Предмет римського приватного права

Тема 1. ПОНЯТТЯ

ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

План

1. Предмет римського приватного права.

2. Рецепція римського права.

3. Значення римського приватного права для сучасного правника.

4. Поняття та види джерел права.

5. Звичаєве право і закон.

6. Едикти магістратів.

7. Діяльність юристів.

Мета та завдання розділу: надати уявлення студентам про римське приватне право, його історичну роль у становленні цивільного права ряду європейських держав, у тому числі в нашій країні, сконцентрувати увагу студентів на значенні римського приват­ного права для сучасного правника.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Ця тема є оглядовою і охоплює не тільки інформацію власне про рим­ське право як систему стародавніх норм і навчальний курс, а й передба­чає з'ясування виключності римського права як результату інтенсивного розвитку суспільства, його культури, ринкових відносин.

РЕЦЕПЦІЯ РИМСЬКОГО ПРАВА

Рецепція права — запозичення чужоземного права, яке є більш розвинутим, ніж право країни, що позичає. Римське право виявило найбільшу життєздатність серед усіх світових кодексів. Після падіння Римської імперії римське приватне право ще продовжувало існувати і навіть розвиватися у Візантії.

Римське право заклало основу законодавства середньовічних єв­ропейських монархій і країн пізнішої доби. Широко відбувалася рецеп­ція римського права у Західній Європі у ХІІ-ХУІ століттях, оскільки розвиваються ремесла і торгівля, що відроджує інтерес до римського права. Видатну роль у відродженні і популяризації класичного римсь­кого права відіграв Болонський університет. Починаючи з XI ст., у цьому навчальному закладі практикуються т.зв. глоси - публічні за­читування і тлумачення {глосарій - з грецької словник з перекладом і поясненням незрозумілих слів) джерел. У XII ст. на зміну глосаторам прийшли т.зв. коментатори, які більшу увагу приділяли тлумаченню глоса, ніж безпосередньо джерелам. Рецепції римського права знач­ною мірою сприяв його абстрактний характер. Рецепція римського права дозволяла здійснювати реформу феодальних правових систем шляхом запозичень, котрі негайно проходили перевірку практикою.

Римське приватне право було рецепійовано у Цивільний кодекс Наполеона 1804 р., в російські цивільні Укладення 1903 та 1905 рр. та в інші кодифікації нового і новітнього часу. Римське приватне пра­во мало величезний вплив на становлення сучасних правових систем

держав Європи, Північної та Південної Америки. Рецепція римського права привела до того, що в одних з цих країн римське приватне пра­во стало чинним, а в інших здійснило значний вплив на зміст націо­нального цивільного права.

ЗНАЧЕННЯ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА ДЛЯ СУЧАСНОГО ПРАВНИКА

У зв'язку із запровадженням ринкових відносин у нашій країні здійснюється рецепція римського приватного права у наше цивільне законодавство з метою удосконалення сучасного українського цивіль­ного законодавства перехідної епохи (від тоталітарного соціалізму до ринкової економіки). Вивчення іноземного законодавства неможливе без знання римського приватного права, його рецепції. Те само стосу­ється і міжнародного права. Володіння юридичною термінологією (необхідне не тільки для науковця, але й для юриста-практика) немо­жливе без засвоєння історії її виникнення. Чіткість юридичних визна­чень і формулювань, досконала юридична техніка давніх римських юристів та здійснених ними кодифікацій (особливо це стосується вчення про позови) мають неоцінене значення для становлення юрис­та та підвищення його наукової і практичної кваліфікації.

ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО І ЗАКОН

Неписане право - це норми, які складаються в самій практиці. Вони можуть отримати визнання і захист з боку держави, і тоді ці норми стають юридичними звичаями, держава навіть може надавати їм форми закону. Але держава може також поставитися до цих норм нейтрально чи навіть різко виступити проти них.

Звичаєве право представляло собою найдавнішу форму утворення римського права. Норми звичаєвого права позначаються в римському праві термінами "звичаї предків", "звична практика", а в імператорсь­кий період - власне - "звичай". Вважається, що Закони XII Таблиць

(451-450 рр. до н.е.) якраз і були найдавнішою кодифікацією звичаїв, можливо, з деякими запозиченнями з грецького права. Авторитет звичаїв, в тому числі і місцевих - в різних провінціях Римської імпе­рії, визнавався правом і в більш пізні часи. Однак якщо виникали ко­лізії (зіткнення) між писаним правом та звичаєвою практикою, то Римська держава захищала писаний закон.

ЕДИКТИ МАГІСТРАТІВ

Термін "едикт" походить від слова говорити і первісно означав усне розпорядження магістрата (посадової особи) з того чи іншого питання. Особливо важливе значення мали едикти преторів. В едик­тах, обов'язкових для магістратів, що їх видали, ними самими роз'яс­нювалося, які конкретно правила і норми будуть покладені в основу майбутньої посадової діяльності. За висловом Цицерона, едикт був законом на рік.

Посади магістратів були виборними, тому такий едикт по суті відігравав роль своєрідної передвиборної програми. Ті едикти, які отримали підтримку римського суспільства та підтверджувалися в ході перевірки на практиці, переходили в едикти наступників цього магістрату. Ні претор, ні інші магістрати, які видавали едикти, не мали компетенції відміняти чи змінювати закони - претор творити право не може. Але як організатор і керівник судового процесу пре­тор міг надати свою практичну підтримку тій чи іншій нормі цивіль­ного права або проігнорувати її і позбавити тим самим своєї підтрим­ки. Право на позов у справі захисту свого порушеного права без його підтримки претором стає голим правом.

7. ДІЯЛЬНІСТЬ ЮРИСТІВ

Достойними римської еліти визнавалися лише два роди інтелек­туальної діяльності - написання історії (в першу чергу історії самого Риму) та юриспруденція - як теоретична, так і практична. Добра юридична освіта, отримана в спеціальних школах, могла відкрити шлях до римської еліти особам, які за своїм походженням до неї не належали. Найвідомішим прикладом може бути Цицерон. За Нерона захисникам у суді була встановлена тверда і постійна оплата, що про­вадилася тільки за рахунок клієнта: держава на себе оплату юридич­них консультацій незаможних не брала. Роль юристів виконували також понтифіки (жерці храмів), які тримали юридичні знання у тає­мниці, тому вони були недосяжними простому народові. Юристи цього часу здійснюють свою діяльність в трьох формах: відповідей на конкретні питання, як слід чинити в тих чи інших спірних ситуаціях;

 

консультацій з питань укладення договорів та угод, складення діло­вих документів тощо; керівництва процесуальними діями сторін при розгляді судових спорів (пряме представництво на суді найманих адвокатів у цей час ще не допускалося).

Імператори надавали юристам право здійснювати консультації, які б мали обов'язкову силу. Авторитет такої консультації цілком підтри­мувався імператорською владою. Тому вищого розквіту юриспруден­ція досягла в імператорський період. В свою чергу юристи уміло об­ґрунтовували законний характер влади та її вкрай необхідний для римського суспільства та його правової системи характер.

Висновки до теми. Наука чинного цивільного права має свої ко­рені у стародавньому римському приватному праві. Рецепійоване римське приватне право покладено в основу сучасного законодавства багатьох країн, і знати його необхідно вже тому, що без цього склад­но осягнути сутність сучасних інститутів права.

Завдання для самоконтролю

1. Назвіть фактори, які сприяли успішному розвитку юридичної нау­
ки в Стародавньому Римі.

2. Який принцип покладено в основу розмежування права на приватне і
публічне? Як підходили до вказаної проблеми римські юристи?

3. Що таке імперативні, уповноважуючі та диспозитивні норми пра­
ва (на прикладі римського приватного права)?

4. Назвіть основні структурні підрозділи приватного права.

5. Хто такі глосатори, коментатори?

6. Чому, на Вашу думку, становлення сучасного юриста немислиме
без знання основ римського приватного права?

7. В якому плані може трактуватися поняття "джерела права"?

8. Що таке неписане право, звичаєве право?

9. Що вважалося найдавнішою кодифікацією звичаїв?

10. Що таке едикт? Які посадові особи в Римі мали право видавати
едикти?

11. Яким чином претори у своїй юридичній практиці обходили норми
цивільного права? Яке право називалося "голим"?

12. Назвіть форми діяльності юристів?

13.В чому в період принципату полягала взаємна зацікавленість імпе­раторів і світил юриспруденції? Якими були правові наслідки цьо­го інтересу?

14. Які повноваження мали юристи в імператорський період?

 

Основна рекомендована література

1. Харитонов Є.О. Рецепція римського права. - Одеса: АТ "БАХВА",
1996. -282 с.

2. Підопригора О., Харитонов Є. Римське право як підґрунтя юриди­
чної освіти // Право України. - 2000. - № 1. - С. 117-120.

3. Ємельянова Л. Трансформація поглядів римських юристів //
Підприємництво, господарство та право. - 2004. - № 6. - С. 25-27

4. Харитонов Е.О. Основьі римского частного права. - Ростов-на-
Дону: Изд-во "Феникс", 1999. - 416 с.

5. Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетер-
ского. - М, 1997 (с изд. 1948 г.),- 584 с.

6. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: Курс
лекцій. — К.: Юринком Інтер, 2000. — 272 с.

7. Римське право (Інституції). - X., 2000. — 288 с.

8. Чезаре Санфилипо. Курс римского частного права. - М., 2002.

9. Дождев Д.В. Римское частное право. - М.: Юнион, 1996. - 270 с.

10. Нерсесянц В.С. История политических и правових учений. — М.:
ИНФРА-М, 1999.-736 с.

11. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. -
Москва: Юрист, 1996 - 342 с.

12. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студен­
тів юрид. спец, вищих навч. закладів. - 3-тє вид., - К.: Ін Юре,
2001.-440 с.

ІЗ.Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. - М.:

Закон и право, ЮНИТИ, 1998. - 354 с. 14. Новицкий И.Б. Римское право. - 6-е изд. — М., 1996. - 245 с.

Допоміжна рекомендована література

1. Юлий Павел. Пять книг сентенций к сьіну. Фрагмента Домиция
Ульпиана / Пер. с латинского Е.М. Штаерман; Отв. ред. и состави-
тель Л.Л. Кофанов. (Серия "Памятники римского права"). - М.:
Зерцало, 1998.-287 с.

2. Штаерман Е.М. Римское право // Культура Древнего Рима: В 2 т. -
М., 1985.-Т. І.-С. 210-247.

3. Смирин В.М. Патриархальньїе представлення и их роль в обществен-
ном сознании римлян // Культура Древнего Рима. Т. II. - С. 5-78.

4. Історія Стародавнього світу / За ред. Ю.С. Крушкол. - К., 1976.

5. Скорина Л., Чуракова Л. Латинська мова для юристів. - К.: Атака,
2000.

6. Гай Светоний Транквилл. Жизнь двенадцати цезарей. - М., 1988.

7. Словарь античности. - М., 1989.

8. Бабичев Н.Т., Боровский ЯМ. Словарь латинских крьшатьіх
слов.-М., 1988.

9. Федорова Е.В. Императорский Рим в лицах. - М., 1979.

 

Тема 2. ОСОБИ - УЧАСНИКИ ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИН

План

3. 4. 5.

1. Поняття суб'єкта права і правоздатності.

2. Правове становище римських громадян.
Правове становище латинів і перегрінів.
Правове становище рабів.

Правове становище вільновідпущеників.

6. Правове становище колонів.

7. Юридичні особи в римському приватному праві.

Мета та завдання розділу: надати студентам уявлення, що римське приватне право було правом високоорганізованого рабовлас­ницького суспільства.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

При визначенні правового становища різних прошарків стародавньо­го римського суспільства слід зазначити студентам, що повна безпра­вність і беззахисність рабів простежується у багатьох інститутах рим­ського приватного права, також різнорідними за майновим станом були і вільні римські громадяни (латини, перегріни тощо).

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ КОЛОНІВ

Спочатку колони були орендарями землі. Борги дрібних землевла­сників, неможливість ефективно конкурувати з латифундіями, де ви­користовувалася практично безплатна рабська праця, створили нову форму цивільно-правових відносин. Боржник передавав свій наділ кредитору у власність для оплати боргу. Кредитор, як правило, вели­кий земле- і рабовласник, повертав земельний наділ попередньому власнику, але у держання, тому користування землею було пов'язане зі сплатою певного натурального чи грошового оброку та з виконан­ням тих або інших робіт держателем на користь юридичного власника землі. В цей час орендатори, орендодавці ще були юридично незалеж­ними, тому договір між ними міг бути розірваний. Додатковим дже­релом поповнення чисельності колонів ставали вільновідпущеники, позбавлені власних земельних наділів. Одночасно з волею їм міг бути нав'язаний і земельний пекулій. Діти колонів теж вважалися приписа­ними до певної ділянки, тобто успадковували становище своїх бать­ків. Історики проводять паралелі з феодальною епохою, коли селяни-кріпаки в цивільно-правовому відношенні були залежними від своїх поміщиків.

ШЛЮБ ТА ЙОГО ВИДИ

Модестін стверджував: "Шлюб є союз жінки і чоловіка, спільність усього життя, єдність божественного і людського права", однак на­справді жінка у той час займала підпорядковане становище.

Шлюб поділявся на види: законний римський шлюб та шлюб, що укладався між перегрінами та ін. вільними, які не мали права вступа­ти в законний римський шлюб. Діти від такого шлюбу не отримували прав римського громадянина. Категорично заборонялися шлюби між римськими громадянами (громадянками) і перегрінами та ін. категорі­ями населення.

Конкубінат - співжиття, фактичні відносини між чоловіком і жін­кою, які не були в іншому шлюбі та не могли вступити у шлюб з при­чини належності до різних громадянських станів. Конкубіна - це на­ложниця, це може бути і чужа відпущениця, і вільнонароджена, - осо­бливо, якщо вона темного походження або заробляла своїм тілом. А якщо хто бажатиме мати в наложницях жінку чесного життя і вільно-народжену, то без оголошення про це перед свідками таке не дозволя­ється. А отже, йому доводиться або мати її дружиною, або, відмовив­шись від цього, творити з нею блуд. Конкубінат слід відрізняти від випадкових статевих зв'язків (блуду), які всіляко осуджувалися мо­раллю і цивільним правом. Діти від конкубінату не набували статусу та імені батька, претендували на спадщину в останню, п'яту, чергу, але на них не поширювалася і батьківська влада. Це ж стосувалося і жінки. На дітей від конкубінату, як правило, поширювався статус ма­тері, якщо тільки батько не проводив складну процедуру усиновлен­ня. Для мужчини вважалося цілком допустимим разом з офіційним шлюбом перебувати в конкубінаті. На противагу, співжиття дружини з іншим мужчиною (незалежно від статусу цього останнього) давало її подружжю-чоловіку формальне право убити свою дружину або пе­редати зрадницю на суд її батька.

Умова шлюбу - добровільність намірів сторін. У випадку, якщо патер заперечував право своєї дочки чи сина укласти шлюб з їх влас­ними обранцями, його дії можна було оскаржити перед магістратами. Згода батька сімейства (досягнута навіть під тиском суспільної дум­ки), під чиєю владою перебував син сімейства, в принципі, вважалася вирішальною, оскільки невістка переходила під його владу. Проте тільки у найбільш ранній період римської історії шлюб укладався за взаємною згодою домовладик, без волі подружжя. Другою умовою служило досягнення сторонами шлюбного віку (12 років для дівчат і 14 - для хлопців). Третьою - неперебування в іншому законному шлюбі, а також дотриманняЧраурного року для вдови. Оскільки дитина,

народжена аж до десятого місяця з моменту смерті включно, вважала­ся нащадком померлого чоловіка, шлюб протягом траурного року розглядався як доказ подружньої зради, а, в свою чергу, шлюб з ви­критим коханцем вважався недопустимим з моральних та релігійних міркувань. Пізніше подібний шлюб усе ж визнавався законним, але з безчестям для вдови. Ще умовою вважають відсутність близької спо­рідненості. Неможливим був шлюб батька з дочкою, нехай навіть і прийманою і звільненою згодом з-під батьківської влади. Не допуска­лися шлюби між опікуном і підопічною та викритими перелюбника­ми. Вище говорилося про недопустимість шлюбів між свояками та про обмеження для сенаторів і провінційних магістратів. За дотри­мання певних умов можливим було узаконення конкубінату і дітей від конкубіни.

Законний римський шлюб поділявся на два види.

Шлюб кум ману встановлював владу чоловіка над жінкою зі владою.

Шлюб сіне ману не породжував влади чоловіка над жінкою та вза­галі не встанавлював юридичного зв'язку між ними. Жінка залишала­ся під владою попереднього домовладики або самостійною. Цей останній вид шлюбу згадується уже в Законах XII Таблиць. Щоправ­да, у цьому випадку дружина повинна була наприкінці кожного року проводити три дні у сім'ї свого батька, інакше чоловік отримував пра­во кум ману на неї за...набувальною давністю. З часом шлюб сіне ману практично повністю витісняє кум ману, що пояснювалося економі­чними та ін. причинами.

Припинення шлюбу відбувалося по смерті одного з членів подруж­жя, втрати свободи чоловіком або дружиною (громадянська смерть), або розлучення. При шлюбі з чоловічою владою вимагати розлучення міг лише чоловік, що не виключало зловживань з його боку. Згодом законодавство чітко визначило достатні підстави для того, щоб чоло­вік у шлюбі міг поставити вимогу для розлучення. Такими підставами слугувало порушення подружньої вірності дружиною, чаклунство на дітей та...утруднення чоловіку доступу до спиртного.

Розлучення в шлюбі сіне ману відбувалося спрощено - за взаєм­ною згодою сторін або шляхом подання односторонньої заяви про відмову від шлюбного життя. Але навіть у шлюбі кум ману жінку від безчестя рятували законні причини розлучення: а) імпотенція чолові­ка протягом 3-х років; б) полон чоловіка, якщо протягом 5-ти років немає звістки; в) постриження в черниці.

За Юстиніана було заборонене розлучення за спільною згодою подружжя. Односторонні заяви допускалися у випадку порушення подружньої вірності, замаху на життя подружжя, здійснення карного

злочину іншим членом подружжя та постриження у ченці. Розводи за односторонніми заявами без таких законних підстав каралися знач­ним штрафом. Юридична формула розводу - від стола і ложа (відлучити). Щоб розлучення було визнане дійсним, потрібна присут­ність семи дорослих римських громадян, серед яких не повинно бути відпущеників ініціатора розлучення.

ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ ПОДРУЖЖЯ

При шлюбі кум ману дружина підпадала під владу чоловіка і зна­ходилася на однаковому правовому становищі з його дітьми. Посту­пово чоловік був позбавлений права убити дружину, продати її в ка­балу тощо. Становище дружини до певної міри стимулювала суспіль­на думка - розправа чоловіка з нею без достатніх з точки зору римсь­кого громадянина підстав призводила до суспільного осуду. Як пра­вило, ступінь покарання винної (наприклад, у перелюбі) дружини визначала рада, яка складалася з когнатських родичів. Усе майно дру­жини, як придане, так і набуте під час шлюбу (дарування, спадщина), автоматично ставало власністю чоловіка.

У шлюбі сіне ману, якщо дружина була самостійною, цей статус зберігався за нею і надалі, а майно - придане і набуте - перебувало у її власності. Однак і у цьому випадку верховенство чоловіка зберіга­лося: дружина отримувала родове ім'я чоловіка; його місце прожи­вання було обов'язковим для неї; чоловік міг у судовому порядку ви­магати повернення своєї жінки від третьої особи тощо. Згідно з рим­ським цивільним законодавством обидва члени подружжя були зобо­в'язані з повагою ставитися один до одного. Тому у разі виникнення необхідності подання позову, пов'язаного з безчестям іншого члена подружжя, такий позов замінявся іншим. Чоловік був зобов'язаний належним чином утримувати дружину; критерієм оцінки служив вла­сний матеріальний статус чоловіка, його умови побуту та об'єм влас­них чоловікових витрат на поточні потреби.

При шлюбі кум ману майно дружини відразу ж переходило у влас­ність чоловіка і у випадку розводу продовжувало залишатися у цій власності. Падіння моралі, характерне для періоду пізньої Республіки, призвело до численних зловживань недобросовісних "женихів", з чим законодавство пробувало боротися. Претори, навіть у разі відсутності шлюбного контракту, надавали позовний захист вимогам колишньої дружини про повернення її приданого на основі принципу доброї со­вісті. В разі смерті чоловіка дружина завжди могла розраховувати на певну частку спільного майна;

У шлюбі сіне ману майно продовжувало залишатися у роздільній власності членів подружжя, але дружина могла передати чоловікові право управління своїм майном шляхом укладення договору доручення.

Завдання для самоконтролю

1. Що таке фамілія? Хто такий патер, який його правовий статус та
влада?

2. Що таке особа чужого права, її права?

3. Що таке батьківський пекулій?

4. Поясніть відмінність між агнатською і когнатською сім'єю?

5. Що таке законний римський шлюб, у чому полягала його відмін­
ність від конкубінату?

6. Умови укладення шлюбу (узаконення конкубінату).

7. В чому полягала принципова різниця між двома основними вида­
ми законного римського шлюбу?

8. Якими способами відбувалося розлучення у римському шлюбі?

9. На якому правовому становищі перебувала дружина у шлюбі кум
ману та сине ману?

10. На яких умовах шлюб припинявся?

11. Які були правові відносини подружжя?

12. Яким був правовий порядок розпорядження майном у родині?

13. Що таке батьківська влада в римському цивільному праві? Якими
способами вона встановлювалася?

14. Які діти вважалися законними?

15. Як відбувалося припинення батьківської влади?

16. Які були умови емансипації сина?

17. Якою була влада батька над дітьми?

Основна рекомендована література

1. Смирин В.М. Патриархальньїе представлення и их роль в общест-
венном сознании римлян // Культура Древнего Рима. Т. II. - С. 5-
78.

2. Харитонов Е.О. Основи римского частного права. - Ростов-на-
Дону: Изд-во "Феникс", 1999. - 416 с.

3. Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерс-
кого. - М., 1997 (с изд. 19,48 г.). - 584 с.

4. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права:
Курс лекцій. - К.: Юринком Інтер, 2000. - 272 с.

5. Римське право (Інституції). - X., 2000. - 288 с.

6. Русу С.Д. Суб'єктний склад деліктних зобов'язань за римським
приватним правом // Юридичний вісник. - 2004. - № 4. - С. 110-115

7. Чезаре Санфилипо. Курс римского частного права. - М., 2002.

8. Дождев Д.В. Римское частное право. - М.: Юнион, 1996. - 270 с.

9. Нерсесянц В.С. История политических и правових учений. - М.:
ИНФРА-М, 1999.-736 с.

10. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. -
Москва: Юрист, 1996. - 342 с.

11. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів
юрид. спец, вищих навч. закладів. - 3-тє вид. - К.: Ін Юре, 2001. -
440 с.

12. Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. — М.:
Закон и право, ЮНИТИ, 1998. - 354 с.

13. Макарчук В.С. Основи римського приватного права. Навчальний
посібник. - К.: Атіка, 2000. - 176 с.

14. Новицкий И.Б. Римское право. - 6-е изд. - М, 1996. - 245 с.

Допоміжна рекомендована література

1. Юлий Павел. Пять книг сентенций к сьшу. Фрагменти Домиция
Ульпиана / Пер. с латинского Е.М. Штаерман; Отв. ред. и соста-
витель Л.Л. Кофанов. (Серия "Памятники римского права"). — М.:
Зерцало, 1998. -287 с.

2. Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу:
Навчальний посібник у двох томах. Том другий. Історія держави і
права Стародавнього Риму. -Львів, 1999.

3. Штаерман Е.М. Римское право // Культура Древнего Рима: В
2 т.- М., 1985. - Т. І. - С. 210-247.

4. Історія Стародавнього світу / За ред. Ю.С. Крушкол. - К., 1976.

5. Гай Светоний Транквилл. Жизнь двенадцати цезарей. - М., 1988.

6. Словарь античности. - М., 1989.

7. Бабичев Н.Т., Боровский Я.М. Словарь латинских крнлатьіх
слов.-М., 1988.

8. Северова Є. Представництво за римським правом // Юридичний
вісник. - 2003. - № 3. - С. 130-135.

Тема 4. ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС

План

1. Виникнення державного розгляду цивільних справ.

2. Загальне поняття про легісакційний, формулярний екстраординар­
ний процеси.

3. Поняття та види позовів.

4. Особливі засоби преторського захисту.

5. Позовна давність.

Мета та завдання розділу: показати розвиток ролі державних органів у стародавньому римському праві у боротьбі з правопорушен­нями.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Розглядаючи цивільний процес у стародавній римській державі, слід звернути увагу на те, що судовий захист права пов'язаний з існуван­ням самого права. Перехід від саморозправи до цивільного процесу у суді здійснювався шляхом регламентації саморозправи.

ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ПОЗОВІВ

Позов (акціо) - це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

Претор у формулярному процесі міг підтримати позов або відмо­вити, застосовуючи норми справедливості, а не положення цивільно­го права. В своїх едиктах претори зазначали, у яких випадках будуть підтримувати позов.

Речовий позов подається проти будь-якої особи, яка буде порушу­вати право власності, сервітутне, заставне та ін. речові права. Відпові­дачем може бути кожний, у кого виявиться дана річ, або кожний, хто посягнув на цю річ. В момент подання позову власник (володілець) речі може і не знати конкретно усіх порушників свого права. Напри­клад, власник виявив украдену річ у нового володільця. Абсолютний захист — це захист абсолютного речового права, яке абсолютно ні­хто не має права порушувати.

Особистий позов подається проти порушень зобов'язань або до­говору. Порушник відомий заздалегідь, і відповідальність може бути покладена лише на нього. Наприклад, боржник не може повернути борг. Позов буде направлено конкретно проти нього (чи спадкоємця, що вступив у спадщину), і відповідальність нестиме сам боржник. Відносний захист — це захист відносного зобов'язального права, це захист відносно конкретної сторони у зобов'язанні.

Інший відомий поділ позовів - це поділ на позови строгого права та на позови, побудовані на принципі добросовісності. У першому випадку суддя зв'язаний буквою договору, з якого випливає позов, навіть якщо допущена відверта помилка, в другому позивач посила­ється на обман, насильство і т.п. з боку відповідача, на порушення духу договору, а не його букви.

Позови за аналогією застосовувалися у спірних випадках, коли відомий позов застосовується для подібного випадку. Наприклад, як­що тварина заморена голодом, наступала така самовідповідальність, якщо вона убита.

Позов з фікцією претор застосовував при виникненні нових майно­вих відносин, не захищених формально прийнятим законом. Претор у формулі пропонував судді допустити існування фактів, яких насправ­ді не було, наприклад, уступка права вимоги формулювалася як пра­во, отримане у спадок.

ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ

Це встановлений законом строк для захисту порушеного права в суді. Нормою римського права було - закони писані для тих, хто не спить. Претори обмежують законний строк висунення позову одним роком, однак цей строк змінювався. Якщо строк був обумовлений у договорі, то початком спливу позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку, якщо строк не вказаний -

то сьомий день після заяви-вимоги кредитора. Позовна давність в спорах про речові права розпочиналася з моменту, коли у суб'єкта виникало право на позов, тобто він виявляв, у кого знаходиться його власність.

Натуральні зобов 'язання - це такі, які позбавлені захисту з боку держави та виконуються добровільно, без державного примусу на підставі морального боргу. Якщо строк позовної давності пропускав­ся, то це вело до втрати права звернення до суду. Однак спірне право продовжує існувати, це моральний борг. Право визнавало можливість виникнення обставин, які переривали течію строку позовної давності.

Висновок до теми. Встановлення судової процедури захисту ци­вільних прав мало значення для усунення беззаконня, судовий захист порушених прав породжував у громадян Стародавнього Риму повагу до держави та до закону.

Завдання до самоконтролю

1. Яке відношення існувало до саморозправи?

2. З яких двох стадій складався в період Республіки цивільний про­
цес? Яка була роль претора?

3. Які існували правила цивільного процесу?

4. Що таке легісакційний процес? Дайте йому характеристику. У
якому порядку він проходив? Назвіть переваги та недоліки цього
процесу.

5. Чим пояснюється історична заміна легісакційного процесу форму­
лярним?

6. Що таке екстраординарний процес?

7. Що таке позов? Дайте характеристику речовому позову.

8. Дайте характеристику особистому позову. Які ще були види позо­
вів?

9. Що таке інтердикт?

 

10. Що таке стипуляція, ввід у володіння, реституція? У яких випад­
ках вони застосовувалися претором?

11. Що таке позовна давність та що є початком її спливу?

12. Чим пояснювалася необхідність введення інституту позовної дав­
ності?

13. Які наслідки пропуску строку позовної давності? Що таке натура­
льні зобов'язання?

 

2. Підопригора О. Захист володіння за римським приватним пра­
вом // Право України. - 1999. - № 7. - С. 29-31.

3. Харитонов Е.О. Основьі римского частного права. - Ростов-на-
Дону: Изд-во "Феникс", 1999. -416 с.

4. Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерс-
кого. - М., 1997 (с изд. 1948 г.). - 584 с.

5. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: Курс
лекцій. - К.: Юринком Інтер, 2000. - 272 с.

6. Зубарь В. Рецепция обязательств из ведення чужих дел // Юридич­
ний вісник. - 2004. - №4. - С. 86-89.

7. Римське право (Інституції). - X., 2000. - 288 с.

8. Чезаре Санфилипо. Курс римского частного права. - М., 2002.

9. Дождев Д.В. Римское частное право. - М.: Юнион, 1996. - 270 с.

 

10. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. -
Москва: Юрист, 1996. - 342 с.

11. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студе­
нтів юрид. спец, вищих навч. закладів. - 3-тє вид. - К.: Ін Юре,
2001.-440 с.

12. Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. - М.:
Закон и право, ЮНИТИ, 1998. - 354 с.

13. Макарчук В.С. Основи римського приватного права: Навчальний
посібник. - К.: Атіка, 2000. - 176 с.

14. Новицкий И.Б. Римское право. - 6-е изд. - М., 1996. - 245 с.

Допоміжна рекомендована література

1. Юлий Павел. Пять книг сентенций к сьіну. Фрагменти Домиция
Ульпиана / Пер. с латинского Е.М. Штаерман; Отв. ред. и состави-
тель Л.Л. Кофанов. (Серия "Памятники римского права"). - М.:
Зерцало, 1998.-287 с.

2. Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу:
Навчальний посібник у двох томах. Том другий. Історія держави і
права Стародавнього Риму. - Львів, 1999.

3. Штаерман Е.М. Римское право // Культура Древнего Рима: В 2 т. -
М., 1985. - Т. І. - С. 210-247.

4. Смирин В.М. Патриархальньїе представлення и их роль в общест-
венном сознании римлян // Культура Древнего Рима. Т. П. —С 5-78.

5. История Европьі. Т. 1. Древняя Европа. -М., 1988.

6. Історія Стародавнього світу / За ред. Ю.С. Крушкол. - К., 1976.

Основна рекомендована література

1. Северова Є. Представництво за римським правом // Юридичний вісник. - 2003. - № 3. - С. 130-135.

Тема 5. РЕЧОВЕ ПРАВО

План

1. Права речові і зобов'язальні.

2. Поняття та види речей.

3. Володіння.

4. Права на чужі речі.

Мета та завдання розділу: показати, що цивільно-правові відносини виникають, в основному, з приводу речей, майна, тому пи­тання розподілу майна, перерозподілу, а також захисту майнових прав є головною метою цивільного права.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Необхідно зазначити, що вчення про речі виникло тому, що була по­треба узаконити привласнення майна, юридично захищати право во­лодіти, користуватися та розпоряджатися майном.

ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ РЕЧЕЙ

Річ - це частина природи, яка становить певну цінність для свого володільця чи власника. Це може бути об'єкт, створений природою (вода, дикий мед), або те, що створено працею людини з сировинного матеріалу (цегла, мебля). Поняття "річ" і "товар" не є тотожними. Товаром може бути і те, чого в природі поки що не існує (не виготов­лена продукція).

Поділ речей. Манціпні речі - речі, що вимагають виконання спе­ціальних формальних обрядів при їх відчуженні, засоби виробництва, ті предмети, які становили економічну основу суспільства: земля, раби, робоча худоба, земельні сервітути тощо. Перехід майнових прав міг здійснюватися лише через манципацію - обряд з виконанням пев­них ритуальних дій у присутності 5-7 свідків. Неманціпні речі - це предмети споживання.

Тілесні і безтілесні речі - це поділ за матеріальним тілом. Тілес­них речей можна торкнутися. Безтілесні - це ті, що містяться тільки у праві та не мають у власному сенсі матеріального змісту — авторське, спадкове тощо. Можна "продати безтілесне", а також захистити його від посягань третіх осіб (наприклад, покарати плагіатора).

Речі рухомі і нерухомі Нерухомі речі - це: а) земля, будівлі, до­роги тощо; б) надра, а також повітряний простір над земельною ділян­кою; в) усе, створене чужою працею на землі власника (будинок юри­дично належав власнику земельної ділянки, аналогічно - засіяне не-власником поле тощо), це не тільки земля, але й ті речі, для яких зміна місця без пошкодження була неможливою. Всі інші речі — рухомі.

Речі складні і прості Проста річ - та, усі частини якої створю­ють щось фізично зв'язане й однорідне. Частини цієї речі неістотні і не мають самостійного значення (статуя, картина, кінь). Складні речі створені зі штучно з'єднаних різнорідних речей, які утворюють між

собою зв'язок і мають спільну назву (ткацький станок). Окремі елемен­ти такої речі не могли належати різним особам.

Речі подільні і неподільні. Подільні - це речі, які після поділення не змінюють ні свого роду, ні цінності. Кожна частина після такого поділу становить окреме ціле, тільки в меншому об'ємі (пляшка вина, бочка меду). Подільними вважалися також земельні ділянки і навіть будинки - по вертикалі. Неподільні - це речі, які при розділенні на окремі частини втрачають значну частину своєї цінності або й усю цінність (золотий ланцюжок тощо). Розділ згаданої речі може бути лише уявним; частини, що утворюються при такому поділі, назива­ються ідеальними частинами або ідеальними долями, поділу підлягає не річ, а її цінність.

Речі споживчі і неспоживчі. Споживчі - це речі, які при користу­ванні знищуються або значно зменшуються. Неспоживчі речі зношу­ються поступово або не втрачають цінність взагалі (будівля, коло­дязь). Зрозуміло, що позики (позичка) речі споживної (мішок борош­на) і неспоживної (плуг) суттєво відрізняються між собою за способа­ми повернення, мішок борошна повертається не той самий, а інший, з такими ж саме ознаками.