Джерела цивільного права і процесу у Франції

Найбільш інтенсивно робота над Кодексом цивільного права розгорнулась у респуб­ліканський період. Усього було підготовлено й затверджено п'ять проектів. Під час правління якобінців з' явилися ще два проекти кодексу. Перший із них, який складався лише з 695 статей, був визнаний складним і недостатньо радикальним у забезпеченні природних прав людини (проект 1793 р.), другий, що складався з 297 статей — надто пробільним (1794 р.). На липень 1796 р. підготовлені ще два проекти обсягом 1104 статті, на листопад — ще один. Його було в цілому схвалено, однак чинності на­були тільки його перші дві статті.

Державно-політичні зміни, котрі відбувались у країні, знову відклали остаточне за­вершення цієї роботи, що не могло в подальшому не викликати незадоволення селян, багаточисельної буржуазії, не захищених у своїх завойованих під час революції влас­ницьких правах. Саме тому уряд Наполеона Бонапарта вважав завершення цієї роботи своїм найважливішим завданням.

У серпні 1800 р. було створено нову кодифікаційну комісію, перед якою постало зав­дання — підготувати кодекс «у дусі рівності, справедливості, і природних основ». До комісії увійшли четверо відомих правознавців — суддів вищого, Касаційного суду: Ф.-Д. Тронше, Ж.-М. Порталіс, Ф.-Ж. Біго, Ж. Малевіль. На початок січня 1801 р. про­ект у цілому був підготовлений. Після тривалого обговорення та доопрацювань його положень (у цьому брав безпосередню участь сам Наполеон Бонапарт) 21 березня 1804 р. Кодекс був прийнятий за назвою «Сойе сіуіі йез їгапзаізе» (дослівно — «Циві­льний кодекс французів», далі — ЦКФ), що згодом став називатися Цивільним кодек­сом Наполеона.

Розроблений за традицією французької цивілістики, він мав головну особливість — взаємне переплетення кутюмного й римського права. Загальна схема кодексу була взя­та укладачами з праць видатних французьких правознавців Х^Ш ст. і насамперед Ф. Бурбона — автора трактату «Звичаєве право Франції і кутюми Парижа» (1747 р.). Для розділів про зобов' язальне право найбільше значення мали праці Р.-Ж. Потьє «Па-ндекти Юстиніана в новому порядку» (1748 р.) та К.-Ж. Олів'є «Принципи римського цивільного права».

Зміст перших титулів кодексу, а також принципових правоположень, які стосували­ся цивільних прав, прав власності, були сформульовані укладачами з огляду на прин­ципи революційного законодавства і «Декларації прав людини і громадянина». Текст цих розділів багато в чому відтворював відповідні норми з проектів 1793—1796 рр.

Слід зазначити, що в багатьох питаннях автори повернулися на позиції передрево­люційного права, зберігаючи революційні перетворення тільки у визнанні незмінності існуючого режиму а також принципів громадянської рівності. «Закони мають поважати звичаї, — писав з цього приводу в пояснювальній записці до проекту Порталіс. — Сьо­годні ми занадто полюбили зміни й реформи; якщо в галузі настанов і законів часи тем­ряви служили ареною зловживань, то часи філософії і просвітництва занадто часто стають ареною крайнощів».

Кодекс відзначався досить великим обсягом (при першому виданні в ньому нарахо­вувалася 2281 стаття), стрункістю викладу, точністю і стислістю юридичних формулю­вань (дефініцій), визначеністю й чіткістю тлумачення основних понять та інститутів цивільного права. ЦК Наполеона складався зі вступного титулу і трьох книг, де знай­шла відображення схема побудови інституцій римського права: особи, речі, зо-бов' язання. Така структура кодексу в буржуазному цивільному праві дістала назву ін-ституційної.

У невеликому вступному титулі викладені правила дії цивільних законів у часі і просторі, а також деякі правила, що відносяться до набуття чинності й застосування правових норм. Вони поширюються не тільки на ЦК, але й на інші французькі закони.

Книга перша «Про особи» відкривається нормами, що регулюють правовий статус французів і цивільні права іноземців. У цій же книзі містяться положення про порядок і наслідки визнання особи безвісті пропалою, шлюб і розлучення, правовий статус непо­внолітніх, опіку та піклування.

У книзі другій «Про майно і різні відозміни власності» містяться норми, що визна­чають нерухоме і рухоме майно, державну і комунальну власність, права власників і користувачів майном.

У книзі третій «Про різні способи, якими здобувається власність», найбільш знач­ній за обсягом, зібрані норми, що регулюють інститути французького цивільного права. Книга відкривається нормами про спадкування й дарування. Далі найдокладнішим чи­ном висвітлені питання зобов' язального права, договорів купівлі-продажу, наймання, позики, доручення, поручительства, застави тощо.

Кодекс Наполеона не тільки вплинув на процес становлення буржуазного цивільно­го права у Франції, але й послужив у XIX ст. зразком для проведення кодификації цивіль­ного права в більшості держав Європейського й Американського континентів.

У чистому вигляді Кодекс було уведено у Франції і на тих територіях, які в 1804 р. були її частиною, потім відокремилися: Бельгія, Люксембург, Рейнські провінції Німе­ччини, Гессен Дармштадт, Женева, Савойя, П' ємонт, Парма. Частково у зміненій формі його було рецепійовано (сприйнято) в завойованих і залежних країнах: Варшавське ге­рцогство, Баден, Вестфалія, Ганновер, Ганзейські держави, Голландія, Данциг,!ллірій-ські провінції, Гталія, Нассау, Франкфурт, Баварія, деякі кантони Швейцарії, Сицилія.

Пізніше Кодекс було рецепійовано в Румунії, Греції, Гаїті, штаті Луїзіана (США), провінції Квебек (Канада), Болівії, Сальвадорі, Домініканській Республіці, а також у деяких землях Німеччини до уведення Германського цивільного уложення у 1900 році.

ЦК Наполеона піддавався численним змінам і доповненням, у ході яких з нього не­рідко вилучалися цілі розділи або включалися додаткові глави, що заново регламенту­вали окремі правові інститути, виправлявся текст стосовно більшості статей кодексу. Найбільшим змінам було піддано книгу першу ЦК у сфері регулювання сімейно-шлюбних відносин, а також оголошення особи безвісти пропалою, яке нині провадить­ся за правилами відповідного акту 1977 р. Такого роду корективи почали здійснювати­ся ще в XIX ст., однак найбільш значні з них відносяться до періоду після Другої світо­вої війни. До кінця XX ст. свою первинну редакцію зберегло не більше половини статей Кодексу; понад 100 статей були цілком скасовані, близько 900 отримали нову редакцію; з' явилося приблизно 300 нових статей. Найбільшого ж перегляду зазнала пер­ша книга, де збереглося лише близько 10 % первинного тексту.

Основним джерелом цивільного процесуального права Франції до початку 70-х років ХХ ст. був Цивільно-процесуальний кодекс 1806 року (ЦПК). Його прийняття зумовлювалося появою Цивільного кодексу та необхідністю приведення у відповід­ність до нових матеріальних норм права цивільно-процесуальних законів. Основу ново­го кодексу склав Ордонанс про цивільне правосуддя 1667 р., що й визначило характер нового кодексу. Його норми встановлювали процес, котрий вимагав виконання склад­них формальностей, укладання великої кількості процесуальних документів, що при­зводило до повільності судового процесу. У загальних судах вимагалась обов'язкова участь адвокатів. Кодекс мало змінювався і в подальші часи.

У період 1971—1973 рр. були видані чотири декрети, кожен з яких містив один з розділів майбутнього нового ЦПК, виданого в 1975 р. У чотирьох його книгах містять­ся положення загального характеру (книга 1), про кожну з юрисдикцій, зайнятих роз­глядом цивільних справ (книга 2), про розгляд справ, пов' язаних з конкретними право­вими інститутами (книга 3), про арбітраж (книга 4). Що стосується виконавчого виробництва та деяких інших питань, то ЦПК 1975 р., незважаючи на значний обсяг (1507 статей), їх не регламентує. Тому нині одночасно діють відповідні нескасовані розділи «Цивільного процесуального кодексу» 1806 р. і повний текст «Нового цивіль­ного процесуального кодексу» 1975 року.