Сторони в цивільному процесі

§ 1. Поняття та ознаки сторін у цивільному процесі

Сторонами у цивільному процесі є ті, що беруть участь у справі, фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права, спір яких щодо охоронюваних законом цивільних суб'єктивних прав чи інтересів має вирішувати суд (ст. 2 ЦК, ст. 30 ЦПК).

Сторони є суб'єктами ймовірного спірного матеріального правовідношення. Але оскільки суд лише в судовому рішенні може дати остаточну відповідь, то до моменту ухвалення рішення він виходить із припущення, що ці особи є суб'єктами спірного матеріального цивільного правовідношення. Тому позивач і від­повідач — це лише ймовірні суб'єкти спірних прав і обов'язків. Позивач — це особа, яка ймовірно має спірне право і звертається до суду за захистом своїх порушених чи оспорюваних прав, сво­бод чи інтересів. Відповідач — це особа, яка за заявою позивача ймовірно є порушником його прав, свобод чи інтересів, внаслідок чого притягається за позовом до відповідальності.

Досліджуючи правове становище сторін, необхідно виділити їх основні ознаки. Особиста юридична заінтересованість сторін у цивільній справі має і матеріально-правову, і процесуально правову спрямованість — цс заінтересованість у досягненні позитивного матеріально-правового результату та заінтересованість у можливості участі в процесі. Процесуальний інтерес позивача полягає в одержанні від суду рішення про задоволення позову. Матеріальний інтерес позивача визначається тією матеріально- правовою вигодою, яку йому дасть судове рішення щодо задо­волення позову. Процесуальний інтерес відповідача полягає в одержанні від суду рішення про відмову в задоволенні позову. Матеріальний інтерес відповідача зводиться до підтвердження судовим рішенням відсутності будь-яких його правових обов'язків перед позивачем.

У інтересах сторін ведеться процес; сторони персоніфікують цивільну справу. Це має практичне значення, адже закон забороняє відкривати провадження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сто­ронами, про той самий предмет і з тих самих підстав (ст. 122 ЦПК). Позивач може й не бути ініціатором процесу, оскільки у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод

та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах (ст. 45 ЦПК).

Відносини між сторонами набувають офіційно спірного характеру. Суд зобов'язаний урегулювати ці відносини.

Матеріально-правова сила судового рішення поширюється на сторони, а в деяких випадках — на третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору (ч. 2 ст. 223 ЦПК), у спорах із абсолютних правовідносин — на невизначене коло осіб. Судові рішення, що набрали законної сили, також є обов'язковими для всіх органів державної влади, органів місцево­го самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб і громадян (ст. 14 ЦПК), але тут ідеться про юридичну, а не матеріально-правову силу рішення.

Сторони несуть матеріальні витратн у справі, які складають­ся із судового збору та витрат, пов'язаних із розглядом справи (ст. 79 ЦПК). Стягнення судових витрат зі сторін обумовлене тим, що справа порушується та розглядається в їх інтересах, усі витрати виникають у зв'язку з їх спором.

Сторони користуються рівними^процесуальними правами. Вони мають право знайомитись з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, здержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засі­даннях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, вдавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитись з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом (ч. 1 ст. 27 ЦПК).

Крім загальних прав, сторони мають специфічні процесуаль­ні права, обумовлені матеріально-правовою заінтересованістю, зафіксовані в ст. 31 ЦПК.

Позивач вправі протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Кожна зі сторін має право вимагати вико­нання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони (ч. ч. 2, 3, 4 ст. 31 ЦПК).

Із процесуальними правами сторін пов'язані їх процесуальні обов'язки. Для підтвердження своїх вимог або заперечень сторони

зобов'язані подати усі наявні в них докази або повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання. Сторони зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки (ч. ч. 2, 3 ст. 27 ЦПК). Процесуальні обов'язки сторін випливають із ряду інших норм ЦПК (ст. ст. 60, 77, 80, 88, 119, 120, 136, 137 та ін.)

§ 2. Цивільна процесуальна правоздатність та цивільна процесуальна дієздатність сторін

Цивільна процесуальна правоздатність - установлена законом здатність мати цивільні процесуальні права й обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (ст. 28 ЦПК). Цивільна процесуальна правоздатність фізичних осіб виникає з моменту народження й припиняється у момент смерті (ст. 25 ЦК). Юридичні особи володіють процесуальною правоздатністю з моменту-реєстрації у встановленому законом порядку (ст. 80 ЦК). Припинення юридичної особи веде до припинення її проце­суальної правоздатності (ст. 91 ЦК). Юридичні особи одночасно володіють і процесуальною дієздатністю.

Цивільну процесуальну правоздатність також мають держава Ук­раїна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ч. 2 ст. 2 ЦК). Вони одночасно володіють і цивільною процесуальною дієздатністю.

Правоздатність у матеріальному праві не тотожна цивільній процесуальній правоздатності. Якщо правоздатність у матеріаль­ному праві — здатність мати відповідні матеріальні права й обов'язки, то цивільна процесуальна правоздатність - здатність мати цивільні процесуальні права й обов'язки.

Цивільна процесуальна дієздатність — здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді. Цивільна процесуальна дієздатність фізичних осіб настає в повному обсязі по досягненні повноліття, тобто з 18 років. Юридичні особи наділяються процесуальною дієздатністю з моменту реєстрації. Процесуальні права і обов'язки юридичної особи здійснюються її органами безпосередньо або через пред­ставників (ч. 3 ст. 38 ЦПК).

Зміст процесуальної правоздатності та дієздатності різний для різних учасників цивільного процесу. Повної цивільної дієздатності набувають також фізичні особи, які зареєстрували шлюб до досягнення повноліття, з моменту реєстрації шлюбу (ст. 34 ЦК). Цивільна дієздатність набувається за рішенням суду за відсутності згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників неповнолітньою особою, яка досягла 16-річного віку і працює за трудовим договором або є матір'ю чи батьком дитини відповідно до актового запису цивільного стану (ст. ст. 242-245 ЦПК). Цивільної процесуальної дієздатності набувають фізичні особи, які досягли 16 років і зареєстровані як підприємці за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклу­вальника чи органу опіки і піклування (ч. З ст. 35 ЦК).

Неповнолітні особи у віці від 14 до 18 років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена (ст, ст. 32, 36 ЦК), можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права й виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають із відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо іншене встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного пред­ставника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена (ч. 2 ст. 29 ЦПК).

§ 3. Процесуальна співучасть

| Процесуальна співучасть — це участь у одному і тому самому процесі кількох позивачів або кількох відповідачів, права, обов'язки і ви­моги яких не виключають одне одного. Співучасть можлива на стороні позивача(активна співучасть), так і на стороні відповідача (пасивна співучасть) або в інтересах однієї й другої сторін (змішана співучасть).

Участь у справі кількох позивачів і (чи) відповідачів (про­цесуальна співучасть) допускається, якщо:

1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів;

2) права та обов'язки кількох позивачів або відповідачів виникли з однієї підстави;

3) Предметом спору є однорідні права та обов'язки (ст. 32 ЦПК)

Залежно від характеру матеріально-правових зв'язків між суб'єктами спірних правовідносин вирізняють 2 види процесу­альної співучасті: необхідну(обов'язкову) і факультативну (можливу).

Необхідна співучасть має місце у тому разі, коли характер спірного матеріального правовідношення не дозволяє вирішити питання про права чи обов'язки одного з учасників процесу без залучення до процесу інших суб'єктів спірного матеріального правовідношення. У ряді постанов Пленуму Верховного Суду України вказується на необхідність залучення до процесу співвід­повідачів, якщо цього вимагає характер спірного правовідношен­ня. Так, у п. 4 постанови від 27 серпня 1976 р. № 6 «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» вказано, що у справах про виключення майна з опису відповідачами є боржник, у якого здійснено арешт майна, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, і в необхідних випадках — особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване.

Факультативна співучасть не має обов'язкового характеру, тобто характер спірного матеріального правовідношення дозволяє розглядати справи щодо кожного із суб'єктів у окремому про­цесі. Підставою факультативної співучасті є однорідність вимог, зв'язок підстав позовів, пред'явлення їх одному й тому самому відповідачу (наприклад, вимоги про поновлення на роботі й виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу).

Факультативна співучасть можлива й за солідарними зобов'язаннями, оскільки закон (ст. ст. 542, 1190 ЦК) допускає покладання відповідальності як на всіх боржників, так і на од­ного з них за всіх інших.

Порядок залучення процесуальних співучасників ЦПК не регулюється. Суд може притягти з власної ініціативи співвідпові­дачів, але не співпозивачів, які в силу принципу диспозитивності самостійно об'єднують позовні вимоги. |

Усі процесуальні співучасники маю однакові права і однакові обов'язки. Між ними існує рівність прав і обов'язків як стосовно один одного (внутрішня рівність), так і стосовно співучасників іншої сторони (зовнішня рівність). Кожен із позивачів чи відпові­дачів стосовно другої сторони діє в цивільному процесі самостійно (ч. 1 ст. 32 ЦПК). Також вони вправі виступати самостійно й стосовно інших процесуальних співучасників на своїй стороні.

Почасти процесуальних співучасників об'єднують спільні ін­тереси, наявність яких дає можливість мати одного представника в суді. Частина 3 ст. 32 ЦПК при цьому встановлює, що проце­суальний співучасник не може бути представником інших, якщо він не володіє повною цивільною процесуальною дієздатністю.

Суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, має вказати, у якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов'язок чи право стягнення є солідарним (ст. 216 ЦПК).

 

§ 4. Заміна неналежного відповідача

Належними сторонами в процесі є суб'єкти спірного (наявного чи ймовірного) матеріального правовідношення.

Неналежна сторона — це особа, стосовно якої за матеріалами справи виключається припущення про те, що вона є суб'єктом спірного матеріального правовідношення. Та особа, стосовно якої за обставинами справи виникло припущення, що саме вона є суб'єктом спірного матеріального правовідношення, називається належною стороною.

Належний позивач визначається судом при прийнятті позовної заяви. Передбачається, що при поданні позовної заяви позивач легітимує себе, і суд перевіряє це одразу (ч. 2 ст. 119 ЦПК). Позивач у позовній заяві має вказати зміст позовних вимог, викласти обставини, якими обґрунтовує свої вимоги, надати докази, що підтверджують кожну обставину. Чи є належним відповідач, при прийнятті позовної заяви встановити не завжди можливо. Тому ЦПК введено процедуру заміни неналежного відповідача (ст. 33).Для заміни первісного відповідача належним відповідачем потрібне клопотання позивача. Заміна можлива на стадії розгляду справи без її припинення.

Належний відповідач у ряді випадків визначається прямою вказівкою закону. Так, належним відповідачем за позовами про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, є володілець джерела підвищеної небезпеки, тобто особа, яка на відповідних правових підставах (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним за­собом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання чи утримання якого створює підвищену небезпеку (ст. 1187 ЦК).

Частина 1 ст. 33 ЦПК також указує на можливість залучення судом іншої особи як співвідповідача за клопотанням позивача. У разі відсутності згоди на це позивача суд залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. Крім того, заміна неналежного від­повідача може бути здійснена лише зі згоди первісного позивача.

Після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа за клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розглядається спочатку.

§ 5. Процесуальне правонаступництво

Заміна осіб, які є сторонами, третіми особами, фізичних і юридичних осіб, щодо яких відкрито цивільну справу, інши­ми особами внаслідок переходу до них суб'єктивних прав чи обов'язків, називається процесуальним правонаступництвом. Процесуальне правонаступництво можливе за умов: а) універсального або сингулярного правонаступництва ма­теріального цивільного права;

б) наявності судового процесу, порушеного на захист указа­ного права.

У матеріальному праві можливе загальне (універсальне) правонаступництво суб'єктивних цивільних прав — спадкування, припинення існування юридичної особи (ч. 2 ст. 107 ЦК, ст. 1216 ЦК). Допускається перехід окремого суб'єктивного цивільного права (сингулярне правоиаступництво), наприклад відступлення права вимоги (ст. 512 ЦК).

Процесуальне правонаступництво завжди є загальним, тобто правонаступник продовжує участь у процесі замість правопопередника, в усьому обсязі його процесуальних прав і обов'язків.

Якщо спірні правовідносини нерозривно пов'язані з особою правопопередника (аліментні права й обов'язки, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я чи смертю), правонаступництво в процесі не допускається.

Правонаступник позивача вступає в справу з власної ініціати­ви, правонаступник відповідача може бути залучений судом.

Вступивши у процес на будь-якій його стадії, правонаступник має правове становище правопопередника. Можливі випадки, коли одного позивача, відповідача, третю особу замінюють 2 чи більше суб'єктів. Можлива також заміна кількох процесуальних співучасників у порядку правонаступництва однією особою. У таких випадках правонаступники набувають процесуальних прав й обов'язків по-різному. При заміні однієї особи іншою правонаступник набуває всіх процесуальних прав і обов'язків особи, яку він замінив. При заміні одного позивача чи відповідача кількома особами створюється процесуальна співучасть, за якої кожен із тих, хто заново вступив у процес, набуває самостійно процесуальних прав та обов'язків сторін.

Правонаступники набувають усіх нереалізованих на момент вступу в справу процесуальних прав і обов'язків правопопередників. Для правонаступника всі дії, вчинені в процесі до його вступу в справу, є обов'язковими в тій мірі, в якій вони були б обов'язкові для особи, яку замінив правонаступник (ст. 37 ЦПК).

Заявляючи клопотання про вступ у процес як правонаступник, заінтересована особа повинна себе легітимувати як такий учасник процесу й подати відповідні докази у вигляді необхідних доку­ментів, що підтверджують перехід до неї прав і обов'язків правопопередника. Пункт 1 ч. 1 ст. 201 ЦПК передбачає обов'язок суду зупинити провадження у справі в разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають право наступництво. У п. 2 ч. 1 ст. 201 ЦПК також указується на обов'язок суду зупинити провадження у справі у разі злиття, приєднання, поділу, пере­творення юридичної особи, яка була стороною у справі. Ухвала суду про зупинення провадження у справі може бути оскаржена (п. 13 ч. 1 ст. 293 ЦПК). Вступ у процес правонаступника не означає початку нового процесу. Процес продовжується з тієї стадії, на якій правонаступник вступив у справу.

Відмінність процесуального правонаступництва від заміни неналежного відповідача полягає в тому, що всі процесуальні дії, вчинені неналежним відповідачем, не мають ніяких про­цесуальних наслідків для належного відповідача, крім того, правонаступник вступає у справу на будь-якій стадії цивільного процесу, в той час як неналежний відповідач має бути замінений належним на стадії судового розгляду.

 

Глава 5