Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси

Легісакційний процес. Це найдавніша форма республікан­ського судочинства, яка існувала за часів республіки близь­ко до 126 р. до н.е. В самій назві, за деякими відомостями, відбита історія його розвитку. За повідомленням Гая, цю форму процесу почали називати легісакційною тому, що вона була заснована на законі як противага застарілим формам приватної саморозправи. Legis actiones в перекладі на українську — законні дії. Приватна саморозправа формаль­но не грунтувалась на законі. Гай же запропонував й іншу версію походження назви: позивач повинен був починати виклад своєї вимоги словами закону, яким він обґрунтову­вав її. На нашу думку, переконливішою є перша версія: per legis actiones — діяти законним чином, на законній підставі, не вдаючись до насильства.

Легісакційний процес міг здійснюватися в одній з п'яти форм: засобом закладу; накладанням руки; взяттям застави; вимогою про призначення судді; запрошенням відповідача до суду. Повний опис цих форм процесу, виконаний Гаєм, до нас не дійшов, проте є деякі дані, що дають змогу уявити собі загальну картину легісакційного процесу.

Передусім легісакційний процес відзначався обтяжливим формалізмом, складною процедурою, носив яскраво вира­жений становий характер, був розрахований на досить об­межений господарський оборот.

Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати її словами зако­ну, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Найменший відступ від форми звертання призводив до втрати права на позов — процес припинявся. Позовні форми (фор­ми звертання до претора) жерці (понтифіки), які на той час виконували функції юристів, зберігали в суворій таємниці і надавали простим людям за певну винагороду. Якщо ж фор­ма звертання не була відома позивачу, він не міг одержати позовний захист своєму праву. Не завжди позивачеві вдава­лося точно дотриматися форми звертання до претора ще й тому, що запам'ятати її було непросто. Проте тільки суворе дотримання форми звертання давало позивачеві пра­во продовжувати процес.

Водночас із звертанням до претора позивач зобов'язаний був доставити до нього спірну річ. Якщо це був спір про ру­хому річ, її належало принести чи привезти до суду. В разі спору про нерухому річ, доставка якої до претора була не­можливою, приносили (приводили) частину речі (шматок колони від спірного будинку, вівцю від спірної отари, коня від спірного табуна). Іноді в спорі про нерухому річ (наприк­лад, про земельний наділ) сторони з дотриманням особливих ритуалів відправлялись до наділу, брали шматок землі та при­носили претору як символ спірної речі. При цьому визнача­лась і сума закладу, яка в разі виграшу спору поверталась позивачеві, а в разі програшу — надходила до скарбниці.

Характерна риса легісакційного процесу — забезпечення явки відповідача до претора і в суд, що не було обов'язком цих та інших державних органів. Позивач, бажаючий роз­глянути свою судову справу, зобов'язаний був забезпечити явку відповідача до претора і до суду доступними йому засо­бами, навіть застосовуючи силу. Якщо позивач займав у суспільстві досить високе становище, перед ним не виника­ло труднощів доставити відповідача до суду. Коли ж відпо­відач займав високе становище в суспільстві, то важко уяви­ти, якими засобами позивачеві вдавалося доставляти його до претора чи до суду. Такий відповідач завжди мав змогу відбитися від примусу з боку позивача за допомогою рабів, використати свої інші можливості. В разі неявки відповіда­ча до претора розгляд спору не починався. Хоча римське право передбачало багато негативних наслідків для такого відповідача, проте всі вони носили формальний характер, легко нейтралізувалися могутністю відповідача.

Врешті-решт, звернутися до претора позивач міг зі своїм позовом тільки в спеціально відведені дні. В сезон сільсько­господарських робіт, під час війни, свят, трауру та інших громадських подій до претора звертатися заборонялось, ос­кільки він був зайнятий більш важливими державними спра­вами. Отже, днів для закладання позову в претора залиша­лося не так вже й багато.

Існує й інша особливість цієї форми легісакційного про­цесу (речового спору): для ведення процесу вимагалося внес­ти певний грошовий заклад своєї правоти — сакрамент. Якщо такої суми в позивача не виявлялося, процес не діставав подальшого руху. При цьому сума сакраменту могла бути досить великою.

Розглядання справи (судочинство) починалося в претора з того, що позивач брав в руки спеціальну паличку — віндик-ту (символ давнього спису) і, поклавши її на спірну річ, проголошував: «Я запевняю, що цей раб (або інша спірна річ) за квіритським правом належить мені. Як я сказав, так і накладаю перед тобою свою віндикту». Цей ритуал позива­ча дістав назву віндикація (vindicatio). Якщо відповідач мов­чав або погоджувався з твердженням позивача, позов вва­жався визнаним і процес закінчувався. Якщо ж відповідач не визнавав позову, то здійснював ті ж дії — накладав свою віндикту на спірну річ, проголошуючи такі самі слова, тобто здійснював контрвіндикацію. Претор, вислухавши доводи сторін, проголошував: «Обидва залиште річ». Все це відбу­валося в присутності 5—7 запрошених свідків. В цьому ри­туалі відбивалися історичні картини розв'язання спору у вигляді приватної саморозправи; претор ніби втручався в боротьбу, яку вчинили між собою позивач і відповідач за своє право. Після команди претора сторони знімали зі спірної речі свої віндикти. Потім позивач питав відповідача: «На якій підставі ти претендуєш на цю річ?» Відповідач заявляв: «Наклавши віндикту, я поступаю по праву» і приводив не­обхідні пояснення та обгрунтування своєї позовної вимоги.

Вислухавши заперечення відповідача, позивач вимагав: «Оскільки ти претендуєш на річ всупереч праву, то я викли­каю тебе встановити заклад в сумі 50» (чи 500 залежно від суми спору). Відповідач вимагав того самого від позивача.

Вислухавши сторони, претор повинен був вирішити пи­тання про те, у кого з них має залишитися спірна річ до закінчення розгляду спору. Сторона, у якої річ залишалася, забезпечувала її схоронність і гарантувала передачу стороні, що вигравала спір, шляхом забезпечення поручниками ви­конання цього обов'язку. Згодом сторони в урочистій формі зверталися до свідків, присутніх при цьому в претора,і просили їх засвідчити все, що вони бачили. Звернення до свідків — літісконтестаціо (litis contestatio — засвідчення спору) — мало важливе правове значення, оскільки погашало позов, тобто після розгляду спору в претора позивач уже не мав змоги повторно закласти той самий позов проти того само­го відповідача, якщо навіть з яких-небудь причин справа не розглядалась в суді і позивач не отримав присудження.

Моментом літісконтестації справа провадженням у прето­ра закінчувалась, далі в присутності сторін претор призна­чав суддю і справа переходила в другу стадію in judicium — до суду.

Отже, провадження справи в претора не було розглядом справи по суті. Тут не розглядались докази, не викликались свідки по справі, не заслуховувались їх показання. Претор не приймав ніякої постанови по суті справи.

На другій стадії справу розглядав присяжний суддя, а в деяких випадках (наприклад, спори про спадщину) — судо­ва колегія. Судді обиралися народними зборами. З їх списку претор призначав конкретного судцю для розгляду певної справи. Суддя збирав докази по справі, перевіряв їх вірогідність, заслуховував показання свідків тощо. При цьо­му він не був зв'язаний ніякими формальностями. Процес проходив в простій, доступній формі. Розібравшись у суті спору, визначивши правого і винного, суддя виносив вирок, який саме тут оголошував учасникам процесу в усній формі. Вирок був остаточний і не підлягав ні оскарженню, ні опро-тестуванню. Навіть при його явній незаконності, неспра­ведливості, неправосудності змінити або відмінити його вже ніхто не мав права.

Формулярний процес. У другій половині періоду республі­ки Рим перетворився в могутню державу, якій належала величезна територія. Інтенсивно розвиваються сільське гос­подарство (хліборобство, виноградарство, оливководство), нові галузі — тваринництво і птахівництво; одночасно роз­квітають ремесло, будівництво. Саме в цей період були збу­довані римські водопроводи, мости, терми, амфітеатри, вілли, багатоповерхові житлові будинки, портові споруди. Зростання суднобудування й мореплавства зумовлюють пожвавлення морської торгівлі, яка стала дуже вигідною. Збільшення товарного виробництва, торгівлі, міняльної справи сприяє роз­витку лихварства.

Великі зміни в економіці вимагали відповідних змін у пра­вовому регулюванні. Пожвавлення виробництва, торгівлі, лихварства привело до значного зростання майнових спорів, вимагаючих негайного та ефективного розгляду. Легісакцій-ний процес із своїм формалізмом уже не задовольняв по­треб економічної практики. Вимагалися радикальні зміни. За повідомленням Гая, законом Ебуція між 149 і 126 pp. і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивіль­ного судочинства були внесені істотні зміни, які грунтовно змінили легісакційний процес. Вони в основному зводили­ся до того, що позивач звільнявся від неухильного обов'язку формулювати свої вимоги в чітко встановленій формі. Обо­в'язок юридично грамотно, відповідно до закону формулю­вати позовні вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору свої позовні вимоги вільно, без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши по­яснення сторін, їхні докази й заперечення, претор самостійно формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він ви­кладав в спеціальній записці судді, яку почали називати фор­мулою, звідси і назва нового порядку судочинства.

Формулярний процес, як і легісакційний, поділявся на дві стадії. Він не тільки реформував застаріле римське судочин­ство, а й закріпився у другій половині періоду республіки настільки, що внаслідок своїх безсумнівних переваг виявив­ся здатним обслуговувати рабовласницький стан весь на­ступний період — принципат — до встановлення абсолют­ної монархії. Саме формулярний процес дав змогу перетво­рити застаріле цивільне право з вузьконаціонального у все­світньо визнане, абстраговане від своєї основи приватне право. Позбавлений обтяжливого формалізму формулярний процес виявився дуже гнучким та ефективним щодо захисту інтересів рабовласницького стану. Сприйнятливість до но­вих соціально-економічних умов, що швидко змінювались, здатність перебудовуватися — найважливіші його позитивні якості. Саме формулярний процес і вдале його поєднання з преторською діяльністю сприяв досягненню римським при­ватним правом неперевершених висот досконалості.

Відмінною ознакою формулярного процесу є заміна риту­альних дій на першій стадії формулою, що була основою процесу — метою провадження на першій стадії і юридич­ною підставою для провадження на другій.

У формулі містилося формулювання юридичної сутності виниклого майнового спору. Вона складалась із певних ос­новних і додаткових частин, завжди починалася призначен­ням судді, якому доручалося розглянути справу: «Octavius judex esto» — «Хай Октавій буде суддею». Потім послідовно йшли: а) інтенція — викладення вимог позивача, сутності спору; б) кондемнація — доручення судді звинуватити чи ви­правдати відповідача залежно від підтвердження чи спрос­тування інтенції. Формула завжди мала вигляд повеління: «Октавій хай буде суддею. Якщо виявиться, що раб Стіх є квіритською власністю Авла Агерія, то ти, суддя, Нумерія Негідія на користь Авла Агерія звинувать, якщо не виявить­ся — виправдай».

У складніших випадках необхідно було стисло викласти в формулі факти й обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги; тоді на початку формули перед інтенцією встав­лялась демонстрація чи прескрипція, що конкретизували її зміст. Окрім звичайних складових частин формули до неї інколи вводилися додаткові: ексцепція — заперечення відпо­відача проти вимог позивача тощо. їх мета — специфікація окремих позовів.

Отже, формула — не тільки формулювання юридичної сут­ності майнового спору, а й інструкція, вказівка судді, як треба вирішувати справу за конкретних обставин, певні обо­в'язкові межі, в яких суддя має вирішити спір. Тому, якщо претор припускався помилки в формулі, її обов'язково по­вторював і суддя.

Найістотнішим у формулярному процесі була не формула (хоча це й дуже значне явище саме по собі), прогресивні зміни в судочинстві полягали в іншому. Претор перестав бути простим фіксатором ритуальних дій, не завжди відпо­відав за призначення судді в легісакційному процесі. Посту­пово він починає формулювати основи приватно-правової політики в країні, його значення і влада в судовій сфері фак­тично стають безмежними.

Перетворення застарілого цивільного права в нову систе­му правових норм здійснюється у двох напрямках.

1. Претор в силу своєї влади отримує право надавати чи не надавати судовий захист спірним майновим відносинам. Ви­ходячи з принципу еквітас (справедливості), він може відхи­лити позов у випадку, коли за цивільним правом такий по­зов має бути наданий, і, навпаки, надати захист відношен­ню, яке відповідно до норм цивільного права судовому за­хисту не підлягає. Право на позов претор виводить не з на­явності правової норми, а із свого еквітас.

Система норм цивільного права замінюється системою по­зовів — з факту надання позову виводилась наявність матері­ального права, а не навпаки. Вирішуючи питання про спря­мування чи не спрямування справи до суду, претор не був зв'язаний нормами цивільного права і керувався тільки од­ним — справедливістю, зрозуміло, задовольняючи інтереси пануючого стану. Якщо нове відношення, на думку претора, підлягало судовому захисту, позов надавався, якщо ні — не було й позову. Такі широкі повноваження надавали претору фактичну можливість шляхом утворення системи позовів ви­водити нові правові приписи. Оскільки не було позову, то не було і права, надавався позов, отже, було й право. Це ще одне джерело правоутворення в період пізньої республіки.

2. Претор дуже чутливо і майстерно керує судовою практи­кою. Він не тільки надає чи не надає судовий захист, а й уваж­но слідкує, щоб судова практика розвивалася в потрібному напрямі. У формулі, що видавалася судді, претор зазначав, за наявності яких обставин позов варто задовольнити, а за відсут­ності яких в задоволенні позову відмовити. Суддя, залежний від формули претора, не мав змоги від неї відступити. Наприк­лад, претор писав у формулі судді: «Якщо ти, суддя, встано­виш, що Клеопатра дійсно є дочкою померлого Клавдія, то присуди їй спадщину. Якщо виявиться, що вона не дочка по­мерлого, спадщини не присуджуй». Хоча, як відомо, відповід­но до норм цивільного права дочка, що вийшла заміж, не була вже родичкою своїх батьків і право на спадщину втрачала.

Отже, судова практика визначалася не нормами цивільно­го права, а потребами цивільного обороту, які відбивалися в преторських едиктах та іншій його діяльності.

Судове рішення, як уже підкреслювалось, оскарженню не підлягало. Воно відразу набувало законної сили і приймало­ся за істину — розв'язаний судом спір не може бути предме­том повторного розгляду (Res judicata pro veritate habetur) (Д.50.17.207).

Екстраординарний процес. Зі встановленням абсолютної монархії інститут претури як демократичне утворення рес­публіканського Риму починає занепадати. Імператори не довіряли ні виборним преторам, ні виборним суддям. Дер­жавна перебудова вимагала перебудови судової системи. Ще за часів принципату в деяких випадках почали практикува­ти розгляд окремих майнових спорів особисто магістратами без передачі їх присяжному судді. Між тим, для римлян, що протягом багатьох століть звикли до двостадійного процесу, розгляд справ суддею одноособово був незвичайним яви­щем, тому і порядок розв'язання спорів вони почали нази­вати надзвичайним (extra ordinem) — екстраординарним. Якийсь час новий процес існував паралельно із звичайним цивільним процесом. Однак новий порядок розгляду спорів мав безсумнівні позитивні якості: він був одностадійним, отже, більш оперативним, швидким. За нових соціально-економічних умов це мало неабияке значення. Згодом екст­раординарний процес витісняє формулярний і в період аб­солютної монархії стає пануючим. Імператори ведуть бороть­бу з правопорушеннями самостійно чи за допомогою своїх чиновників.

Судові функції виконують адміністративні органи: в Римі і Константинополі — начальник міської поліції, в провінціях — правителі провінцій. Деякі майнові спори імператор роз­глядав особисто, а незначні — муніципальні магістрати.

Справи розглядалися на закритих засіданнях тільки за учас­тю сторін та особливо почесних гостей. У разі неявки пози­вача справа припинялася, при неявці відповідача вона роз­глядалася у його відсутності.

Принциповим нововведенням екстраординарного проце­су є встановлення офіційного виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення (начальнику поліції, правителю поліції і навіть імператору). Безумовно, це був крок уперед в розвитку судочинства.

У екстраординарному процесі принцип змагальності збері­гався і навіть одержав подальший розвиток, проте принцип публічності був обмежений. Вперше було введено судове мито на покриття судових витрат.

 

Поняття і види позовів

 

У класичному римському праві позов (actio) є правом до­магатися через суд того, що тобі належить (Nihil aliud est ac­tio, quam jus quod sibi debeatur judicio persequendi), тобто по­зов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

Під час дії формулярного процесу претор мав право дава­ти позов, виходячи з принципу добра, справедливості, а не з наявності норми права. Була розроблена ціла система по­зовів. У преторських едиктах постійно публікувалися фор­мули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які от­римали правовий захист з боку претора. Такі позови були створені для захисту від правопорушень основних приват­ноправових інститутів і приведені до певної системи. Роз­глянемо найтиповіші з них.

Речові та особисті позови (actio in rem et actio in personam). Якщо предметом спору є право на річ, то це —речовий позов (actio in rem), наприклад спір про право власності, сервітут­не, заставне або якесь інше речове право. Порушником ре­чового права потенційно може бути будь-яка третя особа, бо в кожної з них може виявитися спірна річ, право на яку оспорює позивач. Хто буде відповідачем за речовим позо­вом — невідомо, бо невідомо, хто може виявитися поруш­ником речового права. Захист засобом речового позову на­зивається абсолютним захистом.

Найпоширеніші речові позови (віндикаційний, негатор-ний, публіціанський та ін.) розглядатимуться далі.

Коли предметом спору є певна дія, право вимагати вико­нання якої належить позивачеві, — це особистий позов (actio in personam). Він випливає з особистих правовідносин, що складалися між двома або декількома певними особами найчастіше з приводу договору або іншого зобов'язання. Правовідношення тут встановлюються між конкретними особами. При цьому заздалегідь відомо, хто з них може виявитися порушником і хто — відповідачем за даним позо­вом. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту.

Розрізнялися позови суворого права і позови доброї совісті. Основна їх відмінність в тому, що при розгляді позовів су­ворого права суддя керується буквою договору чи закону і не може від цього відступити, навіть коли припустилися помилки. При розгляді позовів доброї совісті суддя поглиб­лювався у зміст договору, в справжню волю сторін, з'ясову­вав передусім, до чого сторони прагнули при укладенні до­говору, а не що було виражено в букві договору чи закону. Витоки суворого права були відбиттям більш давніх часів, коли панував формалізм. Позови доброї совісті — пород­ження пори пом'якшення формалізму. Наприклад, при відчу­женні особливо важливих речей не дотримувались спеціаль­ного обряду (так званої манципації), право власності до на­бувача не переходило, що давало формальне право відчужу-вачу вимагати повернення проданої речі. Відповідно до по­зовів суворого права вимоги позивача підлягали задоволен­ню. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того ж пози­вача відхилялись, бо продаж все ж мав місце.

За обсягом і метою майнові позови поділялися на три види:

1.Позови для поновлення порушеного майнового права. За цими позовами задовольнялися вимоги позивача шляхом повернення спірної речі чи боргу, відшкодування заподія­ної шкоди;

2. Штрафні позови, що мали на меті піддати відповідача певному приватному покаранню — штрафу. Інколи з одного і того самого факту випливали два позови — про відновлення і штрафний. Наприклад, злодій зобов'язаний був повернути вкрадене власнику і заплатити штраф;

3. Позови, спрямовані на відшкодування заподіяних збитків і покарання відповідача. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі стягувалась не її вартість, а вища ціна, що склалася протягом останнього місяця чи року.

Позови за аналогією. Відомий позов застосовується для подібного, випадку. Наприклад, відповідно до вже згадува­ного закону Аквілія відповідач зобов'язаний був відшкоду­вати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — согроге согрогі. Наприклад, чужа тварина вбита дрючком, але якщо вона заморена голодом, то відповідальність не наступала. Оскільки кінцевий резуль­тат в обох випадках був однаковим, претор застосовував за­значений позов на випадок заморення голодом тварини за аналогією.

Позови з фікцією. З розвитком господарського обороту виникали нові майнові відносини, для яких цивільне право не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист новому відношенню, пропонуючи в формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї це нове відношен­ня. Наприклад, коли в практику почала впроваджуватися така форма поступки правами, як передача вимоги, претор писав в формулі судці: «Ти, суддя Октавій, допусти, що Агерій є спадкоємцем Нумерія Негідія і за спадщиною тримав від нього право вимоги». Завдяки фікції особа, якій передано право вимоги до іншої особи, одержувала позовний захист.

Кондикції. Припускалось, що кондикції — це абстрактні вимоги, що грунтувались на нормах цивільного права. При цьому конкретна правова основа кондикції не приводилась. Чим відрізнялися кондикції від позовів — невідомо.

1. Actio in rem (позов «до речі») та actio in personam (по­зов до певної особи).

Якщо предметом спору було право на річ, то це був речо­вий позов (actio in rem), наприклад, спір про право власності, сервітутне право тощо. Порушником цього права потенційно могла бути будь-яка третя особа, оскільки в кожної з них могла виявитися спірна річ, право на яку оспорював позивач. Хто буде відповідачем за речевим позовом — невідомо, бо невідомо, хто може виявитися порушником речевого права. Захист засобом речевого позову називався абсолютним за­хистом.

Якщо ж предметом спору була певна дія, право вимагати виконання якої належить позивачеві, то це — персональний, або ж особистий позов (actio in personam). Він випливав з особистих правовідносин, що складалися між двома або кіль­кома певними особами, найчастіше з договору або іншого зо­бов'язання. Правовідносини тут встановлювалися між кон­кретними особами. При цьому заздалегідь було відомо, хто з них може виявитися порушником. Отже, відомо, хто міг бути відповідачем за даним позовом. Захист за допомогою особис­того позову дістав назву відносного захисту.

2. Actio stricti juris (позов «суворого права») та actio bonae fidei (позов «доброї совісті»).

Основна відмінність між ними полягала в тому, що при розгляді actio stricti juris суддя був пов'язаний буквою дого­вору або закону і не міг від неї відступити, навіть якщо вва­жав, що допустить помилку. При розгляді actio bonae fidei суддя з'ясовував справжню волю сторін, тобто насамперед те, до чого сторони прагнули при укладенні договору, а не що було виражено у букві договору чи закону. Позови суво­рого права були відгомоном давніших часів, коли панував формалізм. Позови доброї совісті — породження часу пом'якшення формалізму. Наприклад, якщо при відчуженні особливо важливих речей не додержувались спеціального ри­туалу (так званої манципації), право власності до набувача не переходило, що давало формальне право відчужувачеві вима­гати повернення проданої речі. Відповідно до позовів суворо­го права вимоги позивача підлягали задоволенню. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того самого позивача відхиля­лись, оскільки продаж все ж мав місце.

3. Actio directa («прямий позов»), що містить головну ви­могу в даних відносинах, та actio contraria («зворотний по­зов»), призначений для захисту прав, похідних від головних. Наприклад, при веденні чужих справ без доручення за допо­могою прямого позову захищалися права господаря справи, в яку втручалася стороння особа. Це було пов'язано з таким принципом римського приватного права, як неприпустимість втручання у сферу чужих майнових прав. Разом з тим, мали бути захищені й права гестора, який добровільно зробив ко­рисні витрати на чужу користь. Для цього йому і надавався «зворотний позов» про відшкодування доцільних витрат на користь господаря.

4. Actio utilis — позов за аналогією. Дозволяв претору по­ширити захист на відносини нові, застосовуючи норми jus ci­vile, що регулювали подібні ситуації. Сутність його в тому, що відомий позов застосовується до подібної ситуації. На­приклад, відповідно до вже згадуваного закону Аквілія від­повідач зобов'язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — corpore corpori. Наприклад, чужу тварину вбили палицею.

Якщо ж її заморили голодом, то відповідальність не настава­ла. Проте, оскільки результат в обох випадках був однако­вим, то претор поширив застосування зазначеного позову і на ситуацію, коли тварина вмирала з голоду від дії чи безді­яльності винної особи, за аналогією.

5. Кондикції — особливі зобов'язальні позови, передбаче­ні jus civile, у яких не згадуються підстави їхнього виник­нення.

Ще у легісакційному процесі у формі вимоги виконання зобов'язання з перенесення права власності з'явився цей тер­мін, один з найдавніших у римському праві. Широке застосу­вання кондикції дістали у формулярному процесі. Це персо­нальний позов суворого права, спрямований на витребування певної грошової суми чи певної речі. Спочатку цей позов випливав з конкретних контрактів. Проте його значення зросло при вирішенні спорів, що виникали з безпідставного збагачення, однією із спеціальних форм якого була кондик-ція про повернення викраденого. Післякласичне право спеціалізувало кондикції як специфічний вид цивільного по­зову саме в зобов'язаннях, що виникали з такого збагачення. Це були кондикції: про повернення незаборгованого, сплаче­ного помилково; кондикція проти того, хто прийняв виконан­ня, яке його ганьбило, або проти того, хто прийняв виконан­ня, заборонене законом. Однією з найпоширеніших була кон­дикція про повернення майнового надання, мету якого не бу­ло досягнуто, а також кондикція про повернення збагачення, що сталося з інших неправомірних підстав.

Римська юриспруденція розробила фундаментальне вчення про кондикції, що стало основою для сучасних позовів з без­підставного збагачення.

6. Actio fictia — позови з фікцією. Претор пропонував суд­ді припустити існування якоїсь обставини і з урахуванням цього вирішити справу.

Причиною появи цього виду позовів було те, що з розвит­ком господарського обігу виникали нові майнові відносини, для яких jus civile не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист таким відносинам, пропоную­чи у формулі судді допустити існування фактів, яких на­справді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї нові відносини. Наприклад, коли в практику почала впро­ваджуватися така форма уступки прав, як передача вимо­ги, претор вказував у формулі судді: «Ти, суддя Октавій, допусти, що Сульпіцій є спадкоємцем Гая і за спадщиною одержав від нього право вимоги». Завдяки фікції особа, якій було передано право вимоги до іншої, одержувала позовний захист.

7. Позови з переміщенням суб'єктів в інтенції та кондем-нації. Застосовувались, наприклад, для судового представ­ництва — в інтенції вказувалось ім'я того, кого представляли, а в кондемнації — ім'я представника.

8. Позови штрафні та реіперсекуторні. За першими мож­на було стягнути штраф. За другими можна було вимагати відновлення порушеного становища, передачі прав тощо. Іно­ді ці функції поєднувалися в одному позові. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі стягувалась не її вар­тість, а вища ціна, що склалася протягом останнього року чи місяця. Отже, потерпілий не лише отримував відшкодування збитків, а й порушник додатково карався майновим обтяжен­ням.

9. Actio popularis — позов, що його міг подати кожний римський громадянин в «інтересах римського народу». Такий позов можна було, зокрема, подати щодо «поставленого чи підвішеного», «вилитого чи викинутого». Штрафи за такими позовами стягувались на користь держави.

Іноді виникала ситуація, коли для захисту одних і тих са­мих правовідносин право могло запропонувати кілька позо­вів. Наприклад, furtum у римському праві була цивільно-пра­вовим порушенням. Проти цього делікту приватне право Ри­му могло запропонувати віндикаційний позов, позов про по­вернення присвоєного і кондикцію з безпідставно придбано­го. Ось у таких випадках йшлося про конкуренцію позовів, тобто одна або декілька осіб наділялися кількома позовами для захисту одного і того самого права, наприклад власності. Право вибору належало позивачеві. Проте задоволення ви­моги за одним позовом з конкуруючих знесилювало вимоги за іншими, оскільки заборонялося двічі задовольняти одну й ту саму вимогу. Але якщо за одним позовом вимога задо­вольнялася лише частково (не повністю), то в такому разі дозволялося заявляти другий позов.