Громадянство України, підстави його набуття і припинення.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Громадянство України, підстави його набуття і припинення.



Громадянство України, підстави його набуття і припинення.

Громадянство - це постійний правовий зв'язок особи і держави, що виявляється у їх взаємних правах та обов'язках. Громадянин не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадяни України незалежно від підстав отримання громадянства мають рівні конституційні права і рівні перед законом. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України чи виданий іншій державі. Україна захищає своїх громадян за кордоном.

Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24.08.1991 р.) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13.11. 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13.11. 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено запис "громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття ;4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Підстави набуття громадянства України:

1) народження;2) територіальне походження;3) внаслідок прийняття до громадянства;4) внаслідок поновлення у громадянстві;5) внаслідок усиновлення;6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною опіки;8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;9) внаслідок встановлення батьківства;10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Особи, які є громадянами держав, міжнародний договір України з якими дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином цієї держави, можуть подавати заяви про набуття громадянства України лише після припинення іноземного громадянства. Особи, які є іноземцями, мають припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що здійснив реєстрацію, протягом року з моменту реєстрації її громадянином України,

Умовами прийняття до громадянства України є:

1)визнання і дотримання Конституції України та законів України;2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або не перебування в іноземному громадянстві.Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо особа, маючи всі передбачені; 3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років.4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспортігромадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкуванні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі); 6) наявність законних джерел існування.

До громадянства України не приймається особа, яка: 1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);3)вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу із громадянства за клопотанням громадянина України (вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбутися лише за їхньою згодою); 2) внаслідок втрати громадянства України:- якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави;- якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;- якщо особа набула громадянства України на підставі подання свідомо неправдивих відомостей чи фальшивих документів;- якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави. 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Визначте поняття «адміністративне право, адміністративно правових відносин та їх суб'єктів»

Адміністративне право як галузь права - це галузь права (сукупність правових норм), що регулює з метою реалізації завдань і функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої влади, внутрішньо-організаційній діяльності інших державних органів, а також у процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично-владних повноважень.Інакше кажучи, адміністративне право - це управлінське право, яке відрізняється від інших галузей права специфікою предмета, методу регулювання та структурними особливостями.

Адміністративне право як наука- це система знань про сукупність правових норм, що регулюють відносини управлінського характеру у названих сферах суспільства. Як наука адміністративне право має загальнонаукові завдання, а саме: виявлення, опис, пояснення процесів, явищ, закономірностей і формулювання на цьому ґрунті передбачень, прогнозів, рекомендацій щодо вдосконалення й розвитку адміністративної практики. Проте ототожнювати цю правову галузь із наукою управління недоречно, оскільки державне управління та управлінська діяльність частково юридизовані, до того ж управління реалізується не тільки в адміністративно-правовій формі.

Суб'єкти та об'єкти цивільного права

Правочини: поняття,види,форма,порядок укладання.

Поняття правочинів

Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.Правочин - це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна в оренду, надання послуг тощо). Отже, правочин характеризується такими ознаками:- це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;- це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону;- спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи у тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).

Види правочинів

Відповідно до підстав класифікації вирізняють такі види правочинів.

Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне на здійснення правочину:- односторонні (для їх вчинення досить волевиявлення однієї особи, наприклад, заповіт);- двосторонні (вимагається волевиявлення двох сторін (так, для укладення договору купівлі-продажу недостатньо бажання продавця продати річ, необхідно, щоб покупець виявив бажання її купити);- багатосторонні (при укладенні яких виражається воля трьох і більше сторін, наприклад, договір про спільну діяльність).

Двосторонні і багатосторонні правочини називаються договорами (купівля-продаж, поставка, контрактація, оренда, підряд тощо).

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї зі сторін зустрічний обов'язок контрагента, правочини поділяють на:- відплатні (де надається зустрічне майнове задоволення у вигляді грошей, майна, роботи, послуг - купівля-продаж, міна, підряд, комісія);- безвідплатні (ніякий майновий еквівалент не передбачається - договір дарування, безоплатного користування майном).

Відплатність чи безвідплатність правочинів визначається як законом, так і договором. Тому існує категорія правочинів, які залежно від умов договору можуть бути як відплатними, так і безвідплатними (наприклад, договір доручення, зберігання). Водночас, купівля-продаж, оренда - це завжди оплатні договори, оскільки в іншому випадку вони перетворяться у самостійні цивільні договори - договір дарування чи безоплатного користування майном.

Залежно від моменту укладання правочину вирізняють:- консенсуальні правочини. Такий правочин вважається укладеним після того, коли сторони у належній формі погодили всі істотні умови договору, а сам правочин буде виконуватися пізніше. Так, сторони підписали договір поставки продукції, де зазначили: яка продукція і коли повинна поставлятися, її ціна, порядок розрахунків тощо. Якщо постачальник у погоджені строки не виконає своїх зобов'язань, то замовник має право на відшкодування збитків і на стягнення передбаченої договором неустойки;- реальні правочини. Для того, щоб такий правочин вважався укладеним, сторонам недостатньо погодити у належній формі його істотні умови, необхідно, щоб відбулася реальна передача речі (договір позики, зберігання). Так, якщо сусід пообіцяв дати у борг гроші, а потім відмовився, не можна вимагати виконання договору, оскільки він ще не вважаться укладеним.

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності вирізняють:- каузальні правочини (від лат. causa - причина);- абстрактні правочини.

У каузальних правочинах безпосередньо визначена підстава їх укладання, намір досягти певного результату - стати власником майна, отримати майно у тимчасове користування та ін. Із змісту абстрактного правочину неможливо з'ясувати заради чого він укладався. Так, із векселя не зрозуміло конкретної мети його видачі - оплатити замовлений товар, послуги, роботу, повернення боргу тощо.

Форма правочини

Формою правочину називається спосіб вираження волі його сторін. '

Форма правочину залежить від:- суб'єктного складу правочину;- предмета правочину;- ціни правочину;- строку, на який правочин укладається;- конкретного виду правочину;- прямих вказівок закону на форму конкретного правочину. Чинне законодавство допускає укладення правочинів в усній, простій письмовій та письмовій нотаріальній формі. Особливим способом вираження волі є укладення договору шляхом вчинення конклюдентних дій (тобто дій, які свідчать про бажання однієї сторони укласти договір на умовах, запропонованих іншою.

1. Усна (словесна) форма.Вона застосовується у всіх випадках, коли для даного виду правочину законом не передбачено іншу форму.

2. Письмова форма.Вона полягає у тому, що правочин вчиняється шляхом фіксації його змісту за допомогою письмового тексту і підписання особами, які його вчинили. До письмової форми прирівнюється вираження волі сторін за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Незважаючи на певну складність, письмова форма має і свої переваги:o забезпечує чітке вираження волі учасників і її фіксацію;o дозволяє у будь-який час ознайомитися з умовами правочину;o є належним доказом при захисті інтересів потерпілої сторони.

Представництво та його види

Представництво - це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов'язки.

Завдяки представництву стає можливим реалізація цивільних прав недієздатними та малолітніми особами. Необхідність представництва зумовлена також тим, що інколи громадянин внаслідок тривалої відсутності, хвороби, браку часу чи кваліфікації не має можливості особисто отримати заробітну плату, пенсію, поштовий переказ, керувати транспортним засобом, продати чи купити квартиру, кваліфіковано виступити у суді, У цих випадках допомогу йому надає представник.

Юридичні особи завдяки представництву мають можливість оперативно і кваліфіковано укладати договори, захищати свої інтереси у суді за допомогою кваліфікованих юристів чи інших фахівців.

Представництво характеризується такими ознаками:

o цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою;

o представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюються);

o представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;

o представник діє виключно у межах наданих йому повноважень; :н

o правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Якщо укладений представником правочин спричинив для контрагента збитки, то зобов'язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цього правочину.

У широкому розумінні термін "представництво" включає відносини, які існують між особами, коли одна з них діє за іншу або під її контролем. Тому нерідко цим терміном користуються і тоді, коли йдеться про комісію, торгове представництво, відносини з брокерами, маклерами, адвокатами.

Дії представника особи спричиняють певні правові наслідки для інших лише у тому разі, коли представництво є належним і здійснюється у межах наданих повноважень.

Повноваження - це право однієї особи виступати представником іншої особи. Підставами виникнення повноважень, тобто тими юридичними фактами, з наявністю яких закон пов'язує виникнення повноважень, є:волевиявлення особи, яка бажає мати представника, виражене у встановленій законом формі. Це волевиявлення може бути виражене або у договорі доручення, або, найчастіше, у вигляді довіреності;призначення або обрання особи на посаду, виконання обов'язків якої вимагає певних юридичних дій від імені іншої особи:призначення або обрання керівником підприємства;призначення на певну посаду на підприємстві чи в установі, яка надає послуги населенню шляхом укладання договорів (касир, продавець, приймальник, гардеробник). Повноваження цих осіб відображені у відповідних відомчих положеннях, інструкціях. Довіреність їм не потрібна, оскільки вони виконують обов'язки за посадою у службовий час, а обсяг їхніх повноважень випливає з обстановки, в якій вони працюють. Водночас, коли, наприклад, продавцеві доручається укласти договір охорони, то, звичайно, при цьому вже вимагається довіреність, оскільки дана особа перестає бути представником за посадою, а має набути повноважень представника за довіреністю;призначення опікуном;наявність адміністративного акта, що дозволяє особі вчиняти певні дії як представникові іншої особи. Наприклад, дозвіл органів опіки та піклування, який надано опікунові для укладення конкретної угоди, що виходить за межі побутової (п. 4.7. Правил опіки та піклування від 26 травня 1999 р.);відносини материнства, батьківства, усиновлення, удочеріння, які відповідним порядком оформлені;спільне ведення селянського (фермерського) господарства, оскільки інтереси такого господарства представляє його голова;членство у кооперативі, спілці, об'єднанні, за статутом якого інтереси цього об'єднання представляє голова.

Отже, залежно від того, на чому будуються повноваження представника, можна вирізнити представництво за законом (або законне, обов'язкове) і представництво за договором (або договірне, добровільне).

Представництво за законом має місце тоді, коли особа представник, коло її повноважень і самі випадки такого представництва визначаються певними нормативними актами (ЦК, СК тощо). До призначення представника той, кого представляють, у таких випадках ніякого відношення не має.

Різновидом даного представництва є так зване статутне представництво, коли відповідно до статуту чи положення керівний працівник (директор, ректор, начальник, голова) наділений повноваженнями виступати у цивільному обігу від імені юридичної особи.

Представництво за договором - це таке представництво, яке виникає у результаті правочину між представником та особою, яку він представляє. Для здійснення даного представництва потрібно отримати довіреність, яку той, кого представляють, видає представникові як доказ наданих йому повноважень.

Представництво у цивільному праві відрізняється від представництва суміжних правових інститутів, наприклад, від представництва судового або процесуального. Процесуальне представництво має місце як у цивільному, так і в кримінальному процесах. Метою представництва у цивільному праві є здійснення представником від імені і за рахунок того, кого представляють, певних юридичних дій (укладання договорів тощо), метою судового представництва є захист представником у суді інтересів тієї чи іншої сторони.

Якщо у цивільному праві при укладанні договору представник завжди заміняє того, кого він представляє, то у судовому представництві поруч із представником може діяти й особа, інтереси якої представляються.

Нарешті, якщо коло повноважень представника у цивільному праві повністю визначається довірителем, то при судовому представництві загальні права представника передбачені у законі, і тільки деякі права можуть бути застережені у довіреності.

Речові права на чуже майно.

Речові права — це права, що забезпечують задоволення інтересів власника шляхом безпосереднього впливу на річ, яка перебуває у сфері його господарювання. Головне місце в системі речових прав посідає право власності, оскільки право власності — це право на свою річ, тому воно і породжує повне панування над річчю. Суть права на чужі речі полягає в тому, що особа може користуватися чужою річчю, а інколи навіть розпоряджатися нею. До речових прав належать права, похідні і залежні від права власності, які виникають як за волею власника, так і відповідно до закону. ЦК до речових прав, крім права власності, відносить і речові права на чуже майно (статті 395—417).

Право на чужу річ має наступні особливості: - є похідним від права власності; - має обмежений характер і його обсяг вужче, ніж право власності; - зберігається при зміні власника; - захищається такими ж способами, як і право власності; - може захищатися і від власника.

У ст. 395 ЦК наведено перелік прав на чуже майно, який не є вичерпним:а) право володіння;б) право користування (сервітут);в) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);г) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Право на чужу річ є важливим речовим правом. В цьому випадку право власності на річ належить одній особі, в той час як інша особа має на цю річ певне речове право, але обмежене за змістом. Скажімо, ми маємо посеред поля ділянку, на якій посадили картоплю. Оскільки у нас з вами, як правило, гелікоптера немає, для того, щоб восени вивезти картоплю, необхідно отримати дозвіл на проїзд вантажівкою у власника сусідньої земельної ділянки, тобто своєрідний дозвіл на використання чужого майна, оскільки без допомоги сусіда наше право власника може перетворитися на своєрідну фікцію, мертве право.Право володіння. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично утримує його у себе. Володіння може бути як законним, так і незаконним. Право володіння виникає внаслідок договору, який укладено із власником.

Договір купівлі-продажу.

За договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ціну).

Сторонами договору є продавець і покупець, якими можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Зміст договору полягає в передачі майна від однієї особи (продавця) до іншої (покупця). Разом із майном до покупця переходить і право власності на це майно. Звідси випливає, що право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

Предметом договору купівлі-продажу може бути всяке майно, яке не вилучено із цивільного обігу, навіть те, якого ще немає в натурі на момент укладення договору. Однак ряд предметів можуть бути придбані лише з особливого дозволу (зброя, вибухові й радіоактивні речовини, сильнодіючі отрути тощо). Щодо деяких інших встановлений спеціальний порядок оформлення відповідного договору. Наприклад, договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин, а також підлягає реєстрації у виконавчому органі місцевої Ради.

Договір купівлі-продажу належить до двосторонніх договорів, оскільки права та обов'язки виникають у обох сторін: продавець зобов'язаний передати майно і має право на грошову винагороду за це; покупець зобов'язаний заплатити грошову суму і має право вимагати передачі йому майна. Цей договір завжди оплатний.

Договір купівлі-продажу вважається вчиненим у момент досягнення згоди щодо його умов між сторонами, тобто є консесуальним. При цьому, якщо право власності переходить до покупця раніше від передачі речі, продавець зобов'язаний до передачі зберігати річ належним чином, не допускаючи її погіршення. Необхідні для цього витрати покупець зобов'язаний відшкодувати продавцеві, якщо це передбачено договором.

Істотною умовою для цього виду договору визнається ціна товару. Цивільним кодексом передбачено, що продаж майна провадиться за цінами, що встановлюються за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законодавством.

Склад злочину, його стадії.

Склад злочину – це його структура, яка включає сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, що визначають суспільно небезпечне діяння як злочин.

Склад злочину включає:

- об’єкт;

- об’єктивну сторону;

- суб’єкт;

- суб’єктивну сторону;

Об’єкт злочину- це суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, тобто права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир і безпека людства.

Об’єктивна сторона – це зовнішній вираз злочину. Об’єктивна сторона злочину включає:

- власне суспільно небезпечне діяння;

- суспільно небезпечні наслідки діяння;

- причинний зв’язок між діянням та його наслідками;

- час, місце, спосіб вчинення злочину, знаряддя і засоби, обстановку вчинення злочину.

Суб’єкт злочину – це фізична особа, яка вчинила заборонене кримінальним законом діяння у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність і усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння та керувала ним. В Україні кримінальна відповідальність за злочини настає з 16 років, а за деякі злочини – з 14 років.

Суб’єктивна сторона – це внутрішня, психічна діяльність особи, що вчинила злочин.

Стадії вчинення злочину - певні етапи готування і здійснення навмисного злочину, що різняться характером дій на кожному етапі. Відомі три стадії вчинення злочину; готування до злочину; замах на злочин; закінчений злочин.

Готування до злочину - це підшукання чи пристосування засобів чи знарядь, чи інше умисне створення умов для вчинення злочину.Підшукання - це придбання, відшукування, виявлення різних засобів чи знарядь вчинення злочину. Пристосування - це дії, що змінюють форму, якості засобів чи знарядь злочину, їх ремонт і т. д. Інше умисне створення умов - це пошук співучасників, розроблення плану, вивчення місця вчинення злочину та ін. Готування найчастіше відбувається у формі дії, але може виявитись і в бездіяльності. Скажімо, сторож крамниці не виходить на чергування, створюючи цим сприятливі умови своїм спільникам. Готування до злочину за загальним правилом підлягає кримінальній відповідальності.

Замах на злочин - це навмисна дія, безпосередньо спрямована на вчинення злочину, але не доведена до кінця через обставини, що не залежали від волі винного. Наприклад, винний стріляє в потерпілого з метою вбивства, але не влучає. Замах на злочин майже завжди підлягає кримінальній відповідальності.

Закінчений злочин має місце тоді, коли наявні всі ознаки складу злочину, вказані в законі, і настав шкідливий результат.

 

Співучасть у злочині.

Умисна спільна участь у виконанні злочину кількох осіб, як правило, становить більшу суспільну небезпеку, ніж вчинення злочину однією особою. Навмисні злочини можуть бути вчинені не лише однією особою, а й у співучасті кількома особами. Як зазначається у ст. 26 КК, співучастю у злочині є умисна спільна участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Зміст цього визначення дає змогу стверджувати, що обов'язковими умовами (ознаками) співучасті у злочині є: 1) наявність двох або більше осіб (співучасників); 2) спільність дій співучасників у вчиненні одного й того самого злочину; 3) наявність умислу всіх співучасників на вчинення такого злочину; 4) наявність причинного зв'язку між діями кожного співучасника і єдиним злочинним результатом. За сукупності цих умов настає кримінальна відповідальність осіб, які спільно вчинили злочин, за правилами про співучасть і за статтею Особливої частини Кодексу, яка передбачає відповідальність за конкретний злочин. Коло осіб, які підлягають кримінальній відповідальності за навмисне вчинення одного й того самого злочину спільними зусиллями кількох осіб при виконанні ними різних ролей (виконавець, організатор, підбурювач, пособник), та умови, що визначають їх відповідальність, описані у ст. 27 Загальної частини Кримінального кодексу України. Зазначимо, що виконавець злочину є головною постаттю, оскільки дії всіх інших співучасників підпорядковуються його діяльності. Виконавець злочину завжди підлягає відповідальності безпосередньо за статтею (частиною статті) Особливої частини КК. Норми Загальної частини про співучасть охоплюють однотипну для всіх злочинів діяльність організатора, підбурювача і пособника. Тому ці співучасники злочину підлягають відповідальності за відповідною частиною ст. 27 КК і тією статтею (частиною статті) Особливої частини, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем. Виняток з цього правила становить своєрідна співучасть (sui generis), за якою відповідальність співучасників злочину передбачена безпосередньо у певній статті Особливої частини Кримінального кодексу. загальні норми закону про співучасть не поширюються на осіб, що вчинили дії організаційного, а за певних умов і пособницького характеру, відповідальність за які передбачена, зокрема, ст. 255 (створення злочинної організації); ст. 257 (бандитизм); ст. 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань); ст. 304 (втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність). Норми про співучасть не застосовуються при кваліфікації злочину і у тих випадках, коли спільна участь (співвиконавство) кількох осіб у вчиненні злочину, передбаченого Особливою частиною КК, надає такому злочинові кваліфікованого виду. Наприклад, викрадення чужого майна за попередньою змовою групою осіб кваліфікується за відповідними статтями Особливої частини (ч. 2 ст. 185-189) без застосування ст. 27 КК.

 

Громадянство України, підстави його набуття і припинення.

Громадянство - це постійний правовий зв'язок особи і держави, що виявляється у їх взаємних правах та обов'язках. Громадянин не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадяни України незалежно від підстав отримання громадянства мають рівні конституційні права і рівні перед законом. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України чи виданий іншій державі. Україна захищає своїх громадян за кордоном.

Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24.08.1991 р.) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13.11. 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13.11. 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено запис "громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття ;4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Підстави набуття громадянства України:

1) народження;2) територіальне походження;3) внаслідок прийняття до громадянства;4) внаслідок поновлення у громадянстві;5) внаслідок усиновлення;6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною опіки;8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;9) внаслідок встановлення батьківства;10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Особи, які є громадянами держав, міжнародний договір України з якими дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином цієї держави, можуть подавати заяви про набуття громадянства України лише після припинення іноземного громадянства. Особи, які є іноземцями, мають припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що здійснив реєстрацію, протягом року з моменту реєстрації її громадянином України,

Умовами прийняття до громадянства України є:

1)визнання і дотримання Конституції України та законів України;2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або не перебування в іноземному громадянстві.Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо особа, маючи всі передбачені; 3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років.4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспортігромадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкуванні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі); 6) наявність законних джерел існування.

До громадянства України не приймається особа, яка: 1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);3)вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу із громадянства за клопотанням громадянина України (вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбутися лише за їхньою згодою); 2) внаслідок втрати громадянства України:- якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави;- якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;- якщо особа набула громадянства України на підставі подання свідомо неправдивих відомостей чи фальшивих документів;- якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави. 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.175.108 (0.022 с.)