Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Поняття та види речей. Види речових праваСодержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
Римські юристи широко користувалися категорією «річ», ретельно регламентували правовий статус речей, види їх. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самому римському приватному праві, і в давньоримській юриспруденції. Багата казуїстика римських юристів щодо речей дає змогу сформулювати загальну уяву про речі. Річ — певна частина природи, що є якоюсь цінністю для її володільця. Ця частина природи може бути ізольована від природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути і невіддільна від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення й те, чи жива ця природа чи нежива (наприклад, тварина і будинок). З точки зору римського приватного права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речового права і містило в собі певну вартість. Проте ці ознаки не обов'язкові для визнання того чи іншого об'єкта річчю. Розвинуте римське приватне право знало безтілесні речі, тобто речі, що не мали матеріального субстрату. Речами приватне право визнавало як те, що створене самою природою, так і те, що створене людською працею. Однак поняття товару й речі за правовим змістом не співпадають. Товаром може бути об'єкт, який в момент продажу в природі ще не існував (наприклад, майбутній врожай, річ, яка ще буде зроблена), а річчю визнається тільки те, що наявне на даний момент Оточуючий нас матеріальний світ складається з певних речей. Різноманітність їх настільки велика, що встановити які-небудь критерії для розмежування неможливо і недоцільно. З приватно-правової точки зору речі поділяються на евні відособлені види, що зумовило їх різний правовий режим. Це має важливе значення. Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші — надовго пережили римське право (мал. 10). Розглянемо деякі з них. 1. Найважливішим і сугубо римським розмежуванням речей на окремі види був їх поділ на манципні та неманципні (res mancipi et res nee mancipi), що певною мірою відповідає сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. Поділ зумовлений цінністю речей в господарському обороті. До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути — найважливіші і найцініші речі в господарстві. По суті, це основні засоби виробнщдва. Враховуючи їхню важливість для господарства і цінність при здійсненні правочинів, для них встановлено спеціальний, більш ускладнений порядок відчуження. Наприклад, для здійснення купівлі-продажу запрошувалися не менш як 5—7 свідків і вагар з терезами. Передача права власності проходила в урочистій обстановці в присутності свідків з виконанням певних ритуальних дій. В давні часи купівля-продаж таких важливих речей проводилась рідко і виконання урочистих обрядів не обтяжувало оборот. Виконання цих ритуальних дій дістало назву манципації (mancipatio). Речі, при відчуженні яких вимагалося виконати манципацію, почали називати манципними. Неманципні складали групу речей, для відчуженню яких виконання манципації не вимагалося. Важливе правове значення цього поділу полягало ось в чому. Якщо при відчуженні манципних речей (наприклад, землі) обряд манципації не виконувався, право власності до набувача не переходило (з усіма наслідками, що з цього випливають), тобто покупець землі, не дивлячись на сплату вартості і одержання землі у фактичне володіння і користування, власником землі не ставав. Формалізм переважав над сутністю, що часто призводило до зловживань з боку продавця, який формально залишався власником землі і мав право на цій підставі витребувати її назад від покупця. Республіканські суди задовольняли такі позови. Однак суть манципації полягала у засвідченні запрошеними свідками факту переходу права власності на особливо важливі речі від відчужувача до набувача. У випадку виникнення сумніву в цьому факті присутні свідки могли підтвердити його дійсність. В класичний період манципацію не застосовували. 2. Наступним досить важливим і чисто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальнусубстанцію, називалися тілесними (res corporales), а ті, що не мали такрї субстанції, безтілесними (res incorporates). До першого виду відносилися речі, до яких можна було доторкнутися_(дио tangere potest), наприклад земля, раби, худоба, будинок тощо, до другого — ті, які не можна було відчувати дотиком (quo tangere non potest). Це навіть не речі, а скоріше права, наприклад право спадкування чи право, що виникає з договору, сервітути, право вимоги тощо. Наявні джерела підтверджують, що до безтілесних речей римляни відносили не речі в значенні предметів матеріального світу, а саме права. 3. Первісний поділ речей на pyxoмі та нерухомі (res mobiles, res immobiles) майже не мав правового значення. Вони підлягали однаковому правовому режиму. Проте з часом правовий режим рухомих речей почав відрізнятися від правового режиму нерухомих. До рухомих відносили речі, які можна було пересувати_р. рросторі (наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — ті, що не можна-було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо). До нерухомих речей також відносили все, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робочу худобу, призначену для обробітку землю, сільськогосподарський інвентар). Вони вважалися складовими частинами землі і підлягали положенню superficies solo cedit — зроблене над поверхнею слідує за поверхнею. Згідно з цим положенням, будинок, незалежно від того, хто будував його і за чий рахунок, — завжди власність володільця земельного наділу, на якому будинок збудовано. Правовий режим рухомих і нерухомих речей чітко визначився в період імперії, хоча відмінності між ними помітні вже в епоху Законів XII таблиць. Цицерон, посилаючись на Закони XII таблиць, зазначає, що вже тоді були встановлені різні строки набувальної давності для земельних наділів та інших речей: «Давність володіння щодо земельного наділу (встановлювалася) в два роки, а щодо всіх інших речей — один рік». За часів домінату прийняті різні положення з передачі прав на нерухомість і рухомість. Земля і земельні сервітути відносилися, наприклад, до манципних речей і вимагали при передачі прав на них дотримання манципації. 4. Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу, — res in commercio, et res extra commercium. Якщо певна річ могла бути об'єктом права приватної власності і предметом право-чинів між окремими особами, вона знаходилася в обігу. І навпаки, якщо річ внаслідок яких-небудь своїх природних властивостей чи призначення не могла бути об'єктом приватної власності окремих осіб, вона знаходилася поза обігом, тобто була вилучена з нього. Вилученими з обігу речами вважалися повітря, проточна вода, моря з усім вмістимим. До цієї ж групи римляни відносно щодо індивідуально-визначених речей застосовувався принцип — dominus sentit periculum — власник несе ризик (випадкової втрати речі), тобто збитки від випадкової втрати речі в усіх випадках, незалежно від того, у кого втрачена річ (у власника чи в третьої особи), завжди несе власник. 5. Виходячи з викладених положень, позичальник, який, наприклад, випадково втратив гроші, не звільняється від обов'язку повернути одержану за позикою суму. Водночас позичальник за договором позички чи наймач за договором найму за випадкову втрату речі відповідальності перед власником не несуть. 6. Римські юристи вважали речі діkbмими — divisae, якщо їх можна поділити в будь-який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості і призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлібом), і неділимими — indivisae, якщо при поділі вони втрачали господарське призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і поділений на частини баран). Ділимими вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялися тільки по вертикалі, поділялася нерухомість, рухомі речі. Такий поділ мав важливе практичне значення при розділі спільної власності. Спір, що виникав щодо спільної власності на подільну річ, легко розв'язувався: річ в натурі розділяли між власниками. Значно складніше було розпорядитися річчю неділимою. При спільній власності на неї кожний співвласник мав право на ідеальну частку речі, зберігаючи при цьому частку в праві на річ в цілому. 7. Речі, що в процесі їх використання фізично зникали, називалися „спожитими, (resiquae usucbnsumuntur) — продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал тощо. Вони й називалися споживчими, слугували для задоволення потреб людини і використовувалися шляхом споживання: для вгамування голоду існували продукти, для зведення будівлі використовували пісок, цеглу тощо. До споживчих речей відносили гроші, оскільки скористатися ними -можнії тільки при витрачанні їх. Pечі які служили людям триваліший час, вважалисяне-споживчими{res quae usu non consumuntur). В процесі одноразового використання вони не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо). Природні відмінності зазначених речей зумовлювали їх різний правовий режим. Предметом договору позики були тільки споживчі речі, а в найм передавалися неспоживчі речі. 8. Римські юристи звернули увагу, що за фізичним складом речі поділяються на три види: 1) такі що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, раб, тварина тощо, 2)штучніі утворення, створені при поєднанні різнорідних речей (будинок, корабель, віз тощо); 3) сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, однак об'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, стадо корів, табун коней). Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими — simplices, а поєднання речей (різнорідних чи однорідних) — складними — summae. В свою чергу, вони поділялися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднання однорідних речей. Інколи в складних виділяли головну річ та її приналежності (скрипка і футляр до неї). Вони існували і незалежно одна від одної, проте лише при спільному їх використанні досягався найбільший ефект. Приналежності поділяють правову долю головної речі. Так само менша частина сукупних речей поділяє правову долю їх головної частини. Отже, у випадку виникнення спору про приналежність окремих книг з бібліотеки, що належать особі, питання вирішуються однозначно — чия бібліотека, того й книги. Частини речі юридичної самостійності не мали. Римські юристи розрізняли плоди природні (ftuctus naturales) і цивільні (fructus civiles). Плоди, вирощені природою, тобто „самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід тварин), називалися природними. Плід який проиносить річ внаслідок використання її в обороті, називався цивільним (наприклад, проценти, одержані за договором позики, плата за користування річчю за договором найму). Правове значення поняття плодів і розрізнення їх видів полягало у відмінності їх правової долі. Згодом римські юристи розширюють поняття плодів, включивши до нього будь-який прибуток (у вигляді як природних, так і цивільних плодів). Так виник термін доходи. Сукупність різноманітних речей, з'єднаних єдиним господарським призначенням чи приналежністю, римські юристи розглядали як одне ціле — майно дому, двору, сім'ї тощо. Воно складалося з різних предметів, де речі взаємопов'язані, ніби доповнюють одна одну і в сукупності дають бажаний ефект, якого хочуть досягти їх власники. До нього почали відносити все, що належить певній особі. У преторський період до складу майна відносили те, що залишалося після відрахування боргів кредиторів. З часом поняття майна почали трактувати як сукупність прав і обоє 'язків. Отже, майно складалося з активу і пасиву, з вимог і боргів. Завжди слід мати на увазі, що до складу майна входять борги, а вони можуть складати значну і навіть більшу його частину. Ця обставина інколи примушує спадкоємців відмовлятися від спадщини. Таке визначення складу майна має значення при зверненні стягнення кредиторів на майно боржника.
Поняття та види володіння. У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) поняття «володіння» (possessio) мало двояке значення: 1) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності; 2) одна з правомочностей власника. У першому значенні мають на увазі саме володіння, а в другому — право володіння. Навіть зараз ці поняття ототожнюються: володільця не відрізняють від власника, а власника — від володільця. Разом з тим такі різні правові категорії змішувати не можна. Слід завжди пам'ятати: володілець — це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власник — фактичний володар речі й має право власності на неї. Володіння як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві як наслідок преторської правотвор-чості. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне обладания річчю без права на неї і фактичне обладания річчю, основане на праві. Припускають, що володіння як фактичне обладания річчю походить від освоєння земель родами. В давні часи земля була в общинній власності і окремим родам передавалася лише у володіння, тимчасове користування. Саме тому римське приватне право для позначення володіння користувалось терміном usus. Таке володіння общинною землею переходило з покоління в покоління і згодом перетворилося в приватне володіння, з якого і виникло право приватної влас~ ності на землю. Римська держава була верховним власником землі, суверенітет її визначався земельною власністю, сконцентрованою в національному масштабі. Проте в ті часи ще не знали приватної власності на землю, хоча й було як приватне, так і общинне володіння й користування землею. При колективній власності приватним може бути тільки володіння Історія Риму давніх часів відображає боротьбу дрібного землеволодіння з великим. Право користування общинною землею при володінні нею спочатку належало патриціям. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактними відносинами приватної власності. Власне основа приватної власності, володіння, простежується як нез'ясований факт, а не як право Завдяки юридичним визначенням, що суспільство дає фактичному володінню, останнє набуває якості правового володіння, приватної власності. Володіння, основане на праві, — це вже не володіння, а право власності. Фактичне обладания річчю може бути основане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому (наприклад, на договорі найму речі), проте воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Володіння як фактичне обладания річчю — просто факт. Римські юристи слово «володіння» — possessio — виводи -ли від sedere — сиджу як володар. «Володіння було названо, — як зазначає Лабеон, — від осідання (будучи) ніби поселенням, бо воно природно утримується тим, хто на ньому стоїть.(Д.41.2.1). Інший юрист Нерва-син підкреслював, що «власність на речі походить від природного володіння» (Д41.2.1). Отже, володіння як фактичне обладания річчю є факт, який не можна навіть назвати юридичним, оскільки в деяких випадках, не будучи основаним на праві, цей факт не міг мати юридичних наслідків. Однак претори надали цьому факту юридичного значення: почали надавати фактичному стану юридичний захист. Склалася досить парадоксальна ситуація — правовий захист отримало не право, а факт (детальніше про це розглядатиметься далі). Проте, одержавши юридичний захист і, Отже, ставши юридичним, необхідно було його визначити з правової точки зору. Із багатої казуістики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли володіння як фактичне обладания річчю, поєднане з наміром вважати її своєю При цьому вони розуміли під фактичним обладаниям не короткочасне, а стабільне, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин. Таке визначення містить два істотних елементи: 1) об'єктивний — corpus possessions — володіння, тобто фактична наявність речі; 2) суб'єктивний — animus possessions — вважати дану річ своєю, володіти ви свого імені. У ранній період римські юристи перший елемент володіння — фактичне володіння (corpus possessions) розуміли досить примітивно — тримати річ в руках, у дворі, в будинку, коморі тощо. Згодом такий стан почали тлумачити витонче-ніше — як відношення володільця до речі, при якому вій мав право безперешкодно, безпосередньо і тривалий час здійснювати свій вплив на неї. Вважалося, що тварина знаходиться у володінні свого господаря до того часу, доки вона не втратила звички повертатися до свого двору. Будівельний ліс, складений на вулиці проти двору володільця, вважався у його володінні. Проте золота обручка, що валяється у дворі свого володільця, вважалася такою, що вибула з його володіння. Пізніше, на думку юристів, для одержання фактичного обладания річчю не обов'язково брати її в руки. В деяких випадках достатньо окинути її поглядом і в думці. При передачі землі її набувачу достатньо було з високого місця оглянути ділянку. Так само й будинок — набувачу було достатньо оглянути його, щоб стати його володільцем. Володіння не втрачалось і в тому разі, коли володілець передавав річ в тимчасове користування іншій особі. З багатої казуїстики, яку нам залишили римські юристи, можна дійти висновку, що під фактичним обладаниям річчю вони розуміли нормальне відношення до речі і речі до володільця, в якому звичайно знаходяться власники щодо об'єктів своєї власності. Другий елемент володіння (animus possessionis) характеризує суб'єктивне ставлення обладателя до речі. Володілець повинен вважати річ своєю. Практичного значення це не мало, оскільки воля обладателя була заснована на помилці чи явному обмані. Покупець краденої речі, який не знав, що купляє чужу річ, вважає її своєю, будучи переконаним* що набув право на неї, — добросовісно помиляється. Якщо ж він знає, що володіє чужою річчю, проте своїм ставленням до неї намагається переконати оточуючих в тому, що це його річ — це усвідомлений обман. І в першому, і в другому випадках володільці виявляють волю володіти від власного імені, показують, що річ належить їм. Отже, не всяке фактичне обладания річчю є володінням, а лише основане на володільницькій волі — animus possessionis. Тому обладания річчю від імені іншої особи так само не є володінням (наприклад, договір найму, оренди, зберігання тощо). У даному випадку обладатель речі здійснює володіння не від власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він є лише держателем чужої речі — detentor. Для юридично значимого володіння вимагалася саме воля володіти від свого імені, відноситися до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи, яка хоча і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману. Володільницька воля, наприклад, незаконного загарбника землі, який усвідомлює неправомірність свого обладания, але приховує це від оточуючих своєю зовнішньою поведінкою і ставленням до речі, основана на неправомірному титулі, обмані. Отже, володіння — це фактичне обладания річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне обладания річчю без наміру вважати її своєю (наприклад, обладатель речі на підставі договору). Той, хто знайшов загублену ким-небудь річ, буде лише її держателем, оскільки в нього немає волі вважати її своєю. Проте, коли той, хто знайшов чужу річ, забажає її привласнити (що само по собі неправомірно), то буде демонструвати оточуючим власницьку волю, тобто показувати, що річ його. Види володіння. Залежно від правової підстави фактичного обладания річчю володіння поділяється на законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне — те, що не має правового титулу. Законне володіння — це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках обладателі чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне обладания чужою річчю називається похідним володінням, хоча насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателей наділили самостійним правовим захистом і прирівняли держателей до володіння. Так, необхідність надання самостійного правового захисту заставодержця, що отримав річ як заставу для забезпечення виконання зобов'язання, прирівняла держання заставленої речі до володіння. Заставодержець, що отримав у заставу чужу річ, не здійснював володільницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати заставу своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти зазіхання третіх осіб претори надали йому володільницький захист предмета застави, а його заставу почали називати володінням. Подібний процес стався з прекарієм (надання власником з певною метою, часто політичною, свого майна іншим особам у тимчасове і безоплатне користування). Тимчасові і безоплатні користувачі чужим майном були лише його держателями, а не володільцями, проте знову ж таки необхідність надання прекарістам самостійного володільницького захисту призвела до визнання їх держання як похідного володіння. Інший випадок похідного володіння — секвестр. Якщо між двома особами виник спір про право на річ, то до рішення суду вони могли передати спірну річ на зберігання третій особі — секвестрарію, якому з тих же мотивів надавався самостійний володільницький захист. Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про володіння в точному значенні цього слова, а лише про звичайне держання, прирівнене до володіння з метою надання ефективнішого захисту. Законний володілець має право на володіння річчю — jus possidendi. Володілець, який фактично обпадає річчю, вважає і ставиться до неї як до своєї, але не має права володіти нею, — це незаконне володіння. Воно не має правового титулу, основане лише на факті. Незаконне володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне. Незаконне, проте добросовісне володіння має місце тоді, коли володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Наприклад, набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг гадати про це. Якщо ж він знав або мав би знати, що не має права на володіння певною річчю, то таке володіння буде і незаконним, і недобросовісним. Володіння злодія завжди буде недобросовісним, так само як і купівля краденого. Поділ незаконного володіння на добросовісне і недобросовісне зумовив різний правовий режим для них. Наприклад придбати право власності за давністю можна було тільки внаслідок добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ не можна було набути за давністю Добросовісний володілець за віндикаційним позовом відповідав меншою мірою, ніж недобросовісний.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-06-22; просмотров: 476; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.135.195.180 (0.01 с.) |