Підстави виникнення та припинення права власності

Правовим формам обороту власності римляни надавали великого значення, оскільки при переміщенні власності зав­жди виникає питання про те, кому вона переходить, хто стає власником. Від цього залежала усталеність влади пануючого стану, її непохитність. Тому з найдавніших часів пе­рехід права власності від однієї особи до іншої супроводжу­вався рядом формальностей, без дотримання яких такий перехід юридичного значення не мав.

Право власності на певну річ може виникнути у конкрет­ної особи по-різному: особа зробила річ самостійно, прид­бала шляхом купівлі-продажу, освоїла землю, яка до цього часу ніким не оброблялась і нікому не належала. Дуже рано римляни в усій різноманітності форм виникнення права влас­ності почали розрізняти два самостійних, але взаємопов'я­заних моменти — спосіб набуття права власності (modus ac-quirendi) і титул набуття (titulus acquirendi). Факти, з настан­ням яких виникає право власності у конкретної особи, дістали назву способи набуття права власності, а юридичні факти, які є правовою основою виникнення права власності, — титули набуття в тому, що право власності виникає вперше або проти волі колишнього власника. Наприклад, земля, яка нікому не нале­жала, стала власністю того, хто перший її став обробляти. Рибалка, який виловив рибу в річці (морі), став її власни­ком, оскільки до цього риба нікому не належала. Ягоди або гриби, зібрані в лісі, — власність того, хто зібрав їх. Вперше виникає право власності також на річ, яку тільки що зроби­ли. До первісного способу належить і конфіскація майна, оскільки у цьому випадку право власності у конфіскатора виникає проти волі колишнього власника. Те саме буде і при реквізиції та інших примусових переміщеннях власності.

З розвитком цивільного обороту з'явився похідний спосіб. Похідний спосіб набуття права власності полягає в тому, що право власності переходить від однієї особи до іншої за їхньою взаємною волею, за їхнім бажанням. Проте основним титу­лом похідного способу є договір, хоча і не єдиним. До цього способу належить і перехід права власності за спадкуванням — спадкоємець може стати власником спадкового майна тільки за його згодою. Похідний спосіб набуття оснований на праві попереднього власника, виводиться з його права — звідси і назва способу.

Як уже відзначалося, найдавнішим способом набуття пра­ва власності є первісний. Це загарбання нічийних речей (за-володіння); переробка речей; набуття права власності за дав­ністю володіння; з'єднання і змішування речей.

Загарбання нічийних земель (заволодіння) — occupatio rei nullius — спосіб набуття права власності, який свідчить про час його виникнення. Він виник тоді, коли навколо були ще неосвоєні землі, ліси тощо. Власником визнавався той, хто першим почав обробляти цю землю. Цим способом набува-лося право на зібрані ягоди,плоди, коріння, вбитого звіра, виловлену рибу тощо. Об'єктами права власності за цим способом могли бути речі, які до заволодіння ні в чиїй влас­ності не знаходилися і право власності на них взагалі не встановлювалося, тобто нічиї. Сюди ж відносилися речі, від права власності на які власник відмовився, — викинуті. Пер­ший, хто підбирав таку викинуту річ, ставав її власником. Проте не можна змішувати викинуті речі з загубленими. Власник, що втратив володіння річчю, не втрачає права власності на неї, тому загублені речі не можуть бути об'єктом загарбання, оскільки не є нічиїми.

Присвоєння нічийних речей обґрунтовувалося принципом, проголошеним ще Законами XII таблиць, — res nullius cedit primo occupanti — нічия (безхазяйна) річ слідує за тим, хто її першим захопив. Вороже майно вважалося безхазяйним і могло бути предметом оволодіння, але не все. Основна його частина ставала власністю держави.

Особливий правовий статус визначався для скарбу — знай­дені цінності, невідомо ким і коли заховані. Скарб також вважався нічиїм, оскільки не був відомий його власник, і переходив у власність того, хто його знаходив. Проте, якщо скарб знайдено на землі іншого володільця, то половина належала власнику земельного наділу, а друга — тому, хто знайшов.

Переробка речей — specificatio — спосіб виготовлення, ство­рення, вироблення нової речі з якого-небудь матеріалу. Річ. зроблена майстром зі свого матеріалу, безсумнівно, нале­жить майстру. Якщо ж вона зроблена з чужого матеріалу, то виникає питання: хто ж її власник? У Римі з цього приводу йшла тривала дискусія юристів, філософів та інших вчених. Виникли дві правові школи. Прихильники першої обґрун­товували висновок, що власником нової речі буде майстер, який її зробив; послідовники другої — доводили належність речі власнику матеріалу, з якого вона зроблена. Прихильни­ки цих шкіл (їх називали відповідно прокуліанці і сабініанці за іменами вчителів) не могли знайти спільної мови. І лише в праві Юстініана було зафіксовано компромісне рішення: якщо нову річ можна знову перетворити в матеріал, з якого вона зроблена, то власником буде власник матеріалу, якщо ж ні, то право власності на неї буде належати її творцю — майстру.^Наприклад, чуже зерно мірошник перемолов у бо­рошно, з чужого молока маслороб зробив масло. У цих ви­падках нові речі не можуть бути перетворені знову в матері­ал, з якого вони зроблені. Отже, право власності на борош­но і масло належить відповідно мірошнику і маслоробу. Або із чужого золота зроблено браслет. Браслет завжди можна знову перетворити в золото, тому право власності на брас­лет належить власнику золота. Таке рішення проблеми на сьогодні не логічне, оскільки; виходить, що картина, написана на моєму полотні, також моя. Це положення не було сприйнято наступними право­вими системами.

Набуття права власності за давністю володіння — usucapio — спосіб набуття, заснований на давності володіння май­ном, яке не належало його обладателю. Спочатку придбати право власності за давністю могли тільки римські громадя­ни і лише на манципні речі. Строк давності встановлювався протягом одного року для рухомих речей і двох років для нерухомих. Претори розширили межі давнісного набуття, поширивши його й на інші кола населення. У праві Юстіні-ана були встановлені строки набувальної давності: три роки для рухомого майна і десять — для нерухомого. Проте для набуття права власності за давністю слід було дотримувати­ся певних умов: а) наявність правової основи володіння (ку-півля-продаж, дарування тощо, які мали місце, проте не при­звели до виникнення права власності); б) добросовісність володільця, що не знав і не міг знати про незаконність свого володіння, в) безперервність володіння протягом встанов­леного строку; г) сплив встановленого строку (три роки для рухомого майна і десять — для нерухомого). Крадені речі не могли переходити у власність за давністю володіння

З'єднання речей — accessio — мало місце у випадках, коли одна річ поглиналась іншою так, що не можна було їх роз­ділити. Наприклад, під час будівництва будинку використа­но колоду іншого власника. При цьому власність на при­єднану річ переходила до власника основної речі, який зо­бов'язаний був відшкодувати власнику приєднаної речі (ко­лоди) її подвійну вартість.Такі форми приєднання мали місце і при посіві, садінні, будівництві будинку на чужій землі. Врожай, насадження і будинок ставали власністю власника землі за принципом superficies solo cedit — будова (і все ви­рощене, посаджене) переходить у власність того, кому нале­жить земля Змішування речей — це таке їх з'єднання, за яким немож­ливо встановити, яка з речей поглинула іншу Внаслідок змішування однорідних речей виникала спільна власність для двох або кількох власників. Приплід тварин, врожай саду та інші плоди на момент відділення їх від плодоносної речі, коли плоди стають окремою річчю, переходили у власність власника плодоносної речі.

Основною правовою формою похідного набуття є договір (купівля-продаж, позика, міна, дарування, найдавніша фор­ма застави тощо), а також перехід права власності в спадщи­ну. В усіх цих випадках перехід права власності від однієї особи до іншої здійснюється за волевиявленням їх, право власності набувача грунтується на праві власності відчужу­юча. Проте для переходу права власності від відчужувача до набувача одного укладення договору недостатньо. Сам факт укладання договору права власності у набувача ще не по­роджував, він був лише правовою основою для його виник­нення. Для перенесення права власності від відчужувача до набувача вимагалась фактична передача самої речі в формі манципації, поступки правом або традиції. Римське право суворо дотримувалось принципу: власність переноситься передачею, а не угодою — traditionibus dominia rerum, non pactis nudis transferuntur. Тільки при поєднанні цих двох умов (фактична передача, що грунтувалась на правовій основі) право власності переходило від відчужувача до набувача.

Манципація — mancipatio — символічний акт, за яким в Присутності п'яти свідків і вагаря проходила фактична пере­дача речі відчужувачем набувачу. Спочатку вагар дійсно зва­жував метал, за який річ відчужувалась, але з появою карбо­ваної монети зважування стало символічним і лише засвід­чувало дійсність передачі права власності набувачу.

Поступка правом — in jure cessio — виникла вже в пре­торському праві й являла собою уявний судовий процес Набувач вимагав річ, яку набув, стверджуючи, що вона на­лежить йому. Відчужувач визнавав вимогу позивача. Пре­тор, перед яким здійснювалась ця процедура, визнавав пра­во власності за набувачем.

Передача — traditio — більш проста, легка і доступна фор­ма перенесення права порівняно з двома розглянутими вище формами передачі права власності, які були дуже громіздки­ми і зв'язували цивільний оборот. Така форма вже була в праві народів (jus gentium). Вона називалась traditio — традиція і полягала в передачі фактичного володіння річчю від відчужувача до набувача, тобто виконанні попередньої уго­ди, якою був договір купівлі-продажу, міни, дарування тощо. Для перенесення права власності засобом традиції мала зна­чення підстава — causa justa possessionis, за якою передача здійснювалася. Цією підставою і була взаємна воля, вираже­на в договорі, який мав передувати передачі речі. Традиція ж є лише її виконанням, заключним актом.

Спочатку традиція в Римі застосовувалась тільки для неманципних речей, набувачі яких не мали римського грома­дянства. Проте вже за часів Юстініана традиція через її прос­тоту і доступність повністю витискує як манципацію, так і поступку правом і стає пануючою формою набуття права власності.

 

Захист права власності

Практично вся могутність держави, в тому числі і правова, спрямована передусім на захист, збереження економічної основи свого існування — власності. Це три спеціальних позови: віндикаційний, негаторний і публіціанський. Вони об'єднані загальною назвою — речові позови — actio in rem.

Віндикаційний позов (віндикація) — геі vindicatio (vim dicere) — спосіб оголошення про застосування сили. Віндика­ція — це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. У Римі застосовувалася так звана необмежена віндикація, за якою річ витребовувалася від будь-якого фактичного володільця незалежно від правової підстави обладателя на володіння річчю за принципом — ubi rem meam invenio, ibi earn vindico — де свою річ знаходжу, там її віндикую.

Отже, відповідач за віндикаційним позовом — завжди фак­тичний володілець речі. Позивачем за цим позовом був тільки власник речі, володіння якою він втратив. Не мало значен­ня, за своєю волею чи проти неї втратив володіння власник, важливо, що фактичний володілець річчю був хтось інший, але не власник. Таким чином, віндикаційний позов застосо­вувався для відновлення втраченого власником володіння річчю. При цьому власник, втративши в будь-який спосіб володіння річчю, не втрачав права власності на неї, що й було підставою для віндикаційного позову.

Відповідальність за віндикаційним позовом полягала в обо-в'язку відповідача повернути річ з усіма її прирощеннями. Отже, віндикаційний позов мав суворо речовий характер, тобто завжди був спрямований на повернення речі, а не на її еквівалента. Стосовно прирощень речі, то повер­нення їх зумовлювалося характером володіння відповідача. Добросовісний відповідач зобов'язаний був повернути при­рощення тільки за період, коли він знав, що володіє чужою річчю. Недобросовісний відповідач був зобов'язаний повер­нути річ і всі прирощення до неї за весь період володіння.

Здебільшого володіння річчю вимагало певних витрат (на­приклад, харчі для рабів, корми тваринам тощо), без яких річ не могла існувати У таких випадках відповідач за позовом мав право вимагати від позивача відшкодування поне­сених витрат. Ці витрати поділялися на три види:

1) не­обхідні, без яких річ не могла існувати;

2) корисні, які по­ліпшували річ, але без яких вона могла існувати, наприклад при ремонті даху будинку (необхідні витрати) покрівля була замінена на ціннішу, якіснішу;

3) витрати розкоші, які тільки прикрашали річ.

Добросовісний відповідач за позовом мав право на відшко­дування необхідних і корисних витрат. Витрати розкоші він міг забрати собі, якщо їх можна було відділити від речі, не зашкодивши їй.

Недобросовісний відповідач мав право лише на необхідні витрати за весь час володіння. Тому при остаточному визна­ченні обсягу відповідальності відповідача за віндикаційним позовом ураховувалися і понесені ним витрати на утриман­ня речі.

Негаторний позов — actio negatoria — застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності Позивачем був власник речі, якому хтось перешкоджав у який-небудь спосіб здійсню­вати право власності (наприклад, ходіння або проїзд по зе­мельній ділянці без правової на те підстави). Як правило, відповідачем за негаторним позовом був той, хто претенду­вав на користування в якомусь відношенні чужою річчю. Звідси й назва позову — actio negatoria — позов про запере­чення. Водночас відповідачем за негаторним позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здійснювати своє право. Відповідальність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.

Публіціанський позов — actio Publiciana — введений прето­ром для захисту преторської (бонітарної) власності, за своєю конструкцією був таким самим, як і віндикаційний позов, що не міг застосовуватися для захисту власності, яка тільки виникла. Оскільки преторська власність за характером була нічим іншим, як добросовісним володінням, то публіціан­ський позов застосовувався також для захисту будь-якого добросовісного володіння. У зв'язку з цим інколи вважають, що цей позов був створений для захисту добросовісного во­лодіння.

 

Запитання для перевірки засвоєння матеріалу

1. Як римські юристи розуміли право власності?

2. Які правомочності становлять право власності?

3. Чим відрізнялося право власності від володіння?

4. Які види права власності знало римське право ^?

5. Які способи набуття права власності були відомі римському праву?

6. У чому полягав первісний і похідний способи набуття права власності?

7. Що таке манципація, поступка правом, традиція?

8. Якими позовами захищалося римське право власності?

9. Що таке віндикація і необмежена віндикація?

10. У чому суть негаторного позову?