Поняття спадкування. Види спадкування

Спадкування — перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Піщ майном прийнято розуміти сукупність прав і обов'язків померлого. Отже, до складу спадщини на­лежать як права, так і обов'язки, актив і пасив, наявне май­но померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов'язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті влас­ника. Спадкування майна за життя його власника не буває.

Спадкове право — сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем. Ним може бути лише фізична особа. Юри­дична особа не може вмерти, її діяльність припиняється, але в цьому випадку права спадкування в неї не настає.

Особи, до яких переходить у встановленому порядку май­но померлого, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи

Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина, — майно (права і обов'язки), що залишилося після смерті померлого власника. Це сукупність прав і обов'язків померлого, яка визначається на момент смерті спадкодавця.

Перехід майна померлого (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав — чи за запо­вітом, чи за законом.

Римське спадкове право не допускало одночасного спад­кування за заповітом і за законом: nemo pro parte testat us, pro parte intestatus decedere potest — не може бути спадку­вання в одній частині майна померлого за заповітом, а в другій — за законом. Цей принцип римського спадкового права закладений ще в Законах XII таблиць і зберігся в праві Юстініана.

Разом з тим наступництво у правах і обов'язках померлого могло бути двояким за характером — чи універсальним, чи сінгулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов'язки як єдине ціле, все повністю, Не можна було погодитися на наступництво лише в правах, відмовившись від обов'язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадкоємці несли відповідальність за борги спад­кодавця. Римські юристи, розв'язуючи в такий спосіб пи тання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжує свою юридичну особистість спадко­давець.

Разом з універсальним наступництвом в римському спад­ковому праві розвивалося й сінгулярне наступництво, відпо­відно до якого до окремих осіб переходили лише права спад­кодавця, не обтяжені обов'язками.

Проте наступництво в правах і обов'язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно власни­ка ставало ніби не захищеним, відкритим, яке нікому не належало. Тому смерть спадкодавця дістала назву відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини римське право вважа­ло день смерті спадкодавця. При цьому в спадкоємців ви­никало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на набуття спадщини, і закликати їх до прийняття спадщини — закликання до спадкування. Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю на прий­няття спадщини або на відмову від неї.

Римське спадкове право в процесі тривалого шляху свого розвитку набуло ряд рис, які відповідали характеру римської власності і сім'ї. Розвиток свободи заповіту і заповідальних розпоряджень був зумовлений посиленням індивідуальної при­ватної власності у міру вивільнення її від пережитків сімейної. Те саме можна сказати і про спадкування за законом, яке, в свою чергу, було зумовлене витисненням агнатського спорід­нення когнатським (кровним). Посилення кровного спорід­нення стало основою для зміцнення спадкування за законом. В той же час римські юристи знайшли вдалі прийоми для по­єднання спадкоємців за законом зі свободою заповіту.

У багатовіковій історії римського спадкового права можна помітити чотири етапи:

а) спадкування за давнім цивільним правом;

б) спадкування за преторським едиктом:

в) спадку­вання за імператорськими законами;

г) спадкування в праві Юстініана.

Спадкування за давнім цивільним правом — hereditas — рег­ламентувалося Законами XII таблиць, які передбачали спад­кування за заповітом і спадкування за законом. Однак вна­слідок сімейного характеру власності давнього періоду ос­новним видом спадкування було все ж спадкування за зако­ном. Вважалося абсолютно нормальним після смерті глави сім'ї залишати його майно тій самій сім'ї, оскільки воно створювалося працею всіх її членів. Проте Закони XII таб­лиць спадкування за заповітом визнають уже в основному переважною формою спадкування. Принцип свободи запо­віту майже утвердився, а кровне споріднення ще не стало лануючим, і тому спадкування за законом не обмежувало свободи заповіту, яка тільки усталювалася У цей же період почав діяти принцип єдиної підстави спад­кування, що зберігся в усі часи, — nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не можна одночасно спадкувати за заповітом і за законом одну і ту саму спадщи­ну. Цей принцип бере початок також із Законів XII таб­лиць. Відповідно до них спадкоємець, призначений наступ­ником тільки в частині спадщини, одержав всю спадщину Наприклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на четвертину спадщини, решта залишилася незаповіданою. В такому разі призначений на четвертину спадкоємець одер­жував усю спадщину, оскільки спадкоємці за законом не закликалися.

Спадкування за преторським едиктом. Істотні зміни в спад­кове право внесли преторські едикти і практика застосуван­ня їх. Преторські реформи спадкового права почалися ще в ранньореспубліканський період і активно застосовувалися в період принципату.

Послаблення сімейного характеру приватної власності, розклад агнатського споріднення, обмеження батьківської влади як наслідок зміни виробничих відносин і розвитку товарообігу зумовили потребу істотної зміни спадкового пра­ва. Преторською владою було послаблено значний формалізм при складанні заповіту. В одному із преторських едиктів проголошено, що він (претор) буде визнавати заповіти, скла­дені з відхиленням від жорстоких формальних вимог дав­нього часу. Так була спрощена форма заповіту.

За давнім цивільним правом еманциповані діти не могли бути спадкоємцями після смерті свого батька. Так, єдина дочка, що вступила до шлюбу і перейшла на постійне проживання в родину чоловіка, переставала бути агнаткою свого батька і права на спадщину після його смерті не мала. Проте це не влаштовувало і самих рабовласників. Тому претори знову ви­явили неабияке мистецтво. Оскільки відповідно до норм ци­вільного права не можна було визнати спадкоємницею еман-циповану дочку, претор тільки вводить її у фактичне володін­ня спадщиною — bonorum possessio. Якщо інших претендентів на спадщину не з'явиться, вона залишалась за нею. Пізніше претор визнає право на спадщину за такими спадкоємцями і в разі, коли сладщина оспорюється іншими особами, які, на думку претора, не мали достатніх підстав на це. Так поступо­во, подібно тому як існувала квіритська і бонітарна власність, паралельно з цивільним спадкуванням виникає і розвиваєть­ся преторське спадкування.

Преторська система спадкування розширила коло спад­коємців за законом, все більше утверджуючи його одночас­но з підставою — когнатським спорідненням. У той період спостерігається обмеження свободи заповіту на користь кров­них родичів. Важливим нововведенням преторів була прак­тика визнання спадкового наступництва за особами, які за цивільним правом до спадкування не закликалися. Претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи в такий спосіб наступництво черг. Справа в тому, що за ци­вільним правом до спадкування закликалися тільки най­ближчі родичі померлого на момент його смерті. Якщо їх не було або вони відмовилися від спадщини, то наступні за ними родичі до спадкування не закликалися, а спадщина вважалася виморочною.

У період принципату дві системи спадкування за старим цивільним правом і за преторським едиктом існували пара­лельно, взаємозбагачуючись і проникаючи одна в одну. Проте в цьому процесі взаємного злиття утверджувалися прогре­сивніші ідеї преторського спадкового права, що більше відпо­відали новим соціально-економічним умовам, характеру виробничих відносин. Крім преторів, великий вплив на вдос­коналення римського спадкового права мала практика цен-тумвіральних суддів, яким підлягали спори про спадкування. Вона визначила правила про необхідне спадкування, вста­новила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку. При цьому були вироблені чіткі визначення понять обов'язкової і законної частки, розмір і способи визначення обов'язкової частки. Практика центумвірального суду сформувала підстави позбавлення обов'язкової частки та інші правила необхід­ного спадкування.

Спадкування за імператорськими законами. В період прин­ципату і абсолютної монархії було прийнято чимало сенатус-консультів й імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права. Під впливом передусім виробничих відносин, що змінюва лися, товарообороту, який розвивався, посилення індивідуальної приватної власності римське спадкове право далеко відійшло від давнього цивільного спадкування. Проте все ще не було чіткої, закінченої системи. На час Юстініана римське спадкове право, особливо спадкування за законом, залишалось досить складним, обтяженим численними уточ­неннями і додатками, заплутаним інститутом. В такому ви­гляді воно і наведено в кодифікації Юстініана.

Спадкування в праві Юстініана. У 542 р. новела 115 коди­фікації Юстініана приводить в чітку систему спадкування за заповітом і, зокрема, необхідне спадкування. В 543 р. нове­лою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадкування за законом. Отже, реформа Юстініана завершила станов­лення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому враховані нові соціально-економічні умо­ви римської імперії, закінчено утвердження когнатського споріднення, що знайшло відбиток у зміцненні спадкуван­ня за законом.

Юстініан розподілив усіх родичів померлого на п'ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спад­кування могли закликатися всі родичі без обмеження ступе­ня споріднення. Важливим нововведенням Юстініана було встановлення черговості закликання спадкоємців по класах. Раніше при відсутності у спадкодавця близьких родичів спад­щина визнавалася виморочною і переходила до держави. В праві Юстініана при відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликалися спадкоємці другої черги і т.д.

 

Спадкування за заповітом

Заповіт — testamentum — розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. В римській класичній сім'ї єди­ним і повновладним власником сімейного майна був домо-владика, і тільки він міг ним розпоряджатися, і на випадок смерті вказати, кому повинно перейти після смерті його майно, в яких частках, в якому порядку тощо.

Отже, заповіт — це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути права і обов'язки для інших осіб — спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спад­коємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини. Виявлення згоди після смерті заповідача є самостійним, не­залежним від заповіту волевиявленням, що відрізняє ці відно­сини від договірних. При заповіті немає співпадаючого дво­стороннього і одночасного волевиявлення, яке вимагається при укладенні договорів, оскільки заповідача вже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення волі як з боку заповідача, так і з боку спадкоємців. Заповідач може в будь-який час відмінити або змінити своє розпорядження, чого не можна робити в дого­вірних відновинах. Це також вказує на односторонній ха­рактер заповіту.

Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача. Ця обставина і зумовила жорстокі вимоги до за­повіту, оскільки в разі сумніву в будь-якому положенні за­повіту спитати про дійсний намір заповідача вже неможли­во. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відпо­відати таким умовам: заповідач повинен мати активну запо­відальну правоздатність; заповіт повинен бути складений в формі, що визначається законом; у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визначається недійсним.

Для тога щоб заповіт мав юридичне значення, його по­винна складати фізична особа. Активна заповідальна право­здатність передбачала передусім наявність у заповідача на момент складання заповіту загальної право- і дієздатності в галузі майнових відносин. Втрата її на момент смерті запо­відача не робила заповіт недійсним. У праві Юстініана запо­відальною правоздатністю не володіли раби, перегріни (проте вони могли заповідати по праву перегрінів), віровідступни­ки і деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні (навіть за згоди піклувальника), марнотратці, підвладні, глухонімі від народження, а також ті, що не могли висловити свою волю загальнодоступним способом. Особливе правило було вста­новлено для жінок — до II ст. вони взагалі не могли бути заповідачами, навіть якщо були особами свого права. З II ст їм надається право заповідати, але лише зі згоди піклуваль­ника. Повну свободу заповіту жінки дістали лише після зняття піклування над ними.

Кожному історичному періоду відповідала своя форма за­повіту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республіканський період — інші, в імператорський — ще інші. В імператорський період і в праві Юстініана розрізня­лися дві основні форми заповіту: приватні і публічні. При­ватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади, вони назива­лися публічними. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і усними, тобто розрізнялися формою волевияв­лення. При складанні усного і письмового заповітів вимага­лася присутність семи, а в деяких випадках навіть восьми свідків. Це надавало заповідальному акту урочистості. Свідка­ми могли бути тільки вільні й дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акта був безперервним з самого початку і до повного завершення.

При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголо­шував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвід­чували свої підписи печатками. В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач назвав од­ного або всіх спадкоємців, заповіт вважався складеним. Свідки, що були присутні при складенні заповіту, могли за­писувати висловлену волю, проте для дійсності заповіту це не мало ніякого значення. З часом письмова форма заповітів все більше витискає усну.

З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів. їх також було два види. За однією з них заповідач міг висловити свою волю в суді і вона заносилась в протокол, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який і оголошував її після смерті заповідача.

В окремих випадках передбачалися більш складні або, нав­паки, спрощені форми заповітів. Проте при всій їх різнома­нітності в усі часи можна було простежити єдиний принцип — заповіт складався особисто заповідачем, а не його пред­ставником. Призначення спадкоємців — основний зміст будь-якого заповіту. Якщо в ньому містилися вказівки, кому і в яких частках мало перейти майно померлого, але не називалося ім'я спадкоємця, заповіт вважався недійсним. Спадкоємцем можна було призначити лише особу, яка мала пасивну запо­відальну правоздатність. Передусім вона мала бути конкрет­ною — persona certa. До невизначених відносилися юридичні особи і постуми — особи, зачаті при житті заповідача, проте народжені після його смерті. Юстініан визнав за можливе призначати і цих осіб спадкоємцями за заповітом. Не могли бути спадкоємцями за заповітом жінки після смерті осіб, які володіли майновим цензом в 100 тисяч сес­терцій і більше. Ця норма була спрямована проти марнот­ратства жінок, що відносилися до вищого стану. Не мали пасивної заповідальної правоздатності й діти державних зло­чинців, перегріни, віровідступники, єретики та ін.

У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом і раби. Це передбачало відпущення їх на свободу Вони не могли відмовитися від спадщини і приймали на себе всі борги свого володаря. Якщо раб до відкриття спадщини відчужу­вався володарем, то він приймав спадщину за наказом свого нового володаря, якому й переходила спадщина. Якщо раба до відкриття спадщини відпускали на волю, то в такому разі він сам був спадкоємцем і самостійно вирішував питання про прийняття спадщини чи про відмову від неї. З цих трьох наведених ситуацій дві слугували рабовласникам. За першої ситуації померлий володар на призначеного спадкоємцем раба покладав відповідальність за всі свої борги; за другою — новий володар через раба одержував спадщину, як ніби він сам призначений спадкоємцем. І лише за третьої ситу­ації призначення раба спадкоємцем відповідало його інте­ресам.

Деякі особи, що мали пасивну заповідальну правоздатність, не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Так, чо­ловіки віком 25—60 і жінки 20—50 років, які не мали шлю­бу, одержували спадщину тільки після найближчих родичів, а також за умови, що вони взяли шлюб протягом 100 днів після відкриття спадщини. Ці обмеження були введені зако­нами Августа з метою боротьби з небажанням брати шлюб і бездітністю. Крім того, були й інші обмеження на одержан­ня спадщини.

Допускалось призначення спадкоємця під відкладальною умовою. У такому разі днем відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавця, а день настання зазначеної умови, наприклад за підпризначення спадкоємця (субститута), коли заповідач визначав призначеному спадкоємцю ніби запасно­го на випадок, коли перший спадкоємець чомусь відмовить­ся прийняти спадщину чи помре до відкриття спадщини.

Призначення спадкоємця за відміняльною умовою не до­пускалось, оскільки суперечило загальновизнаному прин­ципові римського спадкового права — semel heres semper heres — раз ти спадкоємець, то завжди спадкоємець, тобто якщо ти призначений спадкоємцем, то призначений назав­жди і замінити тебе не можна.

Важливим принципом римського спадкового права, який тією чи іншою мірою залишався незмінним в усі часи рим­ської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право при­значити спадкоємцем на свій нічим не обмежений розсуд будь-кого як із своїх родичів, так і зовсім сторонніх осіб. Така свобода заповіту була відома вже Законам XII таблиць, в яких проголошувалось: «Як хто розпорядився на випадок своєї смерті щодо свого майна або піклування (над підвлад­ними йому особами), хай те так і буде непорушним». У ті часи заповіти були усними, публічними і, як правило, ого­лошувалися на народних зборах. Суворість моральних правил, повага до сім'ї, гласність-вчи­нення заповіту утримували спадкоємців від можливості ско­ристатися своїм правом свободи заповіту попри сімейних інтересів. Спадкоємці, як правило, були членами сім'ї запо­відача. Проте із зміною характеру виробничих відносин, розкладанням старої патріархальної римської сім'ї, послаб­ленням суворості моральних норм та інших факторів свобо­да заповіту приводила до того, що заповідачі все частіше призначають своїми наступниками зовсім сторонніх осіб, об­ходячи своїх найближчих родичів, які своєю працею брали безпосередню участь у створенні спадщини. Це не могло не викликати обурення, особливо з боку вищого стану, оскіль­ки порядок спадкування за заповітом перестав відповідати їх інтересам.

Так поступово виникає необхідність в обмеженні свободи заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, ого­лошуючи на народних зборах своє розпорядження, зобов'я­заний був перелічити поіменно всіх безпосередньо підвлад­них — heredes sui. При цьому він міг позбавити їх спадщи­ни, проте розрахунок був на те, що публічно позбавити спад­щини своїх підвладних (передусім дітей) заповідач не на­смілиться. Від такого нерозважливого кроку його мав утри­мати страх перед громадською думкою. При цьому підвладні сини позбавлялися спадщини поіменно, а щодо дочок, то можна було сказати взагалі: «Всіх останніх позбавляю спад­щини». При недотриманні цих правил заповіт був недійсним.

Практика довела неслушність таких формальних обмежень. Заповідачі без найменшого докору совісті стали перелічува­ти найближчих родичів, проголошуючи при цьому, що їх вони позбавляють спадщини. Потрібні були більш радикальні заходи. їх виробила практика центумвіральних судів, в ком­петенцію яких входило розгляд спорів про спадщину. При цьому заповідач був зобов'язаний не лише перелічити найбільш близьких родичів, а й визначити їм у заповіті пев­ну (обов'язкову) частку спадщини. В противному разі обій­деним спадкоємцям надавався спеціальний позов про пору шення заповідачем моральних обов'язків. Преторська прак-тика визначила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Крім heredes sui (безпосередньо підвладних) до цього кола відносили і еманципованих дітей (з тієї чи іншої причини звільнених від батьківської влади). У класичний період право на обо­в'язкову частку одержали всі низхідні і висхідні родичі безу­мовно, а повнорідні і єдинокровні брати і сестри заповідача — за умови, що спадкоємцями були призначені недостойні особи.

Обов'язкова частка визначалась четвертиною законної част­ки, тобто тієї частки, яку спадкоємець одержав би в разі спадкування за законом. У праві Юстініана розмір обов'яз­кової частки визначався гнучкіше. Якщо до спадкування за законом закликалися чотири і більше спадкоємців, обов'яз­кова частка становила половину законної, якщо менше — її третину.

У разі поважних причин (посягання на життя заповідача, дочка брала шлюб без згоди батьків до 25 років та ін.) запо­відач міг позбавити спадкоємця і права на обов'язкову част­ку.

Крім визначення спадкоємців і часток у спадщині, в за­повіті могли бути й інші розпорядження: вказівки, як і для чого використати спадкове майно, покладення на спад­коємців обов'язків виконати певні дії. Заповідач мав змогу зобов'язати спадкоємця або спадкоємців передати певну річ зі спадщини або її частину третім особам (легати або запо­відальні відкази).

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповни­ти його або змінити. Пізніше складений заповіт відміняє раніше складений у частині, що суперечить раніше складе­ному.

 

Спадкування за законом

Спадкування за законом — ab intestato — спадкування проти заповіту — мало місце в таких випадках:

а) за відсутності заповіту;

б) визнання його недійсним;

в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини В цих випадках спадкування на ставало в порядку, встановленому законом; воно називало­ся ще спадкуванням «проти заповіту». Якщо воля заповідача була висловлена з відхиленням від вимог закону, то вона не визнавалася справжньою. Спадкування також здійснювало­ся за законом (проти заповіту) у випадках смерті спадкоємців за заповітом до відкриття спадщини або за їх відмовою від спадщини.

Як було вже зазначено раніше, спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом, пройшовши склад­ний і тривалий шлях свого становлення. Кардинальну ре­форму спадкування за законом здійснив Юстініан новелами 118 і 127. Реформа була підготовлена всім попереднім ходом розвитку римського спадкового права. Основні принципи спадкування за законом були вироблені преторською прак­тикою і практикою центумвіральних судів; вони були зако­нодавчо закріплені в реформах Юстініана.

В основу спадкування за законом в праві Юстініана було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуаль­на приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстініан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступ­ництво між спадкоємцями різних класів і ступенів (мал. 26). У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спад­щина виморочною не ставала (як було раніше), а до спадку­вання закликалися наступні за ступенем родичі.

Класи спадкоємців за законом Юстініана були такі.

І клас — низхідні родичі спадкодавця: діти незалежно від статі і віку, онуки та ін. На підставі правила про черговість закликання спадкоємців більш близького ступеня усуває від спадкування спадкоємців більш далекого ступеня. Тому при житті дітей спадкодавця їхні діти (онуки спадкодавця) до спадкування, як правило, не закликалися, крім випадків, коли на момент відкриття спадщини не було в живих того їх батька, котрий був би закликаний до спадкування, якби він був живий. Наприклад, на момент відкриття спадщини вия­вилося два сини спадкодавця і двоє дітей раніше померлої дочки — онуки спадкодавця. До спадкування закликаються два сини і два онуки. При цьому онуки поділяють між со­бою ту частку спадщини, яку одержала б їх мати, якби вона була жива. Так, якщо спадщина складає 6 тисяч сестерцій (її ділили порівну між спадкоємцями однієї черги), то кожний із синів отримає по 2 тисячі, а 2 тисячі, які б мала одержати померла дочка, поділяють між собою онуки — по 1 тисячі сестерцій.

Такий порядок спадкування онуків називається спадкуван­ням за правом представлення, вони ніби представляють свого померлого батька (мал. 27). За римським правом це був не єдиний випадок спадкування за правом представлення. В такому самому порядку успадковували дідусі і бабусі спад­кодавця, його племінники і племінниці. Ці особи заклика­лися до спадкування за умови, що на момент відкриття спад­щини не було в живих того батька чи матері спадкодавця або його сестри чи брата, які могли б самі одержати спад­щину, якби вони були живі.

II клас — висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні ро­дичі, якщо вони були. В цей же клас входили повнорідні брати й сестри спадкодавця та їхні діти. І вцьому випадку Дідусі, бабусі, діти братів і сестер успадковують за правом представлення. Якщо до спадкування закликалися висхідні родичі, а також брати й сестри, спадщина поділялась по­рівну між усіма спадкоємцями, а якщо тільки висхідні — то на дві рівні частини з боку матері й батька. Наприклад, якщо до спадкування закликані батько спадкодавця, дідусь і бабу­ся з боку матері, то половину спадщини одержував батько спадкодавця, а другу половину ділили між собою дідусь і бабуся з боку матері.

III клас — неповнорідні брати і сестри та діти раніше по­мерлих неповнорідних братів й сестер.

IV клас — решта бокових родичів без обмеження ступенів.

V клас — той з подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті дружини або дружина після смерті чоловіка).

Отже, в праві Юстініана суворо дотримувався принцип — крім випадків спадкування за правом представлення — од­ночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці першого класу (черги) Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів при наяв­ності спадкоємців першого до спадкування не закликали­ся. Закликання до спадкування спадкоємців другого класу могло мати місце лише у випадках, якщо: а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявило­ся; б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини. Якщо ж спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування закликалися спадкоємці третього класу. В разі відсутності останніх чи їх відмови від прийняття спадщини до спадку­вання закликалися спадкоємці четвертого класу. Якщо ж не було спадкоємців четвертого класу або вони відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування закликався той з по­дружжя, хто пережив спадкодавця.

Коло спадкоємців за законом у праві Юстініана практич­но було необмеженим.

У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають її власниками. Для цього слід здійснити такі юридичні дії:

а) вжити заходи щодо повного виявлення спадкового май­на та його охорони. З цією метою провадився інвентариза­ційний опис виявленого спадкового майна, що слугувало пра­вовою підставою визначення його складу (активу й пасиву);

б) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх знаходження, розміри вимог і боргів тощо;

в) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли знаходи-тися як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього — в провінціях, походах тощо. Треба було підготувати спадщи­ну до прийняття спадкоємцями, для чого необхідний був пев-ний, а інколи тривалий час. Проте спеціальних строків ци­вільне право не встановлювало. Кредитори спадкодавця, за­інтересовані в задоволенні своїх вимог у самий короткий строк, могли просити спадкоємців дати відповідь — чи приймають вони спадщину, чи відмовляються від неї. Відповідно до цьо­го спадкоємці зверталися до суду з проханням призначити їм строк для роздумів. У праві Юстініана цей строк міг бути визначений до 9 місяців, а імператором до одного року.

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови:

а) здат­ність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини;

б) ви­словлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прий­няти спадщину через свою недієздатність, замість них спад­щину приймали їх законні представники (батьки, опікуни, піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена од­ним із двох способів:

а) заявою про намір прийняти спад­щину;

б) фактичним вступом в управління спадковим май­ном. У праві Юстініана заява про намір прийняти спадщину могла бути зроблена в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким способом, який засвідчував про вступ до спадщини, її прий няття. Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в бу­динку, який має перейти йому у спадок, здійснює його ре­монт, вимагає від боржників спадкодавця сплати боргів. Всі ці та інші дії засвідчують про вступ в управління спадщи­ною.

Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спад­коємець став наступником померлого в його правах і обо­в'язках, тобто не лише власником активної частини спад­щини, а й зобов'язаний сплатити борги спадкодавця. Інко­ли борги перевищували активну частину спадщини, тоді поставало питання, в якому обсязі має відповідати спадко­ємець за борги спадкодавця. В доюстініановому праві спад­коємець, що прийняв спадщину, зобов'язаний був відпові­дати своїм власним майном, за всі борги спадкодавця, навіть якщо вона складалася з одних боргів. Ухилятися від відпові­дальності можна було, лише відмовившись від спадщини. Така необмежена відповідальність за борги спадкодавця не відповідала інтересам пануючого стану.

Юстініан встановив нове правило, відповідно до якого спадкодавець був зобов'язаний здійснити за участю нотаріу­са, оцінщика, кредиторів спадкодавця та інших зацікавле­них осіб опис і оцінку спадкового майна. Відповідальність спадкоємця за борги спадкодавця в такому разі обмежувала­ся лише обсягом активної частини прийнятої спадщини. На­приклад, спадщина за здійсненим описом містила в собі майна на 2 тисячі і боргів на 3 тисячі. Спадкоємець ніс відпо­відальність лише в межах 2 тисяч активного майна.

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помирав після відкриття спадщини, не встигши прийняти її, спад­щину приймав субститут (підпризначений спадкоємець). У противному разі відповідно до давнього цивільного права спадщина залишилася без господаря.

Преторська практика винайшла інший шлях. В разі смерті спадкоємця за заповітом відкривалося спадкування за зако­ном. Частка померлого спадкоємця за законом пропонува­лась наступним спадкоємцям. Поступово преторська прак­тика виробила загальне правило, за яким, якщо помирав спадкоємець після відкриття спадщини, але до її прийняття, право прийняти належну йому частку переходило до його спадкоємців. Це правило було закріплено в новелах Юстіні ана і дістало назву спадкова трансмісія.

Спадкову трансмісію слід чітко відрізняти від спадкування за правом представлення. Так, якщо спадкування за правом представлення має місце лише в разі спадкуванні за зако­ном, то спадкова трансмісія може мати місце як при спадку­ванні за законом, так і при спадкуванні за заповітом. Крім того, спадкування за правом представлення настає, якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини, а спадкова транс­місія буде тоді, коли закликаний спадкоємець помирає після відкриття спадщини, але до її прийняття. Спадкова частка померлого спадкоємця при спадкуванні за правом пред­ставлення передається конкретно зазначеним у законі осо­бам — онукам, племінникам або дідусям і бабусям. При спад­ковій трансмісії право на прийняття частки, що мав одержа­ти померлий, переходить до його спадкоємців.

Розбіжність між першим і другим особливо помітна в спад­ковому праві України. Так, частка спадкоємця, що помер до відкриття спадщини, за правом представлення переходить лише онукам. Належну спадкоємцю частку спадкового май на, що помер після відкриття спадщини, за законом можуть прийняти всі спадкоємці померлого: діти спадкоємця («жу­ки спадкодавця), а також його дружина і батьки.

Якщо спадкоємець помирав до прийняття спадщини і не було спадкової трансмісії чи він відмовлявся від прий­няття спадщини, його частка порівну приростала до час­ток інших спадкоємців. Наприклад, якщо помирав один з двох спадкоємців за заповітом до прийняття спадщини, не залишивши спадкоємців, його частка не переходила до спадкоємців за законом. На підставі правила, що не може бути одночасного закликання до спадкування за запові­том і за законом, частка померлого спадкоємця прироста­ла до частки спадкоємця за заповітом, що залишився жи­вим.

Спадкоємці були зобов'язані виконати також й інші обо­в'язки, що були зазначені в заповіті. Для захисту своїх спад­кових прав вони мали спеціальний позов.