Договори про купівлю-продаж в аспекті захисту прав споживачів.

При характеристиці загальних засад захисту прав споживачів особливе

місце посідає Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-ІІІ. У ньому врегульовано відносини, які виникають у процесі укладання договорів куплі-продажу (при цьому детально регламентовано права й обов’язки покупців і продавців), перевезення, зберігання тощо. Можна з упевненістю сказати, що норми Цивільного кодексу України є найдієвішим засобом у механізмі захисту прав споживачів. [2]

За умов ринкової економіки договір купівлі-продажу стає одним із найпоширеніших типів договорів, що використовується у товарному обороті і як родове поняття охоплює всі види зобов’язань щодо відчуження майна у власність на визначено-еквівалентній основі. Такі раніш самостійні договірні типи, як поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міна почали розумітися як види договору купівлі-продажу.

Правове регулювання договору купівлі-продажу здійснюється, перш за все, гл. 54 ЦК (статті 655-716), яка належить до тих глав ЦК, що містять параграф, присвячений загальним положенням про договір купівлі-продажу (§ 1), які рівною мірою поширюються на всі види даного договору, і поряд з тим - параграфи, присвячені окремим його видам: роздрібній купівлі-продажу (§ 2), включаючи такі її форми, як продаж товару за зразками, з використанням автоматів тощо; поставці (§ 3); контрактації сільськогосподарської продукції (§ 4); постачанню енергетичними на іншими ресурсами через приєднану мережу (§ 5) та міні (§ 6). При цьому загальні положення діють тільки тоді, коли спеціальні, що розміщені у відповідному параграфі даної глави, не містять іншого регулювання.

Поряд з ЦК значну роль у регулюванні відносин купівлі-продажу відіграють спеціальні закони й інші нормативно-правові акти. Закон України «Про захист прав споживачів» поширюється на всі види договору купівлі-продажу, інші ж - лише на окремі їх види.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК).

Договір купівлі-продажу вважається консесуальним тоді, коли сторони досягли узгодження між собою стосовно певних умов, і продавець зобов’язується передати покупцеві товар у строк, встановлений договором, а якщо зміст договору не дає можливості визначити цей строк - відповідно до положень ст. 530 ЦК[3] (ст. 663 ЦК). Реальним договір вважають тоді, коли передача майна (товару) продавцем покупцеві слугує передумовою укладення цього договору.

Оплатним договір купівлі-продажу вважають тому, що майновому наданню продавця відповідає зустрічне грошове задоволення за отриманий товар з боку покупця.

Двосторонньовзаємним договір вважається тому, що і у покупця, і у продавця є права та обов’язки, причому праву однієї сторони кореспондує обов’язок іншої і, навпаки.

Головною родовою ознакою договору купівлі-продажу є перехід відчужуваного майна (товару) у власність покупця. Між тим ця ознака є характерною і для інших типів договорів, за допомогою яких опосередковується оборот майна (товару), зокрема для договорів дарування, позики, довічного утримання (догляду), ренти, спадкового договору. [2]

Особливості правових норм, що забезпечують захист прав споживачів за договором купівлі-продажу зазначається, що реалізація норм про купівлю-продаж починається з надання учасникам відносин прав та покладення на них обов’язків. Заходи захисту на цьому етапі мають скритий, невидимий характер, виявляючи себе лише під час загрози порушення суб’єктивних прав. При порушенні чи оспорюванні суб’єктивних прав (охоронюваних законом інтересів) учасників відносин стосовно купівлі-продажу виникають два види зв’язків:

а) між управомоченими та зобов’язаними суб’єктами порушених правовідносин;

б) між суб’єктами звичайних регулятивних відносин та державою в особі суду.

Засоби захисту реалізуються в межах першого виду зв’язку, як правило, самими суб’єктами, без участі суду (це найхарактерніше при продажу товарів неналежної якості, коли покупцеві надається інваріантна можливість захисту свого порушеного права самостійно). При цьому засобом захисту є масштаби поведінки управомоченої особи щодо припинення правопорушення, виконання порушеного продавцем зобов’язання. Такий зв’язок має матеріально-правову природу, але вона не регулятивна, а охоронна. В її межах реалізація заходів захисту (наприклад, вимога виконання зобов’язань за купівлею-продажем у натурі) та мір відповідальності (стягнення неустойки та ін.) можлива, як правило, лише за наявності згоди на це зобов’язаної особи. При її незгоді, тобто при виникненні суперечностей за договором, реалізація заходів захисту та мір відповідальності можлива, але тільки в межах правовідносин, що складаються з участю суду.

Отже, захист порушеного права учасників відносин за договором купівлі-продажу не зводиться до примусового його здійснення, а передбачає декілька варіантів поведінки сторін. З цього приводу в літературі передбачається ціла система засобів захисту, у тому числі розробляються поняття «заходи захисту», «способи захисту», «спір про право» та ін. Автори особливу увагу звертають на принцип взаємодії матеріального та процесуального права у процесі захисту суб’єктивних інтересів. При цьому необхідно враховувати й охоронювані законом інтереси. Соціальну природу інтересу підкреслюють усі автори, які досліджували його в своїх роботах. Конкретний законний інтерес як соціальне явище стосовно договору купівлі-продажу — це перш за все інтерес покупця (споживача) у задоволенні його потреб у сфері виробництва, підприємництва, побуту.

Соціальний зміст договору полягає в тому, що держава заінтересована у створенні найбільш сприятливих для споживача умов використання з максимальною користю придбаних ним за договором майнових благ. Для досягнення цієї мети вона наділяє учасників договору цивільними правами, надаючи їм можливість при допущенні будь-яких порушень договору застосовувати комплекс охоронних повноважень. Найбільш концентровано ці способи знайшли відбиття у Законі України «Про захист прав споживачів» у новій його редакції. Інтереси за договором купівлі-продажу повинні реалізовуватися вільно в межах зазначеного закону та інших нормативних актів. Одним із найефективніших способів задоволення інтересів є право на оспорювання договору купівлі-продажу при порушенні його умов. [15, c. 49]

Охоронні правовідносини, спрямовані на захист інтересів громадян та юридичних осіб, — це своєрідна гарантія від можливих правопорушень. Інтереси споживачів за договором купівлі-продажу, ступінь їх задоволення виступають матеріальними чинниками, які сприяють нормальному розвитку майнового обороту. Реалізація інтересів сторін у договорі купівлі-продажу в межах закону здійснюється перш за все завдяки прагненню до належного його виконання контрагентом. Юридично це оформляється наданням продавцеві чи покупцеві суб’єктивних прав та покладенням на них певних обов’язків. Суб’єктивне право будь-якої сторони при цьому виступає в ролі правостимулюючого засобу, що дає змогу задовольняти інтереси управомочуючої особи, створюючи необхідні юридичні умови для нормального виконання договору.

Необхідність існування заходів захисту зумовлена різним ступенем тяжкості порушень зобов’язань сторін за цивільно-правовими договорами, не пов’язаних за наслідками із застосуванням мір відповідальності. Заходи захисту при цьому — первинна реакція з боку держави (або конрагента за договором), спрямована на поновлення регулятивних правовідносин шляхом примусу порушника до раніше покладеного на нього зобов’язання.

Для того, щоб способи захисту інтересів споживача були максимально додержані, необхідні умови, найважливішими з яких є такі:

1. Можливість вибору споживачем предмета та інших умов договору купівлі-продажу. Юридично така можливість законодавством України передбачена, але це стосується, головним чином, регулятивних норм. Охоронні норми мають, як правило, імперативний характер, вони не дозволяють здійснювати вибір бажаної для сторін поведінки.

2. Умови договору повинні відбивати еквівалентні начала відносин сторін. В іншому випадку одна з них не буде заінтересована в укладенні договору взагалі або у належному його виконанні.

У складі механізму захисту можна виявити й механізми запобігання та припинення, хоча й деякою мірою в усіченому вигляді. Така запобіжна функція властива нормам усіх галузей права, у тому числі й цивільного. Вона є невіддільною від функції захисту, виступаючи як би її складовою частиною.

Застосування заходів захисту спрямовано на поновлення не тільки майнового, але й немайнового права в обсязі, в якому вони існували до правопорушення. Вжиття ж мір відповідальності поновлює лише майнові права кредитора. При цьому обсяг відшкодування не завжди повинен збігатися з реальною шкодою (при виключній чи штрафній неустойці).

Застосування заходів захисту спрямовано, в першу чергу, на поновлення існуючого до правопорушення стану в натурі. Лише при неможливості такого шкода відшкодовується в грошовій формі.

Заходи цивільно-правового захисту пропонується класифікувати на три основні категорії:

а) заходи захисту суб’єктивних цивільних прав (примусове виконання зобов’язань);

б) заходи захисту правопорядку (наприклад, шляхом визнання угоди недійсною з порушенням обов’язкової для неї нотаріальної форми);

в) заходи захисту шляхом локалізації збитків потерпілого через припинення протиправної діяльності особи, яка заподіяла шкоду і є стороною за договором, а також розірвання договору у зв’язку з продажем речі неналежної якості за відсутності вимоги про відшкодування збитків та ін.

Для дослідження важливої і складної проблеми захисту прав споживачів за договором купівлі-продажу в умовах переходу до ринкових відносин основоположним є чітке розмежування двох схожих, але й відмінних одне від одного понять «захист» і «відповідальність», теоретичне обгрунтування їх застосування у практиці юрисдикційних органів, а також відбиття цих понять у новому цивільному законодавстві України.

Право на захист за договором купівлі-продажу, залежить від природи суб’єктивного права потерпілого, від виду і ступеня його порушення та від правового статусу особи, яка допустила порушення. Разом з тим не можна визнати правильною точку зору В.В. Вітрянського про те, що можливим є такий спосіб захисту, як зміна умов договору тільки однією стороною або відмова від його виконання, за винятком випадків, зазначених у законі. Чинним законодавством України це не передбачено. [19, c.44]

Право споживача на захист за договором купівлі-продажу — це сукупність його правомочностей щодо недопущення та припинення правопорушень з боку контрагента шляхом поновлення стану, який існував до порушення, а також відшкодування завданих йому збитків.

Способи захисту права споживача — це передбачені законом чи договором заходи щодо попередження чи поновлення порушених охоронюваних прав і законних інтересів громадян та організацій.

Законом України «Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій» від 6 травня 1993 р. доповнена новим способом захисту цивільного права — компенсацією. Проте слід вважати, що компенсація — це не спосіб захисту, а одна з важливіших функцій цивільного права, і способом захисту бути не повинна.

До способів захисту інтересів покупця за договором купівлі-продажу варто було б віднести і визнання правочину недійсним. Це універсальний спосіб захисту. У деяких випадках такі правочини можуть визнаватися недійсними як оспорювані, в інших — як нікчемні. Стосовно ст. 14 «Закону про захист прав споживачів» думається, що всі правочини, які можуть розриватися у зв’язку з продажем товарів неналежної якості, повинні бути віднесені до оспорюваних.

Оскільки захист цивільних прав спрямований проти правопорушень, його конкретні заходи часто збігаються з засобами впливу на правопорушення. Сам же захист права в деяких випадках збігається з відповідальністю порушника. Але це не означає, що захист і відповідальність — тотожні поняття. Відповідальність у всіх випадках означає установлення для порушника визначених негативних наслідків: покладення на нього додаткових витрат, застосування майнових стягнень. Захист же права не завжди пов’язаний з вжиттям таких заходів. Задоволення інтересів потерпілого може інколи досягатися і без установлення для порушника будь-яких стягнень (наприклад, такі форми захисту, як зміни правових відносин).

Метою захисту права є попередження правопорушення, поновлення порушеного права, компенсація (але не як спосіб захисту, а як «підключення найважливішої функції цивільного права»). Крім цього, слід розрізняти: а) підстави захисту — обставини, передбачені законом чи договором як умови застосування захисних заходів; б) способи захисту — передбачені законом чи договором конкретні заходи захисту. [22, c. 123]

Важливою новелою Закону України «Про захист прав споживачів» є право споживача ставити виготівнику вимогу про сплачуване усунення недоліків товару після закінчення гарантійного строку. Ця вимога може бути пред’явлена протягом усього встановленого терміну служби, а коли він не встановлений — протягом 10 років, якщо в товарі було виявлено істотні недоліки, допущені з вини виготівника. Слід вважати, що така вимога є видом відповідальності виготівника, яка підпадає під правовий режим цивільно-правової відповідальності, але з незвичайним для неї строком. При цьому відповідальність має альтернативний характер — споживач вправі за власним розсудом пред’явити виготівнику будь-які інші вимоги, зазначені в п. 1 ст. 14 Закону. Крім того, виготівник зобов’язаний відшкодувати продавцеві чи виконуючому його функції підприємству всі завдані збитки, якщо ці суб’єкти підприємницької діяльності задовольнили законні претензії споживача стосовно проданого товару, якість якого не відповідає поставленим до нього вимогам.