Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Поняття спадкування. Види спадкування↑ ⇐ ПредыдущаяСтр 18 из 18 Содержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
Спадкування — перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Піщ майном прийнято розуміти сукупність прав і обов'язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов'язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов'язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не буває. Спадкове право — сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем. Ним може бути лише фізична особа. Юридична особа не може вмерти, її діяльність припиняється, але в цьому випадку права спадкування в неї не настає. Особи, до яких переходить у встановленому порядку майно померлого, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина, — майно (права і обов'язки), що залишилося після смерті померлого власника. Це сукупність прав і обов'язків померлого, яка визначається на момент смерті спадкодавця. Перехід майна померлого (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав — чи за заповітом, чи за законом. Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за законом: nemo pro parte testat us, pro parte intestatus decedere potest — не може бути спадкування в одній частині майна померлого за заповітом, а в другій — за законом. Цей принцип римського спадкового права закладений ще в Законах XII таблиць і зберігся в праві Юстініана. Разом з тим наступництво у правах і обов'язках померлого могло бути двояким за характером — чи універсальним, чи сінгулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов'язки як єдине ціле, все повністю, Не можна було погодитися на наступництво лише в правах, відмовившись від обов'язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадкоємці несли відповідальність за борги спадкодавця. Римські юристи, розв'язуючи в такий спосіб пи тання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжує свою юридичну особистість спадкодавець. Разом з універсальним наступництвом в римському спадковому праві розвивалося й сінгулярне наступництво, відповідно до якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не обтяжені обов'язками. Проте наступництво в правах і обов'язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно власника ставало ніби не захищеним, відкритим, яке нікому не належало. Тому смерть спадкодавця дістала назву відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини римське право вважало день смерті спадкодавця. При цьому в спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на набуття спадщини, і закликати їх до прийняття спадщини — закликання до спадкування. Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю на прийняття спадщини або на відмову від неї. Римське спадкове право в процесі тривалого шляху свого розвитку набуло ряд рис, які відповідали характеру римської власності і сім'ї. Розвиток свободи заповіту і заповідальних розпоряджень був зумовлений посиленням індивідуальної приватної власності у міру вивільнення її від пережитків сімейної. Те саме можна сказати і про спадкування за законом, яке, в свою чергу, було зумовлене витисненням агнатського споріднення когнатським (кровним). Посилення кровного споріднення стало основою для зміцнення спадкування за законом. В той же час римські юристи знайшли вдалі прийоми для поєднання спадкоємців за законом зі свободою заповіту. У багатовіковій історії римського спадкового права можна помітити чотири етапи: а) спадкування за давнім цивільним правом; б) спадкування за преторським едиктом: в) спадкування за імператорськими законами; г) спадкування в праві Юстініана. Спадкування за давнім цивільним правом — hereditas — регламентувалося Законами XII таблиць, які передбачали спадкування за заповітом і спадкування за законом. Однак внаслідок сімейного характеру власності давнього періоду основним видом спадкування було все ж спадкування за законом. Вважалося абсолютно нормальним після смерті глави сім'ї залишати його майно тій самій сім'ї, оскільки воно створювалося працею всіх її членів. Проте Закони XII таблиць спадкування за заповітом визнають уже в основному переважною формою спадкування. Принцип свободи заповіту майже утвердився, а кровне споріднення ще не стало лануючим, і тому спадкування за законом не обмежувало свободи заповіту, яка тільки усталювалася У цей же період почав діяти принцип єдиної підстави спадкування, що зберігся в усі часи, — nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не можна одночасно спадкувати за заповітом і за законом одну і ту саму спадщину. Цей принцип бере початок також із Законів XII таблиць. Відповідно до них спадкоємець, призначений наступником тільки в частині спадщини, одержав всю спадщину Наприклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на четвертину спадщини, решта залишилася незаповіданою. В такому разі призначений на четвертину спадкоємець одержував усю спадщину, оскільки спадкоємці за законом не закликалися. Спадкування за преторським едиктом. Істотні зміни в спадкове право внесли преторські едикти і практика застосування їх. Преторські реформи спадкового права почалися ще в ранньореспубліканський період і активно застосовувалися в період принципату. Послаблення сімейного характеру приватної власності, розклад агнатського споріднення, обмеження батьківської влади як наслідок зміни виробничих відносин і розвитку товарообігу зумовили потребу істотної зміни спадкового права. Преторською владою було послаблено значний формалізм при складанні заповіту. В одному із преторських едиктів проголошено, що він (претор) буде визнавати заповіти, складені з відхиленням від жорстоких формальних вимог давнього часу. Так була спрощена форма заповіту. За давнім цивільним правом еманциповані діти не могли бути спадкоємцями після смерті свого батька. Так, єдина дочка, що вступила до шлюбу і перейшла на постійне проживання в родину чоловіка, переставала бути агнаткою свого батька і права на спадщину після його смерті не мала. Проте це не влаштовувало і самих рабовласників. Тому претори знову виявили неабияке мистецтво. Оскільки відповідно до норм цивільного права не можна було визнати спадкоємницею еман-циповану дочку, претор тільки вводить її у фактичне володіння спадщиною — bonorum possessio. Якщо інших претендентів на спадщину не з'явиться, вона залишалась за нею. Пізніше претор визнає право на спадщину за такими спадкоємцями і в разі, коли сладщина оспорюється іншими особами, які, на думку претора, не мали достатніх підстав на це. Так поступово, подібно тому як існувала квіритська і бонітарна власність, паралельно з цивільним спадкуванням виникає і розвивається преторське спадкування. Преторська система спадкування розширила коло спадкоємців за законом, все більше утверджуючи його одночасно з підставою — когнатським спорідненням. У той період спостерігається обмеження свободи заповіту на користь кровних родичів. Важливим нововведенням преторів була практика визнання спадкового наступництва за особами, які за цивільним правом до спадкування не закликалися. Претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи в такий спосіб наступництво черг. Справа в тому, що за цивільним правом до спадкування закликалися тільки найближчі родичі померлого на момент його смерті. Якщо їх не було або вони відмовилися від спадщини, то наступні за ними родичі до спадкування не закликалися, а спадщина вважалася виморочною. У період принципату дві системи спадкування за старим цивільним правом і за преторським едиктом існували паралельно, взаємозбагачуючись і проникаючи одна в одну. Проте в цьому процесі взаємного злиття утверджувалися прогресивніші ідеї преторського спадкового права, що більше відповідали новим соціально-економічним умовам, характеру виробничих відносин. Крім преторів, великий вплив на вдосконалення римського спадкового права мала практика цен-тумвіральних суддів, яким підлягали спори про спадкування. Вона визначила правила про необхідне спадкування, встановила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку. При цьому були вироблені чіткі визначення понять обов'язкової і законної частки, розмір і способи визначення обов'язкової частки. Практика центумвірального суду сформувала підстави позбавлення обов'язкової частки та інші правила необхідного спадкування. Спадкування за імператорськими законами. В період принципату і абсолютної монархії було прийнято чимало сенатус-консультів й імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права. Під впливом передусім виробничих відносин, що змінюва лися, товарообороту, який розвивався, посилення індивідуальної приватної власності римське спадкове право далеко відійшло від давнього цивільного спадкування. Проте все ще не було чіткої, закінченої системи. На час Юстініана римське спадкове право, особливо спадкування за законом, залишалось досить складним, обтяженим численними уточненнями і додатками, заплутаним інститутом. В такому вигляді воно і наведено в кодифікації Юстініана. Спадкування в праві Юстініана. У 542 р. новела 115 кодифікації Юстініана приводить в чітку систему спадкування за заповітом і, зокрема, необхідне спадкування. В 543 р. новелою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадкування за законом. Отже, реформа Юстініана завершила становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому враховані нові соціально-економічні умови римської імперії, закінчено утвердження когнатського споріднення, що знайшло відбиток у зміцненні спадкування за законом. Юстініан розподілив усіх родичів померлого на п'ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спадкування могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня споріднення. Важливим нововведенням Юстініана було встановлення черговості закликання спадкоємців по класах. Раніше при відсутності у спадкодавця близьких родичів спадщина визнавалася виморочною і переходила до держави. В праві Юстініана при відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликалися спадкоємці другої черги і т.д.
Спадкування за заповітом Заповіт — testamentum — розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. В римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником сімейного майна був домо-владика, і тільки він міг ним розпоряджатися, і на випадок смерті вказати, кому повинно перейти після смерті його майно, в яких частках, в якому порядку тощо. Отже, заповіт — це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути права і обов'язки для інших осіб — спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини. Виявлення згоди після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням, що відрізняє ці відносини від договірних. При заповіті немає співпадаючого двостороннього і одночасного волевиявлення, яке вимагається при укладенні договорів, оскільки заповідача вже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення волі як з боку заповідача, так і з боку спадкоємців. Заповідач може в будь-який час відмінити або змінити своє розпорядження, чого не можна робити в договірних відновинах. Це також вказує на односторонній характер заповіту. Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача. Ця обставина і зумовила жорстокі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву в будь-якому положенні заповіту спитати про дійсний намір заповідача вже неможливо. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам: заповідач повинен мати активну заповідальну правоздатність; заповіт повинен бути складений в формі, що визначається законом; у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визначається недійсним. Для тога щоб заповіт мав юридичне значення, його повинна складати фізична особа. Активна заповідальна правоздатність передбачала передусім наявність у заповідача на момент складання заповіту загальної право- і дієздатності в галузі майнових відносин. Втрата її на момент смерті заповідача не робила заповіт недійсним. У праві Юстініана заповідальною правоздатністю не володіли раби, перегріни (проте вони могли заповідати по праву перегрінів), віровідступники і деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні (навіть за згоди піклувальника), марнотратці, підвладні, глухонімі від народження, а також ті, що не могли висловити свою волю загальнодоступним способом. Особливе правило було встановлено для жінок — до II ст. вони взагалі не могли бути заповідачами, навіть якщо були особами свого права. З II ст їм надається право заповідати, але лише зі згоди піклувальника. Повну свободу заповіту жінки дістали лише після зняття піклування над ними. Кожному історичному періоду відповідала своя форма заповіту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республіканський період — інші, в імператорський — ще інші. В імператорський період і в праві Юстініана розрізнялися дві основні форми заповіту: приватні і публічні. Приватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади, вони називалися публічними. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і усними, тобто розрізнялися формою волевиявлення. При складанні усного і письмового заповітів вимагалася присутність семи, а в деяких випадках навіть восьми свідків. Це надавало заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути тільки вільні й дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акта був безперервним з самого початку і до повного завершення. При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголошував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач назвав одного або всіх спадкоємців, заповіт вважався складеним. Свідки, що були присутні при складенні заповіту, могли записувати висловлену волю, проте для дійсності заповіту це не мало ніякого значення. З часом письмова форма заповітів все більше витискає усну. З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів. їх також було два види. За однією з них заповідач міг висловити свою волю в суді і вона заносилась в протокол, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який і оголошував її після смерті заповідача. В окремих випадках передбачалися більш складні або, навпаки, спрощені форми заповітів. Проте при всій їх різноманітності в усі часи можна було простежити єдиний принцип — заповіт складався особисто заповідачем, а не його представником. Призначення спадкоємців — основний зміст будь-якого заповіту. Якщо в ньому містилися вказівки, кому і в яких частках мало перейти майно померлого, але не називалося ім'я спадкоємця, заповіт вважався недійсним. Спадкоємцем можна було призначити лише особу, яка мала пасивну заповідальну правоздатність. Передусім вона мала бути конкретною — persona certa. До невизначених відносилися юридичні особи і постуми — особи, зачаті при житті заповідача, проте народжені після його смерті. Юстініан визнав за можливе призначати і цих осіб спадкоємцями за заповітом. Не могли бути спадкоємцями за заповітом жінки після смерті осіб, які володіли майновим цензом в 100 тисяч сестерцій і більше. Ця норма була спрямована проти марнотратства жінок, що відносилися до вищого стану. Не мали пасивної заповідальної правоздатності й діти державних злочинців, перегріни, віровідступники, єретики та ін. У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом і раби. Це передбачало відпущення їх на свободу Вони не могли відмовитися від спадщини і приймали на себе всі борги свого володаря. Якщо раб до відкриття спадщини відчужувався володарем, то він приймав спадщину за наказом свого нового володаря, якому й переходила спадщина. Якщо раба до відкриття спадщини відпускали на волю, то в такому разі він сам був спадкоємцем і самостійно вирішував питання про прийняття спадщини чи про відмову від неї. З цих трьох наведених ситуацій дві слугували рабовласникам. За першої ситуації померлий володар на призначеного спадкоємцем раба покладав відповідальність за всі свої борги; за другою — новий володар через раба одержував спадщину, як ніби він сам призначений спадкоємцем. І лише за третьої ситуації призначення раба спадкоємцем відповідало його інтересам. Деякі особи, що мали пасивну заповідальну правоздатність, не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Так, чоловіки віком 25—60 і жінки 20—50 років, які не мали шлюбу, одержували спадщину тільки після найближчих родичів, а також за умови, що вони взяли шлюб протягом 100 днів після відкриття спадщини. Ці обмеження були введені законами Августа з метою боротьби з небажанням брати шлюб і бездітністю. Крім того, були й інші обмеження на одержання спадщини. Допускалось призначення спадкоємця під відкладальною умовою. У такому разі днем відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавця, а день настання зазначеної умови, наприклад за підпризначення спадкоємця (субститута), коли заповідач визначав призначеному спадкоємцю ніби запасного на випадок, коли перший спадкоємець чомусь відмовиться прийняти спадщину чи помре до відкриття спадщини. Призначення спадкоємця за відміняльною умовою не допускалось, оскільки суперечило загальновизнаному принципові римського спадкового права — semel heres semper heres — раз ти спадкоємець, то завжди спадкоємець, тобто якщо ти призначений спадкоємцем, то призначений назавжди і замінити тебе не можна. Важливим принципом римського спадкового права, який тією чи іншою мірою залишався незмінним в усі часи римської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право призначити спадкоємцем на свій нічим не обмежений розсуд будь-кого як із своїх родичів, так і зовсім сторонніх осіб. Така свобода заповіту була відома вже Законам XII таблиць, в яких проголошувалось: «Як хто розпорядився на випадок своєї смерті щодо свого майна або піклування (над підвладними йому особами), хай те так і буде непорушним». У ті часи заповіти були усними, публічними і, як правило, оголошувалися на народних зборах. Суворість моральних правил, повага до сім'ї, гласність-вчинення заповіту утримували спадкоємців від можливості скористатися своїм правом свободи заповіту попри сімейних інтересів. Спадкоємці, як правило, були членами сім'ї заповідача. Проте із зміною характеру виробничих відносин, розкладанням старої патріархальної римської сім'ї, послабленням суворості моральних норм та інших факторів свобода заповіту приводила до того, що заповідачі все частіше призначають своїми наступниками зовсім сторонніх осіб, обходячи своїх найближчих родичів, які своєю працею брали безпосередню участь у створенні спадщини. Це не могло не викликати обурення, особливо з боку вищого стану, оскільки порядок спадкування за заповітом перестав відповідати їх інтересам. Так поступово виникає необхідність в обмеженні свободи заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах своє розпорядження, зобов'язаний був перелічити поіменно всіх безпосередньо підвладних — heredes sui. При цьому він міг позбавити їх спадщини, проте розрахунок був на те, що публічно позбавити спадщини своїх підвладних (передусім дітей) заповідач не насмілиться. Від такого нерозважливого кроку його мав утримати страх перед громадською думкою. При цьому підвладні сини позбавлялися спадщини поіменно, а щодо дочок, то можна було сказати взагалі: «Всіх останніх позбавляю спадщини». При недотриманні цих правил заповіт був недійсним. Практика довела неслушність таких формальних обмежень. Заповідачі без найменшого докору совісті стали перелічувати найближчих родичів, проголошуючи при цьому, що їх вони позбавляють спадщини. Потрібні були більш радикальні заходи. їх виробила практика центумвіральних судів, в компетенцію яких входило розгляд спорів про спадщину. При цьому заповідач був зобов'язаний не лише перелічити найбільш близьких родичів, а й визначити їм у заповіті певну (обов'язкову) частку спадщини. В противному разі обійденим спадкоємцям надавався спеціальний позов про пору шення заповідачем моральних обов'язків. Преторська прак-тика визначила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Крім heredes sui (безпосередньо підвладних) до цього кола відносили і еманципованих дітей (з тієї чи іншої причини звільнених від батьківської влади). У класичний період право на обов'язкову частку одержали всі низхідні і висхідні родичі безумовно, а повнорідні і єдинокровні брати і сестри заповідача — за умови, що спадкоємцями були призначені недостойні особи. Обов'язкова частка визначалась четвертиною законної частки, тобто тієї частки, яку спадкоємець одержав би в разі спадкування за законом. У праві Юстініана розмір обов'язкової частки визначався гнучкіше. Якщо до спадкування за законом закликалися чотири і більше спадкоємців, обов'язкова частка становила половину законної, якщо менше — її третину. У разі поважних причин (посягання на життя заповідача, дочка брала шлюб без згоди батьків до 25 років та ін.) заповідач міг позбавити спадкоємця і права на обов'язкову частку. Крім визначення спадкоємців і часток у спадщині, в заповіті могли бути й інші розпорядження: вказівки, як і для чого використати спадкове майно, покладення на спадкоємців обов'язків виконати певні дії. Заповідач мав змогу зобов'язати спадкоємця або спадкоємців передати певну річ зі спадщини або її частину третім особам (легати або заповідальні відкази). Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Пізніше складений заповіт відміняє раніше складений у частині, що суперечить раніше складеному.
Спадкування за законом Спадкування за законом — ab intestato — спадкування проти заповіту — мало місце в таких випадках: а) за відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини В цих випадках спадкування на ставало в порядку, встановленому законом; воно називалося ще спадкуванням «проти заповіту». Якщо воля заповідача була висловлена з відхиленням від вимог закону, то вона не визнавалася справжньою. Спадкування також здійснювалося за законом (проти заповіту) у випадках смерті спадкоємців за заповітом до відкриття спадщини або за їх відмовою від спадщини. Як було вже зазначено раніше, спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом, пройшовши складний і тривалий шлях свого становлення. Кардинальну реформу спадкування за законом здійснив Юстініан новелами 118 і 127. Реформа була підготовлена всім попереднім ходом розвитку римського спадкового права. Основні принципи спадкування за законом були вироблені преторською практикою і практикою центумвіральних судів; вони були законодавчо закріплені в реформах Юстініана. В основу спадкування за законом в праві Юстініана було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуальна приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстініан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступництво між спадкоємцями різних класів і ступенів (мал. 26). У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спадщина виморочною не ставала (як було раніше), а до спадкування закликалися наступні за ступенем родичі. Класи спадкоємців за законом Юстініана були такі. І клас — низхідні родичі спадкодавця: діти незалежно від статі і віку, онуки та ін. На підставі правила про черговість закликання спадкоємців більш близького ступеня усуває від спадкування спадкоємців більш далекого ступеня. Тому при житті дітей спадкодавця їхні діти (онуки спадкодавця) до спадкування, як правило, не закликалися, крім випадків, коли на момент відкриття спадщини не було в живих того їх батька, котрий був би закликаний до спадкування, якби він був живий. Наприклад, на момент відкриття спадщини виявилося два сини спадкодавця і двоє дітей раніше померлої дочки — онуки спадкодавця. До спадкування закликаються два сини і два онуки. При цьому онуки поділяють між собою ту частку спадщини, яку одержала б їх мати, якби вона була жива. Так, якщо спадщина складає 6 тисяч сестерцій (її ділили порівну між спадкоємцями однієї черги), то кожний із синів отримає по 2 тисячі, а 2 тисячі, які б мала одержати померла дочка, поділяють між собою онуки — по 1 тисячі сестерцій. Такий порядок спадкування онуків називається спадкуванням за правом представлення, вони ніби представляють свого померлого батька (мал. 27). За римським правом це був не єдиний випадок спадкування за правом представлення. В такому самому порядку успадковували дідусі і бабусі спадкодавця, його племінники і племінниці. Ці особи закликалися до спадкування за умови, що на момент відкриття спадщини не було в живих того батька чи матері спадкодавця або його сестри чи брата, які могли б самі одержати спадщину, якби вони були живі. II клас — висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні родичі, якщо вони були. В цей же клас входили повнорідні брати й сестри спадкодавця та їхні діти. І вцьому випадку Дідусі, бабусі, діти братів і сестер успадковують за правом представлення. Якщо до спадкування закликалися висхідні родичі, а також брати й сестри, спадщина поділялась порівну між усіма спадкоємцями, а якщо тільки висхідні — то на дві рівні частини з боку матері й батька. Наприклад, якщо до спадкування закликані батько спадкодавця, дідусь і бабуся з боку матері, то половину спадщини одержував батько спадкодавця, а другу половину ділили між собою дідусь і бабуся з боку матері. III клас — неповнорідні брати і сестри та діти раніше померлих неповнорідних братів й сестер. IV клас — решта бокових родичів без обмеження ступенів. V клас — той з подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті дружини або дружина після смерті чоловіка). Отже, в праві Юстініана суворо дотримувався принцип — крім випадків спадкування за правом представлення — одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці першого класу (черги) Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів при наявності спадкоємців першого до спадкування не закликалися. Закликання до спадкування спадкоємців другого класу могло мати місце лише у випадках, якщо: а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявилося; б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини. Якщо ж спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування закликалися спадкоємці третього класу. В разі відсутності останніх чи їх відмови від прийняття спадщини до спадкування закликалися спадкоємці четвертого класу. Якщо ж не було спадкоємців четвертого класу або вони відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування закликався той з подружжя, хто пережив спадкодавця. Коло спадкоємців за законом у праві Юстініана практично було необмеженим. У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають її власниками. Для цього слід здійснити такі юридичні дії: а) вжити заходи щодо повного виявлення спадкового майна та його охорони. З цією метою провадився інвентаризаційний опис виявленого спадкового майна, що слугувало правовою підставою визначення його складу (активу й пасиву); б) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх знаходження, розміри вимог і боргів тощо; в) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли знаходи-тися як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього — в провінціях, походах тощо. Треба було підготувати спадщину до прийняття спадкоємцями, для чого необхідний був пев-ний, а інколи тривалий час. Проте спеціальних строків цивільне право не встановлювало. Кредитори спадкодавця, заінтересовані в задоволенні своїх вимог у самий короткий строк, могли просити спадкоємців дати відповідь — чи приймають вони спадщину, чи відмовляються від неї. Відповідно до цього спадкоємці зверталися до суду з проханням призначити їм строк для роздумів. У праві Юстініана цей строк міг бути визначений до 9 місяців, а імператором до одного року. Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здатність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину через свою недієздатність, замість них спадщину приймали їх законні представники (батьки, опікуни, піклувальники). Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в управління спадковим майном. У праві Юстініана заява про намір прийняти спадщину могла бути зроблена в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким способом, який засвідчував про вступ до спадщини, її прий няття. Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в будинку, який має перейти йому у спадок, здійснює його ремонт, вимагає від боржників спадкодавця сплати боргів. Всі ці та інші дії засвідчують про вступ в управління спадщиною. Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спадкоємець став наступником померлого в його правах і обов'язках, тобто не лише власником активної частини спадщини, а й зобов'язаний сплатити борги спадкодавця. Інколи борги перевищували активну частину спадщини, тоді поставало питання, в якому обсязі має відповідати спадкоємець за борги спадкодавця. В доюстініановому праві спадкоємець, що прийняв спадщину, зобов'язаний був відповідати своїм власним майном, за всі борги спадкодавця, навіть якщо вона складалася з одних боргів. Ухилятися від відповідальності можна було, лише відмовившись від спадщини. Така необмежена відповідальність за борги спадкодавця не відповідала інтересам пануючого стану. Юстініан встановив нове правило, відповідно до якого спадкодавець був зобов'язаний здійснити за участю нотаріуса, оцінщика, кредиторів спадкодавця та інших зацікавлених осіб опис і оцінку спадкового майна. Відповідальність спадкоємця за борги спадкодавця в такому разі обмежувалася лише обсягом активної частини прийнятої спадщини. Наприклад, спадщина за здійсненим описом містила в собі майна на 2 тисячі і боргів на 3 тисячі. Спадкоємець ніс відповідальність лише в межах 2 тисяч активного майна. Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помирав після відкриття спадщини, не встигши прийняти її, спадщину приймав субститут (підпризначений спадкоємець). У противному разі відповідно до давнього цивільного права спадщина залишилася без господаря. Преторська практика винайшла інший шлях. В разі смерті спадкоємця за заповітом відкривалося спадкування за законом. Частка померлого спадкоємця за законом пропонувалась наступним спадкоємцям. Поступово преторська практика виробила загальне правило, за яким, якщо помирав спадкоємець після відкриття спадщини, але до її прийняття, право прийняти належну йому частку переходило до його спадкоємців. Це правило було закріплено в новелах Юстіні ана і дістало назву спадкова трансмісія. Спадкову трансмісію слід чітко відрізняти від спадкування за правом представлення. Так, якщо спадкування за правом представлення має місце лише в разі спадкуванні за законом, то спадкова трансмісія може мати місце як при спадкуванні за законом, так і при спадкуванні за заповітом. Крім того, спадкування за правом представлення настає, якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини, а спадкова трансмісія буде тоді, коли закликаний спадкоємець помирає після відкриття спадщини, але до її прийняття. Спадкова частка померлого спадкоємця при спадкуванні за правом представлення передається конкретно зазначеним у законі особам — онукам, племінникам або дідусям і бабусям. При спадковій трансмісії право на прийняття частки, що мав одержати померлий, переходить до його спадкоємців. Розбіжність між першим і другим особливо помітна в спадковому праві України. Так, частка спадкоємця, що помер до відкриття спадщини, за правом представлення переходить лише онукам. Належну спадкоємцю частку спадкового май на, що помер після відкриття спадщини, за законом можуть прийняти всі спадкоємці померлого: діти спадкоємця («жуки спадкодавця), а також його дружина і батьки. Якщо спадкоємець помирав до прийняття спадщини і не було спадкової трансмісії чи він відмовлявся від прийняття спадщини, його частка порівну приростала до часток інших спадкоємців. Наприклад, якщо помирав один з двох спадкоємців за заповітом до прийняття спадщини, не залишивши спадкоємців, його частка не переходила до спадкоємців за законом. На підставі правила, що не може бути одночасного закликання до спадкування за заповітом і за законом, частка померлого спадкоємця приростала до частки спадкоємця за заповітом, що залишився живим. Спадкоємці були зобов'язані виконати також й інші обов'язки, що були зазначені в заповіті. Для захисту своїх спадкових прав вони мали спеціальний позов.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-06-22; просмотров: 816; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.129.63.252 (0.017 с.) |