Розділ XIII позадоговірні зобов'язання

 

§ 1. Зобов'язання ніби з договорів

Назва групи зобов'язання ніби з договорів (мал. 25) підкрес­лює те, що вони виникали не із контрактів чи іншої якоїсь угоди, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи. Підста­вою для виникнення їх міг бути односторонній правочин або інше майнове надання однієї сторони іншій. Характер­ною особливістю такого роду зобов'язань є одержання пев­ної вигоди однією стороною за волевиявленням і за рахунок другої, але без наміру одарити першу сторону. Разом з тим зобов'язально-правові відносини, що виникають з такого роду односторонніх дій певних осіб, за характером і змістом прак­тично не відрізняються від подібних відносин, які виникали з договору. 'Саме тому такі відносини почали називати ніби договірними, подібними до договірних, що виникають ніби з договору, хоча самого договору або якоїсь іншої угоди між сторонами зобов'язання не було.

Одностороння дія, з якої виникало подібне зобов'язання, за характером повинна бути правомірною. Із недозволеної дії виникає зовсім інший тип зобов'язань — деліктні зобов'я­зання.

і До зобов'язань ніби з договору римське право відносило

дві категорії зобов'язань:

а) ведення чужих справ без доручення;

б) зобов'язання, що виникали з безпідставного збагачення. Останню охоплювало три різновиди зобов'язань, що ви­никали: із помилкового платежу незаборгованого; факту майнового надання з певною метою, яка не здійснилась; повернення недобросовісно одержаного.

Ведення чужих справ без доручення (negatiorum gestio) — це правовідношення, в якому одна сторона — гестор — проявляє турботу про майновий інтерес другої особи — господаря — без якого-небудь доручення з його боку. Турбота може бути вияв­лена в найрізноманітніших формах: надання якої-небудь юридичної чи фізичної послуги, управління майном, году­вання тварин або рабів, охорона майна.

В основі виникнення зазначених зобов'язань лежать врешті-решт дозволені, правомірні дії, проте мотиви їх здійснення неправомірні або через помилку, або через інші фактори. Вони наближаються до реальних договорів — зобов'язання в обох випадках виникають з моменту фактичної передачі якого-небудь майна однією стороною другій. Однак між зобов'я­заннями із реальних договорів і зобов'язаннями з безпідстав­ного збагачення існують суттєві відмінності. Вони полягають в тому, що в реальних договорах передача майна здійснюєть­ся на законній підставі (угода сторін), і тому одержане за договором майно не може визнаватися безпідставним збага­ченням.' Зобов'язання із безпідставного збагачення виникає саме через те, що певна особа одержала майно за рахунок іншої, тобто збагатилася без достатніх для цього правових підстав.

Позов про повернення незаборгованого — condictio indebiti. Якщо одна особа сплачує іншій неіснуючий борг, то ця дру­га особа збагачується за рахунок першої без достатніх для цього правових відстав і зобов'язана повернути безпідстав­но одержане. Із фактичного складу випливає зобов'язання, за яким безпідставно збагачений зобов'язаний повернути все одержане особі, за рахунок якої він збагатився. Це зобов'я­зання відноситься до зобов'язань з безпідставного збагачення тому, що в даному випадку немає правової підстави для платежу, бо немає і самого боргу.

Характерні елементи підстави виникнення зобов'язання із помилкового платежу.

1. Здійснення платежу по неіснуючому боргу. Форма про-вадження такого платежу значення не має. Це могла бути відмова від певної вимоги (тоді збагаченому залишалося певне майно чи сума грошей), передача суми або іншого майна особі, що не мала права на його отримання. Платіж міг ви­ражатися в безоплатному виконанні робіт на користь певної особи, внаслідок чого вона неправомірно зберегла за собою якусь суму грошей тощо.

2. Відсутність боргу, що також може виражатися в різно­манітних формах: повна відсутність боргу; борг існує, але плата по ньому відшкодована не кредитору, а іншій особі, яка мовчазно прийняла платіж, який їй не належав. До цих випадків незаборгованого платежу прирівнюється сплата боргу не зобов'язаним боржником, а іншою особою, а та­кож плата умовного боргу до настання умови.

Проте плата боргу достроково, плата по натуральному зо­бов'язанню не визнавалися платою по неіснуючому боргу.

3. В основу плати по неіснуючому боргу покладено вибач­ну помилку, помилку особи, яка здійснила цей платіж. Ба­жання одарити іншу особу (animas donandi), відмова від ви­моги з цією ж метою не можуть бути підставою виникнення даного зобов'язання.

Із факту сплати не заборгованого виникало зобов'язання повернути неправомірно отримане, яке за своїм змістом на­ближалося до договірного. Внаслідок цієї причини дане зо­бов'язання було віднесене до групи ніби договірних, квазі-контрактних.

Позов про повернення майнового представлення, мета якого не досягнута — condictio causa data causa поп datorum. Квазі-контрактом є зобов'язання, через яке особа, що одержала майнове надання з певною мірою, яка не здійснилась, зобо­в'язана повернути його тому, від кого це майно одержано. Це одностороннє зобов'язання, що виникає з огляду на од­ностороннє волевиявлення. Його підставами могли бути різноманітні надання майнової вигоди однією особою другій з певною метою. Наприклад, видача боргової розписки в передбаченні одержання позики, встановлення приданого до шлюбу, дарування на випадок смерті, якщо дарувальник пережив того, кому дарував.

Необхідні елементи підстави виникнення зазначеного зо­бов'язання.

1. Фактичне надання майнової вигоди однією особою Другій. Вигода може полягати в передачі певної суми чи майна, відмова від вимоги та інших фактичних дій на ко­ристь другої особи.

2. Надання майнової вигоди з певною метою: боргова роз­писка видавалася з метою одержання позики, придане вста­новлювалося э метою укладення шлюбу, дарування здійсню­валося з метою надання майнової допомоги тому, кому да­рували.

3. Мета, для досягнення якої надавалася майнова вигода, не здійснилася: особа, що видала боргову розписку, позики не одержала; придане, встановлене на користь жениха, не привело до шлюбу; особа, що одержала дарунок, померла раніше за дарувальника. Тут не має значення причина, че­рез яку мета не була досягнута.

За наявності зазначених елементів виникало зобов'язан­ня, з огляду на яке безпідставно збагачена особа зобов'язана була повернути все одержане.

Позов про повернення краденого — condictio ex causa Jurtiva, Оскільки злодій ні за яких умов не може стати власником краденої речі (майна), проти нього завжди можна було за­стосувати віндикацію — позов про повернення власником своєї речі із незаконного володіння злодія. Проте це досить складні процесуальні дії, які потребували великих затрат часу та енергії. Однак проти злодія вимагалася оперативна вимо­га. Отже, було визнано можливим допустити кондикційний позов для повернення краденого. Римські юристи виходили з того, що юридичною підставою кондикції із крадіжки є факт збагачення злодія за рахунок власника без достатніх для цього правових підстав.

За об'єктивним змістом кондикція із крадіжки нагадує попередні кондикції і тому для виникнення зобов'язання вимагалися такі ж самі елементи юридичної підстави. Це квазіконтрактне зобов'язання, на підставі якого злодій по­винен був повернути крадене власнику. Кондикція із кра-діжки надавалася тільки власнику краденого. Відповідачами могли бути тільки злодії та спадкоємці їх. Пособники злодія відповідали за деліктним позовом.

Стосовно зобов'язання, яке випливало з кондикції із кра-діжки, злодій повинен повернути передусім все крадене в повному обсязі з усім приростом, не тількі з фактично одер жаними, а й з тими, які могли бути одержані. Злодій відпо­відав також за випадкову загибель речі, що відбулася протя­гом часу між крадіжкою і присудженням. В такому випадку він зобов'язаний був оплатити найвищу ціну краденого.

Пізніше дану кондикцію застосовували і для інших ви­падків неправомірного збагачення однієї особи за рахунок другої, наприклад при утриманні одним із подружжя речі, що належала другому. Однак цю кондикцію вже не назива­ли кондикцією із крадіжки. Застосовувати до взаємин по­дружжя таке поняття було просто незручно, не етично. Гай зазначав: «Бо для вшанування честі шлюбу заперечують (мож­ливість закладання) до дружини ганебних позовів» (Д.25.2.2)

Позов про повернення одержаного несправедливо чи за непра­вильною підставою — condictio ex causa injusta. Такий позов почали називати кондикцією із незаконної підстави і засто­совувати, окрім зазначених випадків, для витребування за­кладеної речі після сплати боргу, забезпеченого закладом, а також прибутків, одержаних від цієї речі після сплати боргу

Спільним для кондикцій із крадіжки та із незаконної підста­ви була недобросовісність збагаченого.

Поряд із спеціальними дістала поширення загальна кон­дикція — condictio sine causa. Можна вважати, що вона є виразом загального правила, через яке будь-хто, що збага­тився без правової підстави, зобов'язаний був повернути все набуте особі, за рахунок якої він збагатився.

 

§ 2. Деліктні зобов'язання

До позадоговірних зобов'язань належить група деліктних зобов'язань — ex delicto, тобто зобов'язань, що виникали з цивільних правопорушень. На відміну від квазіконтрактних зобов'язань, в основу яких переважно покладено дозволені дії, в основу деліктних зобов'язань покладено, навпаки, тільки неправомірні дії.

Цей вид зобов'язань сформувався ще з Законі XII таблиць і пройшов складну трансформацію. Вже тоді було визнано, Що приватне правопорушення породжує обов'язок поруш­ника сплатити потерпілому штраф. Приватним правопору­шенням (delictum privatum), на відміну від кримінального злочину, вважалася неправомірна дія, яка порушує інтереси окремих приватних осіб. До неї належали також протиправ­ні дії, які сучасне право відносить до тяжких кримінальних злочинів (наприклад, такі, як крадіжка, дія, що призвела до каліцтва).

Деліктні зобов'язання в давні часи несли за собою відпо­відальність у вигляді кровної помсти «зуб за зуб», «око за око». З часом ця санкція трансформувалася в систему штрафів. У таблиці VIII Законів XII таблиць ми знаходимо відлуння давніх часів: «Якщо вчинить каліцтво членів і не помириться з (потерпілим), то хай і йому самому буде запо­діяно те ж саме». Проте тут же встановлені й інші правила: «Якщо рукою або палицею переломить кістку вільній лю­дині, хай за-платить штраф в 300 асів, якщо рабу — 150 асів. Якщо вчинить кривду, хай штраф буде 25». Однак вже в ті часи започатковується і майнова відповідальність за заподі­яну власнику шкоду. Ця ж таблиця проголошує: «Якщо хто поскаржиться, що домашня тварина вчинила збитки, то слід або видати (потерпілому) тварину, що вчинила шкоду, або відшкодувати вартість нанесених збитків».

Пізніше застосування помсти було заборонено, а штрафи все частіше замінювалися майновим відшкодуванням заподі­яної шкоди. Однак певні особливості деліктних зобов'язань пояснюються їх давнім походженням. Так, на відміну від до­говірних зобов'язань, деліктні не завжди переходили в спад­щину. Спадкоємець боржника взагалі не відповідав за делікт­ними зобов'язаннями. До них закладався позов тільки в тому випадку, коли вони мали певну вигоду внаслідок делікту.

Деліктна відповідальність, на відміну від договірної, фор­мувалася зовсім за іншим принципом, а саме за принципом кумуляції. Договірна відповідальність могла бути пайовою чи солідарною, тобто кожен з боржників ніс відповідальність або винятково за свою частку, або відповідав повною мірою за заподіяну шкоду, тим самим звільняючи від цього решту співборжників. Деліктна відповідальність при вчинені делік­ту кількома особами ніби помножувалась на їх число. Ко­жен з тих, хто заподіяв шкоду, відповідав повною мірою (наприклад, за позовом із крадіжки штраф зобов'язані опла­тити в повному обсязі всі злодії, які брали участь в крадіжці).

Не співпадала дієздатність осіб в договірному праві і делікт­ному зобов'язанні. Неповнолітні за римським правом не могли вступати в договірні відносини, і, отже, нести дого­вірну відповідальність. Деліктна відповідальність наступала і для них.

З часу Законів XII таблиць зберігалась і так звана ноксаль-на відповідальність домовладики за шкоду, заподіяну його підвладними дітьми і рабами. Якщо делікт вчинявся підвлад­ним або рабом, домовладиці надавалося право вибору — відшкодувати заподіяні підвладним чи рабом збитки або видати винного для розправи, а пізніше для відробітку шко­ди.

Проте в усі часи римське право розглядало делікт як поза­договірне правопорушення. З цієї точки зору в римському приватному праві було два види правопорушень — договірні (що були порушенням умов договору) і позадоговірні, коли порушник і потерпілий в договірних відносинах не знахо­дилися. Римляни так і не прийшли до загального правила, за яким деліктна відповідальність наставала за будь-яке не­правомірне вчинення шкоди. Як і система контрактів, так і система деліктів носила замкнутий характер, включаючи вичерпний перелік правопорушень. Деліктом визнавалися і несли відповідальність тільки ті правопорушення, що в за­коні визначалися як: а) особиста образа; б) крадіжка; в) не­правомірне знищення або пошкодження чужого майна.

Для настання деліктної відповідальності вимагалася на­явність певного юридичного складу:

а) фактична шкода, що заподіяна протиправними діями однієї особи іншій;

б) вин­на протиправність дій особи, що вчинила шкоду;

в) зазна­чена протиправна дія визнана законом як приватноправо­вий делікт.

Особиста образа — injuria. Цим терміном позначалася будь-яка неправомірна дія, все, що вчинялося не по праву, — omne quod non jure fit. Термін мав і більш спеціальне зна­чення, більш вузьке — особиста образа. Вже в Законах XII таблиць згадуються основні види образи (кривди): каліцтво членів (ушкодження кінцівок людського тіла), а також інші особисті образи дією (нанесення побоїв без поранень, об­разливих ударів).

Отже, особиста образа припускає посягання на тілесну не­доторканність вільної людини і несла за собою відпові­дальність у вигляді штрафів у конкретно встановлених роз­мірах. Посягання на честь і гідність та інші особисті немате­ріальні блага вільної людини не охоплювалися поняттям особистої образи.

Преторська практика істотно розширила поняття особис­тої образи, залучивши до нього згадані честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага. Однак претори практи­кували певні розміри штрафів на свій розсуд залежно від характеру особистої образи. Так, до поняття особистої об­рази відносилася не тільки будь-яка образа дією, а й будь-яке образливе ставлення до іншої особи, що принижувало її гідність.

Пізніше багато із зазначених протиправних дій переходи­ли до категорії публічних деліктів, тобто кримінальних зло­чинів, і імператорське законодавство встановило за вчинен­ня їх кримінальну відповідальність. Потім взагалі встанови­лося правило, відповідно до якого потерпілий міг вимагати визначення і стягнення винагороди за нанесення образи чи кримінального переслідування.

Крадіжка — furtum. Своєрідність римських деліктів вира­жалася в зарахуванні до них ще одного протиправного діян­ня, що визначається кримінальним злочином, — крадіжки. Проте термін furtum не співпадає з теперішнім поняттям крадіжки. Це поняття охоплювало собою як крадіжку в точ­ному значенні цього слова, так і інші суміжні посягання на чужий майновий інтерес — привласнення, розтрату, не тільки крадіжку речі, а й користування або володіння річчю. Інши­ми словами, поняття furtum, як більш широке порівняно з сучасною крадіжкою, охоплювало ряд посягань на чуже май­но.

На відміну від особистої образи об'єктом посягання кра­діжки були чужі речі, майно, власність, майновий інтерес. Відомий юрист Павло зазначав, що «крадіжка є привлас­нення собі або самої речі, або навіть користування нею, або володіння, що має намір створити для себе певні вигоди» (Д.47.2.1.3). Отже, необхідним елементом визнання крадіж-ки було створення майнової вигоди за допомогою проти правного впливу на чужу річ, тобто animus furandi — намір вилучити вигоду протиправним способом і проти волі влас­ника.

Тому римські юристи до furtum відносили не тільки таєм­не розкрадання речей, а й привласнення чужої знайденої речі. Навіть втеча раба розглядалася як furtum, оскільки, здійснюючи втечу, він ніби сам себе крав у свого володаря.

Таким чином, furtum — це будь-яке протиправне і корисливе посягання на чужий майновий інтерес.

Відповідальність за крадіжку встановлювалася різними правовими засобами. Можна було закласти віндикаційний позов про витребування краденого. Однак цей речово-пра­вовий засіб був незручний тому, що покладав на позивача тягар доведення (onus probandi). Для більш простого і дос­тупного захисту власника від посягань злодіїв був зобов'я­зально-правовий засіб — condictio ex causa fartiva, який мав на меті повернути крадене. Одним із зобов'язально-право­вих засобів захисту, передусім права власності від злодіїв, був позов про крадіжку (actio furti). Він був підставою ви­никнення позадоговірного зобов'язання, за яким злодій зо­бов'язався сплатити штраф. Відповідальність по ньому ви­значалась залежно від характеру крадіжки: furtum manifestum, furtum пес manifestum. Якщо злодія спіймано на місці кра­діжки чи крадена річ в нього знайдена внаслідок спеціаль­ного урочистого обшуку, це furtum manifestum, якщо ж його затримано через певний час після крадіжки — furtum пес manifestum.

Злодій, спійманий на місці злочину, за Законами XII таб­лиць піддавався негайній екзекуції і міг бути навіть вбитий, якщо крадіжка здійснювалася зі зброєю або вночі. В інших випадках злодія віддавали на розправу потерпілому. Він ут­римував його протягом 60 днів як боржника. Якщо злодія ніхто не викупляв, потерпілий мав право за своїм вибором або вбити, або продати його в рабство.

Преторська практика змінила встановлену в різні часи сис­тему штрафів за крадіжку, злодій якої був спійманий на місці злочину. В праві Юстініана визначається єдиний штрафний інфаміруючий позов (actio furti) проти злодіїв, пособників, співучасників і переховувачів.

При furtum пес manifestum, тобто якщо злодія не спіймано на місці злочину, за Законами XII таблиць він за позовом зобов'язувався до сплати подвійної вартості крадених речей. Ця санкція зберігалась аж до Юстініана.

Спійманий на місці злочину злодій ніс більш сувору відпо­відальність — його присуджували до штрафу в чотирикрат­ному розмірі вартості краденої речі. Всі співучасники і пе­реховувачі відповідали адекватно, мала місце кумулятивна відповідальність.

Отже, з факту крадіжки виникало два зобов'язання. Пер­ше на підставі кондикції із крадіжки, за якою злодій при­суджувався до повернення речі з усім її приростом; друге — на підставі позову про крадіжку (actio furti), за яким злодій, спійманий на місці злочину, присуджувався до сплати штрафу в розмірі чотирикратної вартості краденої речі, а злодій, не спійманий на місці злочину, — до її двократної вартості.

Неправомірне знищення або пошкодження чужого майна — damnum injuria datum. В ранньореспубліканський період римське право не мало загального правила про відпові­дальність за неправомірне вчинення збитків чужому май­ну. В Законах XII таблиць встановлювалася відпові­дальність лише за окремі випадки пошкодження або зни­щення чужого майна, зумовлені головним чином земле-робним характером господарства. Піддавався страті той, хто зі злим наміром підпалював чужий будинок чи скирди хліба, складені біля будинку, або вдавався до іншого таєм­ного знищення врожаю. За злісну вирубку дерев накла­дався штраф.

Більш загальні норми про відповідальність за неправомір­но заподіяну шкоду чужому майну були сформульовані пізніше в законі Аквілія приблизно в III ст. до н.е. Проте і вони мали обмежений характер.

Ульпіан писав, що закон Аквілія відмінив всі закони, ви­дані раніше, в яких зазначалося про протиправно заподіяні збитки, — як правила Закону XII таблиць, так і інші (Д.9.2.1). Цей закон був прийнятий плебсом за пропозицією плебей­ського трибуна Аквілія. Він складався із трьох глав, дві з яких (перша і третя) встановлювали деліктну відповідальність за заподіяння шкоди чужому майну. Гай відтворює зміст пер шої глави: «Якщо хто-небудь протиправно вбив чужого раба або чужу рабиню, або тварину, то хай буде він присуджений дати власнику стільки міді, скільки було найвищою вартіс­тю цього в даному році» (Д.9.2.2). Третя глава встановлюва­ла відповідальність за поранення чужого раба чи тварини і за знищення чи пошкодження чужої речі.

Для настання відповідальності за вбивство або поранення раба чи тварини, а також за знищення або пошкодження чужого майна необхідні були такі умови.

1. Смерть, поранення раба чи тварини, а також пошкод­ження або знищення чужого майна повинні бути вчинені согроге, тобто безпосередньо діями правопорушника. Раб або тварина, наприклад, повинні бути вбитими правопорушни­ком, а не загинути, стрибнувши в прірву, злякавшись пра­вопорушника. Не буде відповідальності й тоді, коли поруш­ник уморив голодом раба чи тварину, зачинивши їх у хлів.

2. Відповідальність у цих випадках наставала також тоді, коли шкода заподіяна согрогі, тобто матеріальним впливом на об'єкт посягання. Раб має бути вбитий або поранений, наприклад, ломакою. Проте, якщо тварина загнана в ріку й там втопилася, відповідальність не наставала — тут немає безпосередньої матеріальної дії. Не буде відповідальності, якщо правопорушник відчинив двері приміщення і тварини загинули від холоду, повтікали, чи пошкодив покрівлю і внаслідок цього вони загинули від дощу.

3. Деліктна відповідальність за законом Аквілія наставала тільки за наявності вини правопорушника, нехай самої лег­кої. За випадок відповідальність не наставала.

4. Заподіяний вбивством раба або його поранення або тва­рини, знищенням або пошкодженням чужих речей збиток відшкодовувався тільки власнику. Інші особи, зацікавлені в збереженні зазначених речей (володільці, заставодержці, узуфруктуарії та ін.) користуватися захистом закону Аквілія не могли — на них він не поширювався.

Заподіювач збитків зобов'язаний був сплатити власнику вбитого чи пораненого раба чи тварини, пошкодженої або знищеної речі вищу ціну, що мала місце останнім часом. Якщо заподіювач шкоди ухилявся від відповідальності, сума стягнення подвоювалася. Отже, закон Аквілія мав обмежене застосування і не вста­новлював відповідальності за будь-яке неправомірне вчинен­ня шкоди чужому майну. Крім того, відповідальність право­порушника мала штрафний характер, а не визначалася дійсним розміром збитку. В разі оспорювання смерті вона могла подвоюватись. Якщо збиток вчиняли кілька осіб, то позов закладався до кожного з них (кумулятивна відпові­дальність). У разі настання смерті правопорушника зобов'я­зання відшкодувати збитки на його спадкоємців у період республіки не переходили, проте в період імперії відповіда­ли в межах збагачення.

Все зазначене свідчить про те, що позов, який випливав, з факту вбивства чи поранення чужого раба або тварини, по­шкодження або знищення іншого майна, був за своїм ха­рактером штрафним. Між тим заподіяння збитків чужому майну не обмежувалися зазначеними вище способами, про­те деліктами вони не визнавалися. Іншими словами, велика група позадоговірних правопорушень деліктами не визнава­лася і не несла ніякої відповідальності. Преторське право і практика почали застосовувати зазначений закон в усіх ви­падках неправомірного заподіяння шкоди чужому майну, а не тільки согроге согрогі. З часом цей позов надавали не лише власнику вбитого чи пораненого чужого раба чи тва­рини, пошкодженого чи знищеного майна, а й іншим заці­кавленим особам (володільцям, детенторам, заставодержцям тощо) і навіть кредиторам власника вбитого або пораненого раба та іншого пошкодження чи знищення майна. Така прак­тика забезпечувала відшкодування будь-якого збитку, запо­діяного неправомірними діями. Основні положення її були покладені в основу деліктної відповідальності в сучасних правових системах.

§ 3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделікти)

Позадоговірні цивільні правопорушення, що вчиняли шко­ду будь-кому і не підпадали під ознаки делікту, дістали на­зву ніби делікти (квазіделікти). Це четверта група підстав виникнення зобов'язань (квазіделіктних). Загального визна­чення квазіделікту римські юристи не залишили, а перелік неправомірних дій, що охоплювалися цим поняттям, досить широкий. Найпоширенішими серед них були кілька недоз-волених дій.

1. Відповідальність судді за постанову несправедливого виро­ку. Навмисне неправильне або недбайливе вирішення судо­вої справи, а також порушення інших суддівських обов'язків визнавалося неправомірною дією — ніби деліктом і несло майнову відповідальність. Суддя, який виніс явно неспра­ведливий вирок або не з'явився в призначений день для розгляду справи, був зобов'язаний відшкодувати заподіяну його неправомірними діями шкоду потерпілій стороні. В разі навмисних дій (dolus) суддя відшкодовував усю суму закла­деного позову, а за наявності вини — штраф, що призначав­ся судом.

2. Відповідальність господарів житлових будинків за викину­те або вилите. Господар чи інший житель житлового при­міщення, з якого було щось викинуто або вилито на дорогу, площу або тротуар, де звичайно ходять або їздять люди, відпо­відають за заподіяну шкоду. Не мало значення, ким була особа, що викинула або вилила, — власником будинку чи наймачем, володільцем чи утримувачем. Проте той, хто тим­часово знаходився в будинку, відповідальності не ніс. Меш­канці, що проживали разом, несли солідарну відповідальність.

Позов, що випливав з такого недозволеного вчинку, не був деліктним, оскільки відповідальність за ним наступала без вини, а деліктна відповідальність мала місце лише за наявності вини, проте він наближався до деліктного. Цей позов був введений преторським едиктом для забезпечення безпеки руху на вулицях та в інших громадських місцях міста. Його застосовували і у випадках, коли що-небудь викидало­ся або виливалося й з інших приміщень або споруд, на­приклад з воза, корабля, хліва, якщо в місці, куди воно по­пало, знаходилися люди (Д.9.3.5.3). Відповідальність наста­вала в розмірі подвійної суми заподіяної шкоди. Заподіювач шкоди звільнявся від відповідальності тільки в разі нездола-ної сили.

3. Небезпечне для пішоходів виставлене, підвішене або вивіше­не що-небудь, що може впасти на людей. Недбало прикріплена вивіска, небезпечно виставлені на вікні вазони, підвішені на стіні будинку предмети, виставлені або підвішені на балконах речі тощо — все це, знесене вітром або за будь-яких інших причин зірване зі свого місця, може впасти на перехожих і завдати їм певної шкоди. Будь-хто, що помітив подібне, міг закласти позов до господаря будинку, в якого що-небудь підвішено або виставлено, позов про сплату штрафу в розмірі 10 тисяч сестерцій і усунення небезпеки. Відповідальність наставала незалежно від вини і наявності шкоди.

4. Неправомірні дії працівників готелів, заїжджих дворів і кораблів, які завдавали шкоди майну жильців і пасажирів. В цьому разі несли відповідальність господарі, які зобов'язані були відшкодувати заподіяні працівниками збитки в по­двійному розмірі. Отже, жильці й пасажири мали достатньо дійовий правовий захист своїх інтересів проти господарів заїжджих дворів, готелів і кораблів в разі заподіяння їм будь-яких збитків. При пропажі зданих на схов речей жильці могли заявити кондикційний позов до господарів заїжджих дворів, готелів і кораблів. За шкоду, заподіяну працівниками госпо­дарів заїжджих дворів, готелів і кораблів, жильцям і пасажи­рам потерпілі могли закласти квазіделіктний позов безпосе­редньо до тих, хто вчинив шкоду, а в разі їх неплатоспро­можності — до їхніх господарів.

5. Шкода, заподіяна рабом або твариною чужому майну або особі. І в цьому разі наставала квазіделіктна відповідальність їхнього господаря. Виною власника раба чи тварини, що заподіяли шкоду, вважалась відсутність належного нагляду за тваринами і рабами. Власник раба чи тварини, що заподі­яли шкоду, був зобов'язаний відшкодувати її чи за ноксаль-ним позовом видати тварину чи раба.

Контрольні запитання для перевірки засвоєння матеріалу

1. Які є позадоговірні зобов 'язання і їхні характерні риси?

2. Назвіть кондикції із позадоговірних зобов язань?

3. Що таке делікт і квазіделікт?

4. Які зобов'язання виникали з деліктів?

5. Які зобов 'язання виникали з ніби деліктів (квазіделіктів):?