Поняття та види речей. Види речових права

Римські юристи широко користувалися категорією «річ», ретельно регламентували правовий статус речей, види їх. Проблема речей займала одне з центральних місць і в само­му римському приватному праві, і в давньоримській юриспруденції. Багата казуїстика римських юристів щодо речей дає змогу сформулювати загальну уяву про речі.

Річ — певна частина природи, що є якоюсь цінністю для її володільця. Ця частина природи може бути ізольована від природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути і невіддільна від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення й те, чи жива ця природа чи нежива (наприклад, тварина і будинок). З точки зору римського приватного права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речового права і містило в собі певну вартість. Проте ці ознаки не обов'язкові для визнання того чи іншого об'єк­та річчю. Розвинуте римське приватне право знало безтілесні речі, тобто речі, що не мали матеріального субстрату. Реча­ми приватне право визнавало як те, що створене самою при­родою, так і те, що створене людською працею. Однак по­няття товару й речі за правовим змістом не співпадають. Товаром може бути об'єкт, який в момент продажу в при­роді ще не існував (наприклад, майбутній врожай, річ, яка ще буде зроблена), а річчю визнається тільки те, що наявне на даний момент

Оточуючий нас матеріальний світ складається з певних речей. Різноманітність їх настільки велика, що встановити які-небудь критерії для розмежування неможливо і недо­цільно. З приватно-правової точки зору речі поділяються на евні відособлені види, що зумовило їх різний правовий режим. Це має важливе значення. Деякі види речей зали­шилися сугубо римськими, інші — надовго пережили римське право (мал. 10). Розглянемо деякі з них.

1. Найважливішим і сугубо римським розмежуванням ре­чей на окремі види був їх поділ на манципні та неманципні (res mancipi et res nee mancipi), що певною мірою відповідає сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. Поділ зумовлений цінністю речей в господар­ському обороті. До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути — найважливіші і найцініші речі в господарстві. По суті, це основні засоби виробнщдва. Враховуючи їхню важливість для господарства і цінність при здійсненні правочинів, для них встановлено спеціальний, більш ускладнений порядок відчуження. На­приклад, для здійснення купівлі-продажу запрошувалися не менш як 5—7 свідків і вагар з терезами. Передача права влас­ності проходила в урочистій обстановці в присутності свідків з виконанням певних ритуальних дій. В давні часи купівля-продаж таких важливих речей проводилась рідко і виконання урочистих обрядів не обтяжувало оборот. Виконання цих ри­туальних дій дістало назву манципації (mancipatio). Речі, при відчуженні яких вимагалося виконати манципацію, почали називати манципними. Неманципні складали групу речей, для відчуженню яких виконання манципації не вимагалося.

Важливе правове значення цього поділу полягало ось в чому. Якщо при відчуженні манципних речей (наприклад, землі) обряд манципації не виконувався, право власності до набувача не переходило (з усіма наслідками, що з цього ви­пливають), тобто покупець землі, не дивлячись на сплату вартості і одержання землі у фактичне володіння і користу­вання, власником землі не ставав. Формалізм переважав над сутністю, що часто призводило до зловживань з боку про­давця, який формально залишався власником землі і мав право на цій підставі витребувати її назад від покупця. Рес­публіканські суди задовольняли такі позови.

Однак суть манципації полягала у засвідченні запрошени­ми свідками факту переходу права власності на особливо важливі речі від відчужувача до набувача. У випадку виник­нення сумніву в цьому факті присутні свідки могли підтвер­дити його дійсність. В класичний період манципацію не за­стосовували.

2. Наступним досить важливим і чисто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальнусубстанцію, називалися тілесними (res corporales), а ті, що не мали такрї субстанції, безтілесними (res in­corporates). До першого виду відносилися речі, до яких мож­на було доторкнутися_(дио tangere potest), наприклад земля, раби, худоба, будинок тощо, до другого — ті, які не можна було відчувати дотиком (quo tangere non potest). Це навіть не речі, а скоріше права, наприклад право спадкування чи пра­во, що виникає з договору, сервітути, право вимоги тощо. Наявні джерела підтверджують, що до безтілесних речей римляни відносили не речі в значенні предметів матеріаль­ного світу, а саме права.

3. Первісний поділ речей на pyxoмі та нерухомі (res mobiles, res immobiles) майже не мав правового значення. Вони підля­гали однаковому правовому режиму. Проте з часом право­вий режим рухомих речей почав відрізнятися від правового режиму нерухомих.

До рухомих відносили речі, які можна було пересувати_р. рросторі (наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — ті, що не можна-було пересувати в прос­торі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо). До неру­хомих речей також відносили все, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робочу худобу, призначену для обробітку землю, сільськогосподарський інвентар). Вони вважалися складовими частинами землі і підлягали поло­женню superficies solo cedit — зроблене над поверхнею слідує за поверхнею. Згідно з цим положенням, будинок, незалеж­но від того, хто будував його і за чий рахунок, — завжди власність володільця земельного наділу, на якому будинок збудовано.

Правовий режим рухомих і нерухомих речей чітко визна­чився в період імперії, хоча відмінності між ними помітні вже в епоху Законів XII таблиць. Цицерон, посилаючись на Закони XII таблиць, зазначає, що вже тоді були встановлені різні строки набувальної давності для земельних наділів та інших речей: «Давність володіння щодо земельного наділу (встановлювалася) в два роки, а щодо всіх інших речей — один рік». За часів домінату прийняті різні положення з пе­редачі прав на нерухомість і рухомість. Земля і земельні сер­вітути відносилися, наприклад, до манципних речей і вима­гали при передачі прав на них дотримання манципації.

4. Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу, — res in commercio, et res extra commercium. Якщо певна річ могла бути об'єктом права приватної власності і предметом право-чинів між окремими особами, вона знаходилася в обігу. І навпаки, якщо річ внаслідок яких-небудь своїх природних властивостей чи призначення не могла бути об'єктом при­ватної власності окремих осіб, вона знаходилася поза обі­гом, тобто була вилучена з нього.

Вилученими з обігу речами вважалися повітря, проточна вода, моря з усім вмістимим. До цієї ж групи римляни відносно щодо індивідуально-визначених речей застосовувався принцип — dominus sentit periculum — власник несе ризик (випадкової втрати речі), тобто збитки від випадкової втра­ти речі в усіх випадках, незалежно від того, у кого втрачена річ (у власника чи в третьої особи), завжди несе власник.

5. Виходячи з викладених положень, позичальник, який, на­приклад, випадково втратив гроші, не звільняється від обо­в'язку повернути одержану за позикою суму. Водночас по­зичальник за договором позички чи наймач за договором найму за випадкову втрату речі відповідальності перед влас­ником не несуть.

6. Римські юристи вважали речі діkbмими — divisae, якщо їх можна поділити в будь-який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості і призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлібом), і неділимими — indivisae, якщо при поділі вони втра­чали господарське призначення, цілісність (наприклад, зарі­заний і поділений на частини баран).

Ділимими вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялися тільки по вертикалі, поділялася неру­хомість, рухомі речі.

Такий поділ мав важливе практичне значення при розділі спільної власності. Спір, що виникав щодо спільної влас­ності на подільну річ, легко розв'язувався: річ в натурі роз­діляли між власниками. Значно складніше було розпоряди­тися річчю неділимою. При спільній власності на неї кож­ний співвласник мав право на ідеальну частку речі, зберіга­ючи при цьому частку в праві на річ в цілому.

7. Речі, що в процесі їх використання фізично зникали, називалися „спожитими, (resiquae usucbnsumuntur) — про­дукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал тощо. Вони й називалися споживчими, слугували для задо­волення потреб людини і використовувалися шляхом спо­живання: для вгамування голоду існували продукти, для зве­дення будівлі використовували пісок, цеглу тощо. До спо­живчих речей відносили гроші, оскільки скористатися ними -можнії тільки при витрачанні їх.

Pечі які служили людям триваліший час, вважалисяне-споживчими{res quae usu non consumuntur). В процесі одноразового використання вони не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).

Природні відмінності зазначених речей зумовлювали їх різний правовий режим. Предметом договору позики були тільки споживчі речі, а в найм передавалися неспоживчі речі.

8. Римські юристи звернули увагу, що за фізичним скла­дом речі поділяються на три види:

1) такі що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, раб, тварина тощо,

2)штучніі утворення, створені при поєднанні різно­рідних речей (будинок, корабель, віз тощо);

3) сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, однак об'єдна­них загальним призначенням чи назвою (бібліотека, колек­ція, стадо корів, табун коней).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими — simplices, а поєднання речей (різнорідних чи однорідних) — складними — summae. В свою чергу, вони поділялися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднан­ня однорідних речей. Інколи в складних виділяли головну річ та її приналежності (скрипка і футляр до неї). Вони існу­вали і незалежно одна від одної, проте лише при спільному їх використанні досягався найбільший ефект.

Приналежності поділяють правову долю головної речі. Так само менша частина сукупних речей поділяє правову долю їх головної частини. Отже, у випадку виникнення спору про приналежність окремих книг з бібліотеки, що нале­жать особі, питання вирішуються однозначно — чия бібліо­тека, того й книги. Частини речі юридичної самостійності не мали.

Римські юристи розрізняли плоди природні (ftuctus naturales) і цивільні (fructus civiles). Плоди, вирощені природою, тобто „самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід тварин), на­зивалися природними. Плід який проиносить річ внаслідок використання її в обороті, називався цивільним (наприк­лад, проценти, одержані за договором позики, плата за ко­ристування річчю за договором найму).

Правове значення поняття плодів і розрізнення їх видів полягало у відмінності їх правової долі. Згодом римські юрис­ти розширюють поняття плодів, включивши до нього будь-який прибуток (у вигляді як природних, так і цивільних плодів). Так виник термін доходи.

Сукупність різноманітних речей, з'єднаних єдиним госпо­дарським призначенням чи приналежністю, римські юрис­ти розглядали як одне ціле — майно дому, двору, сім'ї тощо. Воно складалося з різних предметів, де речі взаємопов'я­зані, ніби доповнюють одна одну і в сукупності дають бажа­ний ефект, якого хочуть досягти їх власники. До нього по­чали відносити все, що належить певній особі. У претор­ський період до складу майна відносили те, що залишалося після відрахування боргів кредиторів. З часом поняття май­на почали трактувати як сукупність прав і обоє 'язків. Отже, майно складалося з активу і пасиву, з вимог і боргів. Завжди слід мати на увазі, що до складу майна входять борги, а вони можуть складати значну і навіть більшу його частину. Ця обставина інколи примушує спадкоємців відмовлятися від спадщини. Таке визначення складу майна має значення при зверненні стягнення кредиторів на майно боржника.

 

 

Поняття та види володіння.

У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) по­няття «володіння» (possessio) мало двояке значення: 1) са­мостійний правовий інститут, незалежний від права влас­ності; 2) одна з правомочностей власника. У першому зна­ченні мають на увазі саме володіння, а в другому — право володіння. Навіть зараз ці поняття ототожнюються: воло­дільця не відрізняють від власника, а власника — від воло­дільця. Разом з тим такі різні правові категорії змішувати не можна. Слід завжди пам'ятати: володілець — це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власник — фактичний володар речі й має право власності на неї.

Володіння як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві як наслідок преторської правотвор-чості. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне обладания річчю без права на неї і фактичне обладания річчю, основане на праві.

Припускають, що володіння як фактичне обладания річчю походить від освоєння земель родами. В давні часи земля була в общинній власності і окремим родам передавалася лише у володіння, тимчасове користування. Саме тому рим­ське приватне право для позначення володіння користува­лось терміном usus. Таке володіння общинною землею пе­реходило з покоління в покоління і згодом перетворилося в приватне володіння, з якого і виникло право приватної влас~ ності на землю.

Римська держава була верховним власником землі, суве­ренітет її визначався земельною власністю, сконцентрова­ною в національному масштабі. Проте в ті часи ще не знали приватної власності на землю, хоча й було як приватне, так і общинне володіння й користування землею. При колек­тивній власності приватним може бути тільки володіння Історія Риму давніх часів відображає боротьбу дрібного зем­леволодіння з великим. Право користування общинною землею при володінні нею спочатку належало патриціям. Го­ловний інтерес римлян був спрямований на розвиток і ви­значення тих відносин, які є абстрактними відносинами при­ватної власності. Власне основа приватної власності, воло­діння, простежується як нез'ясований факт, а не як право Завдяки юридичним визначенням, що суспільство дає фак­тичному володінню, останнє набуває якості правового во­лодіння, приватної власності.

Володіння, основане на праві, — це вже не володіння, а право власності. Фактичне обладания річчю може бути ос­новане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому (наприклад, на договорі найму речі), проте воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Володіння як фак­тичне обладания річчю — просто факт.

Римські юристи слово «володіння» — possessio — виводи -ли від sedere — сиджу як володар. «Володіння було названо, — як зазначає Лабеон, — від осідання (будучи) ніби посе­ленням, бо воно природно утримується тим, хто на ньому стоїть.(Д.41.2.1). Інший юрист Нерва-син підкреслював, що «власність на речі походить від природного володіння» (Д41.2.1).

Отже, володіння як фактичне обладания річчю є факт, який не можна навіть назвати юридичним, оскільки в деяких ви­падках, не будучи основаним на праві, цей факт не міг мати юридичних наслідків. Однак претори надали цьому факту юридичного значення: почали надавати фактичному стану юридичний захист.

Склалася досить парадоксальна ситуація — правовий за­хист отримало не право, а факт (детальніше про це розгля­датиметься далі). Проте, одержавши юридичний захист і, Отже, ставши юридичним, необхідно було його визначити з правової точки зору. Із багатої казуістики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли володіння як фак­тичне обладания річчю, поєднане з наміром вважати її своєю При цьому вони розуміли під фактичним обладаниям не короткочасне, а стабільне, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин. Таке визначення містить два істотних елементи:

1) об'єктивний — corpus possessions — володіння, тобто фактична наявність речі;

2) суб'єктивний — animus possessions — вважати дану річ своєю, володіти ви свого імені.

У ранній період римські юристи перший елемент володін­ня — фактичне володіння (corpus possessions) розуміли до­сить примітивно — тримати річ в руках, у дворі, в будинку, коморі тощо. Згодом такий стан почали тлумачити витонче-ніше — як відношення володільця до речі, при якому вій мав право безперешкодно, безпосередньо і тривалий час здійснювати свій вплив на неї. Вважалося, що тварина зна­ходиться у володінні свого господаря до того часу, доки вона не втратила звички повертатися до свого двору. Будівель­ний ліс, складений на вулиці проти двору володільця, вва­жався у його володінні. Проте золота обручка, що валяється у дворі свого володільця, вважалася такою, що вибула з його володіння.

Пізніше, на думку юристів, для одержання фактичного обладания річчю не обов'язково брати її в руки. В деяких випадках достатньо окинути її поглядом і в думці. При пе­редачі землі її набувачу достатньо було з високого місця ог­лянути ділянку. Так само й будинок — набувачу було дос­татньо оглянути його, щоб стати його володільцем. Володін­ня не втрачалось і в тому разі, коли володілець передавав річ в тимчасове користування іншій особі. З багатої казуїстики, яку нам залишили римські юристи, можна дійти висновку, що під фактичним обладаниям річчю вони розуміли нормаль­не відношення до речі і речі до володільця, в якому звичайно знаходяться власники щодо об'єктів своєї власності.

Другий елемент володіння (animus possessionis) характери­зує суб'єктивне ставлення обладателя до речі. Володілець повинен вважати річ своєю. Практичного значення це не мало, оскільки воля обладателя була заснована на помилці чи явному обмані. Покупець краденої речі, який не знав, що купляє чужу річ, вважає її своєю, будучи переконаним* що набув право на неї, — добросовісно помиляється. Якщо ж він знає, що володіє чужою річчю, проте своїм ставлен­ням до неї намагається переконати оточуючих в тому, що це його річ — це усвідомлений обман. І в першому, і в другому випадках володільці виявляють волю володіти від власного імені, показують, що річ належить їм.

Отже, не всяке фактичне обладания річчю є володінням, а лише основане на володільницькій волі — animus possessionis. Тому обладания річчю від імені іншої особи так само не є володінням (наприклад, договір найму, оренди, зберігання тощо). У даному випадку обладатель речі здійснює володін­ня не від власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він є лише держателем чужої речі — detentor. Для юридично значимого володіння вимагалася саме воля володіти від свого імені, відноситися до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи, яка хоча і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного об­ману. Володільницька воля, наприклад, незаконного загарб­ника землі, який усвідомлює неправомірність свого обла­дания, але приховує це від оточуючих своєю зовнішньою поведінкою і ставленням до речі, основана на неправомір­ному титулі, обмані.

Отже, володіння — це фактичне обладания річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне обла­дания річчю без наміру вважати її своєю (наприклад, облада­тель речі на підставі договору). Той, хто знайшов загублену ким-небудь річ, буде лише її держателем, оскільки в нього немає волі вважати її своєю. Проте, коли той, хто знайшов чужу річ, забажає її привласнити (що само по собі неправо­мірно), то буде демонструвати оточуючим власницьку волю, тобто показувати, що річ його.

Види володіння. Залежно від правової підстави фактичного обладания річчю володіння поділяється на законне і неза­конне: законне основане на праві власності та інших пра­вах, незаконне — те, що не має правового титулу.

Законне володіння — це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках обладателі чужих речей отримували самостійний володільницький за­хист. Таке фактичне обладания чужою річчю називається похідним володінням, хоча насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателей наді­лили самостійним правовим захистом і прирівняли держа­телей до володіння. Так, необхідність надання самостійного правового захисту заставодержця, що отримав річ як заставу для забезпечення виконання зобов'язання, прирівняла держання заставленої речі до володіння. Заставодержець, що отримав у заставу чужу річ, не здійснював володільницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати заставу своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти зазіхання третіх осіб претори надали йому володільницький захист предмета застави, а його заставу почали називати володінням.

Подібний процес стався з прекарієм (надання власником з певною метою, часто політичною, свого майна іншим особам у тимчасове і безоплатне користування). Тимчасові і безоп­латні користувачі чужим майном були лише його держателя­ми, а не володільцями, проте знову ж таки необхідність на­дання прекарістам самостійного володільницького захисту призвела до визнання їх держання як похідного володіння.

Інший випадок похідного володіння — секвестр. Якщо між двома особами виник спір про право на річ, то до рішення суду вони могли передати спірну річ на зберігання третій особі — секвестрарію, якому з тих же мотивів надавався са­мостійний володільницький захист.

Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про володін­ня в точному значенні цього слова, а лише про звичайне держання, прирівнене до володіння з метою надання ефек­тивнішого захисту.

Законний володілець має право на володіння річчю — jus possidendi. Володілець, який фактично обпадає річчю, вва­жає і ставиться до неї як до своєї, але не має права володіти нею, — це незаконне володіння. Воно не має правового ти­тулу, основане лише на факті. Незаконне володіння поді­ляється на добросовісне і недобросовісне.

Незаконне, проте добросовісне володіння має місце тоді, коли володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Наприклад, набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг гадати про це. Якщо ж він знав або мав би знати, що не має права на володіння певною річчю, то таке володіння буде і незакон­ним, і недобросовісним. Володіння злодія завжди буде не­добросовісним, так само як і купівля краденого.

Поділ незаконного володіння на добросовісне і недобро­совісне зумовив різний правовий режим для них. Наприклад придбати право власності за давністю можна було тільки внаслідок добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ не можна було набути за давністю Добросовісний володі­лець за віндикаційним позовом відповідав меншою мірою, ніж недобросовісний.