Формулярний процес, характерні ознаки. Поняття формули, види формул

Формулярний процес. У другій половині періоду республі­ки Рим перетворився в могутню державу, якій належала величезна територія. Інтенсивно розвиваються сільське гос­подарство (хліборобство, виноградарство, оливководство), нові галузі — тваринництво і птахівництво; одночасно роз­квітають ремесло, будівництво. Саме в цей період були збу­довані римські водопроводи, мости, терми, амфітеатри, вілли, багатоповерхові житлові будинки, портові споруди. Зростання суднобудування й мореплавства зумовлюють пожвавлення морської торгівлі, яка стала дуже вигідною. Збільшення товарного виробництва, торгівлі, міняльної справи сприяє роз­витку лихварства.

Великі зміни в економіці вимагали відповідних змін у пра­вовому регулюванні. Пожвавлення виробництва, торгівлі, лихварства привело до значного зростання майнових спорів, вимагаючих негайного та ефективного розгляду. Легісакційний процес із своїм формалізмом уже не задовольняв по­треб економічної практики. Вимагалися радикальні зміни. За повідомленням Гая, законом Ебуція між 149 і 126 pp. і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивіль­ного судочинства були внесені істотні зміни, які грунтовно змінили легісакційний процес. Вони в основному зводили­ся до того, що позивач звільнявся від неухильного обов'язку формулювати свої вимоги в чітко встановленій формі. Обо­в'язок юридично грамотно, відповідно до закону формулю­вати позовні вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору свої позовні вимоги вільно. без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши по­яснення сторін, їхні докази й заперечення, претор самостійно формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він ви­кладав в спеціальній записці судді, яку почали називати фор­мулою, звідси і назва нового порядку судочинства.

Формулярний процес, як і легісакційний, поділявся на дві стадії. Він не тільки реформував застаріле римське судочин­ство, а й закріпився у другій половині періоду республіки настільки, що внаслідок своїх безсумнівних переваг виявив­ся здатним обслуговувати рабовласницький стан весь на­ступний період — принципат — до встановлення абсолют­ної монархії. Саме формулярний процес дав змогу перетво­рити застаріле цивільне право з вузьконаціонального у все­світньо визнане, абстраговане від своєї основи приватне право. Позбавлений обтяжливого формалізму формулярний процес виявився дуже гнучким та ефективним щодо захисту інтересів рабовласницького стану. Сприйнятливість до но­вих соціально-економічних умов, що швидко змінювались, здатність перебудовуватися — найважливіші його позитивні якості. Саме формулярний процес і вдале його поєднання з преторською діяльністю сприяв досягненню римським при­ватним правом неперевершених висот досконалості.

Перетворення застарілого цивільного права в нову систе­му правових норм здійснюється у двох напрямках.

1. Претор в силу своєї влади отримує право надавати чи не надавати судовий захист спірним майновим відносинам. Ви­ходячи з принципу еквітас (справедливості), він може відхи­лити позов у випадку, коли за цивільним правом такий по­зов має бути наданий, і, навпаки, надати захист відношен­ню, яке відповідно до норм цивільного права судовому за­хисту не підлягає. Право на позов претор виводить не з на­явності правової норми, а із свого еквітас.

Система норм цивільного права замінюється системою по­зовів — з факту надання позову виводилась наявність матері­ального права, а не навпаки. Вирішуючи питання про спря­мування чи не спрямування справи до суду, претор не був зв'язаний нормами цивільного права і керувався тільки од­ним — справедливістю, зрозуміло, задовольняючи інтереси пануючого стану. Якщо нове відношення, на думку претора, підлягало судовому захисту, позов надавався, якщо ні — не було й позову. Такі широкі повноваження надавали претору фактичну можливість шляхом утворення системи позовів ви­водити нові правові приписи. Оскільки не було позову, то не було і права, надавався позов, отже, було й право. Це ще одне джерело правоутворення в період пізньої республіки.

2. Претор дуже чутливо і майстерно керує судовою практи­кою. Він не тільки надає чи не надає судовий захист, а й уваж­но слідкує, щоб судова практика розвивалася в потрібному напрямі. У формулі, що видавалася судді, претор зазначав, за наявності яких обставин позов варто задовольнити, а за відсут­ності яких в задоволенні позову відмовити. Суддя, залежний від формули претора, не мав змоги від неї відступити. Наприк­лад, претор писав у формулі судці: «Якщо ти, судця, встано­виш, що Клеопатра дійсно є дочкою померлого Клавдія, то присуди їй спадщину. Якщо виявиться, що вона не дочка по­мерлого, спадщини не присуджуй». Хоча, як відомо, відповід-но до норм цивільного права дочка, що вийшла заміж, не була вже родичкою своїх батьків і право на спадщину втрачала.

Отже, судова практика визначалася не нормами цивільно­го права, а потребами цивільного обороту, які відбивалися в преторських едиктах та іншій його діяльності.

Судове рішення, як уже підкреслювалось, оскарженню не підлягало. Воно відразу набувало законної сили і приймало­ся за істину — розв'язаний судом спір не може бути предме­том повторного розгляду (Res judicata pro veritate habetur) (Д.50.17.207).

 

Екстраординарний процес, причини виникнення

Екстраординарний процес. Зі встановленням абсолютної монархії інститут претури як демократичне утворення рес­публіканського Риму починає занепадати. Імператори не довіряли ні виборним преторам, ні виборним суддям. Дер­жавна перебудова вимагала перебудови судової системи. Ще за часів принципату в деяких випадках почали практикува­ти розгляд окремих майнових спорів особисто магістратами без передачі їх присяжному судці. Між тим, для римлян, що протягом багатьох століть звикли до двостадійного процесу, розгляд справ суддею одноособово був незвичайним яви­щем, тому і порядок розв'язання спорів вони почали нази­вати надзвичайним (extra ordinem) — екстраординарним. Якийсь час новий процес існував паралельно із звичайним цивільним процесом. Однак новий порядок розгляду спорів мав безсумнівні позитивні якості: він був одностадійним, отже, більш оперативним, швидким. За нових соціально-економічних умов це мало неабияке значення. Згодом екст­раординарний процес витісняє формулярний і в період аб­солютної монархії стає пануючим. Імператори ведуть бороть­бу з правопорушеннями самостійно чи за допомогою своїх чиновників.

Судові функції виконують адміністративні органи: в Римі і Константинополі — начальник міської поліції, в провінціях — правителі провінцій. Деякі майнові спори імператор роз­глядав особисто, а незначні — муніципальні-магістрати.

Справи розглядалися на закритих засіданнях тільки за учас­тю сторін та особливо почесних гостей. У разі неявки пози­вача справа припинялася, при неявці відповідача вона роз­глядалася у його відсутності.

Принциповим нововведенням екстраординарного проце­су є встановлення офіційного виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення (начальнику поліції, правителю поліції і навіть імператору). Безумовно, це був крок уперед в розвитку судочинства.

У екстраординарному процесі принцип змагальності збері­гався і навіть одержав подальший розвиток, проте принцип публічності був обмежений. Вперше було введено судове мито на покриття судових витрат.

 

Поняття та види позовів. Захист і заперечення проти позовів. Колізія і конкуренція позовів.

Позовна давність

У класичному римському праві позов (actio) є правом до­магатися через суд того, що тобі належить (Nihil aliud est ac­tio, quam jus quod sibi debeatur judicio persequendi), тобто по­зов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

Під час дії формулярного процесу претор мав право дава­ти позов, виходячи з принципу добра, справедливості, а не з наявності норми права. Була розроблена ціла система по­зовів. У преторських едиктах постійно публікувалися фор­мули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які от­римали правовий захист з боку претора. Такі позови були створені для захисту від правопорушень основних приват­ноправових інститутів і приведені до певної системи. Роз­глянемо найтиповіші з них.

Речові та особисті позови (actio in rem et actio in personam) Якщо предметом спору є право на річ, то це — речовий позов (actio in rem), наприклад спір про право власності, сервітут­не, заставне або якесь інше речове право. Порушником ре­чового права потенційно може бути будь-яка третя особа, бо в кожної з них може виявитися спірна річ, право на яку оспорює позивач. Хто буде відповідачем за речовим позо­вом — невідомо, бо невідомо, хто може виявитися поруш­ником речового права. Захист засобом речового позову на­зивається абсолютним захистом.

Найпоширеніші речові позови (віндикаційний, негатор-ний, публіціанський та ін.) розглядатимуться далі.

Коли предметом спору є певна дія, право вимагати вико­нання якої належить позивачеві, — це особистий позов (actio in personam). Він випливає з особистих правовідносин, що складалися між двома або декількома певними особами найчастіше з приводу договору або іншого зобов'язання. Правовідношення тут встановлюються між конкретними особами. При цьому заздалегідь відомо, хто з них може виявитися порушником і хто — відповідачем за даним позо­вом. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту.

Розрізнялися позови суворого права і позови доброї совісті. Основна їх відмінність в тому, що при розгляді позовів су­ворого права суддя керується буквою договору чи закону і не може від цього відступити, навіть коли припустилися помилки. При розгляді позовів доброї совісті суддя поглиб­лювався у зміст договору, в справжню волю сторін, з'ясову­вав передусім, до чого сторони прагнули при укладенні до­говору, а не що було виражено в букві договору чи закону. Витоки суворого права були відбиттям більш давніх часів, коли панував формалізм. Позови доброї совісті — пород­ження пори пом'якшення формалізму. Наприклад,.при відчу­женні особливо важливих речей не дотримувались спеціаль­ного обряду (так званої манципації), право власності до на­бувача не переходило, що давало формальне право відчужу-вачу вимагати повернення проданої речі. Відповідно до по­зовів суворого права вимоги позивача підлягали задоволен­ню. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того ж пози­вача відхилялись, бо продаж все ж мав місце.

За обсягом і метою майнові позови поділялися на три види:

1. Позови для поновлення порушеного майнового права. За цими позовами задовольнялися вимоги позивача шляхом повернення спірної речі чи боргу, відшкодування заподія­ної шкоди;

2. Штрафні позови, що мали на меті піддати відповідача певному приватному покаранню — штрафу. Інколи з одного і того самого факту випливали два позови — про відновлення і штрафний. Наприклад, злодій зобов'язаний був повернути вкрадене власнику і заплатити штраф;

3. Позови, спрямовані на відшкодування заподіяних збитків і покарання відповідача. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі стягувалась не її вартість, а вища ціна, що склалася протягом останнього місяця чи року.

Позови за аналогією. Відомий позов застосовується для подібного випадку. Наприклад, відповідно до вже згадува­ного закону Аквілія відповідач зобов'язаний був відшкоду­вати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — согроге согрогі. Наприклад, чужа тварина вбита дрючком, але якщо вона заморена голодом, то відповідальність не наступала. Оскільки кінцевий резуль­тат в обох випадках був однаковим, претор застосовував за­значений позов на випадок заморення голодом тварини за аналогією.

Позови з фікцією. З розвитком господарського обороту виникали нові майнові відносини, для яких цивільне право не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист новому відношенню, пропонуючи в формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї це нове відношен­ня. Наприклад, коли в практику почала впроваджуватися така форма поступки правами, як передача вимоги, претор писав в формулі судді: «Ти, суддя Октавій, допусти, що Агерій є спадкоємцем Нумерія Негідія і за спадщиною тримав від нього право вимоги». Завдяки фікції особа, якій передано право вимоги до іншої особи, одержувала позовний захист. Кондикції. Припускалось, що кондикції — це абстракт» вимоги, що грунтувались на нормах цивільного права.При цьому конкретна правова основа кондикції не приводилась. Чим відрізнялися кондикції від позовів — невідомо.

Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачені документи, померли чи виїхали свідки, забуті окремі факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом свого по­рушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення. Крім того, тривале незвернення позивача за захистом свого права породжує певну невизначеність у правових відносинах, в цивільному обороті. Наприклад, до покупця звернулася третя особа, стверджуючи, що куплена нею річ належить їй на праві власності. Проте активних дій ця третя особа не проявляє (позову не закладає). Покупець, між тим, купив річ для подарунка, а тепер не знає, як бути. Невизначеність породжувала нестабільність цивільного обо­роту, чого не можна допускати. Тому з давніх часів строки в майнових спорах — необхідний елемент судочинства.

Строки в праві мають різне значення і в інших правовідно­синах. В одних випадках час може породжувати правовий захист, в інших — погашати. Сплив певного часу перетво­рює факт в право (набувна давність), проте він і гасить пра­во (позовна давність). Час надає право одному, водночас позбавляючи права іншого.

Поміж часово-правових категорій в судочинстві найбіль­шого значення набула позовна давність — встановлений за­коном строк для захисту порушеного права в суді. Як право­ва категорія в римському праві вона виникла досить пізно, класичне римське право цього поняття не знало. За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась й позовна давність. Законні строки погашали саме матеріальне право, отже, право на захист його в суді. Вони були не довгочасними.

Основна відмінність законних строків від позовної дав­ності полягала в тому, що:

1. Законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — ЗО років.

2. Сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне право. Наприклад, в спорі про право власності зі спливом законного строку власник втра­чав як право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на су­довий захист свого права власності, проте він не втрачав самого права власності.

3. Законні строки не переривались і не зупинялись. По­зовна давність могла зупинитися й перерватися.

Спочатку цивільні позови ніякою давністю не обмежува­лися — доки, поки існувало саме право- існувало й право на позов, тобто на судовий захист. Однак вже претори внаслі­док викладених вище причин обмежують право на захист строком в один рік (строк повноважень самого претора). Потім були встановлені строкові обмеження для деяких ци­вільних позовів. І тільки в 424 р. імператор Феодосій II вво­дить спеціальні строки для погашення права на позов три­валістю ЗО років. Згодом для позовів (церкви, державні скарб­ниці та ін.) встановлюються строки 40 років, для інших — коротші, але основний строк позовної давності — 30 poків.

Встановлення жорстких строків позовної давності потре­бувало точного визначення початку їх перебігу, що залежа­ло від характеру правовідношення. В строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався наступний день після спливу договірного строку. Наприклад, договір позики грошей був укладений на 5 років — з 01.01.80 р. до 01.01.85 р. н.е. Позовна давність починає свій перебіг з 02.01.85 p., проте якщо в договорі строк виконання не зазначений, то через 7 днів після заяви вимоги кредитора. В спорах про речове пра­во перебіг позовної давності починається з того часу, коли в суб'єкта речового права (власника) виникає право на позов, тобто коли йому стає відомо, де знаходиться його річ.

Нормальний перебіг позовної давності може переривати­ся й зупинятися. Перерва настає з двох підстав: підтверд­ження боргу і закладання позову в установленому порядку Так, боржник, якому кредитор нагадав про необхідність ви­конати зобов'язання, своїм проханням про відстрочку вико­нання не тільки не заперечує наявності боргу, а й підтверд­жує його і тільки просить про відстрочку. Інший випадок перерви позовної давності — закладання позову, який не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди про ту саму відстрочку. В зазначених випадках позовна давність переривалась і починала свій перебіг спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не приймається.

(Зупинення тільки на певний строк перебігу позовної дав­ності може бути викликане певними обставинами, однак після усунення їх позовна давність триває. Строк, що минув після зупинення позовної давності, компенсується часом піфія її поновлення. У сумі він не повинен перевищувати строку позовної давності. Зупинення позовної давності мог­ло мати місце у випадках: військових дій, епідемії, неповно­ліття правомочної особи на закладання позову та інших об­ставинах, що були перепоною для закладання позову.

Сплив строку позовної давності призводив до погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже позбавлене захисту з боку держави. Отже, виконання зобо­в'язання після спливу строку позовної давності (наприклад, повернення боргу) вважається виконанням належного, ос­кільки саме право існує, хоча й позбавлене захисту позовом. Наприклад, якщо йдеться про спірне зобов'язання, то воно зберігає силу і після спливу строку позовної давності, проте позбавляється позовного захисту. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.

 

Запитання для перевірки засвоєння матеріалу

1. Причини, що обумовили виникнення державного суду.

2. Особливості різних видів судових процесів.

3. Які Ви знаєте основні види позовів?

4. Чим відрізняється судовий захист від преторського?

5. Що таке позовна давність?

 

§ 4. Особливі засоби преторського захисту

Крім позовного захисту порушених прав, були введені най­різноманітніші форми непозовного захисту від правопору­шень. Вони грунтувалися на положеннях магістратів (іт-perium) і були виразом адміністративної влади. За своєю природою це скоріше адміністративні форми захисту прав. Серед них розрізнялися інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан.

Інтердикти (розпорядження претора, яким він забороняв здійснювати які-небудь протиправні дії) спочатку адресува­лися конкретним особам, а потім проголошувались як за­гальнообов'язкове правило. Вони широко застосовувались як правовий засіб проти самоуправності — претор віддавав розпорядження противній стороні: не робити насильства (vim fieri veto). Самоуправність в давні часи найчастіше виявлялась з приводу володільницьких відносин. Внаслідок цього і виникли володільницькі інтердикти, створені для захисту фактичного володіння речами. Вони поділялись на інтер­дикти, які захищали наявне володіння від посягань третіх осіб; інтердикти про повернення втраченого володіння тощо.

Стимуляція — обіцянка заплатити певну суму або зробити що-небудь; проголошувалась в урочистій обстановці у відповідь на конкретно поставлене питання. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечення виконання вже існуючих зобов'язань чи упередження можливих негатив­них наслідків. Наприклад, будинку сусіда загрожує обвал, що може заподіяти шкоду заявнику. Останній звертається до претора з проханням зажадати від сусіда обіцянки відшко­дувати шкоду, якщо вона настане.

Введення у володіння здійснюється за розпорядженням претора чи для забезпечення схоронності певного майна, чи для виконання певних дій. Введення могло здійснюватися над цілим майном, на певну річ, наприклад введення у во­лодіння спадковим майном з метою забезпечення виконан­ня заповідальних відказів.

Поновлення в первісний стан (restitutio in integrum). В дея­ких випадках правові наслідки, що виявилися вже після здійсненого юридичного факту, невигідні або навіть шкідливі для однієї із сторін правочину. Наприклад, неповнолітній, не маючи достатнього досвіду, уклав невигідний для себе договір купівлі-продажу будинку, що призвело до перепла­ти в ціні (будинок був недобудований, мав інші неприховані чи приховані недоліки). В такому випадку необхідно випра­вити несправедливе становище. Римляни в особі претора створили для цього restitutio in integrum — поновлення в первісний стан. Сторона, для якої настали негативні наслідки укладеного договору, звертається до претора з проханням визнати факт укладення договору, що породив негативні наслідки, недійсним. На підставі свого імперіуму претор визнає недійсність юридичного факту (укладення договору) і поновлює сторони в становищі, в якому вони знаходилися до укладення договору (повертає покупцю виплачену ціну, а продавцю — продану річ). Це і є поновленням в первісний стан.

Реституція застосовувалася в суворо визначених випадках: неповнолітність однієї із сторін (minor aetas), обман (dolus), помилка (error), погроза (metus), відсутність однієї із сторін (absentia justa). Для застосування реституції вимагалися дві умови: наявність шкоди у потерпілого; строк застосування (не більше року після настання юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції).