Значення процесуальних строків

Як суд, так і інші учасники цивільного процесу повинні до­тримуватись процесуальних строків, оскільки їх порушення призводить до негативних наслідків як для осіб, які беруть участь у справі, так і для суду. Якщо суд не дотримується про­цесуальних строків, це може призвести до затягування розг­ляду справи. Такі дії судді можуть викликати застосування до останнього дисциплінарної відповідальності. Якщо суд не мо­же розглянути справу своєчасно з поважних причин, у ЦПК передбачено інститут зупинення провадження у справі. Під­стави обов'язкового зупинення провадження у справі судом передбачено у ст. 201 ЦПК, а факультативні - у ст. 202 ЦПК. Як у першому, так і у другому випадках важливим є те, що на момент зупинення провадження у справі зупиняється перебіг процесуальних строків, тобто час, на який було зупинено про­вадження у справі не входить до загального процесуального строку.

Процесуальні строки забезпечують своєчасний розгляд справи, тим самим є процесуальною гарантією реалізації осо­бами права на судовий захист, тобто їх встановлення законом або судом сприяє захисту прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, у розумні строки, тобто з мінімальною втра­тою часу.

36. Цивільна юрисдикція. Компетенція судів по розгляду цивільних справ /загальні правила/.

Законодавством закріплено розмежування функцій державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Існують органи, які своїм призначенням мають розгляд певних правових спорів та вирішення правових питань (юрисдикційна діяльність). В силу особливого характеру деяких прав або особливого стано­вища, яке займають суб'єкти права і т. ін., держава залишає частину функцій щодо захисту права у віданні адміністратив­них органів або засновує для захисту окремих прав спеціальні органи. Розмежування компетенції щодо розгляду та вирішення спорів та інших правових питань складає зміст інституту юрисдикції (її ще називають підвідомчістю). Підвідомчість (юрисдикцію) ще можна розглядати як певну властивість кон­кретних правовідносин у разі виникнення спору підпадати під відання (входити до юрисдикції) того чи іншого органу, або ж її визначають як коло справ, вирішення яких віднесено зако­ном до компетенції певного державного або громадського ор­гану.

Згідно зі ст. 124 Конституції України, юрисдикція суду по­ширюється на усі правовідносини, які виникають у державі, але постає питання щодо розмежування компетенції з ви­рішення цивільних справ. При цьому, зважаючи на конститу­ційний принцип спеціалізації, слід вирізняти поняття цивіль­ної юрисдикції, під якою розуміємо нормативне визначення компетенції суду з вирішення справ у порядку цивільного судо­чинства, адже суд, як уже було зазначено, може захистити ци­вільні права у порядку різних процесів (кримінального, ад­міністративного, господарського).

До справ цивільної юрисдикції ст. 15 ЦПК відносить: спра­ви про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших право­відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводить­ся за правилами іншого судочинства. Законом може бути та­кож передбачено розгляд інших справ за правилами цивільно­го судочинства. Формою розгляду справ цивільної юрисдикції є провадження (позовне, наказне та окреме). Справи, які окре­мо віднесені до юрисдикції суду, вирішуються за правилами, визначеними законами України

В основу загальних правил визначення цивільної юрисди­кції суду покладено:

• глобальність цивільної юрисдикції суду;

• наявність та характер спірних правовідносин;

• необхідність захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Глобальність цивільної юрисдикції суду випливає із поло­жень ст. 124 Конституції України, відповідно до якої юрисди­кція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі. Тому відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК у порядку ци­вільного судочинства суди розглядають справи, крім випадків, коли розгляд повинен проводитись за правилами іншого судо­чинства. Такі правила визначені Конституцією України, зако­нодавством про судоустрій, зокрема Законом України "Про Конституційний Суд України", актами кримінально-процесуа­льного, господарського процесуального, адміністративного процесуального законодавства. Ця норма встановлена задля того, щоб поза судовою юрисдикцією не опинилися певні пра­вовідносини, які виникають у державі.

Наявність та характер спірних правовідносин. Цивільну юрисдикцію складають справи, які виникають з цивільних (ст. 1 ЦК), житлових (ЖК), земельних (ст. 2 ЗК), сімейних (ст. 2 СК), трудових (ст. 3 КЗпП) правовідносин.

У порядку цивільної юрисдикції вирішуються справи, які не мають спірного характеру, але в силу вказівки закону нале­жать до цивільної юрисдикції суду (наприклад щодо контролю за виконанням рішень у цивільних справах (ст.ст. 383-389 ЦПК, ст. 85 Закону України "Про виконавче провадження"), вирішення питання про визнання та виконання рішень інозем­них судів — розділ VII ЦПК та ін.)

Спір про право характеризує такий стан відносин, коли між сторонами існують певні розбіжності з приводу наявності, змісту та обсягу прав і обов'язків, здійснення яких є неможли­вим без судового втручання.

Необхідність захисту права. Спір про право найчастіше виникає у зв'язку з правопорушенням, але може виникнути і за відсутності такого, наприклад, тоді, коли позивач претендує на яке-небудь право внаслідок умислу або необережності. З іншого боку, не будь-яке правопорушення породжує спір, який підлягає розгляду у суді. Якщо правопорушник добро­вільно усуває наслідок порушення, воно не набуває характеру спірних відносин. Правопорушення переростає у спір, коли порушник добровільно не поновлює порушене право, а упов­новажена особа вживає заходів щодо поновлення порушеного права.

У судовій практиці нерідко зустрічаються справи, за якими порушення або доведення процесу до кінця було б безціль­ним, оскільки процес не здатен яким-небудь чином вплинути на правове положення сторін. Прикладом таких можуть бути позови про поновлення на роботі, якщо наказ про звільнення скасований, про виключення майна з-під арешту, якщо арешт знятий, і т. ін.

Слід визнати правильною судову практику, яка вважає наяв­ність згаданих обставин перешкодою для судового розгляду справи у зв'язку з тим, що спір між сторонами вже ліквідова­ний. Дійсно, у цьому випадку зникає предмет спору, однак за­явник (заінтересована особа) "не позбавлених можливості захи­стити свої порушені права у зв'язку із завданням майнової чи моральної шкоди внаслідок таких протиправних дій.

Таким чином, за наявності трьох критеріїв (неналежність до інших видів судочинства, характер спірних правовідносин, необхідність захисту суб'єктивного права та інтересу) справу слід вважати такою, що належить до цивільної юрисдикції суду.

Справи, де відсутній спір про право, законодавець виклю­чає із судової підвідомчості, або ж для них встановлено спро­щений порядок розгляду. Наприклад, справи про розірвання шлюбу віднесено до відання органів реєстрації актів цивільно­го стану (ст.ст. 106, 107 СК). І навпаки, є категорії справ, в який фактично відсутній спір про право, але вони вирішують­ ся у порядку цивільного судочинства. Приміром, усиновлення дітей, надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, встановлення фактів, які мають юридичне значення, і т. ін. Ці справи становлять особливий вид провадження у ци­вільному процесі — окреме.

Питання про юрисдикцію суддя вирішує при відкритті про­вадження у справі. При встановленні того, що справа не під­лягає розгляду у порядку цивільного судочинства, суддя за за­гальним правилом відмовляє у відкритті провадження у спра­ві, постановляючи про це ухвалу (ч. 2 ст. 122 ЦПК). При прийнятті справи, яка не належить до цивільної юрисдикції суду, провадження у ній підлягає закриттю (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК). І тільки у разі подання заяви про розірвання шлюбу з порушенням порядку, встановленого СК, суд постановляє ух­валу про повернення заяви (п. 5 ч. З ст. 121 ЦПК).

У випадку відмови у відкритті провадження у справі чи за­критті провадження у зв'язку з тим, що заява не підлягає роз­гляду у порядку цивільного судочинства (не належить до ци­вільної юрисдикції) суд (суддя) зобов'язаний вказати заявнику, до якого органу йому слід звернутися за вирішенням цього питання. На відміну від справ, які можуть бути розглянуті ін­шими органами, вимоги, що випливають з відносин, які не є правовими, взагалі не належать до юрисдикції будь-якого ор­гану чи особи, тобто закон цих відносин не захищає ні у судо­вому, ні у будь-якому іншому порядку. Якщо конфлікт взагалі не підлягає вирішенню яким-небудь юрисдикційним органом, то не виникає питання про юрисдикцію у цій справі.

Ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, про закриття провадження у справі та про повернення заяви мо­жуть бути оскаржені.

37. Юрисдикція суду по розгляду позовних справ, справ наказного, окремого провадження.

38. Поняття і види юрисдикції.

Цивільна судова юрисдикція — це нормативно визначена компетенція суду щодо розгляду справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Залежно від того, чи належить вирішення спорів до відання судових чи інших органів, цивільну юрисдикцію поділяють на:

• виключну;

• альтернативну;

• договірну;

• імперативну (умовну);

• за зв'язком справ.

Виключна — юрисдикція, за якою розгляд певної категорії цивільних справ належить виключно до компетенції суду. На­приклад, лише у судовому порядку вирішуються питання про позбавлення батьківських прав, визнання фізичної особи без­вісно відсутньою чи недієздатною і т. ін.

Альтернативна — юрисдикція належить як суду, так і ін­шому юрисдикційному органу. Така юрисдикція визначається за вибором заінтересованої особи, оскільки саме їй належить право вибору, до якого органу звернутися за вирішенням спо­ру. Приміром, заборгованість за нотаріально посвідченим правочином може бути стягнута шляхом вчинення нотаріусом ви­конавчого напису, а також шляхом звернення до суду із відпо­відним позовом.

Договірна — юрисдикція, яка визначається за взаємною згодою сторін. Такий вид цивільної юрисдикції є винятком, а не правилом. Зокрема, відповідно до ст. 17 ЦПК за згодою сторін спір може бути переданий на розгляд третейського су­ду, крім випадків, встановлених Законом України "Про тре­тейські суди". У випадках, передбачених законом або міжна­родними договорами, спори, що виникають з цивільних право­відносин, за згодою сторін можуть бути передані на вирішен­ня Міжнародного комерційного арбітражного суду чи Морсь­кої арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті Украї­ни (ст. 1 Закону України "Про міжнародний комерційний ар­бітраж").

Доволі суперечливою є наявність імперативної (умовної) юрисдикції. Протягом тривалого часу вона включала в себе низку спорів, що могли стати предметом судового розгляду та вирішення тільки за умови дотримання порядку "досудового вирішення спору". Однак Конституція України визнала мож­ливість судового захисту без додержання попередньої досудо- вої форми вирішення спору, в якому бере участь фізична осо­ба. Це знайшло своє підтвердження у постанові Пленуму Вер­ховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. № 9 Зго­дом у рішенні Конституційного Суду України у справі грома­дянки Дзюби Г. П. щодо права на оскарження в суді неправо­мірних дій посадової особи проголошено, що суд не вправі відмовити у прийнятті заяви на підставі того, що раніше прий­нятим законом був встановлений попередній розгляд справи в досудовому порядку.

Однак такий вид юрисдикції може визнаватися в іншому значенні, адже інколи можливість звернення до суду (а відпо­відно можливість судового розгляду справи) пов'язана із пев­ними умовами чи дотриманням певного порядку. Наприклад, у разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повтор­не звернення із таким позовом можливе лише після спливу од­ного року з часу набрання чинності рішення суду про таку відмову (п. 6 ст. 169 СК). Позов про розірвання шлюбу не мо­же бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протя­гом одного року після народження дитини, крім випадків про­типравної поведінки одного.з подружжя, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини (п. 2 ст. 110 СК). У разі подання такої заяви до суду, останній своєю ухва­лою повертає її (ст. 121 ЦПК), що не перешкоджає зверненню до суду після усунення обставини, яка слугувала підставою для повернення.

Ця норма не означає, що особа позбавлена права на судо­вий захист, законом лише встановлюється окремий, спеціально аргументований та обґрунтований порядок реалізації такого права.

Особливим видом цивільної юрисдикції можна визначити юрисдикцію за зв'язком справ. її засади містяться у ст. 16 ЦПК. Зокрема, за загальним правилом не підлягають об'єднан­ню в одне провадження вимоги, які випливають з різних пра­вовідносин, що належать до різних юрисдикцій. Однак зако­ном можуть визначатися такі винятки. Це, наприклад, вимога про відшкодування шкоди, завданої органами державної вла­ди, органами влади АРК, органами місцевого самоврядування. Адже у даному випадку наявні дві вимоги, які входять до різ­них судових юрисдикцій — про визнання неправомірним рішення, дії чи бездіяльності владного органу або особи (адміністративно-правова вимога), а також про відшкодування зав­даної шкоди (цивільно-правова вимога). Така справа може роз­глядатися у порядку адміністративного судочинства у разі об'єднання вимог, а також у порядку цивільного судочинства (ст. 21 КАС).

39. Поняття і мета судового доказування.

Судебное доказывание – это процессуальная и умственная деятельность сторон и других лиц, участвующих в деле, урегулированная законом, по выявлению, собиранию, исследованию и оценке доказательств, направленная на установление фактов и обстоятельств, имеющих значение для дела.

Мнений ученных о целях разные, но можно прийти к выводу о том, что цель доказывания – извлечение выводов из доказательств, выяснение действительных обстоятельств, для установления истины по делу и защиты прав.

40. Юрисдикція судів по спорам, що виникають із майнових та інших правовідносин між підприємствами і організаціями.

41. Забезпечення доказів. Підстави до забезпечення доказів.

За загальним правилом, сторони зобов'язані подати свої дока­зи чи повідомити про них суд до або під час попереднього судо­вого засідання у справі. Проте належні докази у справі не завжди є у осіб, на яких покладений обов'язок по доказуванню певних обставин у справі. Вони інколи знаходяться у їх процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу. В таких випадках подання доказів, якщо не вжити необхідних заходів, може згодом стати утрудненим або неможливим, оскільки вони можуть зникнути або їх можуть пошкодити. З метою захисту інте­ресів сторін та інших учасників процесу, цивільне процесуальне законодавство передбачає інститут забезпечення доказів, норми якого регламентують процесуальний порядок вжиття судом тер­мінових заходів щодо закріплення фактичних даних, щоб в по­дальшому при розгляді справи була можливість їх використати як докази.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів.

За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред'явлення нею позову. У цьому разі заявник повинен подати по­зовну заяву протягом десяти днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів. У випадку неподання позовної заяви у зазна­чений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобо­в'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів (частини 3,4 ст. 133 ЦПК України).

У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені:

1) докази, які необхідно забезпечити;

2) обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами;

3) обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим;

4) справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потріб­но їх забезпечити.

Заява про забезпечення доказів, яка не відповідає встановленим вимогам (ст..121), залишається без руху, про що суддею постановляється відповідна ухвала, і заявнику надається час для усунення недолі­ків. Якщо заявник усуне вказані в ухвалі недоліки, заява про за­безпечення доказів вважається поданою в день первісного її по­дання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається заявнику. Проте повернення заяви про забезпечення доказів не пе­решкоджає повторному зверненню із нею до суду у разі усунення обставин, що стали підставою для її повернення.

Відповідно до ст. 135 ЦПК України заява про забезпечення до­казів розглядається судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред'явлено - місцевим загальним судом, у межах територіаль­ної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів. Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів з дня її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Однак присутність цих осіб не є обов'язковою. У разі обґрунтованої вимоги заявника, а також якщо не можна встановити, до кого може бути згодом пред'явлено позов, заява про забезпечення доказів розглядається судом невідкладно лише за участю заявника.

Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою. Оскар­ження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи.

Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення до­казів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші ма­теріали щодо забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу.

Поряд із процесуальним порядком забезпечення доказів, у ч. 2 ст. 133 ЦПК України встановлено і способи їх забезпечення, якими є:

1) допит свідків;

2) призначення експертизи (ст. 143-145 ЦПК);

3) витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місце­знаходженням (ст.137, ст.140 ЦПК).

У необхідних випадках судом можуть бути застосовані й інші способи забезпечення доказів.

42. Види засобів доказування.

ч.2 ст. 57 ЦПК України встановлено п'ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків. Засобом доказування вважають не будь-які пояснення сторін, як це було за ЦПК 1963 р., а лише ті, які одержані під час допиту цих осіб як свідків. Ця новела дозволяє попередити, а при на­явності порушення і притягнути сторону до кримінальної відповідальності за завідомо не­правдиві показання. Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи; показання свідка — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнано­сті щодо певної обставини; письмові докази — будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи; речові докази — предмети матеріального світу, що містять інформацію про обстави­ни, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи; висновок експерта — докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом.

43. Територіальна підсудність та її види.

Територіальною називається підсудність справи суду залеж­но від території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду. З її допомогою розмежовується компетенція однорідних су­дів (однієї ланки судової системи). Як правило, територіальна під­судність підрозділяється на загальну, за вибором позивача, дого­вірну, виключну і підсудність пов'язаних справ.

Загальна підсудність визначається місцем проживання відпо­відача. Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням (ст.109 ЦПК).

Дане правило діє у всіх випадках, коли закон не обумовлює інше стосовно конкретного виду справ. В науці такий принцип ор­ганізації підсудності отримав назву принципу інтересу: особа, за­цікавлена в захисті свого права, звертається до того суду, на тери­торії юрисдикції якого знаходиться відповідач. Але відповідає цей принцип не стільки інтересам заявника, скільки інтересам відпо­відача. Пред'явлення позову не тотожно його правомірності, а отже, невиправдане утруднення прав та свобод відповідача непри­пустимо.

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квар­тира, інше приміщення, придатне для мешкання в ньому (гурто­житок, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч.1 ст.29 ЦК). Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної осо­би чи закону виступають від її імені (ст.93 ЦК).

Місце проживання (знаходження) відповідача визначається на момент пред'явлення позову. Тому подальша зміна ним місця про­живання (знаходження) не змінює підсудності справи.

Альтернативною (за вибором позивача) вважається підсуд­ність, при якій справа може розглядатися одним з декількох вка­заних у законі судів за вибором позивача.

Перелік справ з альтернативною підсудністю закріплений в ст. 110 ЦПК:

1. Позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

2. Позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них.

3. Позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача, або за місцем завдання шкоди.

4. Позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

5. Позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.

6. Позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди.

7. Позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням.

8. Позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів.

9. Позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи).

10. Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні.

11. Позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі, можуть пред'являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна.

12. Позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса, можуть пред'являтися також за місцем його виконання.

13. Позови Міністерства юстиції України на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, в інтересах і за довіреністю позивача, який не має в Україні зареєстрованого місця проживання чи перебування, можуть також пред'являтися за місцезнаходженням міністерства або його територіальних органів.

Наведений перелік свідчить про те, що альтернативна підсуд­ність необхідна там, де або неможливе використовування загаль­ного правила територіальної підсудності, або воно несправедливе по відношенню до позивача, заявника.

Виключною є підсудність, що дорускає розгляд певних катего­рій справ лише судами, точно вказаними в законі. Вона називаєть­ся виключною, по-перше, тому що є винятком із загального прави­ла територіальної підсудності, а по-друге, тому що встановлювані нею правила не допускають жодних винятків (у тому числі і за уго­дою сторін). Вибір суду тут не залежить ні від розсуду заявника, ні від угоди сторін, ні від розсуду суду.

Відповідно до ст.114 ЦПК встановлені наступні правила ви­ключної підсудності:

1) позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'яв­ляються за місцезнаходженням майна або основної його частини;

2) Позови про зняття арешту з майна пред'являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини;

3) позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред'являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини;

4) позови до перевізників, що виникають з договорів перевезен­ня вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред'являються за міс­цезнаходженням перевізника.

Виключна підсудність введена з урахуванням особливостей де­яких категорій цивільних справ з метою максимального набли­ження до суду об'єкта спору або місця знаходження необхідних для розгляду справи доказів.

Підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою являє со­бою такий різновид територіальної підсудності, коли підсудність однієї справи визначається місцем розгляду пов'язаної з нею іншої справи.

Пов'язана підсудність має місце в наступних випадках: 1) позо­ви до декількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, подаються за місцем проживання або місцезнахо­дженням одного з відповідачів за вибором позивача; 2) зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється в суд за міс­цем розгляду первинного позову (ст.113 ЦПК).

 

44. Обчислення процесуальних строків. Порядок продовження і поновлення пропущеного процесуального строку.