Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Основні інститути римського приватного праваСодержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
Найбільш давнім із відомих зараз підходів до визначення структури (системи) приватного або цивільного права є інституційна система, за якою структурно вибудовувалося право у Стародавньому Римі. Суть інституційної системи полягає в тому, що норми групуються за певними ознаками (однорідність відносин, що регулюються) у інститути, що розташовуються згодом у логічній послідовності. Щодо інституційної системи побудови, котра, нібито, мала місце у римському праві, існують дві поширені помилки. По-перше, припускається, що така структура характерна лише для приватного, а не для усього римського права, і саме у такому контексті розглядають його основні інститути. По-друге, нерідко вважають, що таких інститутів у римському приватному праві було 3: 1) особи (personae), 2) речі (res), 3) способи придбання речей (actio). При цьому посилаються на висловлювання Гаю та його Інституції, котрі, нібито, мають таку структуру. Так, Гай зазначав, що усе право, яким ми користуємося, стосується або осіб, або речей, або позовів (Гай. І. 1.8). Отже можна припустити, що норми права публічного також розглядалися як такі, що стосуються осіб (суб'єктів права), речей (як найважливішого виду об'єктів права) і позовів (засобів захисту суб'єктивних прав, котрі використовуються за ініціативою зацікавлених осіб). При цьому слід взяти до уваги, що особисті немайнові права також були предметом правового регулювання, але розглядалися вони не як об'єкти права, а як елемент правового статусу особи (у тому числі — статусу громадян Риму як суб'єктів публічного права). Крім того, actio (позовний захист) може слугувати засобом захисту прав та інтересів не лише окремих громадян, але й держави, котра виступає як виразник публічних інтересів (інтересів спільноти). У випадку розгляду кримінальної справи actio набуває формулювання "народ проти Нумерія Негідія". Положення щодо поширеного тлумачення поняття actio як аналог виразу "способи придбання речей" також потребує уточнення. Термін actio охоплював у Стародавньому Римі 2 категорії дій: придбання речей (договори) і захист суб'єктивних прав. Якщо перша з цих категорій стосувалася виникнення прав щодо речей, то друга — питань процедурних, того, що тепер ми називаємо "судовим процесом". До речі, це відображено і в структурі Інституцій Гаю, котрі складаються не з 3-х, а з 4-х книг. Ці книги не мають назви, але перша з них присвячена загальним положенням права та становищу особи, друга — речовим правам і спадкуванню, третя — спадкуванню і зобов'язанням, а четверта — позовам, інтердиктам, засобам забезпечення виконання судових рішень тощо. Складені набагато пізніше Інституції Юстиніана теж мають 4 книги, перші З з котрих приблизно відповідають структурою Інституціям Гаю, а четверта — містить положення про позадоговірні зобов'язання та судочинство. Отже інституційна система побудови римського права виглядала таким чином: 1) становище особи; 2) речі (об'єкти права); 3) договори та інші юридичні дії; 4) захист суб'єктивних прав. Судочинство. Практично у такому самому вигляді вона була запозичена пізнішими системами приватного права з тієї відмінністю, що питання порядку захисту цивільних прав та судочинства складають предмет окремо у галузі — цивільного процесуального права. Наприклад, за інституційною системою побудований Цивільний кодекс Франції 1804 р. (Кодекс Наполеона) та кодекси країн, котрі взяли його за взірець. Слід зазначити, що перевагами інституційної системи є простота і логічність. Але з іншого боку надмірна спрощеність структури не дає змоги встановити точно взаємозв'язок і взаємодію норм, в неї не вписуються багато норм та інститутів приватного права (наприклад, спадкування, недоговірні зобов'язання тощо). Пізніше зусиллями середньовічних коментаторів римського права (так званих, "глосаторів" та "постглосаторів") набула поширення пандектна система, котра припускає поділ приватного права на такі частини: 1) загальні положення; 2) речове право; 3) зобов'язальне право; 4) спадкове право; 5) сімейне право. За пандектною системою побудовані Німецький цивільний кодекс 1899 р., та цивільні кодекси країн, що взяли його за взірець. Перевагами пандектної системи є виокремлення загальної частини, що дозволяє уникати повторювань при характеристиці окремих інститутів, чіткий поділ на розділи (підгалузі) тощо. Разом із тим, на відміну від інституційної системи цивільно-правове становище особи ніби відступає тут на другий план, що не відповідає сучасним тенденціям розвитку цивільного права. Крім того, пандектна система також не враховує наявність низки сучасних інститутів приватного права, що певною мірою зумовило появу дещо штучної конструкції інтелектуальної власності, фактично вивело авторське право за межі запропонованої структури. Втім, слід мати на увазі, що тепер ні тієї, ні іншої системи в чистому вигляді не існує, оскільки структура сучасного приватного (цивільного) права є набагато складнішою. Зокрема, система (структура) сучасного приватного права, яка може бути названа синкретичною, охоплює: 1. Загальні положення. 2. Правове становище особи. 3. Речові права (права на речі). 4. Права інтелектуальної власності. 5. Договори (договірні зобов'язання). 6. Недоговірні зобов'язання. 7.Спадкове право. 8. Сімейне право. У головних рисах синкретичною є система цивільного права України. Вона включає вказані вище розділи з тією різницею, що сімейне право деякими правознавцями (3. Ромовська) тлумачиться як самостійна галузь. Ведучи мову про структуру цивільного права, слід зазначити також, що викликає заперечення поділ його на загальну і спеціальну частини, який зустрічається в деяких підручниках (Ю. Толстой, А. Сергеев). Такий поділ недоцільний, оскільки в цивільному праві універсальної "загальної частини" не існує. Натомість "загальна частина" складається начебто з 2 рівнів: є положення, загальні для всього цивільного права, і є загальна частина зобов'язального права. Більш того, можливий і третій рівень — загальна частина договірного права, загальна частина недоговірних зобов'язань, загальні питання спадкового права тощо. Тому виокремити "загальну частину" як таку практично неможливо.
Цивільне право у Стародавньому Римі складалося з трьох систем: jus civile — цивільне право; jus gentium — право народів; jus practorium — преторське право. Ці три системи в сукупності складали римське цивільне право. Цивільне право Стародавнього Риму — споконвічне, сугубо національне і найдавніше право, що регулювало майнові відносини винятково між римськими громадянами. Воно відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим формалізмом, стійким консерватизмом. Римська держава на той час являла собою місто-державу Рим, і дія цивільного права обмежувалася територією Риму, що надавало йому замкнутого характеру. Основним джерелом були Закони XII таблиць, прийняті ще в період становлення республіки (451— 450 pp. до н.е.). Цивільне право не могло довго задовольняти потреби римського рабовласницького суспільства, що бурхливо розвивалося. Його норми перестали відображати соціально-економічні умови рабовласницького ладу, які швидко змінювалися. Вони не забезпечували чіткого регулювання нових майнових відносин, що виникали на руїнах римського тоталітаризму. Цивільне право не здатне було регулювати майнові відносини між римськими громадянами, з одного боку, і громадянами, які проживали за межами Риму, з другого. Однак потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами. Прийшлося визнати основні цивільні права і за не римлянами, що проживали навколо Риму, за так званими перегрінами. Саме в цей період (III—І ст.ст. до н.е.) Рим розпочав завойовницькі війни проти сусідніх народів, що призвело до підкорення всього Апеннінського півострова, а потім і Середземномор'я. Місто-держава поступово перетворилося на величезну державу. Підкорені Римом народи мали високий рівень культури, в тому числі і правової, яка виявляла зворотний вплив і на римське цивільне право. Ділові (передусім торговельні) відносини римлян з перегрінами зумовили необхідність введення посади претора для перегрінів. Його обов'язком було розв'язання цивільних спорів, що виникали як між самими перегрінами, так і перегрінами і римськими громадянами. В практичній діяльності перегрінський претор спирався на місцеве право перегрінів, тобто підкорених сусідніх народів, яке нерідко перевершувало римське цивільне право, використовуючи в своїх едиктах досягнення правової культури цих народів. Так виникла ще одна система римського приватного права — право народів як різновид римського цивільного права. Воно вигідно відрізнялося від цивільного права: більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму і національної обмеженості, властивих римському цивільному праву. Сприймаючи все краще з правової культури сусідніх держав, право народів було прогресивнішим і доступнішим для простих людей, оскільки відповідало вимогам часу і чутливо реагувало на зміни в суспільстві. Названі системи існували і розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Право народів було більш змістовним і цивільне право вбирало в себе нові правові ідеї, конструкції, інститути. Системи почали зближуватись, але через деякий час стали безнадійно відставати від вимог цивільного обороту, що бурхливо розвивався. їхні норми виявилися безсилими, немічними під натиском нових правових явищ, треба було шукати більш ефективні правові засоби і способи. Одночасно з розвитком цивільного права і права народів виникла ще одна система римського цивільного права — преторське право, що склалося в результаті практичної діяльності преторів і деяких інших магістратів. Преторське право регулювало майнові відносини як між римськими громадянами, так і перегрінами, але застосовувалося в разі нездатності регулювання нових відносин нормами цивільного права і права народів. Внаслідок специфічних особливостей виникнення і розвитку преторське право мало такі переваги перед цивільним правом і правом народів. Воно насамперед чутливіше і повніше відображало найновіші соціально-економічні зміни, що сталися в римському рабовласницькому суспільстві. Звільнившись від традиційного формалізму цивільного права, певної, скутості права народів, спростивши багато правових процесів, преторське право набуло чіткості і ясності правових приписів, лаконічності і глибокої змістовності, що робило його більш доступним, ефективним і надійним засобом захисту прав та інтересів рабовласників. Однак не можна стверджувати, що преторське право мало самобутність цивільного права чи витонченість права народів. Воно народилося, розвивалося, досягло блискучих вершин досконалості на основі цивільного права і права народів, успадкувавши від них все найкраще. Римське цивільне право набуло всесвітньої слави значною мірою завдяки діяльності преторів і створеному їх зусиллями преторському праву. Всі три системи в сукупності складали римське цивільне право, однак пріоритет належав преторському праву як наймобільнішому та динамічнішому. Врешті-решт зазначені системи зблизились настільки, що втратили свої відмінності. На їх основі було вироблено єдине поняття — jus privatum— римське приватне право. Римське приватне право протиставлялось jus publicum — Публічному праву. В період становлення республіки римська правова система складалася з двох галузей — права приватного і права публічного. Давньоримський юрист Ульпіан (бл. 170—228 pp.) так визначив ці поняття: «Публічне право, яке (стосується) стану Римської держави, приватне, що (стосується) вигоди окремих осіб» (Д. 1.1.2). Ульпіан пояснював, що слід розрізняти вигоду громадську і вигоду приватних осіб. Якщо йдеться про державний інтерес, правовий статус держави чи її органів або окремих посадових осіб, регулювання відносин, які мають суспільний інтерес, то це галузь публічного права. Якщо ж мова йде про інтерес окремих приватних осіб, майнові відносини між ними, їх правовий статус в зв'язку з цим, — це сфера приватного права. Отже, на думку Ульпіана, критерієм розмежування приватного і публічного права є характер інтересів. Якщо право захищає інтереси держави, то це публічне право, якщо ж воно захищає інтереси приватних осіб, то приватне право. Природно, слід мати на увазі, що йдеться про право рабовласницького суспільства, в якому інтереси приватних осіб були також далеко неоднакові і часто між собою не співпадали. Поділ права на приватне і публічне було сприйнято пізніше правовими системами. В багатьох країнах з розвиненою ринковою економікою воно зберігається до нашого часу. Ця обставина зумовлює необхідність повнішої характеристики такого поділу. Сучасне поняття приватного права включає в себе такі га^ лузі: цивільне право, торговельне право і сімейне право (в правових системах, які визнають зазначені галузі права). Римська правова система не знала ще ні торговельного права, ні сімейного як самостійних галузей. Тому приватне право і цивільне право в римській правовій системі виступали як однозначні категорії. Сучасне приватне право за своїм обсягом ширше. Всі інші галузі сучасних правових систем складають публічне право. Такі галузі, як державне (конституційне), адміністративне, фінансове та інші, безумовно, опосередковують державні інтереси і тому є публічними. Отже, конфлікт кримінально-правового характеру навіть між приватними особами (так звані справи приватного обвинувачення) також відносяться до сфери публічного права, оскільки таке правопорушення є суспільно небезпечним і зачіпає інтереси громадського порядку. Однак слід зазначити, що колишня радянська правова сист тема не сприйняла поділу на приватне і публічне право. Коли в умовах непу формувалася нова галузь радянського цивільного права, засновник радянської держави В.І.Ленін вказував на недопустимість переносу буржуазного поняття про цивільне право, порушував питання виробити нове цивільне право, нове ставлення до приватних договорів. Він підкреслював, що ми не повинні визнавати нічого приватного і вимагав при розробці нового цивільного законодавства розширити межі державного втручання в приватно-правові відносини, розширити право відміняти «приватні» договори. Таким чином, радянське цивільне право і законодавство з перших днів свого народження стали на позиції загального контролю за сферою приватної діяльності, приватними відносинами нібито з метою боротьби із зловживаннями і злочинами як приватних підприємців, так і державних службовців в період нової економічної політики. Безперечно, римське приватне право — це право рабовласницького суспільства. Раб — знаряддя, що говорить, річ, яка не може бути носієм будь-яких прав. Повна безправність і беззахисність рабів абсолютно відкрито і чітко простежуються в багатьох інститутах римського приватного права. Раб, наприклад, не міг мати сім'ю, бути власником майна тощо. Раби, що були відпущені на свободу, так само були обмежені в своїх правах. Відповідно до римського приватного права дуже різнорідними за майновим станом були і вільні римські громадяни (вільновідпущеники і латини, перегріни і колони, плебеї і патриції). Не було рівності також між чоловіком і жінкою, подружжям, батьком і дітьми. Водночас римське приватне право було правом високоорганізованого рабовласницького суспільства, яке у своєму розвитку пройшло чотири основних етапи — царський, період республіки, принципат і період абсолютної монархії. Судоустрій і судочинство періоду республіки істотно відрізнялися від судоустрою і судочинства імператорського періоду. Те ж саме слід сказати про різні форми правоутворення, сім'ї, споріднення тощо. Предметом нашого розгляду буде римське приватне право класичного періоду, тобто перших трьох століть нашої ери, коли воно досягло найвищого розквіту по висхідній лінії. Пізніше його розвиток припинився, а наприкінці III ст. і зовсім зупинився. Класичне римське приватне право характеризується такими блискучими ознаками, похвальними епітетами, яких, мабуть, не заслуговувала жодна правова система. Найхарактернішою його рисою була повна відсутність державного втручання в сферу приватних відносин: як сторони домовлялися, так і було. Зрозуміло, що ця приватна сфера була визначена межами законодавства. Інша характерна риса римського приватного права — головним і основним суб'єктом приватно-правових відносин був римський громадянин, передусім захищалися його інтереси, вони ставилися вище державних. При цьому слід мати на увазі, що йдеться про римського громадянина, правовий статус якого визначався його майновим станом. Найбільш ретельно і глибоко розроблені два основних правових інститути, що мали вирішальне значення для зміцнення рабовласницького панування господарського обороту. Це інститут необмеженої індивідуальної приватної власності та інститут договору. Рабовласницька приватна власність на засоби виробництва, передусім на раба і землю, становила економічну основу рабовласницького ладу. Договори були основним правовим інститутом і регулятором господарського обороту цього ладу. Римське право приватної власності розвинулося з приватного володіння на землю, яка в ранній період республіки була власністю римського народу. Приватне володіння поступово перетворилося в приватну власність. Право приватної власності мало за мету встановити право рабовласників на землю, забезпечити необмежену можливість безконтрольної експлуатації рабів і надійну регламентацію товарообороту. Римські юристи вперше розробили право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особи К.Маркс водній із своїх робіт писав, що римські юристи і магістрати практичною діяльністю настільки удосконалили ці правові інститути, що останні виявилися здатними пережити на багато віків своїх творців. Блискуче були розроблені договірні відносини, створена злагоджена теорія договірного права, його загальна концепція, теоретичні основи окремих видів договорів, які відзначалися чіткістю, ясністю і доступністю. Бездоганність, витонченість формулювань, ясність змісту, глибина суті і, природно, неухильність дотримання інтересів пануючого ладу зробили римську договірну систему найдосконалішою. Водночас римське право не було позбавлене консерватизму, обтяжливого формалізму. Так, інститут манципації, стипуляції, легісакційний процес та інші своїм грубим формалізмом найменше сприяли прискоренню цивільного обороту. І справа не тільки в цьому. Римські юристи, магістрати, особливо претори і вся верхівка рабовласницького суспільства, виховували народ в дусі глибокої покори, поваги, беззаперечного вшанування закону, прищеплювали рабам і вільним усвідомлення його вічності та непохитності. Сама думка про можливість зміни або відміни закону проголошувалася блюзнірською. Людям наполегливо нав'язували думку, що порушити закон означає викликати гнів богів, закон святий, його необхідно поважати, перед ним потрібно схилятися. В епоху імператорів проголошувалось: все, що хочеться імператору, то і є закон, а воля імператора є волею богів. В практичній діяльності римляни суворо дотримувалися принципу непорушності, стабільності права, підкреслено чемно ставилися до правил етикету, думки старих шанованих юристів, демонструючи цим непохитність соціального ладу, недопустимість його зміни. Однак побожне ставлення до закону призводило до консерватизму. Застарілі правові норми, соціальна значимість яких знецінювалась, в силу традиції не лише не відмінялися, не змінювалися, а й не застосовувалися. Накопичувалося багато таких законів, едиктів. В цьому безмежному морі чинного законодавства навіть досвідченим юристам було важко знайти і застосувати необхідну норму.
Стійкий консерватизм римського права не зміг придушити прогресивних паростків, які все більше витісняли його. Уже в період республіки зростає авторитет магістратів, особливо преторів. Щорічно при вступі на посаду вони проголошували в своїх едиктах правила судочинства, дуже чутливо реагували на зміни в економічному житті римського рабовласницького ладу. Практичною діяльністю по керівництву судами магістрати так спрямовували судову практику, що вона переставала зважати на приписи застарілих законів і розв'язувала справи на основі правил преторського едикту, хоча останній і не мав сили закону. В преторському едикті відбивалися інтереси рабовласників, які виникали на основі нових відносин. Особливо багатою прогресивними ідеями була практика преторів для перегрінів (перегрінських преторів), введених з метою розв'язання майнових спорів, що виникали між римськими громадянами та перегрівами. У випадках, коли норми цивільного права не могли розв'язати конфлікт або були недостатньо ефективними, перегрінський претор вдавався до правових засобів інших народів. При цьому він добирав найвдаліші норми. Тому можна стверджувати, що римське приватне право є творінням не тільки римського народу. Багато прогресивних положень права народів вносилися перегрінськими преторами в практику міського претора, в оборот між самими римськими громадянами. Право народів було ніби лабораторією, в якій найпрогресивніші правові ідеї та норми сусідніх народів античного світу, стикаючись між собою на міжнародному ринку, перетворювалися на єдине інтернаціональне ціле, перероблюючи і саме римське право. Прогресивний характер римського приватного права значною мірою зумовлений діяльністю юристів, які одержали заслужене визнання в період принципату. Принцепси, починаючи з Октавіана (63—14 pp. до н.е.), Надавали найвидатнішим юристам особливе право давати офіційні консультації ніби від імені принцепса. До авторитетних юристів зверталися в особливо складних випадках, їх відповіді були обгрунтованими та оригінальними, оскільки характеризувалися ретельно продуманими висновками з урахуванням соціально-економічних змін, інтересів пануючого ладу. Консультації мали офіційний характер і були обов'язковими для застосування судами. І як наслідок, такі консультації, а з часом й інші висловлювання римських юристів прогресивно вплинули на розвиток римського права. На основі права народів, практичної діяльності магістратів, особливо преторів, правотворчості юристів (юриспруденції) сформувався ще один важливий принцип римського приватного права — формальна рівність в галузі приватного права всіх вільних осіб. Він зумовлювався істотними застереженнями, однак його проголошення було значним кроком уперед у розвитку приватного права. У греків і римлян нерівності між людьми відігравали більшу роль, ніж їх рівність в будь-якому відношенні. Під владою Римської імперії всі ці відмінності поступово зникли, за винятком відмінностей між вільними і рабами. Виникла, принаймні для вільних, рівність приватних осіб, на грунті якої розвинулося римське право — найдосконаліша форма права, що має за основу приватну власність. Формальна рівність всіх приватних осіб не виключала відвертого індивідуалізму, властивого римському приватному праву: необмежена правова влада домовладики, глави родини (pater familias), беззаперечне визнання та захист інтересів приватного власника, безмежна влада батька над дітьми, чоловіка над дружиною, право спадкодавця позбавити спадщини тих, хто своєю працею створював спадкове майно, тощо. В центрі римського приватного права стоїть рабовласник — одноособовий суб'єкт необмеженої приватної власності, передусім на засоби виробництва. Індивідуалізм наклав свій відбиток на всю систему римського приватного права, що відверто та неприховано ставила на перший план інтереси рабовласників, їх захист. Проте найбільшого розквіту цей індивідуалізм досяг щодо вільних і рабів.
Після падіння Римської імперії в 476 р. римське приватне право продовжувало існувати і навіть розвиватися в його східній частині — Візантії. Саме там була зроблена спроба врятувати рабовласницький спосіб виробництва шляхом кодифікації римського права, що була вжита імператором Юстініаном. Однак невмолиме колесо історії остаточно розвалило колись могутню рабовласницьку імперію Стародавнього Риму. З її падінням для римського права настала епоха забуття. На тривалий час воно ніби зникло. Його перестають вивчати, губляться нечисленні записи. Здавалось, остаточна загибель і втрата неминучі. Проте римське право продовжувало жити у свідомості римського народу, підкореного варварами. Поступово його починають застосовувати у відносинах між римським населенням, а потім і вивчати. З розвитком ремесел, торгівлі і торгових відносин попит на римське право зростає. Наприкінці XI ст. в Болоньї був заснований університет, який набув всесвітньої слави завдяки вивченню римського права. Він став центром юриспруденції, що відроджувалась. Болоньський університет відіграв особливу роль у вивченні, систематизації і тлумаченні римського права. Сюди стікалися студенти з усієї Європи, а отже, формувалася корпорація знаменитих професорів. Слава Болоньської школи швидко зростала, в діяльності її простежуються дві особливості: 1. Заклик до ґрунтовного вивчення першоджерел. Особлива увага приділялася головній частині Корпусу Юстініана — Дигестам. Професори Болоньської школи виявили та усунули багато протиріч, перекручень первісного тексту. 2. Суворе дотримування норм закону. В період, що передував заснуванню Болоньського університету, юристи дозволяли собі занадто вільно поводитися з нормами римського права. Було проголошено, що внаслідок колізії jus (права) і aeguitas (справедливості) перевага надавалася правовій нормі. Слухачами Болоньського університету були численні громадяни з різних країн, що потім ставали активними пропагандистами римського права в усьому світі. Професори університету викладали римське право у формі читання та роз'яснення (тлумачення) джерел, які записувалися слухачами. Ці тлумачення почали називатися глосами, а сама школа отримала назву глосаторів. У другій половині XIII ст. на зміну глосаторам прийшли коментатори, що привнесли у вивчення римського права певні схоластичні риси. Вони більше уваги приділяли тлуг маченню глос, ніж безпосередньо джерелам. Проте вже на початку XVI ст. знову настає епоха активного відродження римського права. З бурхливим розвитком ремесел у Європі відкриваються нові морські шляхи, зростає торговельний оборот, швидко розквітають міста. На цьому фоні обтяжливішими стають середньовічні феодальні обмеження майнових прав громадян, а також різноманітні види залежності (феодальна, общинна, родова, сімейна) самого суб'єкта права. Право середньовічної Європи було нездатне регулювати нові виробничі відносини, що виникали. В соціально-економічному житті відбувалися докорінні зміни: розвалювався старий феодальний лад, його повинен був змінити новий, прогресивніший державний устрій і правопорядок. Звід цивільних законів Юстініана як продукт абсолютної імператорської влади був здатний стати правовою основою нової державної влади і господарського обороту. Промисловість і торгівля, що розвивалися, вимагали нового правового забезпечення, яке б активно сприяло їх подальшому розвитку, допомагало «переступити» межі дрібних феодальних держав, Соціально-економічні умови стимулювали новий бурхливий інтерес до вивчення і поширення римського приватного права. Цей процес, що почався ще в XII ст., набуває нового дихання. Одночасно починається активне пристосування римського приватного права (рецепція) до нових виробничих відносин Південної і Центральної Європи, яке згодом поширилося на всю територію Європи. Однак римське приватне право було правом рабовласницького суспільства, основою якого був рабовласницький спосіб виробництва. Його правові інститути треба було переробити з урахуванням потреб нового економічного ладу, що зароджувався. Рецепції римського приватного права значною мірою сприяли абстрактний характер, відмежування від основи, що його породила, здатність приживатися в будь-яких економічних умовах. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактними відносинами приватної власності. Ці якості дозволили римському приватному праву стати чинним загальним правом ряду європейських держав. Так, воно застосовувалося майже в усі часи (феодальний і капіталістичний устрої) в Італії, що вже в XI ст. проголосила римське право lex generalis. тобто його можна використовувати в усіх випадках, коли правові норми місцевого права не задовольняють потреб обороту, що розвивався. Таке саме широке визначення римське приватне право дістало й в Іспанії, Франції, воно сприяло зародженню і розвитку капіталізму, де приватне право було чинним до прийняття Цивільного кодексу Наполеона в 1804 р. В Англії вже в XII ст. почали викладати студентам римське право. Проте внаслідок ряду причин рецепція римського приватного права не дістала тут такого поширення, як в континентальній Європі. Однак найбільшою активністю відзначався процес рецепції римського приватного права в Німеччині. Німці називали свою державу Священною Римською імперією, а себе — прямими наступниками Римської імперії. Тому Звід цивільних законів Юстініана германці вважали своїм власним кодексом, а закони імператорів Священної Римської імперії — невід'ємним додатком до Зводу Юстініана. Ще за часів Болоньської школи германці сприяли вивченню римського права у своїх університетах, його застосуванню в судовій практиці. Суддями загальноімперського суду Німеччини, наприклад, могли обиратися лише особи, що знали римське приватне право. Ця вимога була потім введена і для інших судів При розгляді спірних справ загальноімперський суд мав вудити на підставі римського приватного права. Рецепції римського приватного права в Німеччині сприяла і така практика—у випадку сумніву суди пересилали справу з усіма матеріалами тому чи іншому юридичному факультету висновок якого був остаточний. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. римське приватне право в Німеччині було рецепійовано прямо і безпосередньо. Звід цивільних законів Юстініана став законом, на який посилалися сторони в доведенні власних прав, якими мотивували свої постанови суди. При цьому римське приватне право рецепіювалося не окремими інститутами чи нормами, а повністю. Спочатку як субсидіарне воно поступово завоювало провідну роль. Будучи рецепійованим уже після істотної переробки глосаторами і коментаторами, а також німецькими вченими-юристами, воно поступово оновлюється, одержує назву сучасного римського права і діє в Німеччині аж до прийняття Німецького цивільного уложення (BGB), що набрало чинності 1 січня 1900 р. Отже, високий ступінь опрацювання основних інститутів, їх абстрактний характер та багато інших позитивних якостей дозволили римському приватному праву «підкорити» Європу втретє. Найширше рецепіювалося саме римське приватне право, а римське публічне право такого поширення не набуло Цивільний кодекс Наполеона, Німецьке цивільне уложення, нове цивільне законодавство інших європейських держав розроблялися та приймалися на основі ідей, поглядів, конструкцій і положень римського приватного права. Всі інститути нового цивільного законодавства були пронизані духом римського приватного права, його принципи, багато понять покладені в основу цього законодавства і цим самим визнавалися інтернаціональними. Такі правові категорії, як «договір», «зобов'язання», «делікт», «приватна власність», «застава» та багато інших, започатковані з римського приватного права і трактуються (з незначними національними модифікаціями) майже в усіх країнах однозначно. Зауважимо, що сутність їх (як і багатьох інших традиційних інститутів сучасного цивільного права) легше розглянути і зрозуміти, прослідкувавши розвиток цих понять з їх витоків. Європейська наука цивільного права розвивалася на основі рецепійованого римського приватного права. Римська юриспруденція відзначалася не лише теоретичною ґрунтовністю, а й практичною загостреністю. Тільки на основі розв'язання окремих казусів, конкретних практичних висновків були розроблені загальні цивілістичні теорії, дані наукові пояснення багатьом правовим явищам (теорія відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, за деліктні правопорушення тощо). Таким чином, наука цивільного права виявилася просякнута духом римського приватного права, що наклало свій певний відбиток на її подальший розвиток. Рецепійоване римське приватне право було чинним тривалий час в багатьох країнах Європи як загальне. Воно залишило глибокий слід в правосвідомості, цивільному законодавстві та в науці цивільного права. Його покладено в основу сучасного цивільного законодавства багатьох країн, і знати його необхідно вже хоча б тому, що без цього важко осягнути сутність сучасних інститутів цивільного права. До того ж, римську юриспруденцію відзначає висока техніка правотворчості, вміння аналізувати конкретні правовідносини, добре аргументувати свої висновки. Формулювання правових ідей римськими юристами відзначаються чіткістю, лаконізмом, глибиною змісту, витонченістю форми. Ці ідеї є взірцем для сучасних юристів. Такої ж характеристики заслуговують і преторські едикти. Багато висновків, висловлювань римських юристів з часом не тільки не втратили свого правового значення, а й стали крилатими, перетворилися в юридичні презумпції (положення що не потребують доведення). Наприклад, pater est quern nuptiae demonstrant — батьком дитини прийнято вважати того, хто знаходиться в шлюбі з його матір'ю. Такого ж значення набули афоризми: dominus sentit periculum — ризик випадкової загибелі (речі) завжди несе власник; prior tempore — potior jure — перший за часом — сильніший за правом; periculum est in mora — прострочення (виконання) тягне за собою ризик випадкової загибелі (речі); nemo debet bis puniri pro uno delicto — ніхто не може бути покараний двічі за одне й те саме правопорушення. Ці та багато інших афоризмів видатних римських юристів увійшли в скрабницю світової правової культури і стали надбанням сучасної юриспруденції. Римська правова термінологія, особливо цивілістична, в багатьох випадках зберегла своє значення і в практичному, і в науковому обороті, вона є інтернаціональною. Терміни реституція», «віндикація», «негаторний позов», «делікт», «легат», «новація», «субститут», «оферт», «акцепт» тощо давно стали загальновживаними в національному і в міжнародному житті. Вільне володіння загальновизнаними афоризмами, висловлюваннями, термінами не тільки свідчить про високу правову культуру, а й значно полегшує спілкування юристів різних країн. Це один з аргументів на користь вивчення римського приватного права. Внаслідок переходу України до ринкової економіки, свободи підприємницької діяльності значення приватного права зростає. Студенти юридичних вузів України вивчають римське приватне право передусім з метою пізнавальною, для засвоєння загальної історії права, теорії права, історії політичних і правових вчень. До того ж зараз вивчення цього предмета набуває додаткового практичного значення, пов'язаного з бурхливим розвитком торговельного, економічного, науково-технічного та інших видів міжнародного співробітництва, вимагає від наших юристів ґрунтовних знань в галузі правових систем зарубіжних країн. Рецепція римського права. Римська держава, яка майже тисячоліття тримала в своїх руках долі світу, поступово занеп
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-06-22; просмотров: 1969; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.224.54.120 (0.015 с.) |