суддів (ст. 333 ЦПК).

Справа у порядку провадження у зв'язку з винятковими обставинами розглядається колегією Верховного Суду у складі семи суддів, які будуть вирішувати питання про допуск скарги до розгляду. У подальшому справа в порядку провад­ження у зв'язку з винятковими обставинами розглядається колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верхов­ного Суду України за наявності не менш як двох третин її чи­сельності. Якщо після касаційного розгляду справи виявлено неоднакове застосування судами касаційної інстанції одного і того самого положення закону, то справа розглядається ко­легією суддів на спільному засіданні відповідних судових па­лат Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати.

6. Конституційні принципи цивільного процесуального права.

7. Конституція України про право громадян на судовий захист. Форми захисту прав і законних інтересів громадян і організацій.

Доказательственные факты

Родова підсудність

Родовою є підсудність, яка визначає компетенцію судів різ­них інстанцій щодо розгляду цивільних справ у першій інстанції залежно від роду (предмета) справи, суб'єктного складу справи.

До такої підсудності належить:

- підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або суддя (ст.108 ЦПК);

- підсудність справ про спори між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами (ст.111 ЦПК);

- підсудність справи про розірвання шлюбу між громадяни­ном України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України.

48. Класифікація доказів /первісні і похідні; прямі і непрямі; усні та письмові; особисті та речові/.

I. За характером зв'язку фактичних даних (зміст дока­зу) з фактами, які підлягають встановленню цим дока­зом, - прямі та побічні:

- прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доведенню. Наприклад, розписка - прямий доказ для підтвердження обставини про те, що позика мала місце та згідно з якою гроші мали бути повернуті у визначений у ній строк;

- побічні докази характеризуються чисельністю зв'язків з фактом, тому у процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про нього. Наприклад, лист, у якому йдеться про те, що гр. К. просив у свого брата гр. Л. позичити йому гроші. Лист гр. Л. до його брата гр. К. з проханням повернути йому борг, оскільки строк, на який він давав гроші у борг, закінчився.

II. За процесом формування - первинні та похідні:

- первинні докази (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, що підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів);

- похідні докази (опосередковані, копії) відтворюють дані, одержані з інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел.

III. За джерелом отримання - речові, письмові, особисті, змішані:

1) речові докази - докази, джерелом яких є речі матеріального світу;

2) письмові докази - предмети, на яких за допомогою знаків закріплено інформацію (відомості про факти), яка має значення для справи;

3) особисті докази - докази, джерелом яких є люди;

4) змішані докази - поєднання особистих і речових (висновок експерта).

Щодо критерію класифікації доказів за джерелом отримання російські науковці поділяли їх на особисті та речові докази. До особистих відносили: пояснення сторін, третіх осіб, показання свідків, висновки експертів, письмові докази. їх позиція зумовлена тим, що письмові докази виходять від конкретних осіб, тобто ними не враховується можливість при отриманні цих доказів застосування технічних засобів.

С.В.Курильов додатково вводить змішані докази і відносить до них висновок експерта, факти пізнання, факти - результати слідчого експерименту. Свою позицію він аргументував тим, що об'єктом дослідження є речовий об'єкт, а висновок експерта ґрунтується на узагальненні отриманого результату експертом. Автори вважають, що в деяких висновках експертів комп'ютерна та інша техніка може практично не застосовуватись, а можуть використовуватися відповідні знання самого експерта.

Пропонується поділяти докази не тільки на особисті та речові, а й на отримані за допомогою технічних засобів і змішані. У такому разі можна буде більш чітко провести межу між різними видами доказів за джерелом доказу. Це положення з урахуванням способу отримання доказу може певною мірою свідчити про їхню юридичну вірогідність.

Тому до особистих доказів слід віднести: пояснення сторін, третіх осіб, представників, заявників та заінтересованих осіб (окреме провадження), заявника та боржника (наказне провадження), показання свідків, висновки експертів та письмові докази за умови, якщо при формуванні останніх не застосовувались технічні прилади (комп'ютерна техніка).

До речових доказів слід відносити ті речі, доказове значення яких у цивільному процесі не залежить від певних технічних та інших наукових знань і які можуть бути досліджені судом для отримання інформації, що матиме значення для вирішення справи. Так, суд може шляхом огляду речового доказу прийти до відповідних висновків, коли це стосується нерухомого майна. Зокрема, в одній із справ про розподіл спадщини на технічному плані земельної ділянки не було нанесено сарай, тому сторона просила суд пересвідчитися на місці в тому, що він існує, шляхом огляду на місці.

Докази, отримані за допомогою технічних засобів, пропонується виділити в самостійний вид через необхідність особливого ставлення до їх доказового значення.

До них можна віднести: звуко- і відеозаписи, фотографії, інформацію, отриману через Інтернет, комп'ютерні програми, наприклад бухгалтерські розрахунки, висновки експерта, що ґрунтуються насамперед не на його досвіді або знаннях, а на комп'ютерній обробці наданого матеріалу, тощо.

Це положення зумовлено тим, що у багатьох випадках такі висновки залежатимуть не тільки і не стільки від досвіду експерта або особи, яка застосовувала техніку, скільки від досконалості програми, що застосовувалась, та надійності роботи самої комп'ютерної техніки. У багатьох розвинених країнах світу комп'ютерна техніка застосовується не тільки для обробки певного об'єкта, але нею й пропонується певний гото­вий висновок, що позбавляє користувача потреби і, головне, можливості робити власні узагальнення і висновки. Але досить часто речові докази не можна доставити до суду, тому їх відображення фіксуються за допомогою фотоапарата на плівку і таким чином суд отримує необхідну інформацію, але такі фотографії є похідним доказом і залежать від майстерності фотографа.

До змішаних пропонується відносити ті докази, які неможливо без певного наближення віднести до певного виду. Наприклад, при дослідженні висновку експерта суд або сторони може цікавити на чому базується його висновок і якою мірою він відображає реальність: чи він зроблений ним особисто чи за допомогою певних апробованих програм, чи перевірялися зроблені висновки за допомогою інших програм тощо".

Виходячи із природи справ окремого провадження доцільно розширити загальноприйняту систему класифікації доказів шляхом доповнення новою підставою для класифікації, а саме - за характером зв'язку доказу з предметом доведення. Доцільно виділити два види доказів:

1) предметні докази - будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність даного факту, безпосередньо пов'язані з предметом доведення та які залежать від мети встановлення певного факту;

2) додаткові докази - безспірні фактичні дані, які надаються суду та необхідні для підтвердження, що встановлюваний факт матиме юридичне значення і немає іншої можливості його встановити (довідка РАЦС про те, що архів не зберігся).

Вважаємо, що ця класифікація може бути поширена й на справи позовного провадження та на випадки перегляду судових рішень в апеляційній та касаційній інстанціях. Тобто при оскарженні рішень або ухвал суду розглядатимуться обставини, які виникли в цивільному судочинстві при розгляді справ по суті судами першої інстанції і які безпосередньо пов'язані із застосуванням норм процесуального права.

49. Поняття підсудності і її відмінність від юрисдикції. Види підсудності.

Підсудність є сукупністю цивільних процесуальних норм, що встановлюють правила розмежування повноважень судів загаль­ної юрисдикції.

На відміну від цивільної юрисдикції, за допомогою якої роз­межовуються повноваження на вирішення юридичних справ між різними юрисдикційними органами, підсудність розмежовує ком­петенцію в тій же сфері, але між різними судами.

Згідно зі ч.2 ст.17 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» сис­тему судів загальної юрисдикції складають: 1) місцеві суди; 2) апе­ляційні суди; 3) вищі спеціалізовані суди; 4) Верховний Суд Укра­їни.

Відповідно до ст.107 ЦПК усі справи, що підлягають вирішен­ню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами.

Отже, визначивши, що справа підлягає вирішенню в суді загаль­ної юрисдикції, необхідно встановити, в який конкретно суд не­обхідно звернутися за розглядом справи по суті.

Залежно від категорій підлягаючих вирішенню справ і від тери­торії, на якій діє той або інший суд, прийнято розрізняти підсуд­ність предметну, або функціональну, і територіальну, або про­сторову (місцеву).

Предметна (функціональна) підсудність справ допомагає визначити, суд якого рівня (ланки) судової системи України пови­нен пиийняти конкретну справу до свого поовадження.

Загальне правило предметної (функціональної) підсудності справ свідчить, що всі справи, які підлягають вирішенню в поряд­ку цивільного судочинства, розглядаються районними, районни­ми у містах, міськими та міжрайонними судами (ст.107 ЦПК).

В даний час всі цивільні справи по першій інстанції розгляда­ються районними (міськими) судами. Передача на розгляд район­них судів основної маси цивільних справ забезпечує найсприят­ливіші умови для їх розгляду, значно підвищує ефективність су­дового захисту законних прав та інтересів громадян і різних організацій. Районний суд найбільш наближений до населення і організацій, зацікавлених у швидкому і правильному вирішенні справи, краще знає місцеві умови, має у своєму розпорядженні більш широкі можливості для безпосереднього ознайомлення з обставинами конкретної справи і, отже, може вирішити її з як­найменшими витратами учасниками процесу сил, коштів і часу.

Територіальною називається підсудність справи суду залеж­но від території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду. З її допомогою розмежовується компетенція однорідних су­дів (однієї ланки судової системи). Як правило, територіальна під­судність підрозділяється на загальну, за вибором позивача, дого­вірну, виключну і підсудність пов'язаних справ.

Загальна підсудність визначається місцем проживання відпо­відача. Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням (ст.109 ЦПК).

Дане правило діє у всіх випадках, коли закон не обумовлює інше стосовно конкретного виду справ. В науці такий принцип ор­ганізації підсудності отримав назву принципу інтересу: особа, за­цікавлена в захисті свого права, звертається до того суду, на тери­торії юрисдикції якого знаходиться відповідач. Але відповідає цей принцип не стільки інтересам заявника, скільки інтересам відпо­відача. Пред'явлення позову не тотожно його правомірності, а отже, невиправдане утруднення прав та свобод відповідача непри­пустимо.

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квар­тира, інше приміщення, придатне для мешкання в ньому (гурто­житок, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч.1 ст.29 ЦК). Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної осо­би чи закону виступають від її імені (ст.93 ЦК).

Місце проживання (знаходження) відповідача визначається на момент пред'явлення позову. Тому подальша зміна ним місця про­живання (знаходження) не змінює підсудності справи.

Альтернативною (за вибором позивача) вважається підсуд­ність, при якій справа може розглядатися одним з декількох вка­заних у законі судів за вибором позивача.

Перелік справ з альтернативною підсудністю закріплений в ст.110 ЦПК:

1) позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що випливають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача;

2) позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за міс­цем проживання позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживан­ня відповідача. За домовленістю подружжя справа може розгляда­тися за місцем проживання будь-кого з них;

3) позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, ін­шим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача чи за місцем завдання шкоди;

4) позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнан­ня, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'явля­тися також за місцем проживання позивача;

5) позови про захист прав сцоживачів можуть пред'являтися та­кож за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору;

6) позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну фізич­них або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди;

7) позови, що випливають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнахо­дженням;

8) позови, що випливають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів;

9) позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем прожи­вання відповідача чи постійного його заняття (роботи);

10) позови до відповідача, який не має в Україні місця прожи­вання, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце прожи­вання чи знаходження відповідача повинні бути в кожному випад­ку достовірно встановлені;

11) позови про відшкодування збитків, заподіяних зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі можуть пред'являтися також за місцезнаходженням судна відпо­відача або порту реєстрації судна;

12) позови до стягувача про визнання виконавчого напису нота­ріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стяг­неного за виконавчим написом нотаріуса можуть пред'являтися також за місцем його вріконання.

Наведений перелік свідчить про те, що альтернативна підсуд­ність необхідна там, де або неможливе використовування загаль­ного правила територіальної підсудності, або воно несправедливе по відношенню до позивача, заявника.

Виключною є підсудність, що допускає розгляд певних катего­рій справ лише судами, точно вказаними в законі. Вона називаєть­ся виключною, по-перше, тому що є винятком із загального прави­ла територіальної підсудності, а по-друге, тому що встановлювані нею правила не допускають жодних винятків (у тому числі і за уго­дою сторін). Вибір суду тут не залежить ні від розсуду заявника, ні від угоди сторін, ні від розсуду суду.

Відповідно до ст.114 ЩІК встановлені наступні правила ви­ключної підсудності:

1) позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'яв­ляються за місцезнаходженням майна або основної його частини;

2) позови про виключення майна з опису пред'являються за міс­цезнаходженням цього майна або основної його частини;

3) позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред'являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини;

4) позови до перевізників, що виникають з договорів перевезен­ня вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред'являються за міс­цезнаходженням перевізника.

Виключна підсудність введена з урахуванням особливостей де­яких категорій цивільних справ з метою максимального набли­ження до суду об'єкта спору або місця знаходження необхідних для розгляду справи доказів.

Підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою являє со­бою такий різновид територіальної підсудності, коли підсудність однієї справи визначається місцем розгляду пов'язаної з нею іншої справи.

Пов'язана підсудність має місце в наступних випадках: 1) позо­ви до декількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, подаються за місцем проживання або місцезнахо­дженням одного з відповідачів за вибором позивача; 2) зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється в суд за міс­цем розгляду первинного позову (ст.113 ЦПК).

Договірна підсудність закріплена в ст.112 ЦПК: «Сторони ма­ють право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність».

Угода сторін про встановлення підсудності конкретної справи називається пророгацією, або пророгаційним договором (від лат. prorogatio — відкладення, відстрочення).

Мета даного правила — зробити судовий порядок захисту ци­вільних прав більш зручним для громадян і організацій. Сторони краще, ніж хто-небудь інший, знають, в якому саме суді їм най­зручніше захищати свої інтереси. Тому було б неправильним над­мірно о