Джерела цивільного права і процесу в Німеччині

 

Австрійське цивільне уложення 1811 року. Особливе місце серед кодифікацій ци­вільного права, що з'явилися після появи Кодексу Наполеона, посіло «Загальне циві­льне уложення для спадкоємних земель Австрійської монархії» (Австрійське циві­льне уложення) 1811 року. Це один з перших зводів цивільного права де знайшли відображення принципи дійсної громадянської рівності й ліквідації станового ладу. За­твердження принципів природного права, декларованих епохою Просвітництва, було тим більше значимим, що з формально-юридичного боку багато норм і положень Уло-ження зазнали впливу традицій римського права.

За структурою Уложення складалося зі вступу і трьох книг (1502 статтей). У вступі визначалася сфера цивільного закону (стосовно до приватних прав і обов' язків жителів) і загальні принципи дії закону.

Книга І — «Про право особисте» — присвячена питанням загальної правоздатності, а також сімейно-шлюбному праву.

Книга 2 — «Про особисті права стосовно до речей» — охоплювала одночасно нор­ми і майнового, і зобов' язального, і спадкового права.

У 3-й книзі — «Про особливі визначення прав особистих і речових» — були зібрані правові положення про охорону прав, засоби їх судового (і не судового) захисту, а та­кож про специфічне регулювання взаємовідносин поміщиків і селян.

Така структура багато в чому відповідала класичній інституційній схемі побудови кодексів, що притаманна традиції римського права. Однак з точки зору внутрішнього змісту розділів Уложення являло собою цілком самостійний звід. Термінологічне ви­кладення статтей характеризується простотою і зрозумілістю.

Значення Австрійського цивільного уложення не обмежилося тільки періодом свого часу й територіальних меж держави. Звичайно, його вплив на подальший розвиток єв­ропейського права не став настільки значним, як уплив Французького цивільного кодек­су, але протягом першої половини XIX ст. Уложення було уведено і на німецьких тери­торіях Австрійської імперії (згодом і Австро-Угорщини): Хорватії, Словенії, Боснії й Герцеговині, частково в Сербії та Чорногорії. Нетривалий час воно діяло на територіях Північної Італії, що перебували під протекторатом Австрії. Повною мірою чинним ко­дексом було воно на території Західної України. Після падіння Австрійської монархії й розпаду імперії воно зберегло чинність в Югославії, Польщі, Чехословаччині — краї­нах, що знову утворилися на її місці.

До початку XX ст. численні недоліки кодексу, пов'язані також з його деякою архаїч­ністю й надмірною юридичною простотою, стимулювали роботу над його модернізаці­єю. Протягом 1914—1916 рр. було видано три збірки доповнень, якими були замінені понад 180 статтей кодексу. В основному вони торкнулися договірного права — загаль­них правил, договору оренди і, зокрема, наймання житлових приміщень, договорів тру­дового наймання (яким практично не приділялося уваги у класичній редакції 1811 р.). У цих питаннях на переробку Австрійського цивільного уложення вплинув приклад но­вітнього зводу цивільного права — Німецького цивільного уложення. Значні доповнен­ня до зводу були зроблені після Другої світової війни (про права іноземців, значення норм міжнародного приватного права). Але в цілому він залишився до кінця XX ст. чинним зводом цивільного права Австрії.

Саксонське цивільне уложення 1863 року. Вагомою пам'яткою цивільного права Німеччини середини XIX ст. стало Саксонське цивільне уложення 1863 р., що являло собою спробу переробити відповідно до традиційного «німецького духом» та інтересів німецької буржуазії «сучасне пандектне право». У мотивах до цього Уложення зазнача­лося, що римське право було вагомим складником чинного в Саксонії права, а тому чис­ленні його положення були використані законодавцем (наприклад, римське розуміння власності як права на повне й виключне панування над річчю тощо).

Укладачі Саксонського цивільного уложення розкритикували ЦК Наполеона, оголо­сивши його «змішанням початків римського права, притому дуже невірно зрозумілих, із французькими звичаями», замінили інституційну систему пандектною, за якою мате­ріал розташовувався в такий спосіб: спочатку йшла загальна частина, куди були вине­сені питання, що вимагали єдиного підходу для всіх розділів Уложення. Далі йшли роз­діли, пов'язані з найважливішими інститутами: речове право, зобов'язальне право, сімейне право, спадкоємне право. Але структура і юридична техніка Уложення при всіх елементах новизни були далекі від досконалості, і воно зазнало критики за численні повторення, наукоподібність і непрактичність багатьох її статтей. Критики Уложення небезпідставно зазначали, що воно сліпо йде за римським правом і походить швидше на підручник пандектного права, ніж на законодавчий акт. Лише з утворенням Німець­кої імперії створилася реальна політична основа для уніфікації й систематизації цивіль­ного права Німеччини.

Німецьке цивільне уложення 1900 року. Значною віхою в розвитку буржуазного цивільного права стало прийняття в 1896 році Німецького цивільного уложення (НЦУ), що набуло чинності з 01 січня 1900 року. Велике історичне значення цієї пам' ятки пра­ва визначається тим, що в ньому не тільки відбилися особливості економічного та полі­тичного життя Німеччини кінця XIX ст., котра стала світовою державою, але й акуму­лювалися нові й характерні для епохи індустріального капіталізму тенденції в розвитку буржуазного цивільного права в цілому. Не випадково сліди впливу НЦУ в низці циві­льних кодексів початку XX ст. проступають значно чіткіше, ніж ЦК Франції (напри­клад, у Бразилії, Китаї тощо).

Розробка імперського цивільного кодексу в Німеччині почалася відразу ж після прийняття в 1873 р. поправок до конституції, згідно з яким цивільне право відносилося до компетенції імперії. Перший проект Уложення був складений лише в 1883 р., проте він був відкинутий, оскільки занадто відверто випливав з римського права й був надмі­рно складним. Другий проект, підготований у 1895 р., німецька буржуазія оцінила, на­впаки, як «перемога німецького духу над римським».

Як у самому тексті НЦУ, так і в доданому до нього великому (240 параграфів) Зако­ні про набуття Уложенням чинності, легко простежуються й інститути феодального по­ходження. У перехідних положеннях передбачалося збереження дії місцевого права, особливо у сфері поземельних відносин.

У цілому ж структура дуже великого за обсягом (2385 параграфів) НЦУ відповідає доктрині пандектного права, котра найбільше була визнана німецькими цивілістами.

Розглядові окремих інститутів у ньому передувала загальна частина, що склала книгу першу. Книга друга НЦУ присвячена зобов' язальному праву, книга третя — речовому, книга четверта — сімейному, і книга п' ята — спадкоємному праву. На думку дослідни­ків, у розділах, присвячених праву власності, і насамперед у книзі третій більшою мі­рою позначився вплив німецького загального, а в розділі про зобов' язання — вплив римського права.

До нашого часу НЦУ не піддалося будь-яким істотним змінам. У регулюванні циві­льно-правових відносин беруть участь і деякі нові акти, що доповнюють його: Закон про загальні умови договорів 1978 р., Закон про рівноправність чоловіка і дружини в галузі цивільного права 1957 р., Закон про юридичний статус позашлюбних дітей 1969 р., Закон про шлюб 1946 р. з подальшими змінами, Закон про всиновлення 1976 р., і особливо Перший закон про реформу шлюбного та сімейного права 1976 р.

Цивільний процесуальний кодекс Німеччини, прийнятий у 1877 р., піддавався за час свого існування порівняно невеликим змінам, котрі були пов' язані головним чином з виданням Німецького цивільного уложення 1896 р., Німецького торгового уложення 1897 р. та з реформами про судоустрій. 1950 р. З огляду на попередні зміни опубліко­вана його нова редакція.