Виникнення та припинення володіння

Володіння набувалося поєднанням двох елементів — co­rpus і animus. Проте, як вже відзначалося, одного фактично­го володіння або наміру вважати певну річ своєю для ви­никнення володіння було недостатньо. Лише в поєднанні ці елементи давали володіння. Такому встановленню юридич­но значимого володіння завжди передувало фактичне заво-лодіння річчю.

Волевиявлення володіти річчю для себе (від власного імені) встановлювалося зовнішнім, об'єктивним проявом цієї волі. Спеціального акта не вимагалося. Володілець повинен був вести себе стосовно до речі як власник. Вважалося, якщо володілець фактично володіє річчю, то в нього є намір во­лодіти нею від свого власного імені, вважати її своєю. Якщо наявність у володільця такої волі викликала сумнів у будь-кого, той, хто вагався, мав довести відсутність підстав для володіння.

Однак змінити свою володільницьку волю не можна було: nemo sibi causam possessionis mutare potest (Д.41.2.3.19) — ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю і стати володільцем речі, не змінивши підставу володіння. Це не означало, що на підставі договору найму особа не може ста­ти володільцем речі. Наприклад, купивши річ, якою він об­падав на підставі договору найму, і змінивши в такий спосіб підставу обладания, він набуває володільницьку волю і стає володільцем речі.

Спосіб набуття володіння залежав також від характеру во­лодіння — добросовісне володіння набувалось одним спосо­бом, недобросовісне — іншим (те саме у випадках законно­го і незаконного володіння).

Законне володіння, що базується на правовому титулі, набувалося тим же способом, що і право власності, чи на підставі відповідного договору. Отже, володіння, основа­не на праві власності, може набуватися тими самими спо­собами, що й право власності: а) первісним (захват нічий­них речей, переробка речей, набуття за давністю, змішу­вання і злиття, прирощення тощо); б) похідним (купівля-продаж, позика, дарування, перехід за спадкуванням тощо) У першому випадку первісне володіння набувалося разом з правом власності на певну річ і було елементом права власності, правомочністю власника; в другому (похідне) — засобом відповідного договору: володіння заставодерж-ця засобом договору застави, прекаріста — засобом пере­дачі власником свого майна в його тимчасове і безоплат­не користування, нарешті, володіння секвестра за волею сторін, між якими виник спір, що передали йому на збері­гання спірну річ.

Незаконне володіння набувалося тими самими способа­ми, що і право власності, проте з одним істотним відхилен­ням: право власності до набувача не переходило. Мала місце ніби імітація — ставилася мета придбати право власності, яке з огляду на певні фактори до набувача не переходило і володілець речі не ставав її власником. Він міг про це знати — тоді його володіння було незаконним і недобросовісним, а міг не знати — тоді його володіння було незаконним, од­нак добросовісним.

Незаконним, але добросовісним володіння ставало, наприк­лад, через купівлю-продаж манципних речей, проте без до­тримання манципації. Куплений раб — манципна річ, але через які-небудь причини манципація не була виконана і тому право власності на раба до покупця не переходило. Покупець, що став фактичним обладателем раба, вважав його своєю власністю, однак права на цього раба у нього не ви­никало. Такий покупець добросовісний, але незаконний володілець.

Подібні наслідки були і у випадку продажу речі не власни­ком. Внаслідок правила nemo ad alteram plus juris transferre potest quam ipse habet-(ніхто не може передати іншому більше прав, ніж сам має) продавець, що не мав права власності на продану ним річ, не міг перенести цього права і на покупця. Покупець, прийнявши у фактичне володіння передану йому річ, має на неї володільницьку волю, проте власником цієї речі він не стане. У нього є фактичне обладания річчю, є володільницька воля на неї, але немає права власності, бо його не мав і сам продавець.

Подібний юридичний наслідок буде мати місце в усіх ви­падках уявного переходу права власності на річ, якщо відчу-жувач не є власником речі, звичайно, крім тих випадків про­дажу, коли річ продавалася за дорученням чи з публічних торгів. Наприклад, за договором дарування особа, якій по­дарували майно, не стане його власником, якщо даруваль-ник не був його власником. Те саме буде при міні, позиці та інших формах похідного набуття права власності.

Незаконне і недобросовісне набуття володіння можливе також через неправомірні дії: насильний захват чужої речі, крадіжку, привласнення знахідки та ін. У цих випадках фак­тичне заволодіння річчю здійснювалося саме з метою набут­тя власності на цю річ, але з огляду на юридичні правила, право власності в таких випадках не виникає. Проте римські юристи вважали такого обладателя речі її володільцем, ос­кільки він має корпус володіння і володільницьку волю.

Припинення володіння. Володіння припинялось у таких випадках:

а) фізичної загибелі речі — не можна здійснювати володін­ня річчю, якої немає;

б) юридичної загибелі речі, тобто коли вона вилучалася з цивільного обороту — не була об'єктом права приватної влас­ності і, отже, об'єктом володіння;

в) якщо володілець втрачав один з правових елементів володіння (тіло володіння чи володільницьку волю), тоб­то фактичне обладания річчю, бажання вважати її своєю Іншими словами, володіння припинялося тими самими способами, як і набувалося. Після продажу володілець втрачав право на володіння річчю, передаючи її покуп­цеві. Він втрачав володіння і при будь-якому іншому поз­бавленні фактичного обладания річчю, наприклад при її загубленні, крадіжці. Крім того, володіння припинялося зі смертю обладателя речі. Його спадкоємці повинні були знову здійснити і обгрунтувати весь склад володіння у своїй особі.

 

Захист володіння

Феномен володіння як самостійного правового інституту полягав у тому, що фактичне обладания річчю, основане на факті, а не на праві, все ж одержувало правовий захист з боку суспільства. У спеціальній літературі це пояснюється по-різному. Одні дослідники (Р.Ієринг, САМуромцев) ствер­джують: надання фактичному обладанию річчю правового захисту пов'язано з тим, що здебільшого володільцями були власники. Найчастіше зустрічається і тому вважається нор­мальним становище, коли володілець і власник співпадали в одній особі. В таких випадках діє юридична презумпція — володілець речі має право на неї. Той, хто вагається, нехай спростує це доведенням зворотного, тобто особа, яка ва­гається в правомірності володіння, повинна довести, що право на річ належить не володільцю, а їй. Виходячи із заз­наченої презумпції (володілець завжди власник), держава для полегшення захисту власника від зазіхань третіх осіб нада­вала йому більш спрощений і полегшений захист.

Це пояснення грунтується на багатьох постулатах римсько­го права. Відповідно до нього інколи під володільницький захист потрапляли особи, яким, як правило, правовий за­хист не повинен надаватися (злодії, загарбники тощо). Про­те, виходячи з інтересів пануючого стану (здебільшого воло­дільцями були саме його представники), вважалося за по­трібне надати захист кільком неправомірним володільцям, аби невинно не постраждав один правомірний.

Інші дослідники (Ф.К.Савін'ї, І.А.Покровський) вважали, що полегшений і спрощений володільницький захист був введений з метою недопущення самоуправства. Навіть якщо фактичним обладателем речі виявлялась особа, що не мала права на володіння, відновити справедливість повинен був тільки суд, а не правомірний власник. Боротьба із самоуп­равством як одна з складових частин захисту громадського порядку була в центрі уваги римлян. Тому навіть фактичний володілець, який був неправомірним, одержував захист проти зазіхань третіх осіб, навіть якщо їхні вимоги були основані на праві. Порядок захисту прав встановлений, і ним нале­жить користуватися. Здійснювати захист своїх прав самостійно, тобто самоуправно, категорично заборонялося. При такому поясненні лишається незрозумілим: чому володіль­ницьким захистом не користувалися держателі. Вони проти зазіхань третіх осіб захисту не мали.

Можна припустити ще одне пояснення виникнення волод­ільницького захисту, яке чомусь залишилося поза увагою дос­лідників. Як зазначалося, володіння спочатку виникло щодо Общинних земель, які були власністю римського народу і пе­редавалися окремим родам тільки у володіння, без права влас­ності. З часом таке володіння, переходячи з покоління в по­коління та концентруючись в руках небагатьох землево-лодільців, поступово перетворилось у величезні латифундії. В свою чергу, цей процес призводив до постійного і система­тичного обезземелювання та зубожіння селян, що викликало з їхнього боку певний опір, який проявлявся у спробах само­управно здійснити перерозподіл володіння землями. Згадає­мо боротьбу братів Гракхів за переділ земель. Отже, саме в цьому є причина появи правового захис-ту фактичного воло­діння. Претори, гідні представники свого стану, перешкод­жаючи переділу замель, за який наполегливо боролися мало­земельні та безземельні селяни в НІ—II ст.ст. до н.е., почали вводити володільницькі інтердикти для захисту фактичного володіння землями, не припускаючи при цьому навіть поси­лань на право в посесорному процесі. Останнє пояснюється тим, що фактичні володільці великих земельних наділів дійсно не мали права на них. Однак, якщо це так, то землю можна було відібрати і перерозподілити. Аби цього не допустити, претори створили своєю практичною діяльністю засоби пра­вового захисту фактичного стану, тобто фактичного обладан­ия громадською землею без посилань на право, якого у них і не було. У такий спосіб фактичному становищу було дано юридичне обгрунтування.

Володіння захищалося засобами преторських інтердиктів. Такий захист називався володільницьким, чи інтердиетним. Його особливістю було те, що намагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому посилання на право не допускалось. Отже, доводити правову підставу володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не вимагалося, захист називався посесор ним а якщо вимагалося, то петиторним (наприклад, захист пра­ва власності). Останній був складнішим, тут необхідно було. довести, звідки походить право певної особи. За петиторно-го захисту обов'язок доведення (тягар доведення — onus pro-bandi) був на стороні, яка стверджувала, що в неї є право (позивач, стверджуючи наявність у нього права на спірну річ, повинен був це довести).

У посесорному процесі позивач повинен був довести лише факти володіння і порушення володіння, що було значно легше, ніж довести право на річ. Тому власники в разі пору­шення їхніх прав намагалися вдатися саме до посесорного захисту, як більш доступного, при цьому він був лише попе­реднім (провізорним) захистом. Власник речі, що втратив володіння нею, заявляв інтердикт до фактичного обладателя і програвав процес, однак він мав потім закласти позов про право власності (віндикацію) і виграти його на основі свого права власності. Отже, більш проста й легша форма захисту засобом інтердикту була менш стабільною і міцною порівняно з петиторним захистом.

Посесорним захистом користувалися як власники, так і фак­тичні володільці. Це зумовлювало ще одну особливість захисту володіння. Законне володіння (володіння власника) користу­валося ніби двояким захистом — посесорним як володіння, а при потребі петиторним як право власності. Це стосувалося і права власності. Як право воно могло користуватися петитор­ним зростом, а як фактичне володіння — посесорним. Неза­конне володіння і володіння прекаріста, заставодержця і секвестрарія подвійним захистом не користувалися.

Сутність володільницького захисту. Володіння захищалося не позовами, а інтердиктами — преторським винаходом. Суд не здійснював захист володіння. Характер захисту не мав форми позовного провадження. Скоріше це був адміністра­тивно-правовий захист, який здійснював претор своєю вла­дою. Інтердикт — це наказ претора припинити самоуправ­ство, який віддавався порушнику. Якщо порушник не при­пиняв самоуправство, не виконував наказ, претор застосо­вував силу для примусу.

Інтердикти поділялися на дві основні групи:

а) для утри­мання наявного володіння - retinendae possessions;

б) для повернення насильно чи таємно втраченого володіння -recuperandae possessions.

Класичне право знало два інтердикти для захисту наявно­го володіння: interdictum uti possidetis — нерухомими і utrobi — рухомими речами.

Interdictum uti possidetis дістав назву з початкових слів пре­торського формулювання інтердикту, коли претор проголо­шував: «Забороняю застосовувати насильство і як ви воло­діли, так і володійте тими будівлями, з приводу яких виншс спір, якщо це володіння не є насильним, прекарним чи та­ємно одержаним одним від одного» Отже, для одержання захисту наявного володіння інтер­диктом uti possidetis вимагалося, щоб фактичне володіння річчю не було знеславлене насильним чи таємним оволодін­ням і не було передано одне одному прекарно. Преторський інтердикт спрямований на утримання існуючого станови­ща^- «Як ви володієте, так і володійте надалі». Він з давніх часів застосовувався для полегшеного захисту володіння громадськими землями. Володільці цих земель наприкінці республіки не мали позовів щодо права власності, як і само­го права власності. Проте й після одержання цих позовів (НІ ст. до н.е.) вони продовжували користуватися «им через його зручність і швидкість. Преторський інтердикт виник порівняно давно — у II ст. до н.е. Це підтверджує нашу думку, що метою посесорного захисту було передусім збере­ження існуючого становища з володінням громадськими зем­лями, аби не допустити переділу їх.

Інтердикт utrabi також дістав свою назву від початкового слова формули: де з двох, у кого з двох. Він застосовувався для захисту володіння нерухомістю. Його особливістю було те, що захист надавався тому з двох суперечників, хто во-лодів спірною річчю більшу частину останнього року, почи­наючи з дня проголошення інтердикту. Отже, в спорі про володіння перемагав той, хто володів спірною річчю трива­ліше протягом останнього року (за тих же умов чистоти во­лодіння, аби воно не було знеславлене таємним, насильним чи прекарним оволодінням).

Обидва розглянутих інтердикти мають заборонний харак­терну їхніх формулах є пряма вказівка претора не застосо­вувати насильство — vim fieri veto — проти фактичного ста­новища і особи, що здійснює його. Вони мали так званий «подвійний» характер: у такому посесорному процесі захист володіння міг одержати і той, хто звернувся до претора за допомогою, і той, проти кого інтердикт був спрямований Наприклад, якщо на незаконне володіння володільця пося­гав той, хто не мав права на спірну річ, фактичний володі­лець одержував захист свого володіння на основі одного із зазначених інтердиктів. Якщо ж незаконний володілець про­сив у претора інтердикт проти особи, у якої він таємно захо­пив річ, захист надавався не прохачу, а відповідачу, оскіль­ки володіння прохача було знеславлене таємним захоплен­ням спірної речі. Таким чином, при застосуванні зазначе­них інтердиктів немає відповідача і позивача, оскільки во-лодіння могло бути визнаним не за тим, хто закладав інтер­дикт, а за іншою стороною.

До групи, що складали інтердикти для повернення втра­ченого володіння — interdicta recuperandae possessionis, — так звані рекуператорні, належали:

а) unde vi, що надавався юридичному володільцю нерухо­містю, насильно позбавленого володіння. Цей наказ, звер­нений тільки до однієї сторони — правопорушника, актив­ного насильника, в якому наказувалося повернути потерпі­лому неправомірно захоплене (наприклад, землю). При цьому не допускалося посилання відповідача на своє право влас­ності, а також на те, що володілець землі, який позбавився цього права в наслідок насильства, сам набув його vi clam чи прекарно відносно відповідача. Позивачем за цим інтердик­том був кожен, хто втрачав через насильство юридичне во­лодіння, а відповідачем — той, хто витіснив позивача, неза­лежно від того, зберігав він за собою володіння чи вже пере­став ним володіти. Інтердикт надавався протягом року після вигнання володільця із земельної ділянки;

б) de ргесагіо, що надавався особі, яка передала річ (май­на) іншій в тимчасове і безоплатне користування до вимоги Якщо той, хто одержав річ прекарно, відмовлявся поверну­ти її за першою вимогою власника, йому надавався інтер­дикт.

Для захисту добросовісного володіння можна було скорис­татися спеціальним засобом — публіціанським позовом, який надавався особі, володіння якої відповідало всім вимогам. що ставилися щодо набуття права власності за давністю, строк якої ще не сплив. У цьому разі допускалася фікція, що во­лоділець проволодів давнісний строк і, отже, набув право власності.

 

Запитання для перевірки засвоєння матеріалу

1. Що таке речове право?

2. Поняття і види речей.

3. Що таке майно і який його склад?

4. Що таке володіння?

5. Чим відрізняється володіння від права власності, держання?

6. Які види володіння Ви знаєте?

7. Як виникало і припинялося володіння?

8. У чому полягає володільницький захист і чим він відрізняється від петиторного?

9. Якими інтердиктами захищалося володіння?