Закон як джерело права в англо-американській сім'ї

Закони — це важливе основне джерело норм сучасного англо-американського права.. У вузькому (суто юридичному) значенні законом є формальний, оформлений у письмовому вигляді акт, який виходить від вищого законодавчого органу влади (в Англії, Канаді та Австралії — це Парламент, у США на федеральному рівні — це Конгрес, на рівні окремих штатів — легіслатури). До законів у широкому значенні належать всі ті акти, що створюються законодавчою та виконавчою владами і протиставляються актам судової влади.

Розглянемо закони у вузькому значенні на прикладі Англії, де вони набули форми статутів. Статути прийма-

¹ Романов А. К. Вказ. праця. - С 170-173.

² Богдановская И. Ю. Вказ. праця. — С. 36.

ються Парламентом — вищим законодавчим органом Сполученого Королівства — і повинні бути схвалені королем (королевою).

Відомий англійський юрист Е. Дженкс зазначає, що на відміну від судового рішення статут є формальною постановою щодо будь-якого правила поведінки, яка в майбутньому підлягає дотриманню тими особами, до яких воно звернене. Закон (за винятком дуже рідких випадків надання йому зворотної сили) не намагається, на відміну від судового рішення, вирішити спір, який уже виник, чи накласти покарання за вже здійснений вчинок'.

Для розуміння особливості законів в Англії дуже важливе значення має принцип верховенства статутів, який ґрунтується на принципі правового суверенітету Парламенту (або верховенства Парламенту). Цей принцип полягає в тому, що вся законодавча влада зосереджена в Парламенті і що тільки він може приймати та скасовувати статути, зупиняти їх дію; Парламент має право видавати та скасовувати будь-які закони з будь-якого питання (наприклад, Парламент може визнати неповнолітнього повнолітнім, звинуватити людину у зраді після її смерті); немає жодної особи чи установи, за якими англійський закон визнавав би право порушувати або не виконувати законодавчі акти Парламенту². Цей принцип, який було визнано ще в XVI столітті, покликаний затвердити перевагу волі обраних народом представників над волею призначених суддів. Проте, характеризуючи свободу дій Парламенту, слід взяти до уваги, що сьогодні її деякою мірою обмежують правові документи Європейського Союзу.

Верховенство статутного законодавства може бути підтверджено такими положеннями права:

1) жодний орган, у тому числі суд, не має права брати під сумнів законність прийнятих Парламентом актів.

¹ Дженкс Э. Вказ. праця. — С. 42.

² Богдановская И. Ю. Закон в английском праве. — М.: Наука, 1987. - С 66.

У справі Чені проти Кон (Cheney v. Conn) 1968 року позивач заперечував проти податку, що він його повинен був сплатити відповідно до Закону про фінанси 1964 року. У судовому рішенні було, зокрема, зазначено: «Не справа суду заявляти про незаконність прийнятих Парламентом положень, що мають верховенство в цій державі». Отже, в Англії не існує системи судового контролю за законодавчим процесом і законами;

2) лише прийнятий Парламентом статут може прямо скасовувати статут, прийнятий ним раніше, або це може припускатися. До того моменту статути вважаються вічними і підлягають застосуванню суддями до їх формального скасування чи закінчення встановленого в них строку дії. Як зауважують англійські юристи, інший спосіб дії свідчив би про те, що суд бере під сумнів авторитет законодавчої влади, яка ухвалила ці статути, чого суд у жодному випадку не має права робити;

3) закон може змінювати або скасовувати положення чинного загального права (тобто судові прецеденти)¹.

Однак положення про необмежену свободу розсуду англійського Парламенту при прийнятті статутів має переважно теоретичний характер. На практиці статути здебільшого приймаються для внесення необхідних змін і доповнень до чинного права. Зокрема, статутне законодавство призначене для скасування чинного законодавства, для доповнення встановлених положень загального права або права справедливості, для перегляду наслідків рішень судів, а також для запровадження нових положень з питань, що раніше не підлягали правовому регулюванню.

У сучасному англійському праві можна помітити тенденцію до посилення ролі статутів, яка полягає у збільшенні їх питомої ваги в системі джерел права та в розширенні сфери відносин, що регулюються ними. Наприклад, англійські закони, прийняті після 1948 року, мають обсяг

¹ Романов А. К. Вказ. праця. — С. 133—134. 152

у чотири рази більший, ніж закони, прийняті до того часу¹.

Проте ця тенденція не порушує історично існуючих зв'язків статутів з іншими джерелами права, перш за все прецедентом. І сьогодні не викликає сумнівів теза, що принципи англійського права встановлюються саме суддівським правом, а статут лише деталізує їх. Статут запозичує категоріальний апарат, розроблений прецедентним правом. Для статуту дуже важливим є його тлумачення в судах, оскільки судді привласнили право інтерпретувати статути, посилаючись на те, що вони краще за інших можуть пояснити їх зміст. В Англії традиційно вважається, що прийнятий закон починає «жити», стає правовою забороною чи зобов'язанням тільки після того, як він буде застосований суддею. Такий взаємозв'язок і взаємодія статуту і прецеденту в регулюванні суспільних відносин виключає можливість виділення серед них «головного» чи «другорядного», «основного» та «не основного» джерела права².

У найзагальнішому вигляді акти, прийняті Парламентом, поділяються на дві основні групи: публічні і приватні. Деякі акти містять положення змішаного характеру — публічного і приватного, тому вони є «гібридними». Публічні статути встановлюють загальні правила поведінки, що поширюються на невизначене коло осіб, і діють на всій території країни або її істотній частині. Приватні акти спрямовані на встановлення винятків з чинного права для окремих осіб та територій. Вони встановлюють особливі повноваження або привілеї для певної особи чи групи осіб. Історія приватних статутів бере свій початок від тих часів, коли Парламент активно функціонував як судова інстанція.

Крім того, такий цікавий поділ актів пояснюється тим, що у правовій системі Англії будь-яке законодавчо

¹ Богдановская И. Ю. Прецедентное право. — С. 97.

² Марченко М. Н. Вказ. праця. — С. 419.

встановлене правило поведінки, незалежно від того, має воно загальний чи індивідуальний характер, вважається правовою нормою. Тому в англійському праві відсутній поділ на нормативні та індивідуальні акти¹. Слід зазначити, що у другій половині XX століття кількість приватних актів значно зменшилася порівняно з XIX — першою половиною XX століття².

За змістом статути, прийняті Парламентом, поділяються на п'ять видів:

1) акти реформи права. Механізм підготовки правових реформ в Англії відрізнявся значною невизначеністю аж до 1965 року, відколи в країні почала працювати Правова комісія, що була утворена на підставі Закону про правові комісії (1965). До її завдань входить вивчення та перегляд права з метою його системного розвитку та реформи, виключення аномалій, скасування застарілих і непотрібних норм, спрощення та модернізації права. Правова комісія готує звіти, рекомендації та законопроекти, що втілюються в життя парламентськими актами;

2) консолідовані акти, за допомогою яких Парламент об'єднує в єдиному законі положення прийнятих раніше законодавчих актів з одного питання. Прикладом консолідації є прийняття Закону про профспілки та трудові відносини 1992 року, який об'єднав понад десяти законів, що повністю або частково регулювали діяльність профспілок. Ці акти підлягають більш суворому контролю при їх прийнятті у Парламенті;

3) кодифіковані акти. У цих законах робиться спроба об'єднати всі норми права, що стосуються одного питання чи інституту. На відміну від консолідації, в Англії кодифікації підлягає не тільки статутне, але й прецедентне право (у цьому разі в одному законі об'єднуються норми статутного і загального права, а також положення права

¹ Богдановская И. Ю. Закон в английском праве. — С. 70.

² Марченко М. Н. Вказ. праця. — С. 412.

справедливості). До кодифікованих актів належить, наприклад, Закон про кримінальну відповідальність за замах на вчинення злочину 1981 року;

4) акти про стягнення доходів — фінансові акти, що приймаються Парламентом щорічно і на підставі яких вносяться зміни до бюджету;

5) поточне законодавство. Ці закони приймаються для вирішення поточних питань життя країни. До поточного законодавства належить, наприклад, Акт про орендну плату 1974 року¹.

Основна маса законопроектів ініціюється Короною. В окремих випадках ініціаторами прийняття закону можуть виступати члени Парламенту. Перед направленням до Парламенту остаточного варіанта законопроекту останній узгоджується з тим департаментом уряду, до компетенції якого він входить.

Законопроект проходить кілька обов'язкових стадій: 1) внесення законопроекту; 2) перше читання; 3) друге читання; 4) робота в комітетах; 5) звіт про роботу над законопроектом; 6) третє читання; 7) обговорення виправлень; 8) одержання згоди Корони.

Законопроект стає статутом після його затвердження Парламентом і одержання згоди Корони. Якщо в статуті не вказується інша дата, він набуває чинності в той же день, коли його підписує король (королева). Звичайною стала практика, коли в тексті статуту вказується, що він набуває чинності «у призначений день». Визначення цієї дати входить до обов'язків міністра уряду, або це оформляється наказом Таємної Ради.

Статут припиняє свою дію в разі, якщо він був замінений іншим статутом; якщо в тексті статуту був визначений період, на який він зберігає свою силу; якщо була визначена мета прийняття статуту і вона досягнута. Давність прийняття статуту не може бути підставою для припинення його дії.

Романов А. К. Вказ. праця. - С. 129-130.

§ 4. Делеговане законодавство в англо-американській правовій сім'ї

З'явившись уперше в XVII столітті, делеговане законодавство вже наприкінці XIX — на початку XX століття практично охопило більшість сфер суспільного життя і стало одним з найпоширеніших джерел права.

Делеговане законодавство — це підзаконні відомчі нормативні акти, прийняті відповідно до встановленого порядку й у межах повноважень, делегованих законодавцем певним органам.

В Англії на відміну від країн романо-германського права виконавчі органи від самого початку були позбавлені повноважень приймати акти «на виконання закону». Для того щоб прийняти такий акт, вони повинні бути спеціально наділені відповідними повноваженнями¹. Правомірність передачі повноважень Парламенту з прийняття законодавчих актів іншим органам не викликає сумнівів. Вона обґрунтовується доктриною верховенства Парламенту. Останній може або сам прийняти будь-який акт, або доручити зробити це будь-якому органу. Як правило, такими повноваженнями наділяються посадові особи уряду й органів держави, зокрема міністри. ^!

Делегування повноважень урядові в сучасних умовах відбувається двома основними шляхами:

1) шляхом прийняття спеціального закону, який уповноважує уряд видавати ті чи інші акти в порядку делегованого законодавства;

2) шляхом видання таких законів, що складені в най- загальніших виразах («скелетне законодавство») і a priori вимагають для їх застосування прийняття відповідних урядових актів (наприклад, таким є право соціального забезпечення)².

¹ СаидовА. X. Вказ. праця. - С 247.

² Марченко М. Н. Вказ. правд. - С 425-426.

Акти, пр ийняті в порядку делегованого законодавства, поділяються на накази в Раді, постанови й інструкції, а також підзаконні нормативні акти.

1. Накази в Раді мають вищу силу серед актів делегованого законодавства. Багато законів Парламенту вводяться в дію за допомогою прийняття таких актів. Теоретично наказ у Раді — це припис, що приймається Таємною Радою (Privy Council), до складу якої входить монарх і таємні радники. На практиці ж це робить уряд від імені королеви, а Таємна Рада його тільки санкціонує.

2. Інструкції, накази та правила приймають міністри або відповідні департаменти уряду, якщо цими досить широкими повноваженнями їх наділив статут. Чіткої різниці між if іструкціями, наказами і правилами практично немає, проте нині делеговане законодавство має переважно форму інструкцій. Наприклад, ст. 75 Закону про захист зайнятості 1978 року встановлює максимальний поріг компенсації за несправедливе звільнення і передбачає, що державний секретар може підвищити цей поріг, видавиш відповідний наказ (через акт делегованого законодавства)¹. Ці акти називаються статутними документами і є найпоширенішою формою делегованого законодавства (кожного року їх видається понад дві тисячі)².

3. Підзаконні нормативні акти приймаються на місцевому рівні управління та приватними установами і корпораціями, їхня дія поширюється тільки на певну територію. Нерідко акти місцевих органів потребують підтвердження з боку відповідних центральних міністерств та відомств.

Іноді акти, повноваження на прийняття яких передане Парламентом приватним установам та корпораціям, називаються автономним законодавством. Автономне законодавство притаманне автономним установам — під-

¹ Оуенз К. Право: Посібник для студентів бізнес-спеціальностей: Пер. з англ. - К.: Т-во «Знання», 2002. - С 136.

² Марченко М. Н. Вказ. праця. — С. 427.

приємствам транспорту, газовим управлінням, Англіканській церкві, Загальній медичній Раді, Юридичному товариству, профспілкам тощо, — які мають можливості контролювати свою власну структуру і видавати закони для своїх членів. Як зауважують англійські юристи, парламентські повноваження передаються цим організаціям з метою встановлення добрих правил та мудрого правління.

Акти делегованого законодавства (це стосується актів уряду та міністрів) фактично мають ту ж юридичну силу, що і закони Парламенту, відповідно до яких і на виконання яких вони приймаються. Це положення можна простежити в законодавстві. Закон про тлумачення 1978 року встановив, що статутний акт повинен розглядатись як продовження акта, на підставі якого він прийнятий; він повинен тлумачитися у світлі цього акта; терміни, які використовуються в акті делегованого законодавства, мають те саме значення, що й у статуті. Статут і статутний акт читаються як один закон: акт діє до того часу, доки діє статут. Скасування статуту призводить до втрати чинності всіх пов'язаних з ним актів¹.

Переваги делегованого законодавства полягають у тому, що його практика дозволяє Парламенту заощаджувати час для вирішення більш масштабних і дискусійних політичних питань. Крім того, завдяки делегованому законодавству міністерства можуть оперативніше реагувати на ситуації, що вимагають невідкладного втручання. Делеговане законодавство забезпечує також більшу гнучкість: прийняті в межах делегованого законодавства правила й інструкції час від часу можуть доповнюватися або змінюватися без прийняття відповідного акта Парламентом.

Разом з тим делеговане законодавство має недоліки. Головним з них є те, що воно виводить частину законотворчого процесу за межі прямого контролю демократично обраних представників народу і передає її в руки чиновників уряду.

¹ Богдановская И. Ю. Закон в английском праве. — С. 130. 158

Контроль делегованого законодавства здійснюється в парламентській, судовій та адміністративній формах.

Парламентський контроль може здійснюватися у формі попереднього та наступного контролю. Так, деякі документи повинні подаватися у спеціальні комітети Парламенту у вигляді проекту, а деякі —- вже на стадії, коли вони набули законної сили. Парламент може прийняти рішення про скасування такого акта. Інші статутні документи повинні бути затверджені однією з палат Парламенту або знайти підтримку обох палат протягом 40 днів (якщо цього не відбувається, акт втрачає чинність).

Крім того, існує Об'єднаний комітет Палати громад і Палати лордів. До його функцій належить розгляд статутних документів і визначення того, які з них і на яких підставах повинні бути подані Парламенту. Наприклад, це може бути не достатньо зрозуміла редакція тексту статутного документа, запровадження непередбаченого податку тощо.

Судовий контроль, на відміну від парламентського, не має постійного характеру. Суд здійснює його тільки тоді, коли під час судового розгляду зустрічається з делегованим актом. Якщо буде встановлено, що міністр, департамент уряду або орган місцевого самоврядування своїм рішенням або прийнятим актом перевищують належні їм делеговані повноваження, суд має право визнати цей акт таким, що виданий з перевищенням їхніх повноважень (ultra vires) і не має юридичної сили. Крім того, суд може, не вимагаючи скасування акта, просто його ігнорувати і відмовлятися застосовувати у справах, що розглядаються. З часом таке правило стає мертвою літерою.

Адміністративний контроль за актами делегованого законодавства здійснюється адміністративними органами (передусім міністерствами і центральними відомствами щодо актів органів місцевого управління).

§ 5. Звичай в англо-американській правовій сім'ї

Термін «звичай» в Англії використовується в кількох значеннях.

По-перше, звичай розглядається як історичне джерело права. У літературі традиційно підкреслюється велике історичне значення звичаю для формування сучасного права Англії: до виникнення загального права Англії саме численні місцеві звичаї і становили право. Звичаєве право дуже різнилося залежно від місцевості, в якій діяли його норми; воно не було писаним, тому могло застосовуватися лише місцевими судами, тобто тими, хто безпосередньо був знайомий з існуванням певного звичаю. Зі створенням королівського суду на території всієї Англії поширюється єдине загальне право, а значення звичаєвого права як самостійного джерела стрімко зменшується. Проте виникнення багатьох принципів англійського загального права, що є чинними і сьогодні, пояснюється саме середньовічними звичаями.

По-друге, термін «звичай» використовується для позначення традиційного торговельного та ділового звичаю. Раніше звичаї, прийняті серед купців та торговців, відігравали вирішальну роль у розвитку торговельного права. Втім, у сучасних умовах залишилось мало можливостей для звичаїв вносити зміни до торговельного права. В Англії останній такий випадок датується 1898 роком, коли облігації на пред'явника були визнані повноцінними обіговими документами саме на підставі торговельного звичаю. Сьогодні торговельний звичай впливає на право головним чином через комерційні контракти: вважається, що умови таких контрактів є встановленням торговельного звичаю або що цей контракт був укладений на умовах вже існуючої практики в цій сфері бізнесу¹.

По-третє, термін «звичай» використовується в конституційному праві і має велике значення для Англії, де не існує писаної Конституції. Так, практика автоматично-

¹ ЛлойдД. Вказ. праця. - С 283-284. 160

го підписання монархом будь-якого біллю, що одержав підтримку Парламенту, або відставка прем'єр-міністра після того, як Палата громад відмовила йому в довірі, є важливими нормами конституції, недотримання яких вважається справою неможливою. Проте жодне з цих правил, строго кажучи, не є правовою нормою. їх можна розглядати тільки в політичному та моральному аспектах, проте не у правовому¹.

По-четверте, під терміном «звичай» англійські юристи розуміють місцевий звичай, тобто звичай, який застосовується тільки в певній місцевості. Саме в цьому значенні звичай і є особливим обов'язковим джерелом права, який знаходиться поряд з судовим прецедентом та законодавством.

У сучасному праві правовий звичай відіграє досить обмежену роль. Однак у деяких галузях сучасного англійського права йому надається самостійне значення. Наприклад, правовий звичай можна знайте серед норм, які регламентують окремі суб'єктивні права щодо використання земельної власності. Тут діють, зокрема, правові звичаї вільного проходу до церкви, права займатися спортом чи проводити вільний час на зеленій галявині, яка належить селу, що розглядаються як джерело норм загального права, визнане судами й у наші дні. Прикладом використання звичаю є справа Мерсер проти Денна (Merser v. Denne) 1905 року, в якій рибалкам було дозволено використовувати земельну ділянку на узбережжі для сушіння своїх те-нетів на підставі старовинного звичаю використання цієї ділянки багатьма поколіннями рибалок².

Однак навіть тоді, коли звичай розглядається як самостійне джерело англійського права, його вважають джерелом, підпорядкованим прецеденту. Так, адвокат дає

¹ ЛлойдД. Вказ. праця. - С 282-283.

² Уолкер Р. Английская судебная система: Пер. с англ. — М.: Юрид. лит., 1980. - С. 84.

консультації своєму клієнтові щодо чинності звичаю тільки виходячи з умов, встановлених прецедентами¹.

Звичай як джерело права припускає наявність у нього кількох ознак, якими він відрізняється від будь-яких звичаїв і традиційних форм нормативних приписів. Такими ознаками, класифікацію яких склав Блекстоун, є існування звичаю з незапам'ятних часів, безперервність дії, розумність, визначеність, обов'язкова сила, використання з загальної миролюбної згоди, узгодженість².

Існування звичаю з незапам'ятних часів свідчить про існування його з того часу, про який людська пам'ять нічого не зберегла. Щоб довести в суді, що даний звичай може розглядатися як джерело права, необхідно підтвердити його існування до 1189 року. Це був перший рік правління Річарда І (Річарда Левове Серце). Саме ця дата визначена як кінець «незапам'ятних часів» положеннями Першого вестмінстерського статуту 1275 року. У більшості ж випадків досить просто обмежитися презумпцією давності звичаю. До суду викликається один з найстаріших мешканців цієї місцевості, який підтверджує факт існування цього звичаю. Природно, таке твердження буде відкинуте судом, якщо знайдуться свідчення про виникнення даного звичаю після 1189 року.

Безперервність дії звичаю. Для того щоб мати правову силу, звичай повинен зберігати свою дію без будь-яких перерв із «незапам'ятних часів» і застосовуватись мирно, відкрито й правильно. Однак саме по собі незастосуван-ня звичаю не означає, що він припинив існувати.

Розумність звичаю. Ця вимога припускає, що звичай не буде підтриманий, якщо він суперечить статутному та загальному праву, принципам, що становлять фундамент правової системи, конфліктує з іншими звичаями, виник у зв'язку з довільним рішенням і випадковими обстави-

¹ Кросе Р. Вказ. праця. — С 165.

² Уолкер Р. Вказ. праця. - С 84-87.

нами (наприклад, як милість монарха), а не з правами, що визнавалися в давні часи. Так, Палата лордів відмовилась застосувати звичай, що надавав господарю маєтку можливість вчиняти вибухи на землі свого орендаря, не сплачуючи за шкоду, заподіяну будівлям останнього. Розумність звичаю повинна оцінюватися відповідно до критеріїв того часу, коли він виник, і часто справа передається на розсуд присяжних, що беруть у ній участь.

На думку Д. Ллойда, вимога існування звичаю з незапам'ятних часів має на меті звести до мінімуму кількість чинних місцевих звичаїв, а завдання вимоги розумності — забезпечити судам значну ступінь контролю за прийняттям рішень щодо того, яким звичаям надавати юридичної сили, а яким — ні¹.

Визначеність звичаю. Головна вимога, що висувається до визначеності, полягає в тому, що звичай повинен містити конкретне, чітке правило поведінки. Наприклад, не буде вважатись визначеним звичай, згідно з яким земельні орендарі можуть виносити торфу стільки, скільки їм може знадобитися². Інші вимога до цієї ознаки передбачають визначеність природи звичаю, кола осіб, щодо ^:яких повинен діяти звичай місцевості, в межах якої він діє.

Обов'язковість звичаю. Якщо звичай не містить обов'язкових для виконання положень, він не може бути підтриманий судом. Вважається, що такий звичай не визнається правовим, оскільки не відповідає принципу верховенства права.

Використання з загальної миролюбної згоди. Звичай може існувати тільки з загальної згоди. Він не повинен виконуватись ані силою, ані таємно, ані за дозволом, який може бути скасовано.

Узгодженість. Звичаї повинні бути узгодженими один з одним у межах певної місцевості.

¹ ЛлойдД. Вказ. праця. - С 281-282.

² Загайнова С. К. Вказ. праця. — С. 49.

§ 6. Інші джерела англо-америкаисысого права

1. Правова доктрина. Доктрина звичайно розглядається як вчення, як наукова і філософська теорія, як система ідей і поглядів, зрештою, як керівний теоретичний або політичний принцип.

Роль правової доктрини як джерела права традиційно недооцінювалася у країнах загального права, і особливо в Англії. Це пояснюється тим, що в цих країнах право споконвічно створювалося суддями-практиками, а науковій доктрині надавалося значно менше уваги, ніж у країнах романо-германського права.

Проте правова доктрина все ж таки має певний вплив як на правотворчий, так і на правозастосовний процеси. Так, на ранніх етапах значну роль у розвитку загального права відіграли загальновизнані праці відомих для свого часу юристів і суддів. На думку Р. Волкера, приблизно дванадцять англійських авторів можуть претендувати на те, щоб їх роботи були визнані джерелом права. Серед них роботи Іленвіла, Бректона, Літтлтона, Кока, Хейла, Хаукі-нса, Фостера, Іста, Фітцгерберта, Блекстоуна¹. Саме їхні роботи були кваліфіковані як авторитетні книги (books of authority), і протягом кількох століть їх широко використовували в судовій практиці.

На сучасному етапі розвитку правової системи Англії та інших країн загального права погляди видатних юристів, як і раніше, зберігають своє неабияке значення. Однак, починаючи з кінця XIX — початку XX століття, все більшу роль у правових системах цих країн як джерело права починають відігравати цілісні систематизовані доктрини, що склалися внаслідок багаторічної академічної і практичної діяльності теоретиків права. Так, для усіх без винятку країн загального права характерною є доктрина (принцип) обов'язковості дотримання прецеденту — stare decisis. В Англії, Канаді й Австралії, наприклад, діє докт-

¹ Уолкер Р. Вказ. праця. - С 192-196. 164

рина верховенства парламенту. Для США притаманні численні судові доктрини на кшталт доктрини «політичного питання», яка забороняє федеральним судам приймати до свого розгляду справи політичного характеру, оскільки всі такі справи містять «політичний конфлікт», що повинен вирішуватися не в судовому порядку, а за допомогою політичних засобів¹.

2. Розум. Казуїстичний характер англо-американ- ського права породжує багато прогалин, і розум визнається додатковим, допоміжним джерелом права, покликаним подолати ці прогалини.

Розум передбачає розумне вирішення спору, коли з цього питання не має ні прецеденту, ні законодавчої норми, ні обов'язкового звичаю. Винесення судового рішення на основі розуму — це насамперед пошуки рішення, яке найбільше відповідає нормам чинного права, а тому найбільш задовільно забезпечує порядок у сполученні зі справедливістю, що і становить основу права. Проте не можна стверджувати, що пошук рішення на основі розуму є нічим не обумовленим, довільним процесом. У ході такого пошуку необхідно насамперед керуватися загальними засадами права, в чому відіграють певну роль доктрини, побічні висловлювання суддів про право (obiter dictum), судові рішення, що не є прецедентами².

При висвітленні місця і ролі розуму в системі інших джерел права необхідно розрізняти два аспекти цього питання — формально-юридичний і фактичний. У формально-юридичному плані розум відіграє допоміжну роль, у практичному ж — він має першорядне значення. Особливо це стосується загального права, яке не без підстав називається «правом розуму»³.

3. Канонічне право (право Римської католицької церкви). Канонічне право посідає гідне місце серед історичних

¹ Марченко М. Н. Вказ. праця. — С. 443.

² Давид P., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. - С. 264-265.

³ Марченко М. Н. Вказ. праця. — С. 445.

джерел сучасного англо-американського права. Це пояснюється тим, що в інститутах, поняттях і цінностях англо-американського права історично знайшли своє закріплення релігійні погляди та уявлення.

У літературі виокремлюються два напрямки найпомітнішого впливу канонічного права на розвиток англо-американського права:

1) вплив на розвиток загального права і права справедливості. Останні запозичували певні концепції, що існували в межах канонічного права. Наприклад, завдяки канонічному праву в загальному праві з'явилось покарання у вигляді позбавлення волі. Слід також пам'ятати про те, що своїм моральним змістом норми права справедливості зобов'язані канонічному праву;

2) вплив на практику церковних судів. На території Англії церковні суди діяли незалежно від королівських судів загального права і розглядали в основному справи про порушення моральності, подружніх обов'язків, справи про наклеп.

4. Римське право. Як зазначалось вище, вплив римського права на англійське право протягом усієї історії його розвитку був дуже незначним і не зачепив його основ.

Втім, деякі загальні положення римського права все ж таки використовувались у англійській судовій практиці. Наприклад, згідно з максимами римського права не можна подавати позов на підставі угоди, яку укладено з аморальною метою. Цей принцип римського права був відтворений у англійському праві.

Найбільшою мірою вплив римського права позначився на діяльності церковних судів і спадковому праві. Пояснюється це традиційно великою роллю церкви у вирішенні питань про визнання законності заповіту і перехід власності від померлих до інших осіб.

Розділ 7

Правова система США

§ 1. Формування правової системи США

В історії формування правової системи США можна виокремити три етапи.

Перший — це етап колоніального права (1607—1776).

Другий етап, упродовж якого відбувається становлення правової системи США як самостійної, розпочався після здобуття незалежності і продовжувався до 1860 року. < 3 другої половини XIX століття і дотепер триває третій етап, на якому американська правова система набула сучасного вигляду.

На першому етапі відбувається становлення в американських колоніях Англії прецедентного права. Починаючи з 1607 року — дати створення першої колонії (Вірд-жинія) — постає питання про право, яким повинні керуватися мешканці колоній. Відповідь на нього було надано у справі Кальвіна, що розглядалася в Англії у 1608 році. Англійський суд, вирішуючи цю справу, сформулював два важливі положення:

1) в усіх колоніях, що засновані шляхом окупації (тобто прямого захоплення), в повному обсязі діє англійське загальне право з урахуванням специфічних особливостей цієї колонії. Це застереження є дуже суттєвим, оскільки воно стало основою, на якій у майбутньому розвинулися характерні риси американського права, що відрізняють його від англійського;

2) якщо колонія була заснована не шляхом окупації, а шляхом добровільної уступки території, то раніше діюче право залишається чинним (це правило стосується, наприклад, випадку зі штатом Луїзіана, який був переданий США Наполеоном у 1803 році)¹.

Отже, на першому етапі англійське право вважалося єдиним діючим правом. Звичаї і традиції місцевого населення (індіанців) витіснялися, ігнорувалися як щось нецивілі-зоване і вороже. І все ж необхідно констатувати, що англійське право зазнало в колоніях певних змін. Це було обумовлено тим, що соціально-економічні умови і порядки в колоніях істотно відрізнялися від ситуації в метрополії. У.зв'яз-ку з цим своєрідність американського варіанта англійського загального права стає помітною ще за колоніальних часів.

Особливості американського права в колоніальний період

1. Більш спрощений характер американського права

порівняно з англійським. Це було обумовлено тим, що англійське право XVII століття, сформоване протягом багатьох століть, було дуже складним, багато в чому ірраціональним. Тому поселенці, навіть коли б і мали бажання, все одно не були б здатними продублювати що систему в повному обсязі². На підтвердження цього слід нагадати, що серед перших американських переселенців було небагато фахових юристів.

2. Більш спрощена і швидка судова процедура в колоніях. Як дотепно зауважують американські юристи, складні тонкощі англійської правової практики є настільки ж неприйнятними для американських судів, як предмети не- пишного вбрання вдови для квітучої дев'ятнадцятирічної дівчини³. Саме судочинство здійснювалось особами, які

¹ Ансель М. Вказ. праця. — С. 61.

² ФридмэнЛ. Введение в американское право: Пер. с англ. — М.: Издательская группа «Прогресе» «Универс», 1993. — С. 37.

³ Лафитский В. И. Основы конституционного строя США. — М.: Норма, 1998.- С. 31.

здебільшого не були освіченими правниками. Так, наприклад, у період між 1692 та 1776 роками серед дев'яти верховних суддів Массачусетса лише три мали спеціальну юридичну освіту. Слід взяти до уваги також ту обставину, що переселенці не мали достатньо грошей, щоб вести довгі та виснажливі судові процеси.

Простою виглядала і система американських судів. Колонії були неспроможними утримувати таку кількість королівських, місцевих та спеціалізованих судів, які існували в Англії в XVII столітті.

3. Створення норм, обумовлених потребами життя нової країни. Наприклад, у колоніях з'явилися спеціальні норми, які регламентували стосунки переселенців з індіанцями. Так, заборонялися продаж, а також дарування будь- якому індіанцю зброї, пороху, куль, свинцю або будь-якої військової зброї чи оснащення. Природно, що в Англії необхідність у існуванні такої норми була відсутня.

4. Внесення змін до змісту деяких норм англійського права, виходячи зі специфіки життя американських колоній. Норми американського права від самого початку відрізняються стрімкою адаптацією до специфічних умов життя на американському континенті, так не схожому на Англію. Наприклад, у колоніях земельне право суттєво відрізнялося від англійського земельного права, що пояснюється зовсім іншою ситуацією з земельними ресурсами на території США (так, у більшості північних колоній був скасований королівський закон Англії про першородство, згідно з яким землі переходили у спадщину до старшого сина).

5. Більша сприйнятливість до оновлення та розвитку: американське право постійно запозичувало різні правові норми і звичаї не тільки з правової системи Англії, але і Франції, Іспанії, Німеччини, Голландії й інших європейських держав.

6. Включення до американського права норм, оформлених під впливом релігійних поглядів поселенців. Так, пуританізм у штаті Массачусетс