Доказування і докази в цивільному процесі України



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Доказування і докази в цивільному процесі України



§ 1.Поняття судового доказування

Судове доказування в цивільному процесі України становить собою урегульовану нормами цивільного процесуального права розумову й процесуальну діяльність суб'єктів доказування, яка спрямована на встановлення фактів (обставин), що мають значення для справи, і яка складається із збирання, подання, дослідження (перевірки) та оцінки судових доказів.

Розумова діяльність є внутрішнім аспектом судового до­казування, що здійснюється в межах процесуальної форми, а процесуальна — його зовнішнім аспектом, що регламентується процесуальними нормами, які регулюють увесь процес доказової діяльності.

У процесуальній літературі можна виокремити дві точки зору на судове доказування.

Згідно з думкою А. Клейнмана, із судового доказування необ­хідно виключати оцінку доказів, а також процесуальну діяльність, суду зі збирання і дослідження доказів, зводячи судове доказу­вання до доказової діяльності осіб, які беруть участь у справі.

К. Юдельсон вважав, що суд є суб'єктом доказування фактів, покладених у основу рішення, і суб'єктом обов'язку з доказування. Цієї позиції дотримувались В. Семенов, А. Добровольський, які вважали, що суд збирає докази в силу прямої вказівки цивільного процесуального закону, а виключення дослідження, перевірки, оцін­ки доказів означає вихолощування змісту судового доказування.

Нині з урахуванням зміни суті принципу змагальності й пра­вових норм, що гарантують цей принцип, необхідно вказати, що ЦПК (ст. 137) цілковито не усунув суд із суб'єктів доказування. При вирішенні цивільних справ треба виходити із поданих сто­ронами доказів (ст. 60 ЦПК). Поряд із цим у разі, коли сторо­ни та інші особи, що беруть участь у справі, не в змозі зібрати докази, а без них правильно вирішити справу неможливо — за їх клопотанням суд вживає заходів щодо витребування таких доказів (п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).

Крім того, суд, як і раніше, визначає предмет доказування, розподіляє предмет доказування, вживає заходів щодо забезпе­чення доказів, виконує судові доручення, тобто сприяє у збиранні доказів у справі.

 

§ 2. Предмет доказування

Під предметом доказування розуміється коло юридичних фак­тів, від встановлення яких залежить вирішення справи по суті, зокрема факти обґрунтування позову і заперечень проти нього.

Юридичні факти (обставини) класифікуються, виходячи з низки ознак. Залежно від волі суб'єктів юридичні факти поді­ляються на події та дії, однак події не можуть розглядатися як факти, що безпосередньо породжують цивільні процесуальні правовідносини, вони стають приводом до вчинення дій особами, внаслідок чого і виникає процесуальне відношення.

Якщо виходити із відповідності тих або інших дій закону, то їх можна поділяти надії правомірні, тобто такі, що відповідають нормам процесуального права, та неправомірні, тобто заборонені нормою права.

Із точки зору впливу па права й обов'язки сторін юридичні факти можна поділяти на: 1) такі, що породжують права й обов'язки; 2) такі, що припиняють права й обов'язки; 3) такі, що змінюють права й обов'язки; 4) такі, що перешкоджають виникненню прав і обов'язків.

До предмета доказування входять факти (обставини) матеріаль­но-правового та процесуально-правового характеру, доказові факти, якщо вони мають значення для справи. До перших із них належать події і дії, які покладено в обґрунтування вимог і запере­чень сторін (ст. 60 ЦПК). Другі входять до предмета доказування у разі впливу на просування цивільної справи (ст. ст. 119, 201, 202, 205 та ін. ЦПК).

Визначення предмета доказування починається на стадіях від­криття провадження у справі і провадження у справі до судового розгляду (ст. ст. 119, 130 ЦПК). При цьому сторони як найбільш заінтересовані у вирішенні справи суб'єкти процесу вказують суду на обставини, покладені в обґрунтування їх вимог і заперечень. Якщо в сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вини­кають труднощі щодо отримання доказів, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази (ст. 137 ЦПК).

У ст. 60 ЦПК прямо не вказано, чи зобов'язані доказувати суттєві для справи обставини інші, крім сторін, особи, які бе­руть участь у справі, однак це правило поширюється на всіх заінтересованих учасників процесу. Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, доказує ті обставини, які обґрунтовують вимоги (ст. 34 ЦПК). Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має доказувати обставини, що впливають на її відносини зі стороною в процесі (ст. ст. 35, 36 ЦПК). Це правило також поширюється на пред­ставників сторін і третіх осіб (ст. 44 ЦПК). Уповноважений Вер­ховної" Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи, які звернулися до суду із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів, зобов'язані доказати обставини, покладені в обгрунтування поданої ними заяви (ст. 45 ЦПК). Якщо органи та інші особи, вказані в ст. 45 ЦПК, які вступили у вже розпочатий процес, ви­носять на обговорення суду які-небудь нові обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, вони зобов'язані підтверджувати їх відповідними доказами (ст. 46 ЦПК).

Деякі обставини не входять до предмета доказування, хоча без їх встановлення неможливе правильне вирішення справи. Із цього випливає, що предмет судового пізнання це співпадає з предметом доказування. До предмета судового доказування не входять і такі обставини, які доказувати не потрібно з огляду на їх визнання, загальновідомість, преюдиційність.

Першою підставою звільнення від доказування є визнання обставини. Відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК визнання стороною та іншими особами, які беруть участь у справі, обставин, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, звільняє іншу сторону від необхідності доказування цих обставин.

Визнання обставин є приватним і неабсолютним випадком звільнення від доказування. Неабсолютний характер означених обставин обумовлений розсудом суду. Якщо в суду є підстави вважати, що визнання зроблено під впливом погрози, насильс­тва, введення в оману або зроблено з мстою приховання дійсних обставин справи, воно не повинно ним прийматися.

Другою підставою звільнення від доказування є загальнові­домість обставин (ч. 2 ст. 61 ЦПК). Загальновідомі обставини, визнані як такі судом, не потребують доказування. Загальнові­домість обставин може бути визнана судом лише за наявності двох умов: об'єктивної — відомість обставин широкому колу осіб, суб'єктивної — відомість обставин суду. Про визнан­ня обставини загальновідомою суд вказує у рішенні у справі (ст. 215 ЦПК).

Третьою підставою звільнення від доказування є преюдицій­ність обставини, існування або не існування якої встановлено судовим рішенням, що набрало законної сили у цивільній, гос­подарській або адміністративній справі.

_

Ці обставини не доказуються при гозгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61 ЦПК).

Стосовно ж обставин, встановлених вироком, що набрав законної сили, у кримінальній справі чи постановою суду в справі про адміністративне правопорушення, і таких, що мають значення для цивільної справи, то для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої ухвалено вирок чи постанову суду, обов'язковою є лише та частина, яка стосувалась питань: чи мали місце ці дії, чи вони вчинені цією особою. Лише ці обставини не потребують нового підтвердження і не входять до предмета доказування (ч. 4 ст. 61 ЦПК).

У галузях права існують презумпції, які чинять вплив на обов'язок сторін щодо доказування. Не потребують доказування при розгляді справи обставини, які згідно із законом вважають­ся встановленими, тобто законні презумпції. Використовуючи презумпцію, суд вправі визнати істинним існування певної обставини, не вимагаючи від сторони, яка на неї посилається, доказування. Презумпції закріплені в ряді статей ЦК. У ст. 1166 ЦК вказано, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини; в ст. 1187 ЦК вказано, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непере­борної сили або умислу потерпілого.

Доказові презумпції наявні й у галузі сімейного права. Згідно зі ст. 60 СК кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індиві­дуального користування, є об'єктом права спільної сумісної влас­ності подружжя. У ст. 122 СК указано, що дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя.

У законодавчих актах указується, як правило, процесуальне значення презумпції, яке полягає в тому, що сторона, яка поси­лається на презумпцію, звільняється від доказування припустимої (такої, що презюмується) обставини.

§ 3. Поняття судових доказів

У ст. 57 ЦПК міститься норма, яка визначає поняття доказів: «Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд вста­новлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають зна­чення для вирішення справи..

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів».

Редакція цієї статті частково змінена і доповнена порівняно зі ст. 27 ЦПК 1963 р. «Докази»: у ст. 57 ЦПК не згадано такої дуже важливої ознаки доказів, як одержання будь-яких фактич­них даних у встановленому законом порядку, проте ця о вказана в ст! 59 ЦПК. Розширення ч. 2 ст. 57 ЦПК

заперечення, адже сторони, треті особи, їх представники не можуть бути допитані як свідки, тому що суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній цивільній справі перебувати у двох процесуальних становищах.

Є різні думки з приводу суті доказів. Ряд процесуалістів розуміє під судовими доказами фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін.

Інші вчені вважають, що доказами є, по-перше, фактичні дані і, по-друге, засоби доказування.

Згідно з ще однією точкою зору судові докази — єдине по­няття, що становить взаємозв'язок фактичних даних, на підставі яких суд у передбаченому законом порядку встановлює обстави­ни, що мають значення для обґрунтованості вимог і заперечень сторін та засобів доказування, що містять ці фактичні дані. Ця точка зору видається найбільш переконливою. При визначенні судових доказів необхідно охарактеризувати їх ознаки.

Судові докази, по-перше, характеризуються тим, що ста­новлять собою будь-які фактичні дані, тобто факти, сукупність відомостей про факти, які розглядаються у судовому дослідженні і мають значення для справи. Фактичні дані — це логічний зміст судових доказів, які розглядаються як відображення фактів реальної дійсності, що містять інформацію про них. Дані мають бути достовірними, достатніми, зміст їх повинен вірно відобража­ти обставини, що мають значення для правильного, об'єктивного й усебічного вирішення справи.

Достовірність доказів цс відповідність їх дійсності. До­статність доказів або їх сукупність означає, що вони дозволяють зробити достовірний висновок про існування факту, на підтверд­ження якого вони зібрані. Фактичні дані можуть виступати і у вигляді доказових фактів. Доказовий факт — це сформоване істинне й достовірне судження про обставини справи, які, будучи встановленими у звичайному порядку, надалі використовуються судом як докази існування юридичних фактів. У ряді випадків суду доводиться встановлювати наявність не юридичних, а інших обставин, ви­використовуючи їх надалі як підставу для логічного висновку про існування юридичних фактів, які його цікавлять.

Другою ознакою судових доказів є те, що це - фактичні дані, які стосуються справи. Визначення належності доказів закріплено в ч. 1 ст. 58 ЦПК: «Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування». Право суду відібрати лише такі, що стосуються справи, докази встановлено ч. 3 ст. 58 ЦПК. Значення ознаки належності полягає в тому, що вона дозволяє правильно визначити обсягу доказового матеріалу, відібрати лише ті докази, які дійсно потрібні для встановлення фактичних обставин справи, вилучити з процесу все непотрібне й несуттєве.

На важливість виконання судами вимоги щодо належності доказів указано в п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. № 11 «Про судове рішення», де зазначено, що обґрунтованим визнається рішення, п якому відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності й підтверджуються достовір­ними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Питання належності доказів вирішуються судом па стадії відкриття провадження у справі. Пункти 5, 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК вимагають, щоб позивач виклав обставини, якими обґрунтовує свої вимоги, і зазначив докази, що підтверджують кожну обста­вину, наявність підстав для звільнення від доказування.

На попередньому судовому засіданні суд з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин (п. 4 ч. 6 ст. 13О ЦПК), особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування письмових або речових доказів (ст. 137 ЦПК) або заявляє про виклик свідка (ст. 136 ЦПК), зобов'язана вказати обставини, які можуть бути встановлені цими доказами. Глава 4 розді­лу III «Судовий розгляд» містить ряд норм, які гарантують правильне застосування правил щодо належності доказів (ст. 179 та ін. ЦПК).

Однією із дій судді є визначення предмета доказування, тобто кола юридичних фактів, від встановлення яких залежить вирішення справи по суті (див. § 2 цієї теми). Особи, які беруть участь у справі, мають подати необхідні докази, що підтверджу­ють ці факти (ст. 60 ЦПК).

Позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відпові­дачів і третіх осіб (ст. 120 ЦПК). Відповідач подає суду докази, які обґрунтовують заперечення проти позову (ст. 128 ЦПК) і заявляє клопотання про витребування доказів (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 5 березня 1977 р. № 1 «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду»).

Належність доказів може перевірятися і в попередньому судовому засіданні, в якому може вирішуватись питання щодо достатності доказів (ст. 130 ЦПК).

Суду України від 21 грудня 1990 р. № 9 «Про практику застосу­вання судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» суд має право доручити збирання доказів за межами своєї територіальної підсудності відповідному суду.

Отже, можна дійти висновку, що належність доказів — озна­ка, яка свідчить про взаємозв'язок доказів із обставинами, які належить встановити.

Належними є докази, які подаються і можуть підтвердити або спростувати факти предмета доказування.

Ряд авторів обмежується включенням до предмета доказуван­ня лише фактів матеріально-правового характеру.

Інші пропонують ширше тлумачення предмета доказування, вважаючи, що доказуванню також підлягають доказові факти. Так, факт перебування фізичної особи у певні строки в конкретному місці виключає вчинення нею будь-яких дій у іншому місці.

Як правило, доказові факти мають опосередковане відно­шення до спору, що розглядається, але мають значення у справі (ст. 57 ЦПК).

Також є спірним питання про те, чи входять процесуально- правові факти до предмета доказування. Процесуально-правові факти входять до предмета доказування, якщо вони суттєво впливають на просування цивільної справи (наприклад, факти, з якими пов'язане виникнення права на пред'явлення позову, зупинення або закриття провадження у справі тощо). Тому уявляється переконливою позиція авторів, які включають про­цесуальні факти до предмета доказування.

Пізнанню підлягають факти, які встановлюються судом для здійснення виховних і превентивних функцій. Ці факти необхідні для винесення окремих ухвал (ст. 211 ЦПК).

Правильне визначення кола фактів і обставин, які необхід­но встановити у справі, має велике значення для відповідного спрямування доказування.

Так, при вирішенні спорів про стягнення аліментів із повноліт­ніх дітей на утримання батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, потрібне з'ясування можливості одержання утримання від інших дітей, до яких не пред'явлено позову про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків (ст. 205 СК) та дослідження доказів, які підтверджують ці факти.

При вирішенні спорів щодо стягнення аліментів на утримання неповнолітні* дітей з батьків (ст. 180 СК) факти матеріального становища одержувача значення не мають, але при визначенні розміру аліментів суд враховує, зокрема, матеріальне становище дитини (ст. 182 СК).

Згідно зі ст. ст. 1270, 1272 ЦК факти, які свідчать про поважні причини пропуску строків для прийняття спадщини, підлягають встановленню судом, і належними вважатимуться всі дані, що підтверджують ці факти.

Навпаки, у ст. 1281 ЦК указано, що факти, які засвідчують поважні причини пропуску шестимісячного (або річного) строку для пред'явлення вимог кредиторами спадкодавця до спадкоєм­ців, не мають значення (тобто ие є належними).

У деяких випадках диспозиція норм матеріального права ие містить точного переліку належних фактів, і суди мають зверта­тися до постанов Пленуму Верховного Суду України.

Вирішуючи спір між оатьками, які проживають окремо, про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд, виходячи з рівності прав та обов'язків батька і матері щодо своїх дітей, має ухвалити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітніх. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей (п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду к України від 12 червня 1998 р. № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України»).

Третьою ознакою судових доказів є тс, що вони становлять собою фактичні дані, що стосуються справи, отримані судом із додержанням процесуального порядку, встановленого законом.

Цивільна процесуальна форма використання доказів полягає в тому, що як засоби доказування можуть використовуватись джерела, передбачені ЦПК; докази ви являються, збираються, фіксуються, досліджуються в порядку, який регламентований законом і становить собою систему взаємопов'язаних вимог від моменту виявлення доказу до його оцінки.

Допустимість доказів — важлива ознака у визначенні поняття доказів. У цивільному процесі є обмеження, пов'язані з тим, що деякі дані, які мають значення для справи, можна одержувати за допомогою заздалегідь передбачених нормами права доказів (ст. 57 ЦПК).

У нормах цивільного процесуального і господарського-процесуального права поняття допустимості сформульоване ідентично: обставини справи, які за законом мають бути підтверджені пев­ними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК, ст. 34 ГГІК).

Допустимість судових доказів необхідно розглядати в широкому та вузькому значенні. Допустимість доказів у широкому значенні означає, що будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встанов­лює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, можуть бути одержані на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідки, пока­зань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко- і відеозаписів, висновків експертів (ч. 2 ст. 57 ЦПК).

Допустимість у вузькому значенні конкретизується в нормах матеріального права. Так, у ст. 218 ЦК указано, що недодер­жання сторонами письмової форми нравочину тягне незаконність рішення суду, що ґрунтується на свідченнях свідків.

Ряд авторів вважає, що допустимість доказів передбачає лише додержання певних форм правочинів.

Інші вважають, іцо допустимість доказів характерна також при встановленні фактів, покладених у основу й інших пра­вовідносин, адже щодо деяких категорій цивільних справ суду доводиться встановлювати обставини за допомогою передбачених у законі доказів, проте без виключення інших доказів.

Наприклад, при розгляді справ, пов'язаних із вирішенням спорів батьків щодо виховання дитини, необхідне одержання рішення органу опіки і піклування, постановлене на підставі вивчення умов життя батьків, їх ставлення до дитини, інших обставин, які мають істотне значення (ст. 158 СК, п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України»). Однак особливе значення допустимість доказів має для встановлення дійсності ряду правочииів.

Стаття 205 ЦК передбачає усну й письмову форму правочинів. У письмовій формі необхідно здійснювати: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною і юридичною особою, крім правочииів, передбачених ч. 1 ст. 206 ЦК; 3) пра­вочини фізичних осіб між собою на суму, що в 20 і більше разів перевищує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 ЦК; 4) інші правочини, щодо яких установлена письмова форма.

Залежно від наслідків недотримання письмової форми пра­вочини класифікуються на 2 групи:

1) правочини, для яких установлена письмова форма, пору­шення якої тягне наслідки у вигляді неможливості обґрунтування рішення суду свідченнями свідків (ч. ч. З, 4 ст. 719, ст. 811, ч. 2 ст. 828, ч. 2 ст. 909, ч. 1 ст. 930, ч. 1 ст. 937, ч. 1 ст. 981, ч. 1 Ст. 1031, ч. 1 ст. 1047, ч. 1 ст. 1055, ч. 1 ст. 1059, ч. 2 ст. 1107, ч. 1 ст. 1131 ЦК);

2) правочини, здійснені в письмовій формі, що вимагають нотаріального посвідчення (ч. 1 ст. 577, ст. 657, ч. 2 ст. 719, ч. 2 ст. 793, ч. 2 ст. 799, ч. 2 ст. 1031, ч. 3 ст. 1247 ЦК). Недодер­жання нотаріальної форми правочину тягне ие лише заборону посилатися на докази, які ие відповідають формі правочину, а й нікчемність правочину.

Ряд правочинів потребує не лише відповідної форми, а й дер­жавної реєстрації. Такі правочини вважаються вчиненим з моменту їх державної реєстрації (ч. 1 ст. 210 ЦК). До таких належать правочини, вказані в ст. ст. 182, 577, 657, ч. 2 ст. 732, ч. 2 ст. 745, ч. 2 ст. 1031 ЦК). Недодержання вимоги щодо державної реєст­рації правочипу тягпе його нікчемність, адже державна реєстрація є єдиним доказом існування зареєстрованого права.

Останньою ознакою доказів є тс, що судові докази як факти реальної дійсності встановлюються за допомогою визначених у законі засобів доказування (ч. 2 ст. 57 ЦПК). Вони можуть містити різну інформацію, однак доказами стануть лише ті дані, які належить встановити у справі.

Фактичні дані, отримані засобами, не вказаними у ч. 2 ст. 57 ЦПК, не можуть бути судовими доказами. Також не можуть бути доказами фактичні дані, отримані з порушенням процедури судового розгляду.

Аналіз вищевказаних ознак дає можливість дійти висновку, що судові докази — єдине поняття. Лише взаємозв'язок фак­тичних даних і засобів доказування утворює судовий доказ, де фактичні дані є змістом судових доказів, а засоби доказування — формою судових доказів.

§ 4. Класифікація доказів

За джерелом отримання даних судові докази поділяються на особисті та речові. Під джерелом розуміється певний об'єкт чи суб'єкт, на якому або в свідомості якого мали відображення факти, що мають значення для справи. Тож у одному випадку джерелом даних є людина, в іншому — предмет, річ. У особистих доказах джерелом отримання даних про факти є фізична особа; у предметних (речових; доказах — носії інформації — матеріальні об'єкти, які зовнішніми ознаками і якостями передають дані про обставини, які мають значення для справи. Висновок експерта є змішаним видом доказів: джерелом даних, що містяться у виснов­ку, є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи (ч. 1 ст. 53 ЦПК); висновок ґрунтується на дослідженні підданих експертизі об'єктів.

Залежно від способу формування (утворення) докази можуть бути первинними і похідними. Для первинного доказу характерно тс, що між ним і фактом, про які він свідчить, немає проміжної ланки. Похідний доказ втілює зміст первинного і може з'явитися

тільки за його наявності. У силу принципу безпосередності (ст. 159 ЦПК) суд зобов'язаний прагнути використовувати переважно пер­винні докази, однак це не означає, що вони мають перевагу над похідними і останні взагалі не повинні використовуватись судом, адже всі докази мають перевірятися й оцінюватися в сукупності.

За характером зв'язку між доказом і фактом, що підлягає вста­новленню, докази поділяються па прямі й непрямі. Прямий — це такий доказ, із якого (за умови його достовірності) можна зробити висновок про існування (чи не існування факту, що доказується. Доказ, із якого (за такої самої умови) можна зроби­ти припустимий висновок про існування факту, що доказується, називається непрямим.

Щоб уникнути помилок, пов'язаних із застосуванням непря­мих доказів, у цивільному процесі напрацьовані такі правила їх застосування:

а) щоб на підставі непрямих доказів, зробити достовірний вис­новок, потрібно їх мати кілька;

б) достовірність кожного із них не повинна викликати сумнівів;

в) вони повинні підтверджувати і доповнювати один одного;

г) сукупність їх має становити певну систему, що дає підстави зробити один можливий висновок про факт, що доказується.

§ 5. Пояснення сторін і третіх осіб

Пояснення сторін і третіх осіб полягають у їх повідомленнях про факти, які цікавлять суд і лежать у основі вимог і заперечень. Так як сторони і треті особи є юридично заінтересованими, їх по­яснення досліджуються та оцінюються за загальними правилами оцінки доказів (ст. ст. 176, 179, 212 ЦПК). Рішення суду не може ґрунтуватися лише на поясненнях однієї сторони, не підкріплених іншими доказами, перевіреними в судовому засіданні.

Якщо спір не врегульовано в попередньому судовому засіданні, суддя викликає позивача, відповідача, допущену до участі у справі третю особу у разі необхідності уточнення змісту заявлених вимог, з'ясовує можливі заперечення проти них, одержує попередні дані про обставини, що мають значення для справи (ст. 130 ЦПК).

Пояснення третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, прирівнюються до пояснень позивача, оскільки вони мають самостійні вимоги з приводу предмета спору (ст. 34 ЦПК).

Пояснення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, обумовлені їх заінтересованістю у вирішен­ні спору, оскільки залежно від рішення у них можуть виникнути права чи обов'язки стосовно однієї зі сторін (ст. 35 ЦПК).

Крім сторін і третіх осіб, пояснення можуть давати їх пред­ставники (ст. ст. 27, 44 ЦПК). За клопотанням сторони, третьої особи пояснення може давати лише представник (ч. 2 ст. 176 Ц1ІК). Цс не позбавляє сторони і третіх осіб можливості дати додаткові пояснення (ст. 192 ЦПК).

Пояснення сторін можна розподілити на твердження і виз­нання.

Твердженням є .таке пояснення сторони чи третьої особи, що містить дані про факти, які лежать у основі вимог і заперечень і встановлення яких судом відповідає процесуальним інтересам сторони або третьої особи.

Суд може обґрунтувати рішення твердженнями лише за умо­ви, що вони були зроблені в судовому засіданні та досліджені в сукупності з іншими доказами.

Визнання — пояснення сторони, яка підтверджує існування факту, який за загальними правилами доказування (ст. 60 ЦПК) має доказувати інша сторона. Визнання як самостійний доказ має бути судовим, тобто зробленим стороною на стадії попереднього судового засідання або на стадії судового розгляду. Позасудове визнання є доказовим фактом, який у свою чергу має бути доказаний.

Повним є визнання всіх фактів, покладених у обґрунтування вимог і заперечень іншої сторони. Якщо факти визнаються час­тково, то й визнання вважається частковим.

Визнання, зроблене без застережень, називається простим. Якщо ж визнання супроводжується застереженням, то воно на­зивається кваліфікованим.

Сторона може заявити про визнання всю як юридичного, так і доказового факту, а також позовних вимог повністю або частко­во. Визнання позову по суті, як правило, означає визнання всіх юридичних фактів, покладених у обґрунтування пред'явленої до відповідача вимоги.

Важливе процесуальне значення має визнання стороною фак­тів, які не можуть установлюватись за допомогою показань свідка (ст. ст. 208, 218 ЦК). Визнання факту укладення правочину, який має здійснюватися з дотриманням письмової форми, звільняє іншу сторону від обов'язку подавати письмові докази на підтвердження цього факту. У такому разі, якщо визнання факту не викликає у суду сумнівів, він стає безспірним (ст. 61 ЦПК). Якщо суд дійде висновку, що визнання суперечить дійсним обставинам справи, суперечить закону, порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд відхиляє визнання і продовжує дослідження фактичних обставин у звичайному процесуальному порядку.

Сторона вправі відмовитися від визнання обставин у попе­редньому судовому засіданні. Суд приймає відмову, якщо сто­рона, що відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною Сеті 178 ЦПК),

 

§ 6. Показання свідка

Показання свідка — це повідомлення юридично не заінтере­сованої у вирішенні справи фізичної особи про факти, які мають значення для справи й одержані в установленому процесуальному порядку. Інша заінтересованість свідка чи особливі стосунки з однією чи обома сторонами не перешкоджають допиту як свідка. Перед допитом свідка суд з'ясовує його стосунки зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ст. 180 ЦПК)-, що надалі враховується при оцінці його показань.

За загальним правилом як свідків викликають фізичних осіб, яким особисто відомі суттєві для справи обставини. Особи, які знають про ці обставини зі слів інших або внаслідок ознайомлення з певним письмовим доказом, за необхідності також можуть допитуватися як свідки, їх показання є похідними. Якщо свідок не може вказати джерело своїх даних, вони не повинні вважатися доказами.

Свідку направляється судова повістка про виклик до суду не пізніш ніж за 7 днів до судового засідання (ч. 4 ст. 74 ЦПК).

Свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час. У ра­зі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний завчасно повідомити про це суд (ст. 50 ЦПК).

Належно викликаний свідок, який без поважних причин не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, може бути підданий приводу через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення. Не підлягають приводу в суд особи, які не підлягають допиту як свідки, а також малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди І і II груп, особи, які доглядають дітей віком до б років або дітей-інвалідів (ч. 4 ст. 94 ЦПК).

Особи, викликані як свідки, попереджаються про криміналь­ну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань і приводяться головуючим до присяги під розписку (ч. ч. 5, б ст. 180 ЦПК).

Особа, викликана як свідок, має процесуальні права: давати показання рідною мовою і користуватися послугами перекладача (ст. 7 ЦПК); вимагати допиту в закритому судовому розгляді, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення держав­ної або іншої таємниці, яка охороняється законом (ст. 6 ЦПК); даючи показання, користуватися записами в тих випадках, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті (ст. 181 ЦПК); бути допи­таним повторно в тому самому або наступному засіданні за його власною заявою (ч. 11 ст. 180 ЦПК).

ЦПК гарантує компенсацію витрат свідка, пов'язаних із пере­їздом до іншого населеного пункту, добові, компенсацію за втра­чений заробіток чи відрив від звичайних занять (ст. 86 ЦПК).

Свідком може бути кожна особа, здатна адекватно сприймати явища навколишнього світу. Не підлягають допиту як свідки:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;

2) особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості;

3) священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

4) професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатич­них, представництв — без згоди дипломатичного представника (ст. 51 ЦПК).

Фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб) (ч. 1 ст..52 ЦГІК).

У судовому засіданні кожен свідок допитується окремо. Свід­ки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи. Перед допитом свідка голову­ючий встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань.

Відмова від давання показань приймається судом шляхом постановлення ухвали. Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК і відмову від давання показань (ст. 385 КК) та при­водить його до присяги. Текст присяги підписується свідком.

Суд пропонує свідку повідомити все, що йому особисто відомо у справі. Першою задає питання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі.

Якщо питання, поставлені свідку, за змістом ображають честь або гідність особи, є навідними або не стосуються предмета роз­гляду, головуючий за заявою осіб, які беруть участь у справі, має право знімати такі питання.

Кожен допитаний свідок залишається в залі судового за­сідання до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним свідкам залишити залу засідання суду до закінчення розгляду справи за згодою сторін.

Свідок може бути допитаний повторно в тому самому або наступному засіданні за його власною заявою, заявою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Під час дослідження інших доказів свідкам можуть ставити питання сторони, інші особи, які беруть участь у справі, суд. Суд може одночасно допитати свідків для з'ясування причин розходжень у їхніх показаннях (ст. 180 ЦПК).

Допит малолітніх свідків (до 14 років) і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.170.171 (0.03 с.)