В зависимости от времени выполнений действий: имеющие место в прошлом, факты состояния



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

В зависимости от времени выполнений действий: имеющие место в прошлом, факты состояния



46. Обов'язки доказування і подання доказів. Підстави звільнення від доказування.

Особливість доказування полягає у тому, що воно є правом і обов'язком осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК України), тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов'язок по доказуванню, оскільки ст. 60 ЦПК України закріплює правило, за яким кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокурора, органи державного управління та інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін (статті 45, 46 ЦПК України). Отже, обов'язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою до суду (sumper necessitas probandi incubit illi gut agit).

Право доказування — це можливість подання доказів, участь у їх дослідженні, попередній оцінці. Воно гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується волею заінтересованих осіб особисто або за допомогою суду відповідно до своїх інтересів та вибору способу поведінки.

Обов'язок по доказуванню полягає у необхідності виконання комплексу відповідних дій, який гарантується настанням несприятливих правових наслідків у випадку їх невиконання, зокрема відмови суду визнати наявність юридичного факту у разі невиконання стороною обов'язку по його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити (actore non probandi reus absolvitur).

Невиконання обов'язку по доказуванню для сторін та інших суб'єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки; для інших осіб, які беруть участь у справі, — лише процесуально-правові.

Підстави звільнення від доказування. Склад фактів, що об­ґрунтовують вимоги та заперечення сторін, може містити в собі по­ряд з фактами, що підлягають доказуванню, також факти, які з тих чи інших підстав доказуванню не підлягають.

Згідно зі ст.61 ЦПК не підлягають доказуванню обставини, ви­знані сторонами; обставини, визнані судом загальновідомими; факти, преюдиціально встановлені рішенням або вироком суду з раніш розглянутої справи.

До першої групи підстав звільнення від доказування відносять обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч.1 ст.61 ЦПК), тобто визнані факти.

На нашу думку, визнаний факт — факт, по відношенню до якого доказування вже здійснене. Це, по суті, факт, що підлягав доказуванню у справі та був доказаний визнанням сторони, у зв'яз­ку із чим немає підстав виключати його з обсягу фактів, що вхо­дять до предмета доказування зі справи.

З давніх часів існує правило про те, що суд не приймає визнан­ня, зроблене з пороком волі. Однак положення про те, що при на­явності підстав вважати, що визнання зроблене з метою приховати дійсні обставини справи, не дозволяє дійти однозначних виснов­ків, якого роду підстави може при цьому мати суд. Не зовсім зрозу­міло, яким чином суд може з'ясувати мету приховати дійсні обста­вини справи, коли одна сторона робить твердження про обставини справи, а інша визнає, що це твердження є вірним.

Уявляється, що розсуд суду в цьому випадку є невиправдано широким. Неясним залишається, чи зобов'язаний суд перевіряти вірогідність зробленого визнання, тобто оцінювати його, зіставля­ючи з іншими доказами справи, або ж це не є обов'язком суду. Ді­йти висновку про те, що визнання стороною обставин є актом роз­порядження стороною своїми правами, також неможливо, бо мож­ливість вільного розпорядження стороною своїми правами при здійсненні визнання обмежена положенням, що розглядається, про неприйнятність визнання, якщо воно зроблено з метою при­ховати дійсні обставини справи.

До другої групи належать так звані загальновідомі факти, тобто факти, відомі широкому невизначеному колу людей (перший критерій), у тому числі і складу суду, що розглядає справу (другий критерій). Обставини даної групи можуть мати різний ступінь ві­домості: світову (Чорнобильська катастрофа), регіональну (дата початку навігації у певному районі) і т.п. Якщо факт відомий у світовому масштабі або на території всієї країни, то суд має право послатися на такий факт при обґрунту­ванні своїх висновків зі справи без яких-небудь застережень. Якщо ж суд має справу з локальними фактами, тобто загальновідомими лише на обмеженій території, тоді він зобов'язаний вказати у рішенні (зробити застереження), що даний факт має місцеве значен­ня, загальновідомий у масштабах району, міста, області, у зв'язку з чим був визнаний судом таким, що не підлягає доказуванню. По­дібне застереження у судовому рішенні необхідно для того, щоб вищестоящі судові інстанції при перевірці правильності рішень нижчестоящих судів знали, з якої причини наявність фактів, по­кладених в основу судового рішення зі справи, не підтверджена відповідними доказами.

Перелік загальновідомих фактів настільки широкий, що немає можливості зафіксувати його в законі та дати їх вичерпний пере­лік. Загальновідомими можуть бути події, у тому числі знаменні, виняткові природні явища, архітектурні особливості населених пунктів тощо. Загальновідомі фізичні, хімічні, технологічні влас­тивості і ознаки речей та матеріалів. Разом з тим не може бути ні при яких умовах визнана загальновідомою характеристика люди­ни. Це не обставина, не фактичне дане, а суб'єктивна оцінка осо­бистості, її поведінки та взаємовідносин з особами, які її оточують. І, як будь-яка оцінка, вона може істотно змінюватися.

Пропозицію про визнання факту загальновідомим можуть ви­сунути учасники процесу, однак остаточний висновок, результа­том якого є виключення факту із предмета доказування, здійснює Суд, що повинен донести свою думку про це до учасників і закріпи­ти його у журналі судового засідання. Висновок про загальновідомість факту повинен мати місце і у судовому рішенні.

Третю групу підстав звільнення від доказування становлять преюдиціальні факти — факти, встановлені або рішенням суду з цивільної, господарської або адміністративної справи, або виро­ком суду, що набрали законної сили.

Відповідно до ст. 61 ЦПК преюдиціальними є:

1) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, гос­подарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини;

2) вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або по­станова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'яз­кові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з пи­тань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Мета преюдиції полягає в тому, щоб звільнити осіб, які беруть участь у справі, від повторного доказування, а суд — від повторно­го дослідження фактів, які вже доказані та досліджені.

Слід зазначити, що хоча закон і передбачає можливість звільнен­ня від доказування преюдиціально встановлених фактів, він все ж таки передбачає межі преюдиціальності фактів, встановлених виро­ком суду чи постановою суду у справі про адміністративне правопору­шення: факт вчинення дій і факт вчинення дій конкретною особою.

Преюдиціальна сила судового акта має суб'єктивні та об'єктив­ні межі. Об'єктивні межі — це коло обставин, перелічених у моти­вувальній частині акта, що вступив у законну силу. Суб'єктивні межі — це коло осіб, для яких факти, встановлені судовим актом, мають преюдиціальне значення і які не можуть бути оскаржені. Закон визначає, що преюдиціальними факти є лише для осіб, які брали участь у розгляді справи.

Необхідність виключення преюдиціальних фактів з предмета доказування потребує обґрунтування, тим більш що в літературі висловлювалася думка про те, що факти, встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили, не можна виключати зі сфери до­казування, оскільки це порушує принцип оцінки доказів за вну­трішнім переконанням. На наш погляд, відмова від преюдиціаль­ності судового рішення, що набрало сили, може позбавити право­суддя важливості, знецінити судову процедуру. Якщо судове рішення суперечливе за своїм змістом, тоді в чому його сенс та чи потрібно воно в такому вигляді?

 

47. Поняття і види підсудності. Родова підсудність.

ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» (надалі-Закон) судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. За ст. 17 цього Закону систему судів загальної юрисдикції утворюють загальні і спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Суди цивільної юрисдикції належать до загальних судів, систему яких складають: місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, Верховний Суд України. Місцеві суди цивільної юрисдикції - це районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. У ЦПК вживаєть­ся термін «суди першої інстанції» (статті 107, 118, 292), а у За­коні такий термін відсутній, у підручниках з цивільного проце­су багатьма науковцями вживається термін «ланки судової сис­теми», такий термін мав місце у попередній редакції Закону «Про судоустрій України». Тобто потрібно уніфікувати терміно­логію цих двох нормативних актів, оскільки така невизна­ченість впливає на правильне формулювання термінів, зокрема інститутів підсудності, компетенції (підвідомчості), юрисдикції.

Під підсудністю цивільних справ слід розуміти віднесен­ня підвідомчої суду справи до компетенції певного суду.

Виділяють наступні види підсудності:

Функціональна підсудність

Родова підсудність

Підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або суддя.

Підсудність справ про спори між громадянина ми України, якщо обидві сторони проживають за межами України.

Територіальна підсудність: загальна, альтернативна, договірна.

Підсудність кількох вимог, пов’язаних між собою.

Виключна підсудність.

Родова підсудність

Родовою є підсудність, яка визначає компетенцію судів різ­них інстанцій щодо розгляду цивільних справ у першій інстанції залежно від роду (предмета) справи, суб'єктного складу справи.

До такої підсудності належить:

- підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або суддя (ст.108 ЦПК);

- підсудність справ про спори між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами (ст.111 ЦПК);

- підсудність справи про розірвання шлюбу між громадяни­ном України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України.

48. Класифікація доказів /первісні і похідні; прямі і непрямі; усні та письмові; особисті та речові/.

I. За характером зв'язку фактичних даних (зміст дока­зу) з фактами, які підлягають встановленню цим дока­зом, - прямі та побічні:

- прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доведенню. Наприклад, розписка - прямий доказ для підтвердження обставини про те, що позика мала місце та згідно з якою гроші мали бути повернуті у визначений у ній строк;

- побічні докази характеризуються чисельністю зв'язків з фактом, тому у процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про нього. Наприклад, лист, у якому йдеться про те, що гр. К. просив у свого брата гр. Л. позичити йому гроші. Лист гр. Л. до його брата гр. К. з проханням повернути йому борг, оскільки строк, на який він давав гроші у борг, закінчився.

II. За процесом формування - первинні та похідні:

- первинні докази (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, що підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів);

- похідні докази (опосередковані, копії) відтворюють дані, одержані з інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел.

III. За джерелом отримання - речові, письмові, особисті, змішані:

1) речові докази- докази, джерелом яких є речі матеріального світу;

2) письмові докази - предмети, на яких за допомогою знаків закріплено інформацію (відомості про факти), яка має значення для справи;

3) особисті докази - докази, джерелом яких є люди;

4) змішані докази - поєднання особистих і речових (висновок експерта).

Щодо критерію класифікації доказів за джерелом отримання російські науковці поділяли їх на особисті та речові докази. До особистих відносили: пояснення сторін, третіх осіб, показання свідків, висновки експертів, письмові докази. їх позиція зумовлена тим, що письмові докази виходять від конкретних осіб, тобто ними не враховується можливість при отриманні цих доказів застосування технічних засобів.

С.В.Курильов додатково вводить змішані докази і відносить до них висновок експерта, факти пізнання, факти - результати слідчого експерименту. Свою позицію він аргументував тим, що об'єктом дослідження є речовий об'єкт, а висновок експерта ґрунтується на узагальненні отриманого результату експертом. Автори вважають, що в деяких висновках експертів комп'ютерна та інша техніка може практично не застосовуватись, а можуть використовуватися відповідні знання самого експерта.

Пропонується поділяти докази не тільки на особисті та речові, а й на отримані за допомогою технічних засобів і змішані. У такому разі можна буде більш чітко провести межу між різними видами доказів за джерелом доказу. Це положення з урахуванням способу отримання доказу може певною мірою свідчити про їхню юридичну вірогідність.

Тому до особистих доказів слід віднести: пояснення сторін, третіх осіб, представників, заявників та заінтересованих осіб (окреме провадження), заявника та боржника (наказне провадження), показання свідків, висновки експертів та письмові докази за умови, якщо при формуванні останніх не застосовувались технічні прилади (комп'ютерна техніка).

До речових доказів слід відносити ті речі, доказове значення яких у цивільному процесі не залежить від певних технічних та інших наукових знань і які можуть бути досліджені судом для отримання інформації, що матиме значення для вирішення справи. Так, суд може шляхом огляду речового доказу прийти до відповідних висновків, коли це стосується нерухомого майна. Зокрема, в одній із справ про розподіл спадщини на технічному плані земельної ділянки не було нанесено сарай, тому сторона просила суд пересвідчитися на місці в тому, що він існує, шляхом огляду на місці.

Докази, отримані за допомогою технічних засобів, пропонується виділити в самостійний вид через необхідність особливого ставлення до їх доказового значення.

До них можна віднести: звуко- і відеозаписи, фотографії, інформацію, отриману через Інтернет, комп'ютерні програми, наприклад бухгалтерські розрахунки, висновки експерта, що ґрунтуються насамперед не на його досвіді або знаннях, а на комп'ютерній обробці наданого матеріалу, тощо.

Це положення зумовлено тим, що у багатьох випадках такі висновки залежатимуть не тільки і не стільки від досвіду експерта або особи, яка застосовувала техніку, скільки від досконалості програми, що застосовувалась, та надійності роботи самої комп'ютерної техніки. У багатьох розвинених країнах світу комп'ютерна техніка застосовується не тільки для обробки певного об'єкта, але нею й пропонується певний гото­вий висновок, що позбавляє користувача потреби і, головне, можливості робити власні узагальнення і висновки. Але досить часто речові докази не можна доставити до суду, тому їх відображення фіксуються за допомогою фотоапарата на плівку і таким чином суд отримує необхідну інформацію, але такі фотографії є похідним доказом і залежать від майстерності фотографа.

До змішаних пропонується відносити ті докази, які неможливо без певного наближення віднести до певного виду. Наприклад, при дослідженні висновку експерта суд або сторони може цікавити на чому базується його висновок і якою мірою він відображає реальність: чи він зроблений ним особисто чи за допомогою певних апробованих програм, чи перевірялися зроблені висновки за допомогою інших програм тощо".

Виходячи із природи справ окремого провадження доцільно розширити загальноприйняту систему класифікації доказів шляхом доповнення новою підставою для класифікації, а саме - за характером зв'язку доказу з предметом доведення. Доцільно виділити два види доказів:

1) предметні докази - будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність даного факту, безпосередньо пов'язані з предметом доведення та які залежать від мети встановлення певного факту;

2) додаткові докази - безспірні фактичні дані, які надаються суду та необхідні для підтвердження, що встановлюваний факт матиме юридичне значення і немає іншої можливості його встановити (довідка РАЦС про те, що архів не зберігся).

Вважаємо, що ця класифікація може бути поширена й на справи позовного провадження та на випадки перегляду судових рішень в апеляційній та касаційній інстанціях. Тобто при оскарженні рішень або ухвал суду розглядатимуться обставини, які виникли в цивільному судочинстві при розгляді справ по суті судами першої інстанції і які безпосередньо пов'язані із застосуванням норм процесуального права.

49. Поняття підсудності і її відмінність від юрисдикції. Види підсудності.

Підсудність є сукупністю цивільних процесуальних норм, що встановлюють правила розмежування повноважень судів загаль­ної юрисдикції.

На відміну від цивільної юрисдикції, за допомогою якої роз­межовуються повноваження на вирішення юридичних справ між різними юрисдикційними органами, підсудність розмежовує ком­петенцію в тій же сфері, але між різними судами.

Згідно зі ч.2 ст.17 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» сис­тему судів загальної юрисдикції складають: 1) місцеві суди; 2) апе­ляційні суди; 3) вищі спеціалізовані суди; 4) Верховний Суд Укра­їни.

Відповідно до ст.107 ЦПК усі справи, що підлягають вирішен­ню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами.

Отже, визначивши, що справа підлягає вирішенню в суді загаль­ної юрисдикції, необхідно встановити, в який конкретно суд не­обхідно звернутися за розглядом справи по суті.

Залежно від категорій підлягаючих вирішенню справ і від тери­торії, на якій діє той або інший суд, прийнято розрізняти підсуд­ність предметну, або функціональну, і територіальну, або про­сторову (місцеву).

Предметна (функціональна) підсудність справ допомагає визначити, суд якого рівня (ланки) судової системи України пови­нен пиийняти конкретну справу до свого поовадження.

Загальне правило предметної (функціональної) підсудності справ свідчить, що всі справи, які підлягають вирішенню в поряд­ку цивільного судочинства, розглядаються районними, районни­ми у містах, міськими та міжрайонними судами (ст.107 ЦПК).

В даний час всі цивільні справи по першій інстанції розгляда­ються районними (міськими) судами. Передача на розгляд район­них судів основної маси цивільних справ забезпечує найсприят­ливіші умови для їх розгляду, значно підвищує ефективність су­дового захисту законних прав та інтересів громадян і різних організацій. Районний суд найбільш наближений до населення і організацій, зацікавлених у швидкому і правильному вирішенні справи, краще знає місцеві умови, має у своєму розпорядженні більш широкі можливості для безпосереднього ознайомлення з обставинами конкретної справи і, отже, може вирішити її з як­найменшими витратами учасниками процесу сил, коштів і часу.

Територіальною називається підсудність справи суду залеж­но від території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду. З її допомогою розмежовується компетенція однорідних су­дів (однієї ланки судової системи). Як правило, територіальна під­судність підрозділяється на загальну, за вибором позивача, дого­вірну, виключну і підсудність пов'язаних справ.

Загальна підсудність визначається місцем проживання відпо­відача. Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням (ст.109 ЦПК).

Дане правило діє у всіх випадках, коли закон не обумовлює інше стосовно конкретного виду справ. В науці такий принцип ор­ганізації підсудності отримав назву принципу інтересу: особа, за­цікавлена в захисті свого права, звертається до того суду, на тери­торії юрисдикції якого знаходиться відповідач. Але відповідає цей принцип не стільки інтересам заявника, скільки інтересам відпо­відача. Пред'явлення позову не тотожно його правомірності, а отже, невиправдане утруднення прав та свобод відповідача непри­пустимо.

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квар­тира, інше приміщення, придатне для мешкання в ньому (гурто­житок, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч.1 ст.29 ЦК). Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної осо­би чи закону виступають від її імені (ст.93 ЦК).

Місце проживання (знаходження) відповідача визначається на момент пред'явлення позову. Тому подальша зміна ним місця про­живання (знаходження) не змінює підсудності справи.

Альтернативною (за вибором позивача)вважається підсуд­ність, при якій справа може розглядатися одним з декількох вка­заних у законі судів за вибором позивача.

Перелік справ з альтернативною підсудністю закріплений в ст.110 ЦПК:

1) позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що випливають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача;

2) позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за міс­цем проживання позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживан­ня відповідача. За домовленістю подружжя справа може розгляда­тися за місцем проживання будь-кого з них;

3) позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, ін­шим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача чи за місцем завдання шкоди;

4) позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнан­ня, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'явля­тися також за місцем проживання позивача;

5) позови про захист прав сцоживачів можуть пред'являтися та­кож за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору;

6) позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну фізич­них або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди;

7) позови, що випливають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнахо­дженням;

8) позови, що випливають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів;

9) позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем прожи­вання відповідача чи постійного його заняття (роботи);

10) позови до відповідача, який не має в Україні місця прожи­вання, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце прожи­вання чи знаходження відповідача повинні бути в кожному випад­ку достовірно встановлені;

11) позови про відшкодування збитків, заподіяних зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі можуть пред'являтися також за місцезнаходженням судна відпо­відача або порту реєстрації судна;

12) позови до стягувача про визнання виконавчого напису нота­ріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стяг­неного за виконавчим написом нотаріуса можуть пред'являтися також за місцем його вріконання.

Наведений перелік свідчить про те, що альтернативна підсуд­ність необхідна там, де або неможливе використовування загаль­ного правила територіальної підсудності, або воно несправедливе по відношенню до позивача, заявника.

Виключною є підсудність, що допускає розгляд певних катего­рій справ лише судами, точно вказаними в законі. Вона називаєть­ся виключною, по-перше, тому що є винятком із загального прави­ла територіальної підсудності, а по-друге, тому що встановлювані нею правила не допускають жодних винятків (у тому числі і за уго­дою сторін). Вибір суду тут не залежить ні від розсуду заявника, ні від угоди сторін, ні від розсуду суду.

Відповідно до ст.114 ЩІК встановлені наступні правила ви­ключної підсудності:

1) позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'яв­ляються за місцезнаходженням майна або основної його частини;

2) позови про виключення майна з опису пред'являються за міс­цезнаходженням цього майна або основної його частини;

3) позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред'являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини;

4) позови до перевізників, що виникають з договорів перевезен­ня вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред'являються за міс­цезнаходженням перевізника.

Виключна підсудність введена з урахуванням особливостей де­яких категорій цивільних справ з метою максимального набли­ження до суду об'єкта спору або місця знаходження необхідних для розгляду справи доказів.

Підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою являє со­бою такий різновид територіальної підсудності, коли підсудність однієї справи визначається місцем розгляду пов'язаної з нею іншої справи.

Пов'язана підсудність має місце в наступних випадках: 1) позо­ви до декількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, подаються за місцем проживання або місцезнахо­дженням одного з відповідачів за вибором позивача; 2) зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється в суд за міс­цем розгляду первинного позову (ст.113 ЦПК).

Договірна підсудність закріплена в ст.112 ЦПК: «Сторони ма­ють право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність».

Угода сторін про встановлення підсудності конкретної справи називається пророгацією, або пророгаційним договором (від лат. prorogatio — відкладення, відстрочення).

Мета даного правила — зробити судовий порядок захисту ци­вільних прав більш зручним для громадян і організацій. Сторони краще, ніж хто-небудь інший, знають, в якому саме суді їм най­зручніше захищати свої інтереси. Тому було б неправильним над­мірно обмежувати свободу сторін у виборі місця розгляду спору.

Угода сторін про підсудність повинна бути виражена у письмо­вій формі. Це може бути самостійний документ, в якому виражена воля сторін з приводу вибору суду для вирішення їх цивільної справи. Угода сторін про підсудність може бути зафіксована в жур­налі судового засідання у разі, коли вони заявили клопотання про передачу справи в інший суд. Угода про підсудність може бути та­кож включена як окремий пункт в матеріально-правовий договір (контракт), укладений між сторонами.

Підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін.

Підсудність справ, у яких однією із сторін є Верховний Суд України або суддя цього суду, визначається за загальними прави­лами підсудності (ст. 108 ЦПК).

Підсудність справ про спори між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотан­ням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду Укра­їни. У такому самому порядку визначається підсудність справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України (ст. 111 ЦПК).

Загальноприйнята класифікація підсудності на родову і терито­ріальну не є єдиною. Деякі автори пропонують розподіл підсуднос­ті цивільних справ на види по суб'єктному (по особах, які зверта­ються за захистом порушеного права або охоронюваного законом інтересу) і об'єктному (по об'єкту захисту) критерію. Суб'єктну підсудність, у свою чергу, можна підрозділити на підвиди: міжна­родна підсудність, коли у відповідний суд за захистом своїх прав і охоронюваних законом інтересів звертається іноземний елемент (фізична або юридична особа); підсудність справ з участю військо­вослужбовців і органів військового управління, пов'язаних з вій­ськовою службою; підсудність справ з участю інших громадян кра­їни і юридичних осіб. В межах об'єктної підсудності виділяються предметна (колегіальна і одноосібна) і територіальна підсудність.

50. Належність доказів і допустимість засобів доказування.

Після того як суд визначить коло шуканих фактів, він повинен вирішити, які докази треба дослідити, щоб з'ясувати наявність або відсутність шуканих фактів. Для цього суд визначає, які із поданих сторонами доказів можуть бути допущені та чи потрібні додаткові докази. Розв'язуючи ці питання, суд повинен керуватися правила­ми належності та допустимості доказів.

Відповідно до ст. 58 ЦПК належними є докази, які містять ін­формацію щодо предмета доказування. Сторони мають право об­ґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Отже, з'ясувати належність доказу — це означає встановити, чи має він значення для справи. Такими, що мають значення для справи, визнаються фактичні дані, які пов'язані з фактами, що підлягають встановленню у справі, і, виходячи з цього зв'язку, мо­жуть підтвердити або спростувати їх.

Належність може розглядатися не тільки як об'єктивна власти­вість доказу, але й, як правило, адресоване суду. Відповідно до цього правила суд зобов'язаний відібрати тільки докази, що мають властивість належності, виключивши із процесу доказування до­кази, що не стосуються справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсності обставин справи, затягує процес розгляду справи. У той же час відсутність необхідних для вирішення справи доказів приводить до неможливості встановити дійсні правовідносини, а отже, винести правильне рішення по

справі. У цьому зв'язку велике значення має підготовка суддею матеріалів до розгляду справи в засіданні. Тільки всебічна і ре­тельна підготовка може забезпечити одержання всіх необхідних доказів по справі.

Правило про належність доказів спрямоване на забезпечення принципу процесуальної оперативності (економії). Воно дозволяє уникнути ускладнення процесу зайвим, що не має значення для вирішення справи, матеріалом, припинити дії осіб, що зловжива­ють своїм правом подання доказів з метою затягування процесу зі справи.

Належність доказів визначається чотирма групами обставин, що мають значення для справи: 1) фактами предмета доказування; 2) доказовими фактами; 3) процесуальними фактами, наприклад, що впливають на виникнення права на пред'явлення позову, зупи­нення провадження у справі тощо; 4) фактами, що дають підстави для прийняття окремої ухвали по справі.

Належність доказів — широка правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встанов­ленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окре­мих процесуальних дій. Визначеність обставин, що підлягають встановленню для здійснення процесуальних дій, полегшує відо­кремлення належних доказів. Однак і для здійснення окремих процесуальних дій можуть бути передбачені оціночні категорії. Оціночний характер доказів викликає багато складнощів у проце­сі доказування і часто є підставою для скасування рішень судів у апеляційному або касаційному порядку.

Із зазначеного випливає, що докази з цивільної справи визна­ються судом належними, якщо вони містять відомості про факти, що встановлюються з метою вирішення цивільної справи або здій­снення окремих процесуальних дій.

Визначити допустимість доказу — означає з'ясувати, чи отри­маний він за допомогою передбачених законом засобів. Правило визначення допустимості доказів закріплене в ст. 59 ЦПК: «Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, вста­новленого законом. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтвер­джуватися іншими засобами доказування».

Отже, допустимість доказів — це встановлена законодавством вимога, що обмежує використання конкретних засобів доказуван­ня, або вимога, що пропонує обов'язкове використання конкрет­них засобів доказування при встановленні певних фактичних об­ставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду окремого виду справ у порядку цивільного судочинства.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер допустимості означає, що у всіх справах незалежно від їхньої категорії повинна дотримуватися вимога про одержання інформації з визначених законом засобів доказування з дотриманням порядку збирання, подання та дослідження дока­зів. Порушення цих вимог призводить до недопустимості доказів. Таким чином, допустимість доказів насамперед обумовлюється до­триманням процесуальної форми доказування.

Спеціальний характер допустимості — це правила, що нака­зують або забороняють використовувати певні докази. Так, якщо відповідно до вимоги закону договір підлягає нотаріальному по­свідченню або державній реєстрації, то суд повинен мати у своє­му розпорядженні відповідний документ, що має необхідні рек­візити.

Вирішуючи питання про те, які докази допускати, а які не до­пускати до справи, суд керується правилами належності і допусти­мості доказів, тобто правилами, що діють при відборі доказового матеріалу.

Належність до справи кожного доказу визначається судом. Суд сам вирішує, який доказ може, а який не може містити відомості про обставини справи. Допустимість же засобів доказування вста­новлена законом.

Правило належності доказів дозволяє звільнити процес від не­потрібного, що не стосується справи, матеріалу. Правила допусти­мості спрямовані на забезпечення процесу більш надійними вида­ми доказів.

У науковій юридичній літературі крім дослідження належності і допустимості доказів розглядається також вірогідність і достат­ність доказів.

Вірогідність доказів — відповідність їх дійсності. Переконати­ся в ній — означає з'ясувати, чи відповідають дійсності відомості, що містяться в документі, чи відповідає копія документа його ори­гіналові. Для цього дуже важливо в процесі дослідження кожного доказу вивчити властивості джерела, з якого він отриманий, об­становку, у якій відбувалося його формування, обставини, які мо­гли вплинути на його вірогідність та повноту.

Достатність доказу або їх сукупності означає, що він або вони дозволяють дійти достовірного висновку про існування факту, у підтвердження якого вони зібрані. Якщо такого висновку дійти не можна, то це вказує на недостатність доказу або їхньої сукупності. Так, одиничний неп



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.228.52.223 (0.023 с.)