Поняття цивільного процесуального права.

Поняття цивільного процесуального права.

 

Цивільне процесуальне право — це сукупність правових норм, які регулюють діяльність та пов'язані з нею процесуальні правовідносини суду та інших учасників цивільного процесу, що виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах.

Цивільне процесуальне право мас власні предмет і метод правового регулювання, які вирізняють його серед інших галу­зей права. Предметом цивільного процесуального права с процесуальна діяльність суду та інших учасників процесу, що виникають при здійсненні правосуддя, тобто сам цивільний процес, а також система цивільних процесуальних прав і обо­в'язків суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

 

 

Метод і система цивільного процесуального права.

Під методом цивільного процесуального права слід розу­міти сукупність зикрімених у нормах цивільного процесуаль­ного права способів та засобів впливу на відносини, які регу­люються цісю галуззю права, та поведінку їх суб 'ектів.

Метод цивільного процесуального права за змістом є ім­перативно-диспозитивним. Він обумовлюється властивостями предмета цивільного процесуального права, правовим станови­щем суб'єктів цивільних процесуальних відносин та особли­вістю юридичних фактів, від яких залежить виникнення, роз­виток та припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Імперативний характер впливу на поведінку суб'єктів ци­вільних процесуальних відносин закріплюється у нормах пра­ва, що встановлюють зобов'язання, заборону і примус. Зобо­в'язання передбачає необхідність конкретної активної поведін­ки суб'єкта цивільних процесуальних відносин. Заборона вияв­ляється у забороні виконувати (вчиняти) певні дії. Примус — у впливі, спрямованому на забезпечення виконання правил ок­ремих норм цивільного процесуального права. Імперативний спосіб визначається процесуально-нравовим становищем сулу та учасників цивільного процесу.

Диспозитивний характер означає дозвіл і право суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на відповідну пове­дінку в межах, встановлених нормами цивільного процесуаль­ного права. Спосіб дозволу закріплюється в нормах, що визна­чають процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, та діяльність яких характеризується принципом диспозитивності.

Норми та інститути цивільного процесуального права об'єд­нані в єдину систему. Система цивільного процесуального права — це сукупність норм та інститутів галузі права, зумовлених предметом правового регулювання. Вона визнача­ється структурою ЦПК України та складається з двох час­тин — загальної та особливої. Загальна об'єднує норми й інс­титути цивільного процесуального права, які мають значення для всієї галузі, всіх видів провадження і стадій цивільного процесу. Особлива частина включає норми та інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ за видами провадження та стадіями цивільного судочинства.

Джерела цивільного процесуального права.

Джерелами цивільного процесуального права є нормативні акти, в яких закріплені правила, що врегульовують порядок організації та здійснення правосуддя в цивільних справах.

Таким джерелом, насамперед, є Конституція України, якою встановлені основи організації і діяльності суду, правовий ста­тус громадян у цивільному судочинстві.

Джерелами цивільного процесуального права насамперед є: Цивільний процесуальний кодекс України, яким вреі-ульовано порядок судочинства в цивільних справах, Закон України "Про судоустрій України", яким встановлені мета і завдання правосуддя, методи і форми його здійснення, система органів правосуддя, основні засади організації та діяльності органів правосуддя в Україні.

До джерел цивільного процесуального права належать та­кож інші кодекси і закони України, якими визначені окремі положення цивільного процесу:

Цивільний кодекс України встановлює: окремі правила допу­
стимості доказів у цивільних справах, склад осіб, які мають
право на порушення справи в суді про визнання правочину
недійсним, окремі аспекти цивільної юрисдикції суду та ім.;

Сімейний кодекс визначає: склад осіб, які мають право на
порушення справи в суді про позбавлення батьківських прав,
обов'язкову участь органів опіки і піклування у деяких
справах із сімейних правовідносин, тощо;

Кодекс законів про працю України визначає юрисдикцію
суду у трудових справах;

Закон України "Про адвокатуру" врегульовує форми адво­
катської діяльності в цивільному судочинстві;

• Закон України "Про прокуратуру" регламентує питания участі прокурора в цивільному процесі тощо.

Джерелами цивільного процесуального права с також укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України, інструк­ції міністерств і відомств, міжнародні договори і угоди, які визначають порядок співробітництва між національними н іно­земними органами юстиції.

Провадження і стадії цивільного процесу.

 

Цивільне судочинство (цивільний процес) — це врегу­льований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, що визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав та обов'язків, а також цивільних процесуальних дій, за допомогою яких вони реалізуються їх суб 'ектами — судом і учасниками процесу.

Відповідно до сг. 1 ЦПК завданнями цивільної о судочинст­ва є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного справедливого, неупередже-ного та своєчасного розгляду і вирішення цивільних цивільних справ у повній відповідноси і чинним законодавством, справ і метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних пран, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридич­них осіб, інтересів держави.

Законодавство про цивільне судочинство встановлюс єди­ний порядок розгляду цивільних справ, об'єднаних за матеріа­льними ознаками в три види проваджень (ч. З ст. 15 ЦПК):

позовне;

окреме;

наказне.

Справи позовного провадження характеризуються наявніс-по двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх май­нових та особистих немайнових правовідносин, які передають­ся на розгляд суду.

Справи окре.иого провадження спрямовуються на встанов­леним певних обставин, наявносіі юридичних фактів або юри­дичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єкти­вних прав.

Справи наказного провадження полягають у спрощеній процедурі розгляду ряду матеріально-правових вимог, які ха-р:ікісризуютьсм явною очевидністю.

Цивільне судочинство складається з окремих етапів, або стадій. Стадія — це сукупність процесуальних правовідносин і дій, об'єднаних найближчо» метою. В теорії цивільного про­цесуального права немає єдиного підходу до класифікації ста­дій цивільного процесу, їх виділення та термінологічного ви­значення.

Стадіями цивільного процесу можна назвати:

відкритгя провадження у цивільній справі,

підготовку справи до судового розгляду,

судовий розгляд.

Ці стадії об'єднуються у провадження в суді першої інстан­ції і визнаються обов'язковими, що означає їх наявність у всіх цивільних справах.

Іншими, факультативними стадіями і:

• апеляційне провадження,

касаційне провадження,

перегляд цивільної справи у зв'язку з винятковими обста­
винами,

перегляд справи за нововиявленими обставинами,

виконання рішення.

 

 

Принцип змагальності.

 

Змагальність (ч. 4 ст. 129 Конституції України) полягає у забезпеченні можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, за лучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв'язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювань та заперечень доводів іншої сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагального вигляду — спору сторін перед судом.

Отже, змагальність характеризується змогою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати у доказовій діяльності передбачені ЦПК України необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують. Процес ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у процесі — ргіпсі-ріитп іпзігисііоп'з ргосеззив асі іпвіапііит рагііит. Необхідні судові дані про юридичні факти у справі, що становлять предмет доказування, а.також докази, якими вони підтверджуються, подають, насамперед, сторони. Кожна з них повинна довести (опіі8 ргоЬапсіі) ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 2 ст. 10 ЦПК України). У зв'язку з цим вони мають право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати судові усні і письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК України). Отож зміст принципу змагальності складають права і обов'язки сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, у сфері судового доказування. Принцип змагальності визначає змагальну форму цивільного судочинства — такий процесуальний порядок, що забезпечує сторонам й іншим особам, які беруть участь у справі, можливість активно захищати особисті права й інтереси, права й інтереси інших осіб та держави.

Змагальна форма процесу забезпечується активним процесуальним становищем суду, який зобов'язаний надавати процесуальну допомогу особам, які беруть участь у справі, роз'ясняти їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні їх права і за їх клопотанням сприяти у витребуванні доказів (ч. 4 ст. 10, п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК України) тощо. Отже, принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін.

 

Принцип диспозитивності.

 

Диспозитивність (від лат. сіізропо — розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (статті 3, 27 ЦПК України), можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на відкриття, розвиток і припинення справи у суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Таким правом користуються і особи (за винятком недієздатних і обмежено дієздатних), в інтересах яких заявлені вимоги (ч. 2 ст. 11, ст. 46 ЦПК України). Зміст диспозитивності розкривається в літературі неоднозначно1.

Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист закріплене у статтях 55, 56 Конституції України, отже, принцип диспозитивності має конституційну основу. Його положення відтворені в п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України, яким закріплена свобода сторін в доказовій діяльності.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 31 ЦПК України, за якою позивач може протягом усього розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою на будь-якій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити свої права, повинен сам потурбуватися про це — иі§Нап-ИЬиз ]ига зсгіріа зипі; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — ьоіепіит поп іїі іпіигіа; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі — пето ітепіиз со§еге со§ііиг; немає судді без позивача — пето Іисіех віпе асіоге; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — ]и(іех пе еаі иііга реіііа рагііит, иііга реіііа поп со§позсИиг, за винятками, встановленими законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом процесу — гез іп іисіісаіит сіейисіа.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають усі права позивача (ст. 34 ЦПК України). Прокурор може відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші особи — профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб, мають права сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 46 ЦПК України). Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин у наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися належними процесуальними правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб, державних і громадських інтересів.

 

 

Письмові докази, їх види.

 

Письмовими доказами с будь-які документи, акти, до­відки, листування службового чи особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які ма­ють значення для справи.

Письмові докази підтверджують факти змістовним напов­ненням і, як правило, подаються в оригіналі. Якшо подано ко­пію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу (ст. 64 ЦПК).

В науці письмові докази класифікують за певними крите­ріями "Залежно від суб'єктів, які склали письмові докази, їх поділяють на офіційні і неофіційні- Офіційними є документи, акти, службове листування, яке виходить від державних і громадських органів, неофіційні письмові докази походять від громадян. Таке розмежування зумовлюг неоднаковий порядок їх дослідження: щодо офіційних документів необхідно з'ясува-іи повноваження органів і службових осіб, які їх склали, дот­римання передбаченого законом порядку складання докумен­тів і перевірити істинність викладених у них відомостей. Дос­лідження неофіційних документів допускає перевірку істинно­сті відомостей, що вмішені в них, або виявлення їх автора. Неофіційні документи мають велике доказове значення для правильного вирішення спору тому, що вони можуть містити позасудове визнання певних фактів.

За формою письмові докази поділяються на прості та но­таріально посвідчені, що мас значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільних правочинах.

За засобами і характером формування на оригінали та копії. Оригіналом с перший примірник документа, що має більшу вірогідність, оскільки відомості про факт закріплені у ньому безпосередньо особою, яка склала документ. При ви­рішенні справи повинні бути використані в першу чергу пись­мові документи в оригіналі.

Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі (ст.ст. 60, 131 ЦПК), а також за їх клопотанням перед судом витребовуються від організацій та громадян (ст. 137 ЦПК) в оригіналі і копіях. При поданні ко­пій письмових доказів суд може за необхідності вимагати по­дання оригіналу (ст. 138 ЦПК). Якщо подання письмових до­казів до суду утруднено в зв'язку з їх численністю або тому, що тільки частина з них мас значення для справи, суд може вимагати подання належно засвідчених витягів з них або огля­нути їх на місці (ст. 140 ЦПК), про що складається протокол.

Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, мо­жуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або прото­колу їх огляду, ставити з приводу зазначених доказів запитан­ня свідкам, а також експертам, спеціалістам (ст. 185 ЦПК).

Законом встановлені особливості дослідження письмових доказів, які містять конфіденційну інформацію і підпадають під охоронювані законом таємниці особистих паперів та коре­спонденції (наприклад, ст. 56 Конституції України). Тому від­повідно до ст.ст. 303, 306 ЦК та ст. 186 ЦПК оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів, записів теле­фонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізич­них осіб можливе у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, які с власниками цих особистих паперів чи їх правонаступниками, осіб, між якими відбувалась кореспонден­ція. У разі подання заяви про те, що документ, доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення, викликає сумнів з приводу його достовір­ності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ст. 185 ЦПК).

Для залучення судом належних до справи письмових дока­зів особа, яка заявляє клопотання про їх витребування від ін­ших осіб, повинна згідно п. 2 ст. 137 ЦПК зазначити у заяві:

який письмовий доказ вимагається;

підстави, з яких вона вважаг, шо письмовий доказ мас інша
особа;

обставини, які може підтвердити цей доказ.

Якщо це не зашкодить розгляду справи, суд може поверну­ти оригінали письмових доказів до набрання рішенням суду законної сили за клопотанням осіб, які їх подали. У справі за­лишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст. 138 ЦПК).

 

Забезпечення доказів.

 

Належні докази по справі не завжди знаходяться у заінтересо­ваних осіб, на яких покладений обов'язок із доказування пев­них обставин, а у їхніх процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу, і їх подання, якщо не вжи­ти необхідних заходів, згодом стане утрудненим або неможли­вим, вони можуть зникнути або загинути. З мстою залобіїанпм таким наслідкам ЦПК передбачений інститут забезпечення до­казів, тобто вжиття судом невідкладних заходів до закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з мстою використання їх як доказів при розгляді цивільних справ.

Забезпечення доказів — це їх процесуальна фіксація судом з метою використання їх в якості доказів, якщо згодом їх подання стане неможливий або утрудненим. Забезпечення до­казів здійснюється судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі.

Підставою для забезпечення доказів є побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що вони будуть втраче­ні або їх подання стане неможливим. Відповідно до ст. 133 ЦПК способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за місцем їх знаходження. Судом можуть також бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

У заяві про забезпечення доказів має бути зазначено:

докази, які необхідно забезпечити;

обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами:

обставини, які свідчать про те, що подання потрібних дока­
зів може згодом стати неможливим або ускладненим;

справа, для якої потрібні ці докази, або з якою метою пот­
рібно їх забезпечити.

Заява про забезпечення доказів може бути подана протягом усього періоду розгляду справи. Також суд за заявою заінте­ресованої особи може забезпечити докази до пред'явлення нею позову. У цьому випадку заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви в за­значений строк особа, яка подала заяву про забезпечення до-каив, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збит­ки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів.

Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'я­ти днів судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред'явлено, — місцевим загальним судом, у межах терито­ріальної підсудності якого можуть бутн вчинені процесуальні ли щодо забезпечення доказів, з повідомленням сторін та ін­ших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 135 ЦПК питання про забезпечення дока­зів вирішується ухвалою, яка може бути оскаржена. Оскаржен­ня ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи. Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів позовну заяву по­дано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо забез­печення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу.

 

 

Забезпечення позову.

 

Забезпечення позову — це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально правових інтересів позивача, які гарантують за його позовом про присудження реальне виконання позитивно прийнятого рішення.

Інститут забезпечення позову врегульований статтями 151-155 ЦПК України і спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може сховати майно, продати, знищити або знецінити його. Ним усуваються утруднення і неможливості виконання рішення. Порушити перед судом вимогу про забезпечення позову має право позивач шляхом включення її до змісту позовної заяви або подання про це самостійної заяви. Звернутися до суду із заявою про забезпечення позову можуть також усі інші особи, які беруть участь у справі (ст. 151 ЦПК України).

Забезпечення позову може відбуватися способами, встановленими ст. 152 ЦПК України:

а) накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб.

б) забороною провадити певні дії.

в) встановленням обов'язку вчинити певні дії;

г) забороною іншим особам провадити платежі або переда-.вати майно відповідачеві;

ґ) зупиненням продажу описаного майна, якщо подано по- ' зов про право власності на дане майно або про виключення його з опису;

д) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, коли боржник оспорює цей документ у позовному порядку;

є) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.

 

На забезпечення позову приймається судом ухвала, яка виконується негайно у порядку, встановленому для виконання судових рішень (ч. 9 ст. 153 ЦПК України). Прийняте судом забезпечення позову може бути змінено або скасовано (ст. 154 ЦПК України).

 

 

Зміни у позовногму спорі.

Позивач має право протягом часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач, має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою (ст. 31 ЦПК України).

Необхідність у зміні підстав позові/ настає, якщо у процесі розгляду справи встановлюється невідповідність між фактами, що обґрунтовують позов, і обставинами, за якими така вимога може бути задоволена. Зміна підстави позову означає, що замість юридичних фактів, які обґрунтовують позовну вимогу, покладені нові.

Зміна предмета позову настає, коли у процесі розгляду справи замість первісних спірних матеріально-правових вимог заявлені нові.

Для захисту свбїх прав позивач може спрямовувати дії на збільшення чи зменшення розміру позовних вимог. Суд також мав право за власною ініціативою вийти за межі заявлених по зивачем вимог, якщо це необхідно для захисту прав і охоро-нюваних законом інтересів громадян, підприємств і організацій (ч. 7 ст. 203 ЦПК України у редакції 1963 р.).

Відмова від позову — це один із засобів відмови від належних особі суб'єктивних цивільних і цивільно-процесуальних прав. Це відмова від заявленої у суді матеріально-правової вимоги до відповідача і від судового захисту своїх прав.

Формою відмови другої сторони — відповідача від належних прав на судовий захист буде визнання позову — безспірна згода відповідача, висловлена ним у судовому засіданні, про задоволення пред'явлених до нього вимог і спрямована на закінчення спору шляхом ухвалення позитивного для позивача судового рішення.

Мирова угода — це укладена у цивільному процесі угода між сторонами у справі про умови припинення спору про право цивільне на підставі взаємних уступок — відмови позивача від частини своїх вимог або зміни їх, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшеного розміру позовних вимог. Відповідно до ч. 1 ст. 175 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову.

 

 

Поняття цивільного процесуального права.

 

Цивільне процесуальне право — це сукупність правових норм, які регулюють діяльність та пов'язані з нею процесуальні правовідносини суду та інших учасників цивільного процесу, що виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах.

Цивільне процесуальне право мас власні предмет і метод правового регулювання, які вирізняють його серед інших галу­зей права. Предметом цивільного процесуального права с процесуальна діяльність суду та інших учасників процесу, що виникають при здійсненні правосуддя, тобто сам цивільний процес, а також система цивільних процесуальних прав і обо­в'язків суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.