Розділ IX права на чужі речі

 

§ 1. Виникнення, поняття і види прав на чужі речі

Одним із істотних обмежень права приватної власності є права на чужі речі, сукупність яких становить ще одну групу речових прав. Сутність прав на чужі речі полягає в тому, що суб'єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею. Римське приватне право знало три види прав на чужі речі:

а) сервітути;

б) емфітевзис і суперфіцій;

в) заставне право. Найдавнішим пра­вом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а та­кож заставне право — це вже породження пізніших часів.

Сервітути виникли в ті далекі часи, коли була общинна власність на землю. Земельні наділи, що передавалися у во­лодіння окремій сім'ї, природно, не могли бути рівноцінни­ми. Один наділ, наприклад, мав водоймище або пасовище, а інший — був позбавлений їх, що істотно знижувало його цінність, якість. Недоліки такого наділу компенсувалися за рахунок сусіднього: земля була спільною і володілець сусід­ньої ділянки зобов'язаний був надавати воду чи пасовисько володільцю земельної ділянки, позбавленого зазначених зруч­ностей, переваг. Проте з встановленням приватної власності на землю задовольняти потреби однієї ділянки за рахунок сусідньої стало значно важче, а інколи просто неможливо. Можна було домовитися з сусідом про надання можливості користуватися водою чи пасовиськом або будь-якими інши­ми вигодами, але договір у такому випадку не був надійним правовим засобом для задоволення потреб однієї ділянки за рахунок іншої, оскільки мав суворо особистий характер і міг зобов'язати лише осіб, які його уклали. При зміні власника сусідньої ділянки цей договір втрачав силу. Крім того, контр­агент у договорі мав право в будь-який час односторонньо відмовитися від зобов'язання, від укладення договору на на­ступний строк.

Слід було знайти більш усталений засіб речового характе­ру. З цією метою римляни використовують давній досвід компенсації недоліків однієї земельної ділянки за рахунок сусідньої при общинній власності на землю. Вони встанов­люють право власника земельної ділянки, позбавленої пев­них переваг, користуватися ними на сусідньому наділі неза­лежно від волі його власника. Таке право користування чу­жою землею в одному якомусь відношенні почали називати сервітутом, від лат. servire — служити. Пізніше такі права істотно поширились як засіб задоволення потреб.

Преторська практика створила нові форми права на чужі речі — емфітевзис і суперфіцій (див. § 6). Крім того, в цей період широкий розвиток дістало заставне право (право за­стави) — один з різновидів прав на чужі речі. Проте воно не є правом користування чужою річчю. Більш того, розвинуті форми застави взагалі не допускали права користування її предметом. Заставодержцю надавалося лише право певним чином розпорядитися предметом застави. Отже, право на чужу річ полягає не тільки в праві користування, а й в праві розпорядження чужою річчю.

Права на чужі речі знаходяться в певній колізії з правом власності, яке вони обмежують в міру свого обсягу Якщо суб'єкт сервітутного права має право взяти 20 відер води в сусіда або випасати 20 голів худоби на його пасовиську, то право власності сусіда обмежується в такому ж самому обсязі При цьому сервітути користуються пріоритетом. Конкурую­чи з правом власності, вони виявляються сильнішими. Влас­ник зобов'язаний уступити вимогам, що випливають з серві-! туту або іншого права на чужі речі. З припиненням права на чужу річ право власності поновлюється в повному обсязі. Разом з тим право на чужу річ за обсягом не може зрівнятися) правом власності, навпаки, воно досить обмежене. Проте це речове право на річ, а не право вимагати певної поведінки від власника цієї речі. Воно не залежало від волі власника пред­мета сервітута, який не міг його припинити або відмінити

Режим права на чужі речі був неоднаковим. Ці права за обсягом і змістом істотно різнилися, хоча й мали багато спільного. Так, земельні сервітути мали багато спільного і емфітевзисом і суперфіцієм, але й істотно відрізнялися один від одного. Особисті сервітути практично були невідчужува-ними, а інші речові права можна було відчужувати і переда­вати в спадщину. Помітні були відмінності і в обсязі прав. Суб'єкт сервітуту мав право користуватися чужою землею в одному або кількох відносинах, а емфітекарій користувався земельним наділом в повному обсязі.

Права на чужі речі також надовго пережили своїх творців Поряд з іншими інститутами вони рецепіюються пізнішими правовими системами і дістають подальший розвиток.

§ 2. Сервітути: поняття і види

Потреба в обслуговуванні однієї земельної ділянки за ра­хунок іншої виникала досить часто. Наприклад, земельний наділ, який має всі необхідні якості, зручності й переваги, після смерті власника перейшов до двох синів у спадщину. Його було поділено між ними в такий спосіб, що один з них — Клавдій змушений добиратися до своєї ділянки через ділянку брата Тіція. Брати мали добрі стосунки між собою, тому проблем з дорогою не виникало. Проте так могло про­довжуватися до першої сутички між ними, після чого Тіцій міг заборонити брату проїзд через свій наділ до ділянки Клавдія. Передбачаючи таке, батько перед смертю встано­вив у заповіті сервітут на користь Клавдія на право проїзду через земельний наділ Тіція. Тепер уже право проїзду Клав­дія не залежало від свавілля Тіція, навпаки, останній змуше­ний був терпіти утискування своїх прав і інтересів, обме­ження права власності за будь-яких обставин. Земельний наділ Тіція обслуговував ділянку Клавдія наданням проїзду. Земельний наділ Клавдія почали називати пануючим, ос­кільки його обслуговували, а земельний наділ Тіція — обслу­говуючим, бо він надавав послугу — проїзд. Звідси і назва сервітуту, оскільки один земельний наділ обслуговував інший, надаючи переваги, яких не мав останній. Сервітутні відно­сини виникали, як правило, між сусідами чи сусідніми зе­мельними наділами, тому сервітутне право часто називають ще сусідським.

Сервітут зберігався й тоді, коли власники мінялися. Якщо Тіцій продавав свій земельний наділ, право проїзду не лише зберігалося за Клавдієм, а й зобов'язувало нового власника землі надавати проїзд. Не припинявся сервітут і при зміні власника земельного наділу Клавдія. Наприклад, якщо Клавдій продавав свій наділ, то право проїзду по земельному наділу Тіція зберігалося і за новим власником землі. Суб'єк­том сервітутного права був той, хто на певний момент був власником пануючого наділу (але не Клавдій як конкретна особа). Обтяжував сервітут не Тіція як такого, а власника, обслуговуючого земельний наділ, хто б ним не був.

Отже, сервітут — це речове право користування чужою річчю в одних або кількох відносинах. За змістом сервітутне право було досить обмеженим. Римське право регламентувало сусідські відносини між власниками земельних наділів дуже детально і ретельно Сервітути встановлювалися, як правило, на право користування чужою землею (або іншою річчю) не лише в якомусь одному відношенні (право проїзду, пра­во провозу вантажів, проходу, прогону худоби, право взяти 20 відер води, напоїти 20 голів худоби тощо), а саме в тому, недостатність якого відчуває пануючий земельний наділ (на­приклад, нестача або відсутність води, пасовиська, дороги, інших необхідних в сільськогосподарському виробництві переваг).

Проте для надання вигод, яких позбавлений пануючий земельний наділ, власник обслуговуючої ділянки не зобов'яза­ний був здійснювати які-небудь позитивні дії. Характерна особливість римського сервітутного права виражена в тако­му афоризмі: servitus in faciendo consistere non potest — серві­тут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитивних дій (Д.8.1.15.1). Власник обслуговуючої ділянки зобов'яза­ний лише терпіти дії суб'єкта сервітутного права, не пере­шкоджати здійсненню їх, а в деяких випадках навіть ство­рювати сприятливі умови для цього.

Як вже зазначалося, спочатку сервітути як право на чужу річ виникли з відносин землекористування. Потім, коли вони поширилися і на інші (крім земель) речі, їх почали поділяти на земельні (предіальні) та особисті.

§ 3. Земельні сервітути

Головною особливістю земельних сервітутів є те, що їх предметом була земля. Це право користування чужою зем­лею. Земля могла бути сільською або міською. Звідси поділ земельних сервітутів на сільські й міські. Якщо предметом сервітуту була земля сільськогосподарського призначення, то і сервітут був сільським. Якщо право користування чужою землею було спрямоване на міську землю, то і сервітут був міським.

У земельних сервітутах обов'язково передбачається два земельних наділи, безпосередньо сусідніх, з яких один об­слуговує інший. Земельний сервітут повинен:

а) забезпечувати інтереси і надавати вигоди пануючому земельному наділу (praedium dominans), бути корисним і обтяжувати обслуговуючий;

б) забезпечувати своїми вигодами, перевагами, природний ми ресурсами постійне (а не періодичне, випадкове, безсис-¹ темне) обслуговування пануючого наділу. Сервітут існує доти, поки досягається ця постійна мета. Якщо ж внаслідок яких-небудь змін досягнення цієї постійної мети буде неможли­вим, сервітут припиняє своє існування. Зміна суб'єктів сер­вітутного права не припиняла дії сервітутів, але могла при­звести до поділу сервітутних прав. Наприклад, якщо паную­чий земельний наділ переходив до кількох спадкоємців, то сервітутні права поділялися між ними, тобто якщо право напувати ЗО голів худоби перейшло до трьох спадкоємців, то кожний з них мав право напувати лише 10 голів.

Земельні сервітути не обмежувалися ніякими строками. Вони могли переходити в спадщину, відчужуватися будь-яким способом разом із земельним наділом. Самостійним об'єктом правочинів вони не могли бути.

Основна мета земельних сервітутів — надолужувати не­доліки однієї земельної ділянки за рахунок іншої — сусід­ньої. Між тим, майже кожний земельний наділ (поряд з певними перевагами і вигодами) мав і певні недоліки. Різно­манітність їх зумовила таку ж саму кількість земельних сільських і міських сервітутів. Всі сусідські взаємовідноси- і ни земельних власників, що випливали з землекористуван­ня, регулювалися сервітутами. До земельних сільських сер­вітутів належали вироблені багатовіковою практикою до­рожні й водні сервітути. Серед них найпоширенішими були найдавніші: а) право проходу пішки проїзду верхи на коні або на носилках — iter; б) право прогону худоби — actus; в) право проїзду возом з вантажем — via; г) право водопро­воду — aquae-ductus. Пізніше почали розвиватися нові сільські сервітути: право брати воду — aquae haustus; право прогону худоби на водопій — pecoris ad aquam appulsus; право випасу худоби — jus pascendi. Сюди ж відносилися сервітути на право обпалювання вапна, добування піску та ін. (Д.8.3.І; Д.8.3.7;Д.8.3.12).

Сервітути, що випливали з землекористування міською землею, називалися міськими — jura praediorum urbanorum. Найпоширенішими серед них були:

а) право робити собі дах або навіс, вторгаючись при цьому в повітряний простір сусіда — servitus protegendi;

б) право спирати колоду на чужу стіну — servitus tigna immitendi;

в) право прибудовувати бу­дівлю до чужої стіни або спирати її на чужу опору — servitus oneris ferendi.

Ще пізніше серед міських сервітутів одержали розвиток нові сервітути:

а) право стоку дощової води — se­rvitus stillicidii;

б) право спуску води — servitus fluminis;

в) право проведення каналу для нечистот — servitus cloacae;

г) право вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати вид — servitus ne prospectui offendatur;

д) право вимагати, аби не були забудовані вікна — servitus ne luminibus officiatur,

є) право зведення будови не вище встановленої висоти — servitus altius non tollendi (Д.8.2.2.3).

Разом з названими нерідко користувалися сервітутами про­тилежного змісту. Той, у кого був зазначений сервітут, міг, наприклад, збудувати будинок на пануючому наділі вище встановленої висоти, звести будівлю перед вікнами сусіда (Д.8.2.27.1).

§ 4. Особисті сервітути

Здатність сервітутів заповнювати вади однієї земельної ділянки за рахунок іншої зробили їх зручним і ефективним засобом задоволення майнових потреб однієї особи за раху­нок майна іншої. Вони вийшли за межі землекористування, поширившись на інші речі. Сервітути на право користуван­ня чужою річчю або майном в інтересах конкретної фізич­ної (і юридичної) особи дістали назву особистих. їх встанов­лювали на рухоме і нерухоме майно довічно для фізичних осіб або на час існування юридичної особи. Могли бути обу­мовлені й коротші строки. Отже, особисті сервітути обме­жувалися певними строками.

Особисті сервітути відрізнялися від земельних об'єктом, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі; суб'єкт — власник пануючого зе­мельного наділу (незалежно від того, хто ним був), суб'єктом особистого сервітуту є саме та особа, на користь якої він був встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужуван­ню, оскільки їх встановлювали в інтересах конкретної особи і нікого іншого. Земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними абв, встановлювалися на строк існування юридичної особи.

Римське право знало такі види особистих сервітутів.

Узуфрукт — usufructus — речове право певної особи кори­стуватися і вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни її субстанції. Отже, узуфруктуарій мав право володіти і користуватися чужою річчю в повному обсязі, одержувати від неї плоди як природні, так і цивільні, надавати узуфрукт іншим особам за винагороду або без неї. Узуфрукт не міг відчужуватися і переходити в спадщину. Він припинявся зі смертю узуфруктуарія.

Узуфруктуарій був зобов'язаний користуватися річчю доб­росовісно і з належною турботою. Він не міг змінювати річ ні за яких обставин, навіть якщо б така зміна поліпшила річ; він відповідав перед власником за навмисне або необережне пошкодження речі.

Найчастіше узуфрукт встановлювався заповітом, яким бать­ко, наприклад, призначав сина спадкоємцем маєтку, а на користь своєї дружини (матері спадкоємця) встановлював сервітут на половину маєтку. Це означало, що після смерті батька власником маєтку ставав син, але його право влас­ності обмежувалося рівно наполовину на користь матері, яка мала право довічно (поки жива) одержувати половину при­бутків від маєтку. Після смерті матері право власності сина поновлювалося в повному обсязі.

Узус — usus — речове право користування чужою річчю без отримання прибутків. Узуарій міг лише користуватися чужою річчю, проте не мав права на плоди від неї. По суті, це було не користування, а лише володіння. Однак римське право вважало цей сервітут правом користування, оскільки узуарій міг користуватися плодами речі для особистих по­треб, проте не мав права одержувати доходи від неї. Узус відрізнявся від узуфрукта значно меншим обсягом прав.

Крім зазначених, широко застосовували сервітути на прат во користування чужими приміщеннями — habitatio — і на право користування послугами рабів або тварин для задово­лення власних потреб — орегае servorum vel aminalium. Так, спадкодавець, заповідаючи сину дім, міг надати своїй дру­жині право проживати в цьому будинку доти, поки вона жива. Право власності сина на будинок обмежувалося обся­гом сервітутного права його матері. Можна було також вста­новити право користування послугами рабів або тварин для задоволення своїх потреб.

§ 5. Виникнення, втрата і захист сервітутів

Сервітути встановлювалися різними способами. На почат­ку республіки сервітут міг бути придбаний за давністю — здійснення протягом двох років призводило до встановлення права на нього. Проте цей спосіб швидко був відмінений.

Частіше сервітути встановлювалися в заповіті спадкодав­ця. Право користування чужою річчю могло бути встанов­лено судовим рішенням при розділі, наприклад, земельного наділу між двома братами. У класичний період знову почали встановлювати сервітути за давністю, проте були обумов­лені інші строки — 10 років між «присутніми» і 20 років між «відсутніми». Сервітути встановлювалися також договором і законом.

Сервітути припинялися такими ж самими способами, як і набувалися. Право користування чужою річчю могло при­пинятися в разі тривалого невикористання — шляхом пога-шальної давності. Суб'єкт сервітута міг сам відмовитися від свого права користування чужою річчю. Сервітут міг при­пинитися і в разі поєднання в одній особі власників паную­чого і обслуговуючого наділів. Особисті сервітути припиня­лися смертю правомочної особи або зменшенням його пра­воздатності.

Для захисту сервітутів існував спеціальний позов, що на­давався суб'єкту сервітута проти будь-кого, хто заважає йому здійснювати сервітутні права. Цей позов протилежний нега-торному позову. Позовні вимоги спрямовувалися на понов­лення сервітутних прав.

§ 6. Емфітевзис і суперфіцій

Утвердження права приватної власності на землю і кон-центрація її у небагатьох землеволодільців призвели до ви­никнення ще двох видів прав на чужу землю. Виникнення великих приватних землеволодінь зумовило розвиток дов-гострокової і успадковуваної оренди, оскільки землево-лодільці не могли лише самі обробляти землю. Проте дого­вірна оренда не мо)гла достатньою мірою забезпечити захист інтересів орендарів від посягань третіх осіб. Тому преторсь­ка практика виробила спеціальні позови для захисту прав, орендарів, які фактично перетворили договірну оренду в речове право користування чужою землею. При цьому вико-ристовували досвід сусідніх народів (Греції, Єгипту, Карфа-. гена), де вже широко застосовувалися речові права користу-вання чужими землями. На основі цих двох інститутів Юсті-ніан створив новий правовий інститут користування чужою, землею — емфітевзис — emphyteusis. Одночасно одержує розвиток передавання міських земель під забудову в довготри-. валу оренду — суперфіцій — superficies. Відмінність між цими двома інститутами полягала в тому, що за емфітевзисом земля: передавалася для обробітку в разі виробництва сільськогос­подарської продукції, а за суперфіцієм міська земля переда­валася під забудову.

Емфітевзис. Остаточне усталення цього інституту в римсь­кому праві було зумовлено прагненням перетворити необ­роблювані великі наділи землі в продуктивні сільськогоспо-дарські угіддя. Він мав відбиток італійського і східного емф­ітевзису і вважався вічною орендою, яка надавала право на річ, що захищалось спеціальним позовом. Отже, емфі­тевзис — довгострокове, відчужуване і успадковуване праве користування чужою землею сільськогосподарського призначень, ня. Це право не було обмежене ніякими строками, тому його називали вічним правом. Проте в першоджерелах зустріча­ються висловлювання, що емфітевзис не може бути вста­новлений на строк понад дві тисячі років. Встановлювався емфітевзис договором та іншими правочинами. Так, між римськими юристами йшли жваві спори про те, чи є емфі-тевзис договором купівлі-продажу чи найму. В імператорсь­кий період дійшли висновку, що це відносини особливого роду, які встановлювалися спеціальним договором — емфі-тевзисним контрактом.

Спочатку емфітевзис установлювався у формі «емфітевтич-ного продажу», за яким наймачу передавалося право користування землею. Останній сплачував помірну ціну і зобов'я­зувався щорічно виплачувати орендну плату грошима або натурою. Емфітевзис міг установлюватися також й іншими правочинами.

Суб'єкт емфітевзиса (емфітевта) мав досить широкі права, формально він не був власником землі, мав тільки право користування нею. Однак фактично він здійснював усі пра­вомочності власника (володіння, користування і розпоряд­ження в повному обсязі) в межах повного сільськогоспо­дарського виробництва, тобто не був обмеженим ніякими рамками. Емфітевта міг змінювати господарське призначен­ня землі (тільки не погіршувати), встановлювати на неї зак­лад і сервітути. Як володілець він користувався володіль­ницьким захистом, тобто володільницькими інтердиктами, і одночасно як правомочний власник — петиторними позо­вами.

Права емфітевзису переходили в спадщину як за запові­том, так і за законом. Емфітевзис міг бути подарований будь-якій третій особі. Проте емфітевта повинен був повідомити про це власника землі, оскільки останньому належало пере­важне право на купівлю емфітевзису. Якщо власник землі відмовлявся від свого переважного права, то емфітевта міг продати свої правомочності будь-якій третій особі, але 2% ціни землі йому належало передати власнику її.

Обов'язки емфітевта полягали в добросовісному і сумлін­ному веденні господарства, якісному обробітку землі. Він зобов'язаний був платити всі належні податки, виконувати інші державні й громадські повинності. Основний обов'я­зок емфітевта — виплата щорічної ренти (грошима або на­турою), яка, як правило, була нижчою від плати за наймом.

Емфітевзис міг бути припинений, якщо емфітевта істотно погіршував земельний наділ, протягом трьох років не спла­чував ренти та публічних податків. Для захисту своїх прав він мав спеціальний вектигальний позов. Власник землі та­кож мав позов проти емфітевта.

Суперфіцій. За загальним правилом все пов'язане з землею належить власнику землі. Відповідно до цього будівлі та інші споруди, зведені на чужій землі, належали власнику земель­ної ділянки. Однак розширення міст вимагало нового будівництва, для якого вільних земель не було. Для розв'язання цього протиріччя римляни за аналогією з емфітевзисом міські й державні, а потім і приватні землі почали передавати в довгострокову оренду для забудови. За Юстініаном, суперфіцій — довгострокове, відчужуване і успадковуване право користу-вання чужою землею для забудови. Право власності на спо­руджену будівлю належало власнику земельної ділянки за: правилом superficies solo cedit — будівля слідує за землею. Суперфіціарій мав право користуватися і розпоряджатися зведеним на чужій землі будинком чи іншою спорудою на свій розсуд: право продати, подарувати, обміняти, здати в найм тощо переходило в спадщину і ніякими строками не було обмежене.

Суперфіцій зобов'язаний був виплачувати власнику землі поземельну ренту, а в державну скарбницю — встановлені податки та інші платежі.

Суперфіцій припинявся так само, як і емфітевзис. Захи­щалось право суперфіція всіма засобами захисту прав влас­ника. Крім того, був створений ще спеціальний інтердикт для захисту суперфіція.

§ 7. Заставне право

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в ранній республіканський період. Єдиного тер­міна для його позначення не було, проте сутність застави залишалась постійною — забезпечувати виконання певних зобов'язань. Форми застави постійно удосконалювались.

Застава виконувала лише допоміжну роль. Договір закла­ду, що був підставою для виникнення заставного права, ук­ладався паралельно з будь-яким основним договором як доповнення до нього. Акцесорний (додатковий) характер договору закладу полягав в тому, що він вступав в дію лише за певної умови — невиконання основного зобов'язання. Це був договір з відкладною умовою. Якщо умова не наставала, він (заклад) не діяв.

Виникнення заставного права було зумовлене саме праг­ненням гарантувати виконання зобов'язань боржником. Наприклад, Тіцій звертався до Клавдія з проханням позичити певну суму грошей. Клавдій, не відмовляючи в про­ханні, все ж ставив умову, аби Тіцій гарантував (забезпечив) повернення грошей за спливом строку договору позики, форми такої гарантії були різні. Одна з них — застава. Сто­рони при укладанні основного договору (позики) одночас­но укладали додатковий (акцесорний) договір, яким вста­новлювалося право кредитора на певну річ боржника в разі невиконання ним зобов'язання.

У нашому прикладі Клавдій, укладаючи договір позики з Тіцієм, одночасно домовлявся про заставу. Тіцій визначав певну річ, на яку встановлювалось право застави Клавдія, В разі неповернення грошей в обумовлений договором строк Клавдій одержував право продати заставну річ і з вирученої суми погасити неповернутий борг.

Отже, застава — це засіб забезпечення виконання зобов 'я-зання, який встановлює речове право заставодержця на пред­мет застави. Речове право заставодержця полягало не в ко­ристуванні чужою річчю, як це має місце в інших правах на чужі речі, а в праві розпоряджатися заставною річчю відпо­відно до закону. Право розпорядження заставодержця було обмежене лише правом продажу (Д. 13.7.4). При деяких фор­мах застави кредитору належало право володіння предме­том застави, інколи право на присудження власності, кори­стування й одержання прибутків.

Заставне право встановлювалося передачею боржником-заставодавцем заздалегідь обумовленої речі (предмета заста­ви) кредитору-заставодержцю. Зміст цього права мав такі правомочності.

1. У разі невиконання боржником в установлений догово­ром строк основного зобов'язання, забезпеченого заставою, кредитор одержував право звернути стягнення (продажу) на заздалегідь обумовлену річ або сукупність речей. Якщо ви­ручка від продажу була більшою від суми боргу, кредитор зобов'язаний був повернути різницю боржнику, а якщо мен­ше, то він мав право звернути стягнення в розмірі непога­шеної частини боргу на інше майно боржника на загальних умовах. У деяких обумовлених випадках кредитор мав право вимагати присудження йому права власності на заставлену річ.

2. Право продажу застави в разі невиконання боржником зобов'язання зберігалося за кредитором і у випадку зміни власника предмета застави, незалежно від того, де і в кого знаходилася заставна річ. Право кредитора на заставну річ мало речовий характер. Він міг скористатися ним у будь-якому випадку. Тому якщо боржник, передбачаючи немож­ливість виконання зобов'язання, продавав заставлену річ. це не ускладнювало становища кредитора, оскільки він маїр право звернути стягнення на цю річ незалежно від місця її знаходження.

3. Право застави сильніше від інших вимог, тобто вимога, забезпечена заставою, задовольнялась передусім і в повному обсязі, а з іншого майна, що залишилось, задовольнялися всі інші вимоги. Наприклад, боржник послідовно позичив у трьох різних кредиторів по дві тисячі динарій. Проте тільки третій кредитор виявився найобачнішим і зажадав як заста­ву землю вартістю три тисячі динарій. При настанні строку платежу боржник ні одному з кредиторів боргу не сплатив. У кожного з них виникло право вимагати відшкодування боргу за рахунок майна боржника, яке складалося лише з заставленого земельного наділу вартістю три тисячі динарій. У цьому випадку передусім і в повному обсязі задовольня­лася вимога, забезпечена заставою, тобто третій кредитор одержував свої дві тисячі динарій від продажу землі, а тися­ча, що залишилась вщ виручки, йшла на погашення боргів двох інших кредиторів в установленому порядку.

Отже, заставне право — це право кредитора в разі невико­нання боржником зобов'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Римське заставне право пройшло довгий шлях свого роз­витку. Відомі три форми застави: фідуціарна угода, ручна застава та іпотека (мал. 17).

Фідуціарна угода — fiducia cum creditore — найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому, що боржник переда­вав кредитору (заставодержцю) замість одержаних в позику грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність. Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то предмет застави залишався у власності кредитора. При виплаті боргу в строк обов'язок кредитора повернути заставу боржнику був лише моральним, а не правовим, оскільки за умовами договору кредитор ставав власником застави з усіма наслідками, що з цього випливають. Повернення застави при виконанні в строк зобов'язання боржником було справою совісті, сум­ління кредитора. Звідси і назва цієї форми застави — угода з кредитором, що основана на совісті, довірі.

Умови зазначеної форми застави були дуже обтяжливими для боржника. Якщо кредитор продавав предмет застави третій особі, то боржник, навіть виконавши зобов'язання, позбавлявся права на річ. При перевищенні вартості застави над сумою боргу в разі невиконання зобов'язання різницю також одержував кредитор. Пізніше претори почали надава­ти позов проти кредитора, якщо той відмовлявся повернути заставу при виконанні зобов'язання боржником. Проте це мало чим полегшувало становище боржника. Кабальні умови застави не сприяли її розвитку. Преторсь­ка практика вишукує шляхи удосконалення застави. Виник­ла нова форма, за якою застава передавалась заставодержцю (кредитору) не у власність, а лише у володіння — ручний заклад — pignus. Він швидко поширюється, замінюючи фіду-ціарну угоду. При ручному закладі власником застави ли-шався заставодавець (боржник), і якщо він виконував своє зобов'язання, то заставодержець (кредитор) юридично був зобов'язаний повернути заставу її власникові, тобто борж­нику. Заставодержець для захисту своїх інтересів мав воло­дільницький інтердикт. Заставодержець за загальним пра­вилом позбавлявся можливості користуватися переданою йому в заставу річчю. Він був зобов'язаний тримати її в схо­ронності, хоча в деяких випадках користування допускалось на засадах прекарія або найму (Д. 13.7.35.1).

Ручний заклад більше відповідав вимогам цивільного обо­роту, проте й він міг повністю задовольнити його. Станови­ще заставодержця, як володільця застави не було устале­ним. При втраті застави він не завжди міг захистити свої інтереси. Становище ж боржника (заставодавця) було знач­но вигіднішим, ніж при фідуціарній угоді, але також належ­но не забезпечувало охорону його економічних інтересів. Наприклад, якщо предметом застави була земельна ділянка, то при передачі її у володіння заставодержцю боржник поз­бавлявся можливості обробляти її, вилучати з неї доходи, щоб розрахуватися з боргами. Він взагалі міг бути викину­тий зі свого володіння. Ручний заклад також швидко пере­став застосовуватися.

Наступним етапом розвитку заставного права було встанов­лення правила, за яким предмет застави взагалі не передавав­ся ні у власність, ні у володіння кредитору, а залишався у власності, володінні й користуванні самого боржника. Уль-піан писав: «У власному значенні ми називаємо заставою те, що переходить до кредитора, при іпотеці ж до кредитора не переходить володіння» (Д. 13.7.9.2). Так виникла іпотека — одна з форм заставного права, яка була досконаліша, ніж попередні. Вона на багато віків пережила своїх творців.

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не пе­редавав заставодержцю предмета застави (сторони при цьому зберігали свої старі назви). Боржник — заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, ви­лучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його еко­номічне становище. Предмет застави (земельна ділянка, раби, робоча худоба та інші засоби виробництва) залишався в його необмеженій власності. Застава ніби навіть не відбивалася на правовому становищі як самих речей, так і заставодавця

до певного часу.

Крім того, при іпотечній формі застави боржник мав мож­ливість одну і ту саму річ заставляти кілька разів, чого не можна було робити раніше. Наприклад, земельний наділ власник міг одночасно або послідовно закласти декільком кредиторам на різні суми, тобто за одну і ту саму річ можна було одержати значно більший кредит, ніж за старими фор­мами застави.

Іпотека дозволяла зміцнити фінансово-економічне стано­вище боржника, не обтяжуючи його господарство. Крім того, власник мав реальну можливість продати предмет застави ще до настання строку платежу, вибрати найбільш вдалий час, вигідного покупця і розрахуватися з боргами. В разі продажу застави боржник зобов'язаний був попередити по­купця про це, оскільки застава переносилась на нового влас­ника.

Ці та інші переваги іпотеки сприяли її швидкому поши­ренню і витіснили старі форми застави.

Основним для заставодержця за іпотекою було право про­дати річ в разі невиконання зобов'язання боржником. До­говір закладу міг мати й інші побічні умови.

Вважалися недійсними угоди, за якими заставодержцю не дозволявся продаж застави або передбачався її перехід у власність кредитора. Продати заставу міг сам кредитор (або за його проханням суд), але він не мав змоги сам її купити. При відсутності вигідного покупця, після триразового попе­редження заставодавця про обов'язок сплатити борг креди­тор міг просити імператора присудити йому право власності на заставну річ.

Як відзначалося раніше, одна і та сама річ могла бути зас­тавлена кільком кредиторам. У цьому разі можлива була колізія заставних прав. Колізії не було у випадку, коли кож­ному із кредиторів надавалася застава лише на певну части­ну заставної речі. Проте, якщо одна і та сама річ повністю йшла в заставу кільком кредиторам одночасно, перевагу мав заставодержець, який попередив інших про існування за­ставного права. Якщо ж застава на одну і ту саму річ вста­новлювалась кільком кредиторам послідовно, то при настанні строку платежу діяв принцип старшинства — qui prior tem­pore, potior est jure — хто перший в часі, той сильніший в праві, тобто право продажу мав перший кредитор. Виручка використовувалась насамперед на задоволення вимог пер­шого кредитора, а сума, що залишалась, йшла на погашен­ня боргів наступних кредиторів у порядку черги. Другий, третій і наступні кредиторн-могли викупити в першого кре­дитора право продажу застави з тим, щоб продати її в най­сприятливіший момент і в такий спосіб по можливості мак­симально задовольнити свої вимоги.

Договором закладу могли бути встановлені й інші прин­ципи розрахунків у разі продажу застави.

Застава встановлювалась передусім договором, а також за­повітом, судовим рішенням або на підставі закону. Заставне право припинялося: а) загибеллю предмета застави; б) по­єднанням в одній особі заставодержця і заставодавця; в) при­пиненням зобов'язання, для забезпечення якого було вста­новлено заставу.

Контрольні запитання для перевірки засвоєння матеріалу

1. Що таке право на чужі речі та види їх?

2. Що таке сервітут?

3. Які сервітути Ви знаєте?

4. Що таке емфітевзис і суперфіцій? Чим вони відрізняються один від одного?

5. Що таке заставне право?

6. Дайте визначення поняття «застава». 7 Які Ви знаєте правові форми застави?

 

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

РОЗДІЛ X

 

Лекція 8. Тема 7. Загальне вчення про зобов`язання

 

Мета заняття: розкрити студентам поняття зобов`язання та його роль у