Вплив канонічного права на формування романо-германського права

Канонічне право є сукупністю законів і правил (канонів), установлених або визнаних Церквою. Норми канонічного права містяться в рішеннях церковних соборів, а також у постановах й інших актах (декреталіях) Папи Римського, застосовуються церковними установами і діють незалежно від законів тієї чи іншої європейської країни.

Нове канонічне право (jus canonicum novum) з'являється у XII—XIII століттях внаслідок так званої григоріанської реформації"² та боротьби за інвеституру³. Для усунен-

¹ Покровский И. А. История римского права. — С. 272.

² Григоріанська реформація— проголошення Папою Римським Григорієм VI [ у 1075 році політичного та юридичного верховенства Папи над усією церквою та незалежності духівництва від світського контролю. У Диктатах (Dictatus Papae — лат. продиктоване Папою) Папа сформулював, зокрема, такі переваги й повноваження своєї влади: Папа може носити знаки царської та королівської гідності; царі повинні цілувати Папі ноги; Папа може позбавляти влади імператорів; Папа може звільняти християн від присягання на вірність своїм правителям (тобто санкціонувати непокору світській владі); жодна особа не може судити Папу.

³ Боротьбаза інвеституру відбувалася в 1075—1122 роках і точилася навколо питання, хто призначає на духовні посади (наприклад, на єпископські кафедри) і надає символи сану —- кільце та посох. Ця боротьба закінчується укладенням Вормського конкордату (1122), згідно з яким

і ія суперечностей канонічне право періодично піддається компіляції. Перша з авторитетних компіляцій — «Соп-cordantia discordantum canonum» («Узгодження неузгодже-них канонів») — була складена в Болоньї монахом Іоан-ном Граціаном близько 1140 року. Пізніше вона дістала назву Декрет Граціана (Decretum Gratiani), або Звіддекретів (Corpus decretorum). Ця робота була покладена в основу викладання канонічного права в середньовічних університетах¹. На її ґрунті виникають дві школи канонічного права — школи декретистів і декреталістів, які створюють науку про церковне (канонічне) право (каноністику).

Наступні акти канонічного права набували форми папських декреталій, які періодично об'єднувались у збірники (компіляції). Ці збірники мали тотожну структуру: 1) судді; 2) суд; 3) клір; 4) шлюб; 5) злочини.

1582 року створюється Звід канонічного права (Corpus Juris Canonici), що офіційно визнається основним джерелом канонічного права Папою Григорієм XIII. До цього збірника були включені чотири основні на той час компіляції: Декрет Граціана, Декрет Григорія IX (1234), Збірники Боніфація VIII (1298) і Клемента V (1313). Цей Звід вважається класичним зібранням права католицької церкви. На ньому засновані всі наступні видання канонічного права.

Канонічне право мало значний вплив на життя європейських країн, що обумовлено значною роллю церкви в середні віки. Цей вплив полягав утому, що:

1) церковні установи на підставі особистої юрисдикції та предметної юрисдикції (юрисдикції щодо певних відносин) застосовували канонічне право безпосередньо

світська інвеститура була відокремлена від духовної: призначення на церковно-ієрархічні посади здійснюється Папою, а затвердження канонічно призначеного єпископа (абата) у васальному використанні церковних земель — світською владою (імператором, королями).

¹ Варьяс М. Ю. Краткий курс церковного права. — М.: МЗ—Пресе, 2001.-С. 70.

до мирян. Наприклад, церква претендувала на особисту юрисдикцію щодо студентів, знедолених (сиріт, вдів, бідних), мандрівників, хрестоносців. Церква претендувала також на предметну юрисдикцію в так званих духовних справах та справах, що пов'язані з ними. На цій підставі в канонічному праві розвивалися такі галузі права, як сімейне право (на підставі юрисдикції над таїнством шлюбу), спадкоємне право (на підставі юрисдикції над заповітом), право власності (на підставі юрисдикції над бенефіціями — наприклад, на церковне оподаткування, на обіймання церковних посад), договірне право (на підставі юрисдикції над клятвеними присяганнями), кримінальне та деліктне право (на підставі юрисдикції над гріхами)¹.

Яскраві приклади застосування канонічного права до мирян можна знайти в діяльності інквізиції — судової установи, що існувала в епоху середньовіччя на території Італії, Німеччини, Франції, Іспанії і не була зв'язана місцевим світським законодавством;

2) канонічне право поряд з римським правом обов'язково викладалося в середньовічних університетах і суттєво впливало на загальне правове мислення західноєвропейських юристів. Невипадково, що завершена юридична освіта поєднувала дві спеціальності: цивільного (римського) права та канонічного (церковного) права. Вищий учений ступінь давав юристам звання доктора обох прав — цивільного і канонічного (doctor utriusque juris, sc. civilis et canonici)²;

3) норми канонічного права визначали зміст норм світського права і таким чином опосередковано регулювали світське правове життя. Усі світські правові системи — феодальна, маноріальна, торговельна, міська, королівська — пристосовували для себе основні ідеї та прийоми канонічного права. Це пояснюється тим, що канонічне право було розви-

■76

¹ Берман Г.Дж. Вказ. праця. — С. 215—216. Тарановский Ф. В. Вказ. праця. — С. 17.

ненішим і тому доступнішим до запозичення. Крім того, більшість юристів була добре знайома з канонічним правом.

Так, можна відзначити значну роль канонічного права у впровадження у світське кримінальне право поняття вини. Церква впливала також на торговельне право — насамперед через своє вчення про справедливу ціну. Приписи канонічного права щодо порядку обрання ієрархів і прийняття колегіальних рішень зробили суттєвий внесок у розвиток інституту виборів і представництва¹. Отже, закріплені в канонічному праві релігійні обряди, норми і доктрини, що відображали погляди християнської церкви на смерть, гріх, покарання, прощення, порятунок тощо, визначили зміст основних інститутів, понять і цінностей світського романо-германського права.

З укріпленням національної державності в європейських країнах значення канонічного права поступово зменшується. Проте правові принципи, юридико-тех-нічні прийоми та засоби, правові інститути і навіть галузі (спадкоємне, сімейне, кримінальне право) романо-гер-манської сім'ї, що сформувалися в середні віки на основі канонічного права, зберігають його вплив і сьогодні.

На підтвердження цієї тези Г. Дж. Берман наводить такий приклад: якщо засуджений до смерті вбивця збожеволіє, то згідно з законодавством страта відкладається до видужання злочинця. Ця норма права має безумовне теологічне походження: якщо страчують божевільну людину, вона позбавляється можливості добровільно сповідатися у своїх гріхах і прийняти святе причастя. Отже, людині слід надати можливість повернутися до розуму перед смертю, щоб її душа не прирікалася на вічний пекельний вогонь, а могла б спокутувати свої гріхи в чистилищі та зрештою, на Страшному суді, ввійти до Царства Небесного².

¹ Антология мировой правовой мысли: В 5 т. — М.: Мысль, 1999. — Т. II. Европа: V - XVII вв. - С. 141.

² Берман Г. Дж. Вказ. праця. — С. 166.

§ 6. Поділ романо-германського на публічне і приватне право

Публічне і приватне право можна вважати наскрізни-"ми у правовому розвитку романо-германської сім'ї. Публічне і приватне право — це якісно різні галузі правового регулювання, два різні «юридичні континенти», дві різні «юридичні галактики»¹.

Питання про поділ права на приватне і публічне має більш ніж двохтисячолітню історію. Спочатку цей поділ виник як спосіб вивчення права. Видатний римський юрист Ульпіан писав, що право вивчається у двох аспектах: публічному і приватному. Публічне право — це те, що стосується стану римської держави в цілому, приватне — те, що стосується інтересів окремих осіб. Отже, починаючи з часів Давнього Риму, критерієм розмежування публічного і приватного права була відмінність інтересів, що регулюються нормами права.

Для публічного права переважне значення має суспільно значущий (публічний) інтерес, тобто визнаний державою і забезпечений правом інтерес соціальної спільноти, задоволення якого служить умовою і гарантією її існування та розвитку.

Критерієм визначення приватного права є приватний інтерес, що матеріалізується в інтересах окремих осіб, — в їх правовому і майновому становищі, а також у їхніх стосунках з іншими суб'єктами.

Слід наголосити, що поділ права на приватне і публічне виходить за галузеві межі: приватне і публічне право можна вважати супергалузями, які охоплюють (повністю чи частково) певні галузі права.

На процес поділу норм права на публічні і приватні значно впливають сформовані в тій чи іншій країні політичні та правові традиції, особливості правової культури тощо. Тому перелік галузей та інститутів, що зараховують-

¹ Алексеев С. С. Вказ. праця. — С. 163. 78

§ 6. Поділ романо-германського права на публічне і приватне право

Схема розмежування публічного і приватного права

 

Критерій^1	Приватне право	Публічне право
Який інтерес захищає	Приватний, тобто інтерес окремих суб'єктів	Публічний, тобто інтерес всього суспільства, який представляє держава
Особливостісуб'єктів
Суб'єктний склад	Основний суб'єкт — приватні особи (фізичні та юридичні особи); додатковий — суб'єкти публічного права	Основний — держава та уповноважені нею органи; додатковий — суб'єкти приватного права
Статус суб'єктів	Рівний (незалежно від того, основними чи додатковими суб'єктами вони є)	Нерівний (незалежно від того, основними чи додатковими суб'єктами вони є)
Відносини, які переважають	Горизонтальні, відносини координації	Вертикальні (владні), відносини субординації
Специфічний характер правового регулювання суспільних відносин
Хто може регулювати відносини	Суб'єкти самостійно, а також додатково — держава [децентралізоване регулювання)	Держава (централізоване регулювання)
Головний спосіб правового регулювання	Дозвіл	Заборона та позитивне зобов 'язанпя
Тип правового регулювання	Загальнодозволений (дозволено все, що прямо не заборонено законом)	Спеціально дозволений (дозволено лише те, що прямо зазначено в законі)
Основні види норм права	Диспозитивні	Імперативні
Основні принципи	Принципи свободи особистості, автономії, свободи права приватної власності, юридичної рівності суб'єктів, свободи договору	Принципи влади і підкорення, субординації, ієрархії, оперативності, загальної заборони, правового захисту загального суспільного інтересу
За чиєю ініціативою відбувається захист	За ініціативою суб'єктів, чиї права та інтереси порушені	За ініціативою держави

ся до публічного чи приватного права, є далеко не однаковим для різних країн романо-германської сім'ї.

Наприклад, у правовій системі Франції конституційне, адміністративне, фінансове і міжнародне публічне

'Детальніше з приводу наведених критеріїв див.: Сібільов М. Вказ. праця.-С. 131-133.

право зазвичай належать до публічно-правових галузей. Водночас цивільне, комерційне, цивільне процесуальне, трудове, сільськогосподарське, лісове, транспортне, повітряне і міжнародне приватне право, право промислової та інтелектуальної власності, право соціального забезпечення, право, що регулює відносини у вугільній промисловості, розглядаються як приватно-правові галузі. Цікаво, що за французькою класифікацією кримінальне право є приватним, оскільки містить безліч положень, спрямованих на захист приватноправових інтересів і відносин¹.

У правовій системі Німеччини до категорії публічно-правових належать не тільки конституційне, адміністративне, фінансове (податкове) і міжнародне публічне право, але й кримінальне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне право, право, що опосередковує процедуру банкрутства, церковне право і так зване єднальне право. Приватно-правовими є цивільне, комерційне, торговельне, патентне і міжнародне приватне право, право компаній, право «переговорного інструментарію», право інтелектуальної власності. Деякі галузі (наприклад, трудове право) можуть розглядатися в одних відносинах як приватно-правові, а в інших — як публічно-правові.

Історичною особливістю романо-германської сім'ї є принцип первинності приватного права. Останнє вважається визначальним у системі романо-германського праві; воно є більш розвиненим і досконалим, ніж публічне право. Саме на приватному праві традиційно робиться наголос у юридичних дослідженнях². Проте сьогодні в романо-германській сім'ї спостерігається загальна тенденція посилення ролі публічного права за рахунок ослаблення приватного права, а також тенденція до «публіци-зації» приватного права³.

¹ Марченко М. Н. Вказ. праця. - С 292-293.

² Хашматулла Бехруз. Введение в сравнительное правоведение. — Одесса: Юрид. літ., 2002. - С. 81.

³ Марченко М. Н. Вказ. праця. — С. 293.

Розділ 4

Джерела права романо-германської правової сім'ї

§ 1. Норми права в романо-германській сім'ї

У всіх країнах романо-германської сім'ї норму права розуміють, оцінюють і аналізують однаково. На думку Р. Давида, цей аспект є одним з найважливіших елементів єдності романо-германської правової сім'ї при всій її географічній довжині¹.

Особливості правових норм у романо-германському праві 1. Загальний характер. Вважається, що норма права в універсальній формі встановлює для невизначеної кількості випадків, які правові наслідки настають за тих чи інших фактичних обставин, що описуються абстрактно². Прагнення до створення абстрактних правових норм нарівні з бажанням охопити всі сфери права якісно структурованою нормативною системою є однією з особливостей правового стилю романського та германського права³.

Роль норми права як загального керівництва у вирішенні конкретних справ відповідає романо-германській традиції, згідно з якою право розглядається як модель со-

¹ Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. - С 69.

² Справочник по нормотворческой технике: Пер. с нем. — 2-е

изд., перераб. - М.: БЕК, 2002. - С 9.

³ Цвайгерт К., КетцХ. Вказ. праця. — СІЮ.

ціальної організації. Норма права дозволяє законодавцю в необхідних випадках ефективніше втручатися в ситуації і навіть орієнтувати суспільство на досягнення певних цілей. З цього випливає, що норма права має більше значення за правило, встановлене для застосування суддями в конкретній справі.

Важливою проблемою для романо-германської сім'ї є визначення оптимального ступеня узагальненості норм права, оскільки від її вирішення значною мірою залежить ефективність права. Фахівці зазначають, що норми права не повинні бути занадто загальними, оскільки в цьому разі вони припиняють бути досить надійним керівництвом для практики, проте не повинні бути і надмірно деталізованими, бо вони призначені регулювати саме тип відносин, а не застосовуватися як судове рішення, тільки до конкретної ситуації.

Ступінь узагальненості норми права не є однаковим для всіх галузей романо-германського права. Так, конкретизація норм публічного права повинна бути максимальною. Це необхідно насамперед для того, щоб звести до мінімуму можливе свавілля державних органів при тлумаченні цих норм. А в приватному праві, де немає великої потреби нав'язувати суб'єктам права тверді юридичні рішення, конкретизація норм може бути мінімальною, і тому допускається високий ступінь узагальнення¹.

2. Значна роль юридичної науки у створенні норм права. Юридична наука традиційно займається упорядкуванням і систематизацією рішень, що приймаються у конкретних справах. Вона виявляє з маси конкретних справ чіткі основні принципи, загальні засади, якими в майбутньому можуть керуватися судді та юристи-практики. Завдяки формулюванню правових норм науковцями юридична практика звільняється від невідповідних або зайвих елементів.

¹ Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. - С 71. 82

3. Пріоритет норм, що містяться в законодавстві.

Юристи романо-германської сім'ї сприймають право як розгалужене й величезне зібрання письмових текстів, що мають значення закону. Така увага до закону не є випадковою. Закон являє собою найприйнятнішу форму для втілення норм права як загальних правил поведінки. Річ у тім, що закон має загальний і неперсоніфікований характер: він застосовується щодо всіх, хто відповідає його умовам, з моменту набрання ним чинності та до його скасування¹. Особливе значення в романо-германському праві мають норми, що містяться в конституційних актах і кодексах. Наприклад, завдяки кодексам управі з'являються досить загальні, систематизовані, легкодоступні для пошуку і розуміння правила, на основі яких судді і громадяни, доклавши мінімальних зусиль, можуть визначити, яким чином повинні вирішуватися ті чи інші проблеми².

4. Своєрідність зв'язку з судовою практикою. Ця своєрідність полягає, по-перше, в офіційному запереченні судової нормотворчості. У країнах романо-германської правової сім'ї на відміну від країн загального права суди лише інтерпретують пов'язані з кожним конкретним випадком заздалегідь підготовлені тексти законів. Тому вважається, що судові рішення є наслідком розуміння законів судами³.

По-друге, судова практика суттєво впливає на право за допомогою тлумачення його норм. Н орма права в романо-гер-манській правовій сім'ї не регламентує деталі, оскільки пра-вотворець не може точно передбачити розмаїття конкретних справ, що виникають у практиці і що в майбутньому підпадатимуть під її регулювання. Загальний характер норми права автоматично збільшує роль судді в її тлумаченні, обумовлюючи надання суддям широких дискреційних повноважень при застосуванні норм і відкриваючи простір для

¹ Бержель Ж.-Л. Вказ. праця. — С. 90. ¹ Давид P., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. — С. 70. ³ Жалинский А., Рерихт А. Введение в немецкое право. — М.: Спарк, 2001.- С 23.

творчого розширювального тлумачення. Тому роль судді в сім'ї романо-германського права не обмежується лише «роботою рота, завдяки якому говорить закон»¹.

Отже, для того щоб мати повне уявлення про право в країнах романо-гермаї іської правової сім 'ї, недостатньо знати лише зміст норм права. Право в країнах романо-германської сім'ї складається не тільки з законодавчих норм; воно включає також так звані «вторинні правові норми», що створюються в судовій практиці завдяки тлумаченню суддями законодавчих норм і уточнюють та доповнюють ці норми. Норма, створена законодавцем, — то лише ядро, навколо якого обертаються «вторинні правові норми»².

Суди, усуваючи прогалини в законах, нерідко виступають як «заступники» законодавця. Наприклад);, у річному звіті Федерального верховного суду Німеччини за 1996 рік зазначається, що жоден юрист уже не сумнівається в тому, що в усі часи чинне право є сумішшю законодавчих норм і суддівського права та що право, втілюючись у судових рішеннях, ніколи повністю не збігалося з положеннями законодавства. Обговоренню підлягає лише питання про кордони суддівського права, але не його існування³.

§ 2. Джерела права в романо-германській сім'ї, їх види

У романо-германській правовій сім'ї не мас єдиного уявлення про джерела права і про їхнє співвідношення між собою. Кожна з численних правових систем, які становлять ию сім'ю, має свої специфічні риси, обумовлені історичними і національними традиціями, особливостями правової культури й іншими факторами. Більш того, питання про поняття джерел права є досить складним і дис-

¹ БержельЖ.-Л. Вказ. праця. — С. 145.

² Давид P., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. — С. 72.

³ Зеккер Ф. Ю. Вказ. праця. - С 21.

кусшним навіть усередині кожної національної правової системи Відповідь на нього змінюється час від часу і залежить від галузі права, щодо якої вона надається, гак і від філософських та правових поглядів кожного автора

Поняття «джерело права» належить до групи правових понять, які, на думку О О Рубанова, є метафорами¹ Понягтя-метафора «джерело права» походить з античного Риму Автором цього понятія вважається Тит Лівій, який писав, що Закони XII таблиць є «джерелом усього публічного та приватного права» (sons omm pubhee pnvat juris) Таким чином, конкретна правова форма — Закони XII таблиць — була названа джерелом права Можливо, таке порівняння породжене прикладом римських святих водних джерел, що живлять землю Ти г Лівій запропонував визнати нормативний акт джерелом, що «живить» правовідносини Поступово такий метафоричний підхід трансформувався в юридичне поняття «джерело права»

У романо-іерманському праві термін «джерело права» є багатозначним. Так, наприклад, Ж -Л Бержель позначає цим терміном змістовні (сутнісні) та формальні джерела права На дум ку французького вченого, змістовні (сутнісні) джерела права — це передусім творчі сили права, моральні, філософські, релігійні, політичні, соціальні та ідеологічні принципи, які покладені в основу правових норм і обумовлюють їх зміст У свою чергу формальні джерела права — це способи формування правових норм, тобто прийоми та акти, за допомогою яких правила стають складовою частиною позитивного права і набувають статусу норм права²

Джерела права в цій сім'ї традиційно розглядаються не в одному окремо узятому (історичному, соціологічному, філософському, формально-юридичному) аспекті, а в су-

¹ Рубанов А А Понятие источника права как проявление метафоричности юридического сознания // Судебная практика как источник права - М, 1997 - С 42

² Бержель Ж -Л Вказ праця - С 97-98

купності кількох сторін, що доповнюють одна одну¹. Якби при розгляді, наприклад, джерел німецького права автори обмежилися лише формально-юридичним підходом, згідно з яким визнаються тільки два види джерел права — закони і звичаєве право, то з поля зору зникли б такі неформальні джерела права, як правова історія, правова доктрина, загальні принципи права, судова практика, що протягом багатьох століть суттєво впливають на німецьке право. А це створило б якоюсь мірою перекручену картину сучасної правової системи Німеччини.

Проте, незважаючи на різноманітність підходів до визначення поняття «джерело права», в романо-германській правовій сім'ї традиційно домінує формально-юридичний підхід¹. Так, нідерландські юристи визначають джерела права як форми виразу позитивного права, які мають зі гачення обов'язкових засобів ознайомлені ія з чинним правом³.

Слід звернути увагу на те, що серед джерел права у формально-юридичному значенні провідна роль незмінно належить законові. На думку Р. Давида, законодавство — це першорядне, майже єдине джерело права у країнах ро-мано-германської правової сім'ї. Інші джерела права посідають підлегле та малозначне місце порівняно з класичним джерелом права — законом⁴.

Для всіх правових систем романо-германської сім'ї загальними є такі джерела права:

1) нормативно-правові акти;

2) правові звичаї;

3) міжнародні договори;

4) загальні принципи права;

5) правова доктрина;

6) судова практика (судові прецеденти).

¹ Марченко М.Н. Вказ. праця. — С. 299.

² Там само. - С 298.

³ Правовая система Нидерландов / Отв. ред. В. В. Бойцова! Л. В. Бойцова. - М: Зерцало, 1998. - С. 22.

⁴ Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. - С. 74-75.

Вони можуть бути класифіковані за різними критеріями, а саме:

1. Залежно від формальної обов'язковості джерела права можна класифікувати на формально-обов'язкові (писані) та неформальні (неписані).

До формально-обов'язкових джерел права належать, насамперед, нормативно-правові акти, міжнародні договори та правові звичаї. Вони відіграють визначальну роль у всій системі романо-германського права.

Неформальні джерела (зокрема, правові доктрини, судова практика) в суто юридичному значенні не є обов'язковими, проте суттєво впливають на процес розвитку й удосконалення права.

2. Залежно від юридичної сили, соціального значення і ступеня поширеності вирізняють первинні та вторинні джерела права.

Первинними джерелами в усіх країнах романо-германського права є нормативні акти і звичаї з безсумнівною перевагою перших. Іноді первинними джерелами вважаються також загальні принципи права. Первинні джерела завжди мають обов'язкову юридичну силу, відіграють значну роль у соціальному житті, закріплюють найважливіші норми романо-германського права.

Вторинні джерела можуть мати певну юридичну вагу лише тоді, коли відсутні первинні джерела або ж коли вони є неповними чи неясними. їх використання не є юридично обов'язковим. До вторинних джерел романо-германського права належать судові прецеденти, наукові роботи відомих уче-них-юристів (доктрина) й інші неформальні джерела права¹.

3. Залежно від способу формування всі джерела романо-германського права поділяються на дві групи:

— джерела, що їх формують законодавчі і виконавчі органи держави (нормативно-правові акти);

— джерела, що їх формує суспільство (наприклад, правові звичаї, правові доктрини).

¹ Марченко М. Н. Вказ. праця. — С. 309.

§ 3. Нормативно-правові акти в романо-германській сім'ї

При характеристиці джерел романо-германського права основну увагу завжди приділяють нормативно-правовим актам. Це обумовлюється тим, що в країнах рома-но-германської сім'ї вони є стрижневими, основою всього національного права.

У західній юридичній літературі нормативно-правові акти найчастіше узагальнено називають письмовими актами, формальними (формально-юридичними) актами або ж просто — законами в широкому значенні. Ці акти приймаються не тільки законодавчими органами, але й виконавчо-розпорядницькими, адміністративними органами, а також на референдумі.

Звісно, характер, назва і види цих актів у різних країнах романо-германського права є різними. Проте нормативно-правовим актам, що діють у межах цієї правової сім'ї, все ж таки можна дати загальну характеристику:

1. Нормативно-правові акти, а не будь-яке інше джерело права, найсуттєвіше впливають на розвиток цієї правової сім'ї на сучасному етапі. Починаючи з XIX століття нормативно-правові акти охоплюють у країнах романо-германської сім'ї практично всі аспекти правопорядку, містять переважну більшість норм права. Ця тенденція спирається на традицію писаного права, на принципи демократії, а також на ідею, згідно з якою законодавство є найкращим технічним засобом для встановлення точних та зрозумілих людям юридичних правил¹.

Обсяг регулювання за допомогою нормативно-правових актів у країнах романо-германського права є таким великим, що правники сьогодні вже говорять про проблему девальвації законодавчих норм. Так, станом на кінець 1998 року у ФРН чинне федеральне право містило приблизно 1900 первісних законів (нових законів, що вперше регулюють

¹ Бержель Ж.-Л. Вказ. праця. — СІП.

суспільні відносини певного виду) та 3000 первісних нормативних постанов (актів, що їх видають виконавчі органи влади). Первісні закони містили близько 45 тисяч окремих приписів, нормативні постанови — приблизно 37 тисяч¹.

2. Нормативно-правові акти поєднує насамперед те, що вони:

а) є результатом правотворчої діяльності органів законодавчої і виконавчої влад;

б) містять норми права — розраховані на багаторазове застосування правила загального характеру, які адресуються не одній якійсь людині, а відразу багатьом, поіменно не перерахованим. Отже, нормативно-правові акти встановлюють невичерпні та неперсоніфіковані правила;

в) мають загальнообов'язковий характер, забезпечуються й охороняються державою;

г) існують завжди тільки в письмовій формі.

3. Всім країнам романо-германської правової сім'ї відоме поняття закону, що, безперечно, є найважливішим джерелом серед нормативних актів², та поняття підза- конного акта, який приймається виконавчою владою на виконання закону.

Основу ієрархії джерел права становить класична піраміда — конституція, закон і акт виконавчої влади. Вона є результатом поєднання принципу законності, принципу поділу влади і демократичного принципу: відповідні компетенції виконавчої та законодавчої влади надаються конституцією, яка підкоряє виконавчу владу законодавчій, оскільки законодавча влада представляє народ, який є джерелом влади³.

4. У кожній державі існують пірамідальні системи підзаконних актів, на вершині яких бувають акти, прий-

¹ Справочник по нормотворческой технике. — С. 3.

² Детальніше про особливості закону в сім'ї романо-германського права див. § 4 цього розділу.

³ Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз: Пер. з франц. — К.: Основи, 1996. — С. 234.

няті урядом в особливо урочистій формі, потім звичайні урядові акти, акги міністрів та їх підлеглих, і, крім того, акти місцевої влади.

У країнах, що належать до романо-германської правової сім'ї, сьогодні можна помітити тенденцію підвищення значення підзаконних актів. У цих країнах визнають, що в недостатньо важливих галузях законодавча процедура є занадто обтяжливим джерелом права. Тому правове регулювання питань, що виникають у цих сферах, слід віднести до компетенції органів виконавчої влади. Приміром, у Франції та ФРН підзаконні акти визнаються повноцінним джерелом навіть кримінального права¹.

У багатьох країнах Європи також існує поняття самостійного підзакопиого акта (регламенту) як різновиду подзаконного акта, що прийнятий не на виконання закону. У Франції, наприклад, такими актами є регламентарні акти, які згідно зі ст. 37 Конституції Франції видаються виконавчо-розпорядницькими органами в особі уряду, міністрів, а також уповноважених органів адміністрації різних рівнів з питань, що не входять до сфери законодавства.

Країнам романо-германського права відоме також поняття актів делегованого законодавства. Важливо звернути увагу на те, що деякі з актів делегованого законодавства мають силу закону.

Прикладом цього різновиду підзаконних актів у Франції є ордонанси — акти, прийняті урядом з дозволу парламенту після отримання висновку Державної Ради з питань, що зазвичай належать до галузі законодавства. Згідно зі ст. 38 Конституції Франції ордонанси підлягають затвердженню парламентом, після чого вони набувають сили закону і можуть бути змінені тільки останнім.

В Італії актами делегованого законодавства є так звані законодавчі декрети, що видаються урядом згідно зі

¹ Малиновский А. А. Сравнительное правоведение в сфере уголовного права. — М.: Междунар. отношения, 2002. — С. 24.

ст. 76 Конституції в порядку здійснення законодавчої функції, делегованої йому парламентом, який визначає принципи та керівні критерії такою делегування. Ці акти приймаються на обмежений час і стосуються певного кола питань. Уразі особливої необхідності й терміновості ст. 77 Конституції Італії уповноважує уряд приймати на свою відповідальність тимчасові розпорядження, які мають силу закону. Того ж дня ці акти повні іні бути подані до парламенту для їх затвердження. Якщо розпорядженіія протягом 60 днів після їх опублікування не отримали законодавчого затвердження, вони втрачають чинність з моменту видання.

Схожа ситуація складається і в Іспанії. Так, згідно зі ст. 82 Конституції Генеральні кортеси (нижня палата Парламенту) можуть делегувати урядові повноваження видавати в конкретній галузі і на певний строк законодавчі декрети — нормативні акти, що мають силу закону. У надзвичайних і термінових випадках уряд може видати декрети-закони — тимчасові законодавчі акти, що повинні негайно передаватися Конгресу на обговорення та голосування. Відповідно до ст. 86 Конституції Конгрес повинен протягом 30 днів затвердити або скасувати декрет-закон.