Теоретико-методологічні аспекти проблеми захисту прав споживачів.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Теоретико-методологічні аспекти проблеми захисту прав споживачів.



Розбудова України як соціальної демократичної та правової держави та

визнання найвищої цінності людини з її правами й свободами привели до зростання кількості нормативно-правових актів, що захищають права громадян як споживачів у різних галузях і сферах.

Основою для всебічного нормативно-правового регулювання прав громадян в Україні є конституційні норми. Так, у преамбулі до Конституції Українизазначено, що Конституція приймається з метою забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Аналіз змісту конституційних норм конкретизує механізми реалізації цих прав, зокрема громадян як споживачів. Особливо важливою в контексті цього дослідження є ч. 4 ст. 42 Конституції України, де зазначено, що «Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції усіх видів послуг та робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів» [1].

В умовах посилення монополізації економіки стало очевидним, що споживач є незахищеною стороною у взаємовідносинах з підприємцями. Ця проблема пов'язувалась також зі створенням мо­гутньої рекламної індустрії та розвитком засобів масової інформації, зростанням обсягів виробництва предметів довгострокового корис­тування, використанням хімічних продуктів, синтетичних та інших штучних матеріалів, розвитком інституту споживчого кредиту з ви­сокими ставками.

Споживачем визнається непрофесіонал, який придбає товари та послуги для задоволення особистих потреб. Таким чином, кри­терієм, який вирізняє споживача, є його непрофесіоналізм: він придбає товари і послуги з метою особистого користування, а не для подальшої переробки або продажу. Мова йде, перш за все, про фізичних осіб — споживачів товарів і послуг. Однак у Статуті захи­сту споживачів, затв. Європейською радою в 1973 р., до споживачів вперше були віднесені не тільки фізичні, але й юридичні особи, які придбають товари і послуги з метою особистого користування.

Таким чином, ані в законодавстві, ані на практиці не склалось єдиної інтерпретації поняття «споживач», що, безперечно, негатив­но відбивається на захисті інтересів споживачів, оскільки не завжди є можливість визначити, хто є «непрофесіоналом», а хто — особою, яка придбає товар для ведення підприємницької діяльності.

У розвинених країнах і країнах, що розвиваються, законодавст­во із захисту прав споживачів або повністю базується, або значною мірою враховує основний міжнародно-правовий документ у цій галузі — підготовлені економічною і соціальною радою ООН (ЕКО-СОС) Керівні принципи для захисту інтересів споживачів, які були схвалені Генеральною Асамблеєю ООН резолюцією від 9 квітня 1985 р. № 39/248.

До основних прав споживачів Керівні принципи віднесли:

- право на безпеку товарів;

- право на інформацію;

- право на вибір товарів;

- право на виявлення своїх думок;

- право на задоволення основних потреб;

- право на відшкодування шкоди;

- право на освіту;

- право на здорове навколишнє середовище.

Беручи до уваги інтереси і потреби споживачів у всіх країн особливо в країнах, що розвиваються, і враховуючи, що споживачі повинні мати право на доступ до безпечних товарів, а також важливість сприяння справедливому, рівноправному та стійкому економічному і соціальному розвитку, Керівні принципи своєю метою визнали:

• сприяння країнам у встановленні і подальшому забезпеченні належного захисту свого населення як споживачів;

• сприяння створенню структур виробництва і розподілу, здатних задовольнити потреби та запити споживачів;

• заохочення високого рівня етичних норм поведінки тих, хто пов'язаний із виробництвом та розподілом товарів і послуг для спо­живачів;

• сприяння країнам у боротьбі з діловою практикою всіх підприємств на національному і міжнародному рівнях, що негатив­но відбивається на споживачах;

• сприяння створенню незалежних груп споживачів;

• розширення міжнародного співробітництва в галузі захисту інтересів споживачів;

• заохочення створення ринкових умов, які надають спожива­чам більший вибір за нижчої ціни. [7]

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. заклала основоположні принципи побудови незалежної Ук­раїнської держави, її соціально-економічної та правової систем.

3 огляду на визнання Україною затверджених Генеральною Асамблеєю ООН принципів у травні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про захист прав споживачів». А в липні 1992 р. був створений Державний комітет у справах захисту прав споживачів, завданням якого були розробка і втілення в життя державної політики із захисту прав споживачів. У липні 2000 р. відповідно до Указу Президента України № 926/2000 «Про Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України» новостворений Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України став правонаступником ліквідованого Державного комітету України у справах захисту прав споживачів.

15 грудня 1993 р. була прийнята, а 15 січня 1994 р. набрала чин­ності нова редакція Закону України «Про захист прав споживачів». Поряд із цим діє ряд інших нормативних актів, які регламентують відносини продавця і споживача. [4]

Розширення меж дії чинного закону щодо захисту прав споживачів привело до значного зростання кількості нормативно-правових актів у цій сфері. Сучасне законодавство, що регулює відносини в сфері захисту прав споживачів, налічує понад 100 нормативно-правових актів різної юридичної сили. [9, c. 15]

Слід зазначити, що, незважаючи на те, що ЗаконУкраїни «Про захист прав споживачів»є основоположним, комплексним і системним нормативно-правовим актом, він не може охопити особливості захисту прав споживачів у всіх сферах.

Згідно з конституційними нормами та засадничими положеннями Закону України «Про захист прав споживачів», регулювання питань цієї сфери відбувається також у таких комплексних законах, як Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кодекс адміністративного судочинства України тощо. [4]

Законодавчою основою між виробниками (виконавцями), продавцями і споживачами товарів (робіт, послуг) є Цивільний кодекс та Закон «Про захист прав споживачів». Відмінність між цими двома законодавчими актами полягає у тому, що перший з них регулює майнові і пов’язані з ними особисті немайнові права з приводу купівлі-продажу і поставки будь-яких товарів (робіт, послуг), а другий – тільки товарів, робіт та послуг споживчого призначення, оскільки під споживачем в ньому розуміють «громадянина, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб» [10, c. 45].

Необхідно зазначити, що Закон України «Про захист прав споживачів», як й інші нормативні акти з питань захисту прав споживачів, поширюється на всі підприємства, які обслуговують населення, торгівельні підприємства, підприємства сфери послуг, підприємства, які вико­нують роботи, підприємства побутового обслуговування, підприємства громадського харчування. Тобто законодавством уре­гульовано всі випадки, де громадянин є споживачем (особою яка придбає, замовляє, використовує або має намір придбати або замо­вити товари (роботи, послуги) для особистих побутових потреб).

Також цей закон поширюється на всіх споживачів, які знаходяться на території України під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення власних побутових потреб. Відповідно до його положень споживач має право вимагати від продавця (виготівника, виконав­ця), щоб якість придбаного ним товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимогам нормативних документів, умовам до­говору, а також інформації про товари (роботу, послугу), яку надає продавець (виготівник, виконавець). Придбаний товар (робота, послуга) має бути якісний та безпечний для життя і здоров'я кожної людини.

Закон України «Про захист прав споживачів» визначив нові принципові підходи до врегулювання відносин за участю громадян — покупців, замовників товарів, робіт та послуг. Ним передбачено цілу систему способів захисту прав громадян–споживачів. У цьому ж Законі набуло спеціального юридичного значення поняття «споживач». Так, у преамбулі цього Закону зазначається, що ним регулюються відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виготівниками, виконавцями, продавцями в умовах різних форм власності, встановлюються права споживачів та визначається механізм реалізації державного захисту їх прав. При цьому споживачем визнається громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб.

Законом визначаються також спеціальні умови щодо зобов'яза­ної перед споживачем сторони (виготівника, виконавця, продав­ця). Такою зобов'язаною стороною визнається підприємство, ус­танова, організація або громадянин-підприємець, які виробляють товари для реалізації, виконують роботи або надають послуги, ре­алізують товари за договором купівлі-продажу. Це означає, що суб'єктами відносин, врегульованих Законом «Про захист прав споживачів», може бути лише певне коло уповноважених і зо­бов'язаних осіб.

Закон України «Про захист прав споживачів» є спеціальним комплексним законодавчим актом, який містить особливі методи і способи захисту прав споживачів.

До системи споживчого права як комплексного цивільно-право­вого інституту, крім Закону України «Про захист прав споживачів», належать інші законодавчі акти чи окремі їх норми у сфері торго­вельного та інших видів побутового обслуговування населення. Та­кими є, зокрема, постанова Кабінету Міністрів України від 19 бе­резня 1994 р. № 172 «Про реалізацію окремих положень Закону Ук­раїни «Про захист прав споживачів», Порядок відбору у господарю­ючих суб'єктів сфери торгівлі, громадського харчування і послуг зразків товарів, сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплекту­ючих виробів для перевірки їх якості та Порядок проведення кон­трольної перевірки правильності розрахунку із споживачами за на­дані послуги і реалізовані товари, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 2 квітня 1994 p. № 215. [4]

Важливе значення для споживчого права мають закони України від 7 червня 1996 р. № 236/96-ВР «Про захист від недобросовісної конкуренції», від 3 липня 1996 р. № 270/96-ВР «Про рекламу» та інші нормативні акти, які містять окремі норми, що прямо чи опосередковано сприяють захисту прав споживачів. [6]

Захист прав споживачів також має здійснюватися відповідно до вимог міжнародного права. Так, згідно зі ст. 2 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені в законодавстві України про захист прав споживачів, то застосовуються правила міжнародного договору.

В Законі України «Про захист прав споживачів» та інших зако­нодавчих актах можна виділити певні визначальні принципи, харак­терні для побудови їх правових норм, серед яких доцільно зазначи­ти такі:

• встановлення державних обов'язкових вимог до якості товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів обслуговування насе­лення;

• пріоритету законодавчого регулювання над договірним у відносинах між продавцями (виконавцями) та покупцями (замовни­ками);

• встановлення додаткових обов'язків для продавців (виготівників) та привілеєвих прав для споживачів-покупців (замов­ників) порівняно із загальними засадами цивільного законодавства;

• встановлення спеціальних способів захисту прав споживачів органами у справах захисту прав споживачів та об'єднаннями спо­живачів, а також спрощеного судового захисту.

Існування цих принципів обумовлене необхідністю посилення захисту безпосередніх споживачів товарів і послуг за сучасних у бурхливого розвитку науково-технічного прогресу підприємництва, що нерідко супроводжується випуском неякісних товарів, в тому числі небезпечних для життя і здоров'я людей. Са­ме наявність цих принципів у правових нормах дає підстави гово­рити про формування в Україні комплексного правового інституту споживчого пpaвa.

Проблема якості продукції (товарів) є предметом правових досліджень, адже від правильного визначення поняття «якість продукції» залежить формування відповідних вимог і правил щодо кількісних і якісних показників, яким має відповідати та чи інша продукція. Правовий аспект поняття якості товару (роботи, послуги) полягає в тому, що вимоги до якості товару (роботи, послуги) підлягають обов'язковому виконанню в силу законодавства. «На думку представників юридичної науки, найважливішим критерієм якості продукції є її користь, висловлена в ступені придатності, а здатність продукції задовольняти відповідні потреби людей обумовлюється її властивостями, зокрема, надійністю, довговічністю, ефективністю, які відповідають нормативним вимогам, плановим припискам і договорам». [11, c. 37]

Якість - це найбільш об'єктивний, узагальнюючий показник наукового, технічного, економічного, соціального, суспільного прогресу.

Одним з важливіших методів управління якістю є стандартизація.

Стандарт - це зразок, модель, еталон, який приймається за вихідний, для зіставлення з ним інших подібних об'єктів.

Правові та організаційні основи стандартизації встановлені Законом України „Про стандартизацію” від 17.05.01. нормативними документами по стандартизації є: Державні стандарти України; галузеві стандарти; стандарти науково-технічних та інженерних товариств; стандарти підприємств; кодекс практика, яка склалася; технічні умови. [5]

Важливу роль у забезпеченні надходження у торгівельну мережу якісних товарів відіграють сертифікація та гарантії, які умовно можна назвати організаційними (наприклад, ліцензування, патентування), інформаційні (наприклад, маркування, штрихове кодування, рекламування), контрольно-запобіжні (контрольні перевірки якості, санітарні вимоги до умов продажу, зберігання тощо), правозахисні (санкції за порушення вимог законодавства про якість) та ін. [17, c. 23]

Метою сертифікації продукції, послуг та робіт є:

- запобігання реалізації продукції, яка небезпечна для життя, здоров'я та майна громадян та довкілля;

- сприяння споживачам у виборі продукції;

- створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародно-економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.

Згідно з п. 4 ст.16 Закону України „Про захист прав споживачів” підлягають обов'язковій сертифікації товари, по яким встановлені обов'язкові вимоги відносно безпеки для життя та здоров'я споживачів, їх майна, довкілля.

Сертифікат відповідності - документ, який підтверджує якість товарів і їх відповідність вимогам стандартів та інших нормативних документів, видається органами Держстандарту України.

Продукція, яка отримала сертифікат відповідності, маркується знаком відповідності. При здійсненні торговельної діяльності відповідність продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, можливо підтверджувати копіями сертифікату відповідності, які завірені господарюючими суб'єктами, що реалізують продукцію.

Право громадянина на безпечне для життя довкілля і на інформацію про якість товарів, звичайно, є соціально-економічним правом, оскільки його реалізація можлива насамперед завдяки відповідному рівню матеріального виробництва та соціальних відносин у суспільстві. Держава починається з добробуту споживача. Держава бере на себе обов'язок встановлювати для виготовлювачів певні вимоги щодо якості товарів та зобов'язувати виготовлювачів, продавців надавати громадянам всю інформацію щодо ступеня корисності та інших властивостей запропонованого споживачам товару. Це вона робить шляхом прийняття відповідних законів, створення спеціальних органів по контролю за якістю продукції та захисту прав потерпілих тощо. Зокрема, з метою підвищення якості продукції (товарів, послуг), захисту прав споживачів Указом Президента України від 02.09.97 р. в Україні утворено при Президентові України Національну раду з питань якості. Сподіваємось, що ці та інші заходи сприятимуть реалізації права споживачів на товари та послуги належної якості

[14, c. 34].

Забезпечення захисту прав споживачів

Сьогоднішній стан споживчої політики в Україні не може в повній мірі задовольнити споживача, тому нижче перераховані заходи є вирішенням низки проблем, пов’язаних із захистом прав споживачів.

Важливе значення має розробка і затвердження регіональної програми захисту прав споживачів, у яких треба передбачити такі заходи:

- створення належних умов для реалізації прав та інтересів споживачів;

- сприяння насиченню споживчого ринку якісною та безпечною продукцією;

- розроблення органами місцевої влади тарифної політики у житлово-комунальній сфері відповідно до якості послуг, які надаються;

- налагодження співпраці і взаємодії органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями споживачів у сфері захисту прав споживачів;

- стимулювання запровадження сучасних концепцій формування безпечності та якості товарів, робіт і послуг;

- підтримки та відзначення виробничо-торговельних підприємств і сфери обслуговування, які запроваджують доброчинну по відношенню до споживача практику (конкурс, премія, спеціальне маркування та інше);

- створення мережі консультаційних пунктів з питань захисту прав споживачів, зокрема на продовольчому та промисловому ринку;

- сприяння поширенню судового захисту прав та інтересів споживачів;

- поширення серед населення, працівників місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та підприємців знань з питань захисту прав споживачів;

- проведення моніторингу оцінки населенням якості продукції та послуг, що реалізуються на споживчому ринку;

- випуск регіональних друкованих періодичних видань і створення на місцевому телебаченні, радіо програм з питань захисту прав споживачів;

- проведення в навчальних закладах конкурсів з метою поширення знань законодавства про захист прав споживачів;

- створення веб-сайтів для інформування громадян з актуальних питань у сфері захисту прав споживачів, зокрема щодо небезпечної продукції. [19, c. 46]

З метою підвищення рівня забезпечення інтересів та захисту прав споживачів за останні роки в Україні розроблено та прийнято ряд законів, адаптованих до вимог законодавства ЄС, зокрема “Про внесення змін до Закону України “Про захист прав споживачів” і “Про внесення змін до Закону України “Про рекламу”. Створено відповідні умови для функціонування в органах місцевого самоврядування структурних підрозділів з питань захисту прав споживачів, налагоджується співпраця і взаємодія органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями споживачів.

В той же час, аналіз справ на споживчому ринку України свідчить про те, що кількість порушень вимог законодавства у сфері захисту прав споживачів за останнє десятиріччя не зменшується і становить понад 90% від загальної кількості перевірених суб’єктів господарювання. Споживчий ринок продовжує насичуватися сурогатами, неякісними, фальсифікованими та небезпечними для людей товарами, передусім харчовими продуктами та алкогольними напоями. Не повною мірою реалізується право споживача на отримання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари, роботи та послуги. Потребує розвитку можливість реалізації права споживачів бути почутим, відшкодовувати завдані збитки. Недостатньо задіяний потенціал громадських об’єднань споживачів, яких в Україні налічується біля ста.

Вони мають забезпечити правову підтримку і розгляд значної частини заяв тих громадян, котрі понесли втрати у зв’язку з придбанням недоброякісних продовольчих і промислових товарів. На жаль, сьогодні це не відбувається внаслідок того, що держава не створила умов для ефективної діяльності цих організацій. Тим самим порушується 42 стаття Конституції, за якою «держава сприяє діяльності громадських організацій споживачів».

Світовий досвід вказує, що найбільш ефективними механізмами залучення громадян до участі в громадському русі є громадська поінформованість, громадські консультації, громадський контроль, аудит, моніторинг, механізм лобіювання та ін. Сучасний рух споживачів є необхідною умовою забезпечення справедливого, безпечного і сталого майбутнього споживачів.

Тож виписані в Законі права громадських організацій споживачів повинні бути визначені більш детально та наповнені конкретним змістом. Зокрема, потрібно визнати законні інтереси цих організацій щодо внесення пропозицій до проектів законодавства про захист прав споживачів, їх роль у зверненні зі скаргами в інтересах споживачів – в індивідуальному чи колективному порядку – до уповноважених органів. Також має бути підтверджена й розвинута важлива роль громадських організацій у галузі інформування та навчання споживачів. Відсутність механізму взаємодії та соціального партнерства між державною владою й організаціями громадського сектора гальмує демократичні процеси в суспільстві, соціально-економічний розвиток, вирішення гострих соціальних питань, у тому числі щодо захисту прав та інтересів вітчизняних споживачів.

Незважаючи на економічні, правові, політичні труднощі, Україна намагається розв'язати проблему ефективного захисту споживчого ринку та прав споживачів, які нагромадились за радянський і теперішній часи. Набутий, хоч і зовсім ще невеликий, вітчизняний досвід свідчить, що із зміною економічної ситуації, процесами глобалізації постає необхідність реалізації консолідованої з усіма учасниками ринкових відносин споживчої політики, постійному удосконаленні законодавства та фінансовому забезпеченні заходів у сфері захисту прав споживачів.



Последнее изменение этой страницы: 2016-12-12; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.25.42.117 (0.013 с.)