Основні інститути цивільного права країн континентальної правової сім'ї

Суб'єкти цивільного права

В основу визначення суб'єктів цивільного права у країнах континентальної світової правової сім' ї було покладено основоположний принцип нового буржуазного права — принцип юридичної рівності. Він знайшов своє закріплення в перших кодексах цивіль­ного буржуазного права. Так, у французькому Цивільному кодексі було встановлено, що будь-який француз користується цивільними правами, здійснення котрих не зале­жить від якості громадянина. Але рівність правоздатності не можна вважати абсолют­ною, вона була відповідною своєму часові: правоздатність жінки обмежувалася сімей­ним правом і значно більшими можливостями чоловіків бути учасниками майнового обігу. Права іноземних громадян були відмінні від прав, що їх мали французи: вони ви­значалися конкретними угодами з тієї чи іншої сторони.

Цивільно-правова дієздатність наставала з 21 року. Після цього її обмеження були можливі лише у сфері сімейно-шлюбних відносин або внаслідок опіки. Передбачалась і можливість повного позбавлення дієздатності. Широкі повноваження в цьому були на­дані суду та родичам, що зробило таку опіку інститутом архаїчним і навіть реакційним у правовому розумінні.

Правовий статус фізичних осіб за Німецьким Цивільним уложенням мало чим відрі­знявся від французького: цивільна дієздатність наставала також з 21 року; суттєвих відмінностей між правовим статусом чоловіка і жінки, за винятком тих, що витікали з сімейно-шлюбного права, не передбачалося. Згідно зі Вступним законом, узаконення віку цивільної дієздатності поширювалося й на всі приватноправові відносини, пов' язані з земським правом.

Приватноправові обмеження дієздатності могли мати місце внаслідок душевної хво­роби, марнотратства або через ігнорування своїх сімейних та громадських обов' язків. Умовою для прояву своєї дієздатності була наявність точного місцезнаходження (місця постійного проживання або основного помешкання).

Протягом другої половини XIX ст. і надто ж у XX ст. у правовому статусі фізичних осіб країн континентальної правової сім' ї, як і загалом у світі, відбулися значні зміни, що характеризувалися його подальшою демократизацією. У галузі правоздатності за­тверджується рівність всіх громадян без відмінностей національності, статі, віроспові­дань перед цивільним законом: скасовуються майже всі обмеження в цивільній право­здатності заміжніх жінок, продовжується гуманізація інституту опіки та піклування.

Розвиток капіталістичних відносин поставив на порядок денний питання про ви­знання ще одного суб'єкта цивільно-правових відносин — юридичної особи.

Xарактерною рисою Цивільного кодексу Франції є невизнання юридичних осіб як суб' єктів цивільного права. Таке негативне ставлення до юридичних осіб пояснюється: нерозвиненістю капіталістичних відносин, коли індивідуальна підприємницька діяль­ність відігравала головну роль, а нечисленні торгові товариства діяли за правилами Тор­гового кодексу; страхом перед поновленням в цій формі феодальних установ і насампе­ред церковних.

На відміну від кодексу Наполеона, Німецьке Цивільне Уложення як суб'єкта циві­льного права визнає юридичну особу. Інститут юридичної особи виявився зручною фо­рмою вираження процесу концентрації капіталу, що набув поширення наприкінці XIX століття.

Німецьке цивільне уложення називає два види юридичних осіб: ферейни (товарист­ва, союзи) та установи.

Ферейни — це союзи осіб, пов 'язаних членськими правами та обов 'язками. Ці сою­зи можуть бути або господарськими (мають на меті прибутки), або негосподарськими (переслідують культурні, наукові й інші цілі). За законом, союзи для того, щоб бути правоздатними, повинні мати: 1) устав; 2) місце розташування; 3) правління.

Установи утворюються в силу волевиявлень приватних осіб, котрі виділяють для досягнення визначеної мети певне майно.

Німецьке Цивільне Уложення не визначає змісту правоздатності юридичних осіб: вона розуміється як така, що випливає з самого факту їх утворення. Тим самим Уло-ження визнає за юридичною особою дуже широку правоздатність. Разом із тим держава зберігає право контролю за діяльністю юридичних осіб і може позбавити їх правоздат­ності, якщо ця діяльність загрожує суспільним інтересам.

Серед суб'єктів цивільних правовідносин НЦУ називає неправоздатні товарист­ва — об'єднання, які, маючи окремі риси юридичних осіб, не відповідали всім встанов­леним для них вимогам і не визнавалися такими. Це були, як правило, різні робочі сою­зи, що їх законодавець не міг ігнорувати, але й не бажав визнати нарівні з буржуазними об' єднаннями. У результаті був створений інститут неправоздатного союзу, котрий діяв за правилами для договору товариства.

Цивільний кодекс Франції, як і Німецьке цивільне уложення, досить реалістично ві­добразив основні життєві умови буржуазного суспільства на конкретному історичному етапі. Але в подальшому, з розвитком самого суспільства, відбувалися зміни в законо­давстві, зокрема в законодавстві про юридичні особи, кількість і значення яких зроста­ло, що було обумовлено значним поширенням акціонерних товариств. Так, у Франції в 1930, 1940, 1965, 1985 роках були прийняті закони, які закріплювали існування това­риств і асоціацій., котрі за своїм юридичним статусом були близькі до германських го­сподарчих і негосподарчих союзів.

У 50-ті рр. ХХ ст. особливо суттєвих змін зазнав 9 титул третьої книги Цивільного Кодексу, який присвячено товариствам. Вони були зроблені під упливом відповідних положень про торгові товариства; тим самим відбулася певна комерціалізація цього ци­вільно-правового інституту. У 1978 році до Цивільного кодексу введено поняття юри­дичної особи, пов'язаного однак саме з товариствами. Останні, згідно зі ст. 1842, «ко­ристуються правами юридичної особи з часу їх реєстрації». Поряд зі спільними рисами у французькому та німецькому сучасному законодавстві про юридичні особи є й від­мінності, але непринципові. В основному домінує тенденція до уніфікації, що особливо виявилося в законодавстві стосовно найбільш поширених видів юридичних осіб приват­ного права — акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю, імено­ваних у національних законах по-різному. Вони, проте, ґрунтуються здебільшого на ідентичних принципах.

 

Право власності

 

Французька революція створила нові класи власників: буржуазію та селянство, пра­вове становище яких був покликаний врегулювати Цивільний кодекс Наполеона. Він скасував розходження між майном родовим і набутим, заборонив субституції, оскільки вони перешкоджали повному розпорядженню власністю, дозволив таємний обмін не­рухомим майном.

Головним інститутом речового права було право власності, що в Кодексі визнача­ється як «право користуватися й розпоряджатися речами найбільш необмеженим по­рядком, аби це не призводило до такого використання, яке заборонялось законами та установами». Згідно з доктриною Кодексу, власність мала: 1) абсолютний характер (права власника практично нічим не обмежувались, а допускалися лише закріплені за­коном обмеження); 2) визнавалась недоторканість і невідчужуваність власності; 3) широке розуміння режиму власності.

Проголошення абсолютного, вільного права власності свідчить про суто буржуаз­ний характер кодексу, котрий утілює революційні уявлення про право власності. Він виділяє три види власності залежно від суб' єктів права: 1) індивідуальна; 2) дер­жавна або суспільна; 3) общинно-комунальна. Більша увага була приділена приват­ній власності.

Усі речі поділялися на рухомі та нерухомі. Усього виділялося 4 групи речей: 1) власне нерухомість (земля, дім); 2) нерухомості, які належать за призначенням (меб­лі, худоба тощо); 3) інші рухомі речі; 4) особливо цінні рухомі речі (гроші, коштовнос­ті, приватні папери, колекції тощо).

Крім права власності, Кодекс Наполеона визначає й інші речові права: право на чу­жі речі (узуфрукт, проживання в чужому будинку, сервітути, право застави), право на володіння, право на утримання.

У XIX ст. положення кодексу про власність не зазнало практичних змін: серед но­вовведень слід зазначити Закон 1810 р., який встановлює, що розробка надр власника­ми земельних ділянок здійснюватися може лише з дозволу держави.

У 20-і роки XX ст. французьке законодавство оформило створення інституту так званої комерційної власності, суть котрої полягала в обмеженні права власності для осіб, які здають приміщення в оренду торгово-промисловим підприємствам. Наймода-вець-власник не міг, за винятком особливих випадків, відмовити орендареві-підприємцю у продовженні договору оренди.

Розвиток процесу усуспільнення виробництва і сфери обігу мав своїм результатом і зміну самої концепції власності, що розглядається не тільки як право індивіда, але і як його соціальний обов 'язок. У Франції, як і в інших країнах Заходу, зменшується значен­ня індивідуальної приватної власності, натомість збільшується роль асоційованої та державної власності. Після другої світової війни сама держава виступає як найбільший власник, вкладник капіталу, підприємець.

!нститут речового права найбільш яскраво виражає сутність іншого цивільного ко­дексу — Німецького цивільного уложення. НЦУ поділяє всі речі на земельні ділянки та рухомі речі. Рухомістю вважається все, що не є земельною ділянкою і її приналежні­стю, міцно пов' язаною з ґрунтом. Німецьке Цивільне уложення чітко розрізняє право­вий режим рухомих і нерухомих речей, у ньому вперше вміщені численні положення про право власності на рухомі речі, зокрема, цінні папери, що пов' язано зі зростанням їх ролі в цивільному обігу.

Подібно до римського права класичної епохи і цивільних кодексів XVIII — поч. XIX ст., особливе речове право складало володіння, що визначалося як реалізація будь-ким свого панування над річчю. Крім того, Німецьке Цивільне уложення називає цілий ряд речових прав: право власності; користування чужими речами (земельні сервітути, особисті сервітути, узуфрукт, право забудови), право на отримання певної цінності з чужої речі (застава рухомості, іпотека нерухомості й ін.), право на придбання будь-якої речі (право переважної покупки, право полювання, рибного лову тощо).

Основним речовим правом є право власності. Німецьке Цивільне уложення, як і Кодекс Наполеона, не дає визначення цього речового права й розкриває його зміст у такий спосіб: «Власник речі може поводитися з річчю на свій розсуд і виключати інших від будь-якого впливу на неї». Це формулювання за своїм змістом, суттю близьке до поняття права власності у французькому праві: те ж широке панування особи над річ­чю, що виражається в можливості обходитися з нею на власний розсуд; та ж абсолютна влада над річчю, що дає власникові право усувати всіх інших осіб від впливу на річ. Таким чином, НЦУ, як і інші буржуазні кодификації, підкреслює початок свободи при­ватної власності.

Разом із тим НЦУ містить більшу кількість обмежень прав власника, ніж Кодекс Наполеона, що відповідає духові часу. Стосовно до права власності на рухомі речі ко­декс значних обмежень не має: основна увага приділяється формулюванню обмежень права власності на нерухомість.

Німецьке Цивільне уложення, як і французький кодекс, визнає власника земельної ділянки також власником надр землі й повітряного простору над ділянкою. Однак при цьому: по-перше, власник земельної ділянки зобов'язаний терпіти проникнення на його ділянку газу, пару, запаху, диму, кіптяви, тепла тощо, впливів на ділянку, що виходять з іншої ділянки, оскільки такий вплив не перевищує звичайних меж у цій місцевості; по-друге, обмежуються права земельного власника на надра й повітряний простір над ділянкою межами «інтересу власника».

Зміст цих положень є вираженням компромісу з метою подолання протиріч між по­міщиками і буржуазією. Інтереси юнкерства захищають також інші статті кодексу, зок­рема ті, які визначають порядок переходу права власності.

У ХХ ст. у сфері речового права відбулися деякі зміни. Вони торкнулися насампе­ред самого визначення права власності. «Власність зобов'язує. Здійснення права влас­ності повинно служити водночас загальному благу», — говориться у Веймарській кон­ституції 1919 року. Основний закон ФРН 1949 р., закріплюючи у ст. 14 класичний принцип свободи власності, у другому абзаці, однак, відтворив це положення Веймар-ської конституції, що свідчить про прояв основного напрямку розвитку права власності в Німеччині у XX ст., як і в інших розвинутих країнах світу, а саме його соціалізацію.

 

Інститут зобов'язань

 

Розвиток капіталістичних відносин зумовив значні зміни в зобов' язальному праві. Цивільний Кодекс Франції не дає загального поняття зобов'язання, але чітко форму­лює визначення договору: «Договір є угодою, за допомогою котрої одна або кілька осіб зобов' язуються перед іншою особою або перед декількома іншими особами дати щось, зробити щось, чи не робити чогось». Поняття предмета договору збігається з поняттям предмета зобов' язання. Зміст зобов' язання у французькому праві цілком збігається з цим поняттям у римському праві.

Перелічуючи умови дійсності договорів, кодекс першим називає згоду сторін, що зобов'язуються. Згоду сторін французька доктрина розглядає як згоду воль (внутріш­нього психічного акту). І далі кодекс називає умови, за яких дійсної згоди немає: згода була дана внаслідок омани або отримана шляхом насильства чи обману.

Велику увагу кодекс приділяє згоді сторін, виходячи з принципу свободи договору. Французьке право надає приватним особам можливість встановлювати по суті справи будь-які правовідносини, що не суперечать законові. Буржуазне право містить лише нечисленні заборони, які ставлять межу свободі договірних відносин, і найголовнішими з цих заборон є норми кримінального права.

Другий важливий принцип, на якому будуються договірні відносини, сформульова­ний у ЦК Наполеона — це принцип непорушності договору. Таким чином, договір установлює безумовну зв' язаність контрагентів: одностороннє порушення договору ви­кликає відповідальність порушника, котрий повинен сплатити всі збитки. Разом із тим Кодекс допускає можливість зміни умов договору і встановлення таких обов' язків сто­рін, що не відбиті в самому тексті договору: суд може доповнити договір «умовами, що є звичайними, хоча б вони й не були виражені в договорі».

Окрім загальних положень договірного права, в кодексі передбачалися 8 типових і поширених договорів: продажу, обміну, найму речей, роботи, послуг, товариства, по­зики, збереження, договір імовірного прибутку, застава. При цьому найбільша кіль­кість статтей присвячена купівлі-продажу як договору, що має найважливіше значен­ня в буржуазному праві. Привертає увагу захищеність покупця через визнання такого інституту, як евікція речі, коли за явні недоліки речі, в наявності яких покупець міг переконатися сам, продавець не несе відповідальності, а за сховані зобов' язаний да­ти гарантію.

Договори традиційно є найбільш відомою формою виникнення зобов'язальних пра­вовідносин і за Німецьким Цивільним уложенням. На відміну від Кодексу Наполео-на, НЦУ не дає визначення договору. Однак, виходячи з його положень, можемо визна­чити суттєві риси договору: договір — це юридичний зв 'язок, встановлений між декількома особами; змістом договору може бути як позитивна дія, так і стримуван­ня від такої.

Договірні відносини, за НЦУ, будуються на принципі свободи договору. Надаючи приватним особам велику свободу щодо встановлення договірних зобов' язань, кодекс встановлює нечисленні законні умови їх дійсності. Коло осіб, здатних укласти договір, є ширшим, ніж у Кодексі Наполеона. Це обумовлено залученням до сфери капіталісти­чного виробництва значних прошарків населення (дітей, жінок). Цілком недієздатними кодекс Німеччини визнає лише осіб, котрі не досягли семирічного віку.

Характерною рисою НЦУ в питанні про обов' язкові умови дійсності договорів є ви­знання головного за значенням принципу — волевиявлення сторін (тобто зовнішнє ви­раження волі). Це пояснюється бажанням надати договірним зв' язкам стабільності. То­му заперечення угоди, зробленої під упливом обману, насильства, допускається лише протягом року, а під впливом омани — негайно. По закінченні тридцяти років запере­чування угоди виключається в будь-якому разі.

Німецьке Цивільне уложення допускає корегування принципу свободи договору за допомогою соціально-етичних критеріїв «доброї совісті», «доброго характеру». НЦУ прямо говорить про недійсність угоди, що суперечить «доброму характеру». Судовим органам надані широкі повноваження стосовно тлумачення договірних правовідносин, аж до визнання їх недійсними.

Певні особливості, властиві НЦУ в питанні регулювання договірних відносин, мож­на відзначити й при розгляді окремих понад 20 видів договорів.

Особливістю НЦУ є існування абстрактних зобов' язань, що не допускалися Ко­дексом Наполеона. Цей вид договору визначається як «договір, за яким боржник обі­цяє задоволення для того, щоб обіцянка послужила самостійною підставою зобов' я-зання». Таким чином, предметом договору є сама обіцянка, викладена в письмовій формі (наприклад, вексель, чек). Абстрактний характер цих договорів полягає в тому, що підстава укладення такого договору й видачі зобов' язання значення не має; обіцян­ка сплати боргу має зворотній характер, що допускає можливість переуступки таких зобов' язань. Поява абстрактних зобов' язань у кодексі стала поступкою законодавця великій буржуазії.

Крім договору, французьке та німецьке право знає й інші підстави виникнення зо­бов'язань. Це заподіяння шкоди — цивільний делікт (нанесення збитків, пов'язане з порушенням права). Основною ідеєю відповідальності за це в Цивільному Кодексі Франції та Німецькому Цивільному уложенні була винуватість. Той, хто наніс збитки, відповідав за делікт у випадку як прямої навмисної дії стосовно чужої речі або прав, так і у випадках необережності й непередбаченості.

Цивільний Кодекс Франції також встановлює, що зобов' язання може виникнути безпосередньо з закону у випадках, спеціально передбачених законом.

Протягом XIX ст. змін у регулювання зобов'язальних відносин майже не вносилося, чого не можна сказати про XX століття. Ускладнення сучасного соціально-господар­ського життя у світі зумовило важливі зміни в зобов' язальному праві. Окремі види зо-бов' язань багато в чому наповнювалися новим змістом, і це особливо помітно в дого­ворі: поява нових його видів, відхід від класичних принципів договору: свободи дого­вору, рівності сторін, незмінності договору.

Так відхід від принципу свободи договору виявився, як і в інших розвинутих краї­нах, у появі такої його форми, як договір приєднання, коли великі компанії отримували від держави в особі міністерств або інших уповноважених на це відомств права одно­стороннє складати формуляр або договір приєднання, що не міг бути змінений контра­гентом. Тим самим укладач формуляра опинявся у привілейованому становищі, і це зводило нанівець юридичну рівність сторін у договорі.

Прагнення запобігти зловживанням призвели до появи законодавства, спрямованого на захист інтересів осіб, які купували товари, брали послуги для особистого та сімейно­го використання. Французькі закони № 78-23 від 10.01.78 і № 83-660 від 21.07.83 про захист та інформацію споживачів продуктів і послуг передбачають контроль за змістом договорів за участю рядових громадян. Виявляються недійсними договірні умови, якщо вони дають невиправдані переваги постачальникові або продавцеві в роздрібній торгів­лі. Забороняються несумлінні форми реклами. I головне — продукти й послуги не по­винні заподіювати шкоди здоров'ю людей.

Державне регулювання економіки при всіх відмінностях у різних країнах стимулю­вало вторгнення адміністративного права в галузь панування цивільного права. У роки світових війн це виявилося в регулюванні цін на продукти першої необхідності, на су­часному етапі — це грошово-кредитне регулювання.

В останні десятиліття у Франції поряд з цивільними договорами значного поши­рення набули й адміністративні, де однією зі сторін виступає державний орган. Такі договори держава укладає з націоналізованими підприємствами або приватними ком­паніями з метою забезпечення визначених програм економічного розвитку, реалізації завдань щодо інвестицій, обсягу виробництва, створення додаткових робочих місць тощо.

У таких адміністративних договорах його сторони не є рівними як в економічному, так і в юридичному плані. Відповідні державні органи мають право контролювати хід виконання договору, а в разі потреби — змінювати його умови і навіть розірвати дого­вір. З іншого боку, контрагенти держави в адміністративних договорах можуть розра­ховувати на податкові знижки, пільгові кредити тощо.

Щодо принципу непорушності договору, то стала очевидною (надто ж у кризо­вих ситуаціях) неможливість виконання багатьох договорів, а відтак і потреба вре­гулювання цього явища. На відміну від англо-американської світової правової сім' ї, в континентальній, особливо у французькому праві відповідно до класичних рим­ських зразків, припускалося звільнення боржника від виконання зобов' язання в разі дії «нездоланної сили» — форс-мажорних обставин. Таким чином, суди мали визна­чену юридичну основу для відповідних рішень. Утім, припинення договору не зав­жди влаштовувало сторони, що частіше прагнули не до припинення договору, а ли­ше до зміни його умов. Оскільки суди не займаються внесенням змін у договори (виняток становлять суди Німеччини, за якими на підставі Німецького цивільного уложення визнається певною мірою право на перегляд умов договору відповідно до обставин, що змінилися) сторони стали самі вносити в договори умови, за якими вже почали виконуватися договори. Вони могли бути змінені в разі виникнення не­передбачених обставин. Здебільшого це стосується довгострокових, складних дого­ворів (будівництво заводів та інших великих об'єктів за участю багатьох субпідряд­ників тощо).

У XX ст. до НЦУ внесено ряд суттєвих змін, частина з яких була оформлена у ви­гляді додаткових статей, частина — у вигляді окремих законів та норм, доповнених шляхом правотворчості суддів, що особливо підсилилися у сфері приватного права. Так, у судах стало формуватися нове розуміння інституту цивільно-правової відпові­дальності. Принцип свободи договору модифікується за допомогою посилення договір­ної відповідальності, котра розглядається як правовий засіб соціального захисту насе­лення. Передбачається відповідальність за недбалість при укладенні договору. Уже од­не відхилення від переговорів спричиняло обов' язок відшкодувати збитки. У 50-х рр. у межах суддівської правотворчості затвердилася практика, згідно з якою договори не повинні обмежувати права третіх осіб. Були переглянуті положення НЦУ про договір майнового, насамперед житлового наймання, що суттєво розширило права наймача. Унесені нові положення про зрівняння трудових прав чоловіків та жінок: у прийомі на роботу, при її оплаті і при звільненні.

Сімейно-шлюбне право

З усіх відносин, що регулювалися буржуазним цивільним законодавством, шлюбно-сімейні були тією галуззю, в якій отримали більшого вираження в момент створення кодексів контрреволюційні тенденції. Так, Цивільним кодексом Франції було закріпле­но повновладдя чоловіка і батька, обмежена правоздатність і недієздатність заміж­ньої жінки. Світський шлюб і допущення розлучення — те, що було взято з революцій­ного законодавства і стало єдиним прогресивним моментом у регулюванні питань шлюбу та сім' ї.

Кодекс розглядає шлюб як договір, і тому взаємна згода чоловіка і дружини є пер­шою необхідною умовою для укладення шлюбу. Крім того, необхідно було досягти шлюбного віку (для чоловіків — 18 років, для жінок — 15 років), не перебувати в ін­шому шлюбі, і для дітей, котрі не досягли визначеного віку (син — 25 років, дочка — 21 рік), була потрібна згода батьків. Заборонявся шлюб між особами, що перебували між собою в родинних стосунках.

Допускаючи розлучення, кодекс називає такі причини: перелюбство (вимоги розлу­чення з цієї причини завжди можливі, якщо чоловік надав місце проживання своїй співмешканці в загальному будинку); зловживання своїм становищем, грубе нанесення важких образ одного з подружжя стосовно до іншого; засудження одного з подружжя до тяжкого й ганебного покарання; взаємна згода подружжя щодо розлучення.

Під упливом католицької церкви до кодексу було введено положення про окреме проживання. Воно встановлювалося за тими ж підставами, що й розлучення.

Взаємини між чоловіком і дружиною будувалися на основі влади й підпорядкуван­ня. Майнові відносини чоловіка та дружини визначалися шлюбним договором, укладе­ним до здійснення шлюбу. Кодекс встановлює ряд режимів користування майном на вибір майбутніх чоловіка та дружіни. Але, за загальним правилом, якщо у шлюбному договорі спеціально не передбачено іншого, майно дружини надходить в управління чоловіка, і останній розпоряджається прибутками з цього майна.

Однією з найважливіших переваг чоловіка як глави родини є здійснення батьків­ської влади: неповнолітні діти перебувають під владою батька до досягнення повноліт­тя або звільнення з-під влади. Однак батько один здійснює цю владу під час шлюбу.

У кодексі мова йде в основному про законних дітей, але існує ще одна категорія — позашлюбні діти. Закон допускав можливість їх узаконення, однак це здійснювалося на добровільних засадах, тому що, відповідно до кодексу, відшукання батьківства заборо­нялося, але при цьому допускалося відшукання материнства.

Оскільки сімейні відносини відзначалися архаїзмом, протягом наступних після при­йняття кодексу років, вони піддалися найбільшим змінам. Наприкінці XIX — поч. XX ст. були внесені деякі зміни щодо порядку укладення шлюбу: знищені деякі формальності, котрі заважали укладенню шлюбу; врегульоване питання про укладення шлюбу незаконнонародженою дитиною; мати одержала реальне право давати згоду на шлюб своїх дітей.

У 1893 р. жінки, яким було дозволено окреме проживання, стали дієздатними. У 1907 р. при будь-якому шлюбному майновому режимі жінка отримувала право розпоряджатися продуктами своєї особистої праці та відповідно, заощадженнями, що звідси витікали.

Зміни у взаєминах батьків з дітьми знайшли своє вираження в ослабленні батьківсь­кої влади й розширенні прав дітей; у розширенні прав матері; появі ряду статей, що ре­гулювали становище позашлюбних дітей.

У 1912 р. була змінена стаття 340 ЦКФ, згідно з якою дозволялося відшукування ба­тьківства в судовому порядку.

На відміну від французького кодексу, Німецьке Цивільне уложення визнало єдиною законною формою шлюбу цивільний шлюб. Шлюбний вік для жінок — 16 років, для чоловіків — 21 рік. Крім досягнення шлюбної правоздатності, необхідною умовою взяття шлюбу мала бути наявність обопільної згоди на шлюб. Для неповнолітніх вима­галася згода батьків.

Перешкодами для дійсності шлюбу служили: факт близької спорідненості, збере­ження першого шлюбу, не дозволялося вступати у новий шлюб жінці протягом 300 днів із дня припинення попереднього. Характерним тільки для німецького законо­давства є заборона «одружуватися розлученому через перелюбство чоловіку з особою, з котрою розлучений чоловік зробив перелюбство, якщо за рішенням про розлучення ви­знано, що це перелюбство послужило підставою для розлучення».

Укладенню шлюбу передує заручення-договір, з якого випливав обопільний обов' язок дотриматися свого слова й одружитися. Розлучення допускається тільки в чіт­ко визначених, зазначених у законі випадках. Підставами для розлучення НЦУ визнає:

• перелюбство та деякі інші «противні моральності» провини;

• зазіхання на життя одного з подружжя іншим;

• зловмисне залишення одного з подружжя іншим;

 

• грубе порушення шлюбних обов' язків або «безчесна поведінка, що глибоко роз­хитала подружні відносини, так що стало неможливим жадати від іншого чоловіка (дружини) продовження шлюбу»;

• важка і безнадійна хвороба, що перервала духовне спілкування чоловіка та дру­жини.

Особисті взаємини чоловіка і дружини будуються на основі визнання чільного ста­новища в родині чоловіка. Дружина може не коритися, якщо чоловік зловживає подруж­нім правом.

Таким чином, НЦУ, на відміну від французького, не проголошувало влади чоловіка над особистістю дружини, надаючи чоловікові лише право переважного розв' язання за-гальносімейних питань. Заміжня жінка дієздатна, хоча її дієздатність і обмежена. їй на­лежить право мати професійні заняття або займатися промислом, вести господарське підприємство, однак на це потрібна згода чоловіка.

Майнові відносини чоловіків визначалися шлюбним договором. Якщо сторони своїм шлюбним договором не встановили іншого режиму, законною визнається розділь­на система управління й користування, або система об' єднаного майна подружжя. Для цієї системи характерно збереження роздільності права власності на майно подружжя; чоловік здійснює єдине управління й користування сімейним майном; стосовно свого окремого майна дружина зберігає самостійність.

Взаємини між дітьми та батьками мали будуватися на принципі здійснення батьків­ської влади батьком, якщо він не був позбавлений її. До матері батьківська влада пере­ходить лише після смерті батька або після позбавлення його батьківської влади, однак і тоді до матері може бути призначений радник, котрий має контролювати її дії.

Позашлюбні діти стосовно матері та її родичів зайняли юридичне становище закон­них дітей, однак права матері при цьому були вужчими від тих, які вона мала стосовно дітей, народжених у шлюбі. Позашлюбна дитина могла жадати від батька надання утримання залежно від соціального становища матері до досягнення 16-річного віку.

Основною тенденцією розвитку шлюбно-сімейного права у другій половині ХХ ст. у країнах континентальної правової сім'ї стала його радикальна гуманізація й демокра­тизація, про що свідчать численні закони, прийняті в 60—70-ті роки. В основному за­твердилася юридична рівність чоловіка та дружини у сфері сімейних відносин, вклю­чаючи майнові відносини між ними. Поліпшено правове становище позашлюбних дітей. Визнання правової рівності подружжя дозволило в ряді країн (наприклад, у Ні­меччині, Італії, Швейцарії) відмовитися від юридичного поняття глави родини. Перед­бачається, що чоловік і дружина спільно здійснюють моральне управління родиною. Більшість національних законодавств визнає право заміжньої жінки на самостійний ви­бір роду своєї діяльності.

Подальшу регламентацію одержали майнові відносини подружжя. Найбільш поши­реними є два основних види правового режиму сімейного майна: договірний і легаль­ний. Виникнення першого пов' язане з положеннями шлюбного контракту, що склада­ється до реєстрації шлюбу. Цим договором визначається правовий режим майна кожного з подружжя, що належить їм до шлюбу, і можливого майбутнього спільно придбаного у шлюбі, можливих майбутніх розрахунків в сфері майна, а також багато інших питань аналогічного порядку. Шлюбні контракти зазвичай укладаються у сере­довищі заможних людей. Більшість же, беручи шлюб, довіряють свої майнові інтереси закону, тобто легальному режимові. Найбільше поширення одержали такі види легаль­ного режиму: 1) роздільне майно (Німеччина); 2) загальне майно (Франція, деякі канто­ни Швейцарії) — усе нажите у шлюбі належить подружжю, але особистою власністю кожного є дошлюбне майно й отримане у шлюбі як дарунок або спадщина, а також придбане за рахунок прибутку від дошлюбної власності й від власного заробітку; 3) відкладене загальне майно (Данія, Норвегія) — функціонує режим роздільного май­на, але у випадку розірвання шлюбу майно, нажите у шлюбі, поєднується й поділяється між чоловіком і дружиною нарівно, причому зі спільно нажитого майна виключається все, що передбачається режимом загального майна.

 

Інститут спадкування

 

Інститут спадкування в цивільному праві буржуазних країн зазнав серйозних змін, що було зумовлено знищенням феодальних відносин. Особливо яскраво це виявилося у Франції, де першими законодавчими актами революційного періоду суттєво були об­межені права заповідача. Визнаючи спадкування за законом і спадкування за запові­том, законодавець, однак, обмежив заповідальну волю й поставив можливість заповіту в залежність від того, чи залишив спадкодавець дітей, чи ні. І з огляду на кількість за­лишених дітей він міг розпорядитися лише від половини до трьох чвертей від належної йому власності. Незаконнонароджені діти й невизнані за життя батька діти практично позбавлялися права на успадкування. Такий підхід законодавців частково ґрунтувався на пануванні в той час концепції суспільного походження власності.

Вільне від заповідального розпорядження майно успадковується за законом.

У галузі спадкування за законом був знищений принцип першорідства. Права закон­ного спадкування мали родичі до 12-го ступеня. У 1917 р. коло законних спадкоємців було обмежено 6-м ступенем спорідненості.

Серед інститутів, характерних для рецепійованого римського права й відновлених у Кодексі, слід назвати субституцію (призначення додаткового спадкоємця), щоправда тільки для спадкоємців першого ступеня спорідненості — насамперед дітей, котрі вже народились, або тих, хто може народитися. Тим самим воля заповіту обмежувалася не тільки адресатом, але й обов' язковою долею спадщини. Таким чином, можна побачити, що в питаннях спадщини продовжували панувати перш за все інтереси родини.

Спадкоємні майнові права склали важливий розділ у Німецькому цивільному уло-женні й репрезентовані великою кількістю норм та інститутів старого германського права і нечастого у спадкоємному праві принципу, згідно з яким спадкоємодавець за законом не мав обмежень у визначенні спадкоємної маси, яку він передає.

При спадкуванні за законом Уложення закріплювало систему «парантелл» (лі­ній), котрі являють собою групу родичів, які походять від спільного пращура. Першу парантеллу складали спадні спадкоємці, другу парантеллу — батьки та їх спадні, тре­тина — дід і бабка та їх спадкоємці тощо. Таким чином, спадкоємцями були родичі будь-якого ступеня, що можуть довести своє рідство зі спадкодавцем, яким би відда­леним воно не було.

На відміну від Кодексу Наполеона, після смерті одного з подружжя другий займав більш привілейоване становище: він частково успадковував майно разом зі спадкоєм­цями перших двох парантелл; якщо ж таких не було, то одержував усю спадщину пов­ністю. За французьким правом він практично був позбавлений права обов' язкової част­ки у спадщині.

Послідовніше, ніж Кодекс Наполеона, НЦУ проводить принцип свободи заповітів. Складати заповіт можна було з 16-річного віку, однак до досягнення 21 року робилося це в публічній формі.

Охороняючи інтереси законних спадкоємців, НЦУ встановило деякі обмеження за­повідальної волі. Наприклад, є обов'язкова частка: особи, що мають право на обов' язкову частку у спадщині, мають право вимагати її надання в розмірі половини вартості частки цього спадкоємця при спадкуванні за законом. При цьому особа, котра має право на обов' язкову частку, спадкоємцем не є.

Крім того, Уложення закріпило своєрідний інститут — сукупний заповіт, який скла­дався подружжям або одним з них при згоді іншого. У такому заповіті могла бути пе­редбачена передача всієї спадщини третій особі, а не тільки тому, хто пережив.