Поняття, предмет, метод і система цивільного процесуального права.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття, предмет, метод і система цивільного процесуального права.



Поняття, предмет, метод і система цивільного процесуального права.

Цивільне процесуальне право - це система правових норм, за допомогою яких встановлюється порядок провадження в цивільних справах у судах та регулюються правовідносини, які складаються як між судом та іншими учасниками процесу, так і учасниками процесу між собою, але під контролем суду при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Цивільне процесуальне право є частиною (галуззю) загальної системи права, підпорядковується його закономірностям і загальним принципам побудови права.

Предмет цивільно-процесуального права визначається системою процесуальних дій, які виконуються судом, учасниками процесу, змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій, системою цивільно-процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин, гарантіями реалізації цивільно-процесуальних прав і обов'язків.

Метод цивільно-процесуального права - це сукупність закріплених в нормах цивільно-процесуального права способів і засобів впливу на відносини, які регулюють поведінку їх суб'єктів. За своїм змістом метод цивільного-процесуального права є імперативно-диспозитивним.

Імперативний метод впливу на поведінку суб'єктів закріплений у нормах права, що встановлює зобов'язання, заборону і примушення. Зобов'язання - це обов'язок конкретної активної поведінки, наприклад, сторони зобов'язані належним чином виконувати надані їм права та покладені на них обов'язки. Заборона - це встановлені правила щодо утримання від певних дій і бездіяльності, наприклад, суперечки між судами про підсудність забороняються. Примушування - це вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права, наприклад, встановлення запобіжних заходів, забезпечення доказів.

Імперативний метод виражається у категоричних приписах, визначеності кількісних (розміри, строки) та якісних (порядок здійснення) умов застосування і способу реалізації правової норми.

Диспозитивний метод характеризується дозволянням, свободою вибору суб'єктів і визначається правами суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, встановлених нормами ЦПК.

Систему цивільного процесу сприймають у відповідності до структури ЦПК України, яка складається з двох частин - загальної і особливої. Загальна частина об'єднує норми й інститути цивільного процесу, які мають значення для всієї галузі в цілому, всіх видів проваджень і стадій цивільного процесу (розділ І ЦПК). Особлива частина містить норми й інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ у різних провадженнях цивільного судочинства та стадіях процесу (розділи II- X ЦПК).

 

Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин та їх класифікація.

Суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин — це носій цивільних процесуальних прав та обов'язків. ЦПК по­діляє суб'єктів на дві групи: суд та учасники цивільного про­цесу, а останніх своєю чергою,— на осіб, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК), та інших учасників процесу (ст. 47 ЦПК).

Основним критерієм визначення належності тою чи іншого суб'єкта цивільних процесуальних відносин до тої чи іншої групи, є зміст його діяльності та наявність юридичної заінте­ресованості. Тому доцільно провести поділ суб'єктів на три групи:

суд;

особи, які беруть участь у справі;

особи, які сприяють судовому розгляду та вирішенню справи (інші учасники цивільного процесу).

Суд є обов'язковим суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин. Специфіка його діяльності, призначення га правового статусу потребує віднесення його до окремої групи суб'єктів. Особливою властивістю цього суб'єкта є те, що він повинен бути безстороннім та об'єктивним. Для забезпеченим цього у законодавстві закріплений інститут відводу (самовід­воду).

Основним призначенням суду як суб'єкта цивільних проце­суальних правовідносин є відправлення правосуддя, яке нале­жить до його виключної компетенції. Делегування функцій су­дів, а також привласнення цих функцій іншими органами та особами не допускається.

Відповідно до ст. 18 ЦПК від імені суду виступає й суддя, який одноособово розглядає цивільну справу. Повноваження ми судді користуються також народні засідателі, які беруть участь у вирішенні справ, визначених законом.

Особи, які беруть участь у справі, — це учасники (суб'єкти) цивільних процесуальних правовідносин, які наділені юри­дичною заінтересованістю, що визначає їхній правовий ста­тус при розгляді та вирішенні цивільної справи.

У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони та треті особи. У справах наказного та окремого проваджень ними с заявники та інші заінтересова­ні особи. Також особами, які беруть участь у справі, є їхні представники, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (сі. 26 ЦПК).

Особи, які беруть участь у справі, відрізняються від інших суб'єктів тим, що вони мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і у реалізації ухваленого по ній рішення. Заінтересованість особи може бути матеріаль­но-правовою та (або) процесуальною.

Матеріально-правова заінтересованість — це особиста оз­нака суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин (особи, яка бере участь у справі), яка полягає у прагненні за допомо­гою судової діяльності поновити порушене, оспорене чи неви­знане право, законний інтерес (отримати певне майно, благо, встановити певний стан, обставини) або навпаки, не допустити їх порушення. Матеріально-правовою заінтересованістю на­ділені виключно суб'єкти спірних матеріальних правовідно­син.

Процесуальна заінтересованість — це функціональна озна­ка суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин (особи, яка бере участь у справі), що полягає у прагненні досягти пев­ного процесуального результату у формі відповідного судово­го рішення, що відповідає функціональному призначенню учас­ті цього суб'єкта у розгляді та вирішенні цивільної справи. Процесуальною заінтересованістю наділені як суб'єкти мате­ріальних правовідносин, так і ряд учасників цивільного проце­су, які беруть участь у справі, для виконання покладених на них функцій в силу закону, договору чи з іншої підстави.

Тому, зважаючи на наявність чи відсутність матеріально-правової заінтересованості у справі, осіб, які беруть участь у справі, можна поділити на дві групи:

особи, які захищають у процесі особисті інтереси — сто­рони та треті особи, оскільки вони наділені ш матеріально-правовою, так процесуальною заінтересованістю у справі;

особи, які захищають інтереси держави, громади, групи осіб або конкретної особи. Такі суб'єкти мають виключно процесуальну заінтересованість у справі, не мають і, як правило, не повинні мати матеріально-правової. Якщо вони мають таку заінтересованість, то виступати у відповідному процесуальному статусі не можуть, а повинні бути залучені у процес як сторона чи третя особа.

Інші учасники цивільного процесу - це особи, які надають суду та особам, які беруть участь у справі, організаційну, інформаційну та інші допомогу, чим сприяють належному судовому розгляду та вирішенню справи. До них слід відносити такі суб’єкти: секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу. Перелік цих осіб, зазначений у ст. 47 ЦПК, не є вичерпний. До інших учасників процесу належать педагоги, лікарі.

 

Мета, підстави та форми участі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб в цивільному процесі. їх процесуальні права і обов’язки.

У випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні таюридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, які підтверджують наявність поважних причин, що унеможливлюють самостійне звернення цих осіб до суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів.

За Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" Уповноважений є посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України, цим Законом, Законом України "Про державну службу". Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Відповідно до ст. 13 цього Закону Уповноважений має право, зокрема:

- на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах. Доступ до інформації, пов'язаної із службовою та державною таємницями, здійснюється в порядку, визначеному законодавчими актами України;

- бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

- звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом.

Відповідно Закону України "Про об'єднання громадян" для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані об'єднання громадян мають право представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах. Порядок реалізації цього права доцільно передбачати в статуті відповідного об'єднання.

Відповідно Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" профспілки, їх об'єднання здійснюють представництво і захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об'єднаннями громадян.

У питаннях колективних інтересів працівників профспілки, їх об'єднання здійснюють представництво та захист інтересів працівників незалежно від їх членства у профспілках.

У питаннях індивідуальних прав та інтересів своїх членів профспілки здійснюють представництво та захист у порядку, передбаченому законодавством та їх статутами.

Профспілки, їх об'єднання мають право представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за захистом своїх прав до судових органів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також міжнародних судових установ.

В порядку позовного провадження у справі про захист прав споживачів може звернутись до суду Державний комітет України у справах захисту прав споживачів і його органи, а також громадські організації (об'єднання) споживачів, які відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 25 та ст. 26 Закону України "Про захист прав споживачів" мають право представляти й захищати в суді інтереси споживачів.

Органи місцевого самоврядування з метою захисту прав споживачів мають право створювати при їх виконавчих органах структурні підрозділи з питань захисту прав споживачів, які вправі подавати до суду позови щодо захисту прав споживачів (п. 6 ст. 28 Закону "Про захист прав споживачів").

Батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень. Батьки мають право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право звернутися за таким захистом (ст. 154 СК України).

Неповнолітні батьки, які досягли чотирнадцяти років, мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини (ст. 156 СК України).

Повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень (ч. 2 ст. 172 СК України).

Формами участі у справі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб у справі, є:

- подання позовної заяви в інтересах позивача. В такому випадку відповідний орган виступає ініціатором справи замість позивача;

- вступ в справу для захисту інтересів особи сторони або третьої особи як з власної ініціативи, так і за ухвалою суду;

- участь в справі для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у цивільному процесі для подання висновків у справі є обов'язковою у випадках, встановлених законом (наприклад, у справах про усиновлення обов'язковим є висновок органу опіки та піклування про відповідність усиновлення інтересам дитини - ч. 2 ст. 253 ЦПК), або якщо суд визнає це за необхідне.

Відповідно до ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Органи опіки та піклування згідно з СК України мають право пред'явити позов про визнання шлюбу недійсним (ст. 42), про позбавлення батьківських прав (ст. 165), про скасування чи визнання усиновлення недійсним (ст. 240), про відібрання дитини від батьків (ст. 170).

 

Класифікація доказів.

Істотне практичне значення має класифікація доказів, тому що виявляє особливості окремих груп доказів і визначає шляхи їх найкращого використання з урахуванням цих особливостей.

Класифікація судових доказів можлива за декількома ознаками (підставами):

1) за способом (процесом) формування докази поділяються на первісні та похідні. Первісними називають докази-першоджере-ла. Похідними називають докази, які відтворюють зміст інших доказів. В одних випадках фактична обставина впливає на джерело доказу (свідомість людини, предмет) і певним чином відображається в ньому. В інших випадках на джерело доказу впливає не сам факт, що становить інтерес для суду, а його відображення, інформація про нього, що несе інше джерело.

Прикладом первісного доказу можуть бути показання свідка -очевидця, оригінал документа тощо. Прикладом похідного — копія документа; показання свідка, який повідомляє суду відомості про факт зі слів іншої особи — очевидця події.

Між похідним доказом і фактом, що свідчить про нього, завжди є одна або кілька проміжних ланок (доказів), що може привести до спотворення переданої інформації. У зв'язку з цим похідні докази, як правило, менш достовірні, ніж первісні докази. У судовій практиці з цивільних справ вони зазвичай використовуються для виявлення первісних доказів, а також для їх перевірки;

2) за характером зв'язку між змістом доказу і тими фактами, які необхідно встановити в тій чи іншій справі, докази поділяються на прямі та непрямі. На підставі прямого доказу можна зробити тільки один висновок: про наявність або відсутність факту, що доказується, оскільки зв'язок між доказом і фактом однозначний.

Непрямий доказ має з фактом, що доказується, багатозначний зв'язок, що дозволяє суду зробити не один, а кілька ймовірних висновків про факт. На підставі одного непрямого доказу неможливо одержати достовірний висновок про шуканий факт, тому практика розробила наступні правила їх застосування: а) щоб на підставі непрямих доказів дійти достовірного висновку, потрібно мати декілька таких доказів; б) достовірність кожного з них не повинна викликати сумнівів; в) сукупність їх повинна являти собою певну систему, що дає підставу зробити єдиний можливий висновок про факт, що доказується.

Практичне значення поділу доказів на прямі та непрямі полягає в тому, що: а) розбіжності між цими доказами враховуються сторонами і представниками при збиранні доказів. Непрямі докази повинні бути в такому обсязі, щоб була можливість виключити всі припущення, що випливають із них, крім одного; б) наявність прямих доказів не виключає можливості спростування їхнього змісту, тому вимога всебічності дослідження всіх обставин у справі повинна виконуватися судом і при наявності прямих доказів; в) природа прямих і непрямих доказів впливає на зміст судового доказування: використання непрямих доказів подовжує шлях доказування, вводить для суду додаткові проміжні ступені на шляху до вирішення основних питань справи;

3) за джерелом отримання судові докази поділяються на особисті та речові (предметні) залежно від того, є джерелом доказу людина або матеріальний об'єкт. Якщо ми маємо справу із предметом матеріального світу, впливаючи на який, одержало відображення явище дійсності, то такий предмет буде джерелом речового доказу. Коли явище відображене у свідомості людини, впливаючи на її органи відчуття, тоді джерелом відомостей завжди буде громадянин незалежно від того, як, яким чином вони будуть ним закріплені.

До особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб, висновки експертів, до речових (предметних) — письмові та речові докази.

При класифікації доказів за їх джерелом деякі вчені крім особистих і речових, виділяють і змішані докази. Підставою виділення вважається те, що процес формування змішаних доказів складається з двох частин, і інформація про факти отримується з двох джерел — особистого і речового. Так, експерт вивчає спочатку речові докази, надані до його розпорядження, а потім сам стає джерелом нового доказу — висновку експерта.

У науковій термінології й судовій практиці використовується поняття « необхідних доказів »'. На нашу думку, необхідні докази — це сукупність доказів, що забезпечує винесення законного й обґрунтованого судового рішення з конкретної категорії цивільних справ. Якщо закон по даній конкретній категорії справ передбачив обмеження у використанні засобів доказування, тоді до складу необхідних доказів входять і припустимі. При цьому необхідно мати на увазі, що особливості кожної конкретної справи можуть викликати відповідну зміну цих доказів.

Необхідні докази не мають заздалегідь встановленої доказової сили, не .мають якихось переваг перед іншими доказами. Але при їх відсутності суд не може встановити правовідносини сторін. Не-надання необхідних доказів веде до затягування процесу, а в результаті — до неможливості правильного вирішення спору.

 

Поняття, предмет, метод і система цивільного процесуального права.

Цивільне процесуальне право - це система правових норм, за допомогою яких встановлюється порядок провадження в цивільних справах у судах та регулюються правовідносини, які складаються як між судом та іншими учасниками процесу, так і учасниками процесу між собою, але під контролем суду при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Цивільне процесуальне право є частиною (галуззю) загальної системи права, підпорядковується його закономірностям і загальним принципам побудови права.

Предмет цивільно-процесуального права визначається системою процесуальних дій, які виконуються судом, учасниками процесу, змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій, системою цивільно-процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин, гарантіями реалізації цивільно-процесуальних прав і обов'язків.

Метод цивільно-процесуального права - це сукупність закріплених в нормах цивільно-процесуального права способів і засобів впливу на відносини, які регулюють поведінку їх суб'єктів. За своїм змістом метод цивільного-процесуального права є імперативно-диспозитивним.

Імперативний метод впливу на поведінку суб'єктів закріплений у нормах права, що встановлює зобов'язання, заборону і примушення. Зобов'язання - це обов'язок конкретної активної поведінки, наприклад, сторони зобов'язані належним чином виконувати надані їм права та покладені на них обов'язки. Заборона - це встановлені правила щодо утримання від певних дій і бездіяльності, наприклад, суперечки між судами про підсудність забороняються. Примушування - це вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права, наприклад, встановлення запобіжних заходів, забезпечення доказів.

Імперативний метод виражається у категоричних приписах, визначеності кількісних (розміри, строки) та якісних (порядок здійснення) умов застосування і способу реалізації правової норми.

Диспозитивний метод характеризується дозволянням, свободою вибору суб'єктів і визначається правами суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, встановлених нормами ЦПК.

Систему цивільного процесу сприймають у відповідності до структури ЦПК України, яка складається з двох частин - загальної і особливої. Загальна частина об'єднує норми й інститути цивільного процесу, які мають значення для всієї галузі в цілому, всіх видів проваджень і стадій цивільного процесу (розділ І ЦПК). Особлива частина містить норми й інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ у різних провадженнях цивільного судочинства та стадіях процесу (розділи II- X ЦПК).

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.124.56 (0.016 с.)