Основні інститути цивільного права

 

 

Основні інститути цивільного права країн англо-американської правової сім'ї

 

Суб'єкти цивільного права

Зміни у правовому становищі суб' єктів цивільного права в зарубіжних країнах, знач­ною мірою залежали від радикалізму перетворень, що відбувались унаслідок револю­ційних подій. Англо-американське право суб 'єктами цивільного права визнало як гро­мадян, так і юридичних осіб.

Фізична особа як суб'єкт цивільного права. Незважаючи на проголошення прин­ципу юридичної рівності, правоздатність деяких категорій фізичних осіб (заміжніх жі­нок, іноземців) була обмеженою. У США особливістю статусу фізичних осіб було те, що темношкіре населення, іменоване в Конституції 1787 р. «іншими особами», включ­но до громадянської війни 1864—1865 рр. взагалі не мало правосуб'єктності. У другій половині XIX — першій половині XX ст. формальне визволення негрів та надання їм прав громадянства ще не означало ліквідації їх дискримінаційного статусу (в тому чис­лі й у сфері майнового обігу). Відомим є рішення Верховного суду кінця XIX ст., кот­рий підтримав систему сегрегації білих і чорних на основі доктрини «роздільних, але рівних прав», до відкритого обмеження цивільної правосуб'єктності негрів. I тільки у другій половині XX ст. завдяки серії рішень Верховного суду США, що переглянув свою колишню позицію, а потім і деяким законам Конгресу про цивільні права (60— 70-і рр.) для американського суспільства проблема встановлення рівності темношкірих американців та реалізації ними цивільних (у тому числі майнових) прав в основному була вирішена.

Середина XX ст. характеризувалася подальшою демократизацією законодавства, спрямованого на пом' якшення обмежень, що не давали повною мірою «рівного захисту законів» (XIV поправка до Конституції), у тому числі в цивільному обігу для заміжніх жінок, іммігрантів. Був знижений також вік, з досягненням якого пов' язувалося набуття повної цивільної правоздатності і дієздатності.

Юридична особа як суб'єкт цивільного права. Xарактерною рисою цивільного права нової епохи є поява юридичної особи як суб'єкта цивільно-правових відносин. В Англії та США немає особливої загальнотеоретичної конструкції «юридична особа»: нею виступає корпорація (компанія).

Виникнення в Англії першої компанії датується кінцем XV ст., коли в 1496 р. Ген­ріх VII надав їй монополію на торгівлю з зарубіжними країнами. Ця монополістична компанія мала успіх, проте невдовзі виникли труднощі у зв' язку з браком коштів. На початку XVI ст. королева Єлизавета надала компанії права корпорації та різні привілеї, пов' язані з увезенням та вивезенням товарів. Про внутрішню організацію компанії уряд питання не порушував, розважливо надавши компанії вирішувати його самостійно.

У XVII ст. поширення набула практика утворення компанії шляхом випуску акцій. Почалася біржова спекуляція ними. Англійський уряд тих часів не залишався осторонь діяльності корпорацій: ним був встановлений обов' язок реєструвати акціонерні товари­ства, уведено попередню й остаточну відповідальність, вимогу позначати у статуті міс­це знаходження юридичної особи, мету її діяльності, статутний капітал, дозволялося вводити лише іменні акції, вимагалося складати списки акціонерів з виставленням їх для загального ознайомлення, допускалося відчуження акцій лише за договором, а піс­ля їх реєстрації існував обов' язок скликати збори не рідше одного разу на рік і вести протокол засідання.

В англійському законодавстві XIX ст. виразно простежується проблема механізму ліквідації компаній, яка вирішувалася в добровільному або судовому порядку. Акти про компанію 1856 і 1857 рр., хоч були суперечливими, проте, на відміну від попередніх за­конів, несли на собі прагнення законодавців до заохочення приватної ініціативи. Анг­лійці одні з перших вдалися до таких нововведень у галузі корпоративного права як привілейовані акції, а також акції на пред' явника.

Досвід корпорацій як форми організації капіталу США був запозичений в Англії, але використання його відбувалося з певними видозмінами. За визначенням Верховно­го Суду 1819 р., корпорація є «штучним утворенням, яке не можна побачити, яке існує тільки у припущенні правил закону; вона має ті можливості, що їх надає їй установчий устав або які притаманні самому її існуванню».

До середини XIX ст. тут діяли дозвільні правила утворення корпорацій. Але збіль­шення числа корпорацій у результаті промислового перевороту з його фабрично-заводською формою виробництва призвело до необхідності скасування чинного дозві­льного порядку й заміни його реєстраційним. Спочатку це було зроблено лише щодо деяких галузей, а згодом окремі штати своїми законами встановили реєстраційний по­рядок.

В історії розвитку корпорацій у США чимала роль належить Верховному суду США, судам штатів, котрі широко застосували норми загального права, створювали нові прецеденти. Розумно користуючись наданим їм правом тлумачити закон, суди на­полегливо втілювали в життя політику держави, спрямовану на заохочення корпорати­вної форми виробництва. Це знайшло відображення й у спробах дати нові уявлення про корпорацію. У визначенні, запропонованому Верховним Судом США в судовому пре­цеденті «Дартмуд коледж проти Вудворда», корпорація розглядається як юридична особа, що «існує особисто, відокремлена від її учасників, наділена здатністю безперер­вного правонаступництва незалежно від змін, які відбуваються в складі її членів, на пев­ний термін, або безстроково, і діє як організація або окрема особа у справах, котрі від­носяться до загальної мети асоціації, в межах влади і повноважень, покладених на та­ких осіб законом». Згідно з правовою доктриною американській корпорації були при­таманні 5 «критеріїв»:

1)статус юридичної особи;

2)обмежена відповідальність;

3)безстроковість існування;

4)вільна передача акцій;

5)централізоване управління корпорацією.

Зростання великих корпорацій призвело до негативного явища — монополізму. Це змусило американських економістів та юристів «винайти» антимонопольне законодав­ство і стати лідерами в цій справі. Першим федеральним актом у цій галузі став Закон Шермана 1890 р., котрий з посиланням на норми загального права оголосив незакон­ними об' єднання, які переслідують ціль монополізувати міжштатну й зовнішню торгів­лю США. Закон Шермана, що залишається основою антитрестовського законодавства в США, був доповнений у 1914 р. настільки ж важливими для цієї галузі Законом Клей-тона та Законом про федеральну торгову комісію, які забороняли спроби монополізації інших сфер економічної діяльності.

ХХ століття ознаменувалося подальшим розвитком законодавства про юридичну особу як організаційну структуру, що має насамперед власну правосуб' єктність і май­нову відокремленість. Зберігається розходження між юридичними особами приватного права та юридичними особами публічного права. До першого виду відносяться різні ба­нківсько-комерційні, промислові й інші структури (організації), створювані приватни­ми особами, що на підставі юридичного акту визначають завдання організації, створю­ють її матеріальну базу. їх статус фіксується нормами цивільного права і має здебільшого диспозитивний характер.

До юридичних осіб публічного права належать державні органи, державні підпри­ємства й організації, держава в цілому. Вони створюються на основі публічно-правового акту, що має імперативний характер. їм притаманна публічна природа постав­лених перед ними цілей, наявність владних правових повноважень, особливий характер членства.

Найбільш помітні національні особливості у класифікації зводяться до такого. У США закони федерації і штатів як юридичних осіб розглядають насамперед корпо­рації (компанії), що поділяються на публічні (урядові), підприємницькі, а також закриті підприємницькі та непідприємницькі. Характерними в цьому плані є закон про підпри­ємницькі корпорації штату Нью-Йорк 1963 р. і штату Делавер 1967 року. Особлива ува­га, приділена в них акціонерному товариству, багато в чому пояснюється тим, що юридичні особи такого роду стали найбільш ефективним інструментом централізації та концентрації капіталу. Значного поширення набула властива їм «система участі», що дає можливість великим транснаціональним, багатогалузевим компаніям створювати в різних країнах контрольовані дочірні товариства, котрі мають статус юридичної особи країни перебування. Ці дочірні підприємства зазвичай створюються також у формі ак­ціонерних товариств.

Організаційно-структурна форма об'єднання обирається його учасниками (акціоне-рами-засновниками), які володіють власною правосуб' єктністю, наділеною майновою відокремленістю, що несе виключну майнову відповідальність за своїми обов' язками тільки в межах свого майна. Основний (статутний) капітал утворюються головним чи­ном за рахунок продажу випущених цінних паперів — акцій. Він є матеріальною базою функціонування товариства і разом з тим грошовою гарантією, в межах якої акціонерні товариства зобов' язуються нести відповідальність за своїми обов' язками. У разі змен­шення основного капіталу в результаті понесених збитків прибутки, отримані в наступ­ному фінансовому році, спрямовуються передусім на його відновлення до статутних розмірів.

У сучасному законодавстві все більше уваги приділяється акціям та їх правовому режимові. Наділені за законом властивостями цінних паперів, акції є об' єктом права власності. На сьогодні отримали поширення акції різних видів:

— іменні — їх власники занесені у реєстраційну книгу АТ, їх прізвище зазначене на самій акції, перехід права власності на таку акцію здійснюється шляхом трансферту, що передбачає передатний напис на акції і запис у реєстраційній книзі;

— на пред 'явника — для пред'явлення таких акцій в обіг необхідна їх повна оплата, а в деяких країнах (наприклад, у Великобританії) потрібна ще згода казначейства; пе­рехід права власності на них здійснюється шляхом передачі документа;

— привілейовані, що дають їх власникам певні переваги (підвищений розмір дивіден­ду, першочерговість отримання прибутку, право на фіксований відсоток прибутку тощо);

— звичайні, позбавлені будь яких переваг.

Крім акцій, поширеними були облігації, котрі є різновидом цінних паперів, випус­каються акціонерними товариствами і є борговими зобов' язаннями.

У зв'язку з комп 'ютеризацією операцій у галузі цінних паперів намітилася тенден­ція до їх «дематеріалізації». Замість випуску акцій за традиційною — документова­ною — формою, все частіше практикується їх фіксація, так само як і угоди з ними, в пам' яті комп' ютера. У США, наприклад, контроль за всіма акціонерними структурами покладений на Федеральну комісію з цінних паперів і фондового ринку. Таким чином, один з основних початків акціонерного товариства — його «анонімність» — власне ка­жучи, втрачає колишнє значення.

В останні десятиліття інтенсивно розвивається й законодавство про товариства з обмеженою відповідальністю, оскільки йому властиві майже всі ознаки акціонерного товариства, його правове регулювання в разі прогалин у спеціальному законодавстві здійснюється на основі акціонерного права. Але у Великобританії товариство з обме­женою відповідальністю певною мірою відповідає так званій приватній компанії, а в США — закритій корпорації.

Що стосується юридичних осіб публічного права, то провідною тенденцією розвит­ку їх правового статусу є підпорядкування приватному праву, коли вони беруть участь у майновому обігу: йдеться насамперед про державні підприємства. Організаційно-правове оформлення останніх різноманітне, проте найчастіше в США, Великобританії використовуються форми акціонерних товариств, публічної корпорації, казенного під­приємства.

Форми акціонерних товариств і навіть товариств з обмеженою відповідальністю сьогодні виявилися найбільш оптимальними для поєднання державного і приватного капіталів, а також їх можливої приватизації шляхом розпродажу акцій, пайових сві­доцтв. Державні підприємства такої форми підлягають звичайному оподатковуванню. Переважна більшість осіб, зайнятих у них, не має статусу державних службовців (виня­ток становить директорат).

Казенні підприємства є повною власністю держави. Ці підприємства виконують від імені й за дорученням держави різні економічні, наукові та соціальні функції (напри­клад, Британська радіомовна корпорація Бі-бі-сі). Вони відповідальні за свою діяль­ність перед державою, безпосередньо перед урядом, але мають у своєму розпорядженні відокремлене майно у зв' язку з цим наділені правами комерційної організації. Як пра­вило, їм надаються податкові пільги.

Ці підприємства входять до системи державного управління, перебувають цілком на державному бюджеті й позбавлені будь-якої господарської, фінансової та юридичної автономії (це насамперед пошта, телеграф, засоби геліокосмічного зв'язку, порохові за­води й королівські доки у Великобританії тощо). Останнім часом розширилася спеціа­льна правоздатність такого роду підприємств, так само як і присутність приватного ка­піталу в названих сферах.

Інститут власності

Право власності в Англії. У цивільному праві Англії, яка раніше від інших країн вступила на шлях капіталістичного розвитку, ще в дореволюційний період домінували, незважаючи на зовнішню середньовічну оболонку, більш гнучкі підходи до регулюван­ня власності, договорів та інших сторін майнового обігу. Підприємницькі кола Англії, котрі не мали в XVII—XVIII ст. своєї власної правової програми, цілком задовольняю­чись компромісами й традиційними конструкціями «загального права» і «права справед­ливості».

Речове право як один із основних розділів буржуазного цивільного права в Англії тлумачилося найбільш широко, оскільки до речей відносять деякі абсолютні права: ав­торське, винахідницьке тощо. Англійське право, на відміну від французького, поділяло речі на реальні та персональні. До реальних речей належали земля, будівлі, документи, що встановлювали право на земельні ділянки й речі, пов'язані з землею. Персональні речі охоплювали інші предмети і права, у свою чергу поділяючись на два види об'єктів: речі, що перебували у володінні, — тілесні речі; позови — права, що не мають речового субстрату (авторське право, патентне право тощо). Такий специфічний середньовічний розподіл майна на «реальну» і «персональну» власність був пов' язаний зі специфічни­ми формами захисту майнових інтересів — «реальними» і «особистими» позовами, кот­рі історично склалися в Англії.

У XIX ст. розпорядження реальною власністю було пов'язано хоча і з меншими, ніж раніше, проте з цілком визначеними формальностями й обмеженнями. При спадкуванні такої власності діяло збережене від середньовічного періоду правило майорату, що пе­решкоджало дробленню родового майна, виключало жінок з числа спадкоємців тощо.

Тривале збереження середньовічних за формою атрибутів права власності, що онов­лювалися поступово, мало й певні позитивні наслідки. По-перше, традиційні англійські конструкції права власності забезпечили унікальну стабільність самих майнових відно­син. По-друге, еволюційний шлях розвитку англійського права власності дозволив уни­кнути в цій країні крайнощів буржуазного індивідуалізму й затвердити погляд на право власності як на соціальний інститут, що корегує й самі правомочності власника.

У британському сучасному праві використовується поняття рухоме та нерухоме майно. Але система речових прав в Англії продовжує залишатися невизначеною. Чима­ло юридичних понять у цій галузі несуть на собі відбиток епохи середньовіччя. Усі ре­чові права розглядаються як різновиди права власності. Крім того, серед видів речових прав можна виділити: речове право оренди нерухомості в різних формах (сервітути, в тому числі персональні, довірчу власність), різноманітні речові права, що мають забез­печувальний статус (наприклад, іпотека).

Своєрідність права власності на землю обумовлена тим, що до цих пір вся земля в Англії визнається власністю короля, а окремі особи розглядаються як утримувачі землі. Однак практично право утримування приватних осіб нічим не відрізняється за своїм змістом від права власності: воно є безстроковим і встановлює можливість користува­тися ділянкою й відчужувати її без будь якого дозволу. Але передача права на неї вима­гає виконання складних формальностей. Суттєво розрізняється й порядок успадкування земельних ділянок і персональної відповідальності.

Оригінальним інститутом англійського права є довірча власність (траст) — форма власності, при якій одна особа (довірчий власник) керує, розпоряджається майном, пе­реданим їй іншою особою (засновником) на користь третіх осіб (бенефіціантів). Довір­чий власник розпоряджається означеним майном не зовсім вільно, а лише у відповідно­сті до цілей, які були визначені засновником.

Інститут довірчої власності застосовується для охорони майнових інтересів недіє­здатних, для оформлення відносин, що виникають у зв' язку з утворенням благодійних фондів і та ін.

Право власності у США. Суттєві зміни у праві власності Сполучених штатів Аме­рики відбувалися з розвитком корпоративної форми підприємництва. Дрібні й середні фірми, які до закінчення громадянської війни відігравали вирішальну роль в економіці США, уособлювали ту стадію розвитку капіталізму, для котрої характерною була на­самперед індивідуальна приватна власність.

Швидкий індустріальний розвиток країни у другій половині XIX ст. та у XX ст. не означав зникнення малого бізнесу, що й зараз відіграє не останню роль як в економіці країни, так і в повсякденному житті американців. Але сам розвиток сучасного капіталі­зму привів до затвердження й домінування асоційованої корпоративної форми власнос­ті: ця форма власності тісно пов' язана не тільки з приватними, але і з суспільними ін­тересами.

Інститут трасту (довірчої власності). В останній чверті XIX ст. в умовах бурх­ливого промислового розвитку зі встановленням складних відносин у підприємницько­му світі нове життя одержав інститут трасту (довірчої власності). У зв' язку з набут­тям трастами величезної ринкової влади сам термін «траст» став синонімом монополії, маючи однак, і спеціальний, більш вузький правовий зміст, узятий з англійської конс­трукції довірчої власності.

У цей час правова форма довірчої власності використовувалася для створення об'єднань декількох корпорацій (супероб'єднань), яким вхідні його фірми передавали всі свої цінні папери з правом голосу спеціальним довіреним особам. Лава довірених осіб ставала вищим органом управління для всіх фірм. Акціонери корпорацій, котрі увійшли до трасту, замість старих акцій отримували у визначеній пропорції сертифіка­ти трасту.

Обмін акцій на сертифікати дозволяв організаторам контролювати всі фірми, що увійшли до трасту, провадити єдину виробничу й ринкову політику, встановлювати монопольні ціни й вести більш «тверду» війну проти конкурентів, які залишилися поза трестівським об' єднанням.

Корпоративна революція XX ст., в основі якої лежать науково-технічна й інфор­маційна революції, привела не тільки до зміни співвідношення індивідуальної й асо­ційованої приватної власності: вона викликала саму модифікацію приватної власнос­ті, її дифузію, більш тісний зв' язок із суспільними інтересами. Подальша соціалізація виробництва і праці додали приватній власності більш яскраво вираженого суспіль­ного характеру. Це означає, що право власності як право суб'єктивне втрачає свій аб­солютний характер. Виключні правомочності (правомочия — рус.) власника підда­ються значно більшим, ніж у минулому, юридичним обмеженням. Ці обмеження стосуються закріплених законами примусових, але порівняно компенсованих, відчу­жень деяких видів приватної власності, або обов' язкового порядку їх експлуатації, або інших обмежувальних заходів для їх цивільно-правової реалізації. Найбільший прояв це знайшло передусім у праві власності на землю. У США все більшого поши­рення набуває так зване зонування — регульоване законами чи постановами місцевої влади обов' язкове для земельних власників розміщення житлових, торгових, промис­лових зон, зон відпочинку тощо. «Зонування», яке розпочалося ще у 20-х рр. XIX ст. з міських земель, тепер поширилося й на сільськогосподарські землі і проводиться з урахуванням збереження навколишнього середовища, боротьби з сільськогосподар­ськими шкідниками тощо. Зразком у цій сфері вважається законодавство штату Вер-монт, де встановлений дозвільний порядок не тільки для землекористування, але й для продажу. Власне кажучи, визнано конституційний примусовий продаж землі од­нієї особи іншій при наявності «справедливої компенсації та суспільної необхіднос­ті». Продовжується розпочате ще в XIX ст. обмеження прав земельних власників на надра й повітряний простір. Детально розроблений адміністративно-правовий режим виробничої експлуатації надр, що передбачає придбання в державі концесії на розвід­ку й видобуток корисних копалин.

Усі ці зміни багато в чому зумовлюються ускладненням виробничо-економічного життя суспільства, необхідністю підтримки його нормального функціонування. Захист навколишнього середовища відповідає інтересам усіх. Разом із тим у соціальному плані від більшості названих змін у праві найбільші переваги отримують великі компанії, ко­трі в таких умовах фактично звільняються від необхідності ділитися частиною своїх прибутків з дрібними й середніми власниками використовуваних земель.

Мало місце й поширення такої крайньої міри вторгнення у відносини приватної влас­ності, як націоналізація. Законодавство визнає можливість компенсованого вилучення землі у приватних осіб у власність держави, наприклад, для будівництва військових чи цивільних об' єктів. При націоналізації підприємств установлюється пільгове відшкоду­вання понесених колишніми власниками збитків з державного бюджету. Прикладом та­кої форми соціалізації власності, скажімо, в Англії було прийняття відразу після закін­чення другої світової війни лейбористським урядом принципово нового для англійського права законодавства про націоналізацію життєво важливих галузей про­мисловості та інфраструктури. Відповідно до актів парламенту, націоналізовані галузі набули форми публічних корпорацій. Націоналізація, таким чином, здійснювалася на основі соціального компромісу, оскільки колишнім власникам була надана компенса­ція, і в такий спосіб вони отримали можливість зробити капіталовкладення в технічно більш розвинуті й прибуткові галузі економіки.

З початку історії американського суспільства для захисту прав індивідуальних влас­ників та власницьких інтересів підприємницьких корпорацій використовувалися зако­нодавства штатів і традиційні форми позовів за загальним правом. Але з початком про­мислового буму з затвердженням політики економічного лібералізму виникла необхід­ність у конституційних засобах захисту власницьких прав.

Оскільки сам текст Конституції 1787 р. не передбачав спеціальних механізмів захи­сту приватної власності, Верховний суд США поступово поширив на індивідуальну й корпоративну власність V і XIV поправки до Конституції, котрі в загальній формі вста­новлювали, що жодна особа не повинна позбавлятися життя, волі або власності «без належної правової процедури». Це положення, яке мало спочатку суто процесуальний зміст, набуло в конституційному та в цивільному праві матеріально-правового характе­ру. Воно перетворилося на важливий засіб захисту права власності (доктрина «матеріа­льної належної процедури»). Суть цієї доктрини полягала в захисті прав приватних власників від надмірних обтяжувань з боку державної влади (федерації і штатів).

 

Зобов'язальне право

 

В англо-американському праві відсутнє загальне поняття зобов' язання. Окремими підгалузями цивільного права є договірне право й зобов' язання, які виникають з право­порушень. Норми англійського права, що відносяться до договорів і правопорушень, складалися в казуїстичній манері на базі традиційних позовів та понять, характерних для дореволюційної епохи. Зокрема, сама сучасна концепція договору сформувалася шляхом судової адаптації ряду середньовічних позовів, у тому числі позову про неви­конання чи неналежне виконання боржником прийнятого на себе обов' язку.

У США найбільший розвиток отримало договірне право. Зростаюча роль договору стала особливо очевидною після громадянської війни в період стрімкого промислового розвитку США й формування динамічної ринкової системи. Удосконаленню договірно­го права сприяла політика економічного лібералізму, за якої склалася майже необмеже­на свобода укладання всіляких угод, котрі мають юридичну чинність. У свою чергу свобода договору була у принципі не зв' язана власницькими інтересами й відкривала шлях для індивідуальної та корпоративної підприємницької діяльності. До кінця XIX ст. тут повністю сформувалася характерна для договірного права конструкція зу­стрічного задоволення, заснована на обіцянці зробити очікувані дії. При такому широ­кому розумінні договору ринкові відносини отримали своє юридичне вираження саме в договірному праві та праві, заснованому на договорі правопорядку.

З аграрною і промисловою революціями договір став основною правовою формою, в якій виражалися відносини щодо наймання робочої сили, обміну товарами, надання послуг. У зв' язку з цим у традиційні доктрини англійського права судовою практикою були впроваджені загальновизнані принципи договору (рівність сторін, визнання в них «свободи волі і вибору», непорушність виконання зобов'язання тощо). У XIX ст. була скасована особиста відповідальність боржника за невиконання зобов' язання, що могла спричинити його поміщення до боргової в' язниці. Одержують розвиток і врегульову­ються в законодавстві нові види договірних зв' язків: договір публічного перевезення вантажів і пасажирів, договір страхування.

З' являються нові види договорів, поява яких обумовлена зростанням ліцензійних угод (власник винаходу технологічних знань дає своєму контрагентові ліцензію на ви­користання у визначених межах: своїх прав на патенти («ноу-хау»), лізингу (особливої форми продажу — довгострокової оренди машин, устаткування, підприємств), дифере­нціацією банківських операцій тощо. Отримують розвиток бартерні угоди (безвалют-ний, але оцінений і збалансований обмін товарами, оформлений єдиним договором).

Намітився відхід від класичних принципів договору: свободи договору, рівності сторін у договорі, його юридичної непорушності.

Відхід від принципу свободи договору відзначався ще в XIX ст., але повсюдним це явище стало у XX ст., коли великі компанії одержали від держави ліцензії на право од­нобічного складання договору-приєднання, що не може бути змінений контрагентом. Поява таких договорів була обумовлена вимогами господарського життя, зокрема, не­обхідністю удосконалення, інтенсифікації значної частини ринку товарів та послуг. По­дібні договори значною мірою зводили нанівець юридичну рівність сторін у договорі.

Прагнення запобігти надмірному зловживанню цим правом викликало до життя нор­мативні акти, що забороняють включення у договори-приєднання умов, які не можуть бути прийнятими (наприклад, виключення відповідальності продавця або постачальни­ка за неналежне виконання договору). У цьому плані характерним є британський закон 1977 р. про «несправедливі умови договору». Під тиском рядових громадян-виборців були прийняті закони, покликані захистити інтереси осіб, котрі здобувають товари й послуги для особистого, сімейного використання. Тут варто також згадати законодав­ство США — як загальнофедеральне, так і окремих штатів (тільки у штаті Нью-Йорк зараз діє близько ста законів такого роду). Загальнофедеральний закон Магнуссона-Мосса 1975 р. передбачає заходи, що ускладнюють можливість економічно сильній стороні включати в договір односторонньо вигідні їй умови. Покупець одержує додат­кові гарантії проти можливих зловживань, у тому числі й право на повну інформацію про зроблений товар. Підсилюється відповідальність за несумлінне виконання договору.

Суттєвих змін зазнають договірні відносини при уведенні державного регулювання, надто ж масштабного в часи світових воєн та економічних криз. Лімітування й розподіл багатьох видів сировини, напівфабрикатів особливо вплинуло на порядок укладення та зміст договорів, і насамперед договорів постачання. Вони могли відбуватися лише від­повідно до спеціальних дозволів уповноважених на те державних органів. Аналогічним чином змінилися зовнішньо-торговельні договори, банківські операції тощо.

Сьогодні форми державного регулювання зазнають важливих змін: усе більшого значення набувають заходи грошово-кредитного регулювання. Найважливішими засо­бами цього впливу стають бюджет, податкова політика, регулювання рівня банківсько­го позичкового відсотку тощо. Відповідає цьому й нове нормативне закріплення такого курсу.

Помітно змінився погляд на принцип непорушності договору. Вже в ході першої сві­тової війни стала очевидною неможливість дотримання багатьох договорів і насампе­ред договорів про великі поставки. Подорожчання сировини, її транспортування припу­скало різкий стрибок цін і збільшення термінів поставок. У таких умовах неминучою стала відмова від принципу непорушності спочатку закріплених у договорі статей або навіть розірвання договору.

Об' єктивної значимості набули й інші причини відмови, точніше, помітного відсту­пу від принципу обов' язкового виконання договору. Це знайшло свій прояв у теорії ци­вільного права, зокрема у вченні про «непередбачені обставини», яке обґрунтовує пра­вомірність розірвання та зміни договору, якщо обставини вчасного виконання договору змінилися радикально порівняно з тим, якими вони були в момент його укладення. Ви-никнувщи в середні віки, це вчення широко застосовувалось в судовій практиці періоду світових війн й економічних криз.

Рух до визнання «про непередбачені обставини в договорі» в цивільному праві Ве­ликобританії і США почався з майже діаметрально протилежної установки: подальша можливість виконання не звільняє боржника від відповідальності. Чималу роль у цьому відігравало традиційне для «загального права» положення: неможливість виконання договору не звільняє боржника від відповідальності, але при дійсній неможливості реаль­ного виконання договору обов' язкова заміна, найчастіше — грошова компенсація. Ра­зом із тим реалії XX ст. змушували шукати рішення, котрі допускають звільнення бор­жника від виконання договору за умови наявності визначених обставин. Вони втілили­ся в нових судових прецедентах. У праві отримало визнання вчення про «безплідність» договору, що обґрунтовує звільнення від договірних зобов'язань боржника в разі заги­белі об' єкта договору; втрати значимості мети, заради якої договір був укладений, ра­дикальної зміни умов до моменту виконання договору, що об' єктивно не могло бути передбачено сторонами та унеможливлювало його реальне виконання.

Утім, як і раніше, продовжують зберігати законну силу і прецеденти, що зобов' я-зують до виконання договору. Як наслідок судам надано можливість при розв'язанні такого роду справ більшою мірою враховувати конкретну ситуацію й аналогічні справи вирішувати по-різному. На сьогодні Верховний суд США при розгляді аналогічних справ досить виразно випливає з учення про «наявність умов», відповідно до якого пе­редбачається, що сторони, укладаючи договір, нібито домовилися: боржник не буде не­сти відповідальності за невчасне виконання договору за обставин, що виникли, й таких, що зробили його виконання неможливим. Рішення головного питання про те, чи реаль­ною є можливість передбачати виникнення такого роду обставин, а відповідно, і сама проблема виконання договору цілком довіряється суду.

Особливо складними й архаїчними тривалий час залишалися норми англійського права, що стосуються деліктів. У XVIII—XIX ст. широко використовувалися позови, вироблені ще в середньовічну епоху на випадок: вторгнення в чужі земельні володіння; позбавлення земельного володіння, злобливих дій тощо, а також особливі позови з по­рушення «особистої» власності — при незаконному привласненні речі, незаконному її утриманні.

З розвитком капіталістичного суспільства деякі аспекти деліктних відносин були ретельніше розроблені (наприклад, поняття недбалості), але в цілому в деліктному пра­ві багато загальних понять і принципів лишалися несформульованими. Ряд деліктів, як і раніше, будувалися на принципі «суворої відповідальності»: достатним вважався сам факт заподіяння шкоди й не було потреби встановлювати суб'єктивну провину право­порушника.

Варто зазначити, що у сфері деліктного права більшою мірою, ніж в інших інститу­тах цивільного права Англії, зберігало й продовжує зберігати дотепер свою дію преце-дентне право. Але архаїзм деліктного права не заважає йому поповнюватися й новими, сучасними правопорушеннями, наприклад, розголошення або інше несанкціоноване використання бази комп' ютерних даних тощо.

Відзначені зміни в цивільному праві, зрозуміло, не призводять до зникнення норм, заснованих на класичних принципах права XIX століття. Вони, як і раніше, домінують у правовому регулюванні дрібного, середнього підприємництва й особливо побутових майнових відносин.

 

Шлюбне-сімейне право

 

Англія (Великобританія). Як і в багатьох інших сферах, в англійському сімейному праві довго зберігалися феодальні пережитки: церковна форма шлюбу, побудова осо­бистих відносин подружжя на визнанні головування чоловіка, обмеженість майнових прав жінки, належність права розпоряджатися подружнім (спільним) майном виключно чоловікові, відсутність інституту розлучення, належність судових справ про шлюб компетенції церковного суду.

Процес демократизації в регулюванні сімейно-шлюбних відносин в Англії розпочи­нається з другої половини XIX ст., коли було прийнято низку законів, у яких визнавав­ся цивільний шлюб, при збереженні за бажанням і його церковної форми (1836 р.), роз­лучення (1857 р.), право заміжньої жінки розпоряджатися своєю власністю в майно­вому обігу (1882 р.).

У XX ст. у шлюбно-сімейному законодавстві Англії звертає на себе особливу увагу вирівнювання прав чоловіка і дружини. Жінка, яка вступає у шлюб, має право на нове ім' я, нове громадянство (якщо чоловік іноземець), самостійне місце проживання — домиціль (раніше місце проживання дружини визначав чоловік. — Л. Б., С. Б.), самос­тійний банківський рахунок тощо. Шлюб, за англійським правом, являє собою різновид контракту, але суди не реалізують договірні відносини між чоловіком та дружиною. До суду можна звертатися тільки тоді, коли подружжя починають правові дії, що випли­вають з використання або поділу майна.

В англійському праві, як і раніше, зберігаються такі правові інститути, як фактич­ний поділ родини. У випадку однобічного залишення дружини чоловіком (при відсут­ності розлучення) за нею визнаються додаткові житлові й фінансові можливості за ра­хунок чоловіка. Але основною і єдиною формою припинення шлюбу сьогодні є розлу­чення.

Самі формальності і процедури розлучення спростилися. Так, було скасовано рані­ше встановлений порядок, відповідно до котрого церковний шлюб може бути розірва­ний тільки спеціальним окремим актом парламенту. У 1937 р. був прийнятий акт пар­ламенту, що практично зрівняв права на розлучення дружини та чоловіка, зокрема, в разі подружньої зради. У 1969 р. прийнято парламентом Акт про реформу