Правове становище перегринів

Перегрини (peregrini) — це вільні громадяни іншої держави, праву якої вони підкорялися. За загальним правилом — це сусідні з Італією підкорені Римом народи. Вони не були рабами, проте й не отримували правового статусу римського громадянина. В дав­нину це були вороги (hostes), які не користувалися правовим захис­том з боку Римської держави. Однак із плином часу, змінами в со­ціально-економічному житті римського суспільства гостес посту­пово утворюють самостійну групу вільного населення і одержують правовий статус перегрина.

Статус перегрина набувала дитина, народжена в сім'ї перегри­нів чи перегринкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин позбавлявся свого статусу і висилався в міс­ця проживання перегринів, де й одержував їхній статус.

Перегрини не користувалися політичними правами римських громадян, хоча й були підданими Риму. В сфері приватно-право­вих відносин вони керувалися власним національним правом згід­но з законом про провінції, який встановлював для неї особливий правовий статус. Таким чином, склалася різноманітна система правового регулювання майнових відносин у різних провінціях, при цьому не було спільної правової основи для контакту з Римом у цій сфері.

Зазначені фактори утруднювали нормальний розвиток цивіль­ного обороту між самими перегринами, а також між перегринами і римськими громадянами. В їх усуненні велику роль відіграв перегринський претор. Саме він у творчому союзі з міським претором ретельно вишукував найцінніший досвід правової культури інших народів, узагальнював його і впроваджував у практичну діяль­ність. Це був один з наймудріших витоків правової культури, відо­браженої в правотворчій діяльності преторів.

В окремих випадках перегринам надавалося римське громадян­ство. Так, за особливі заслуги перед Римською державою окремим з них або навіть групам жалувався цей статус. Часто Римська дер­жава надавала його групам перегринів спеціальним актом держав­ної влади за певних політичних, економічних та інших міркувань, наприклад, з метою поповнення воїнами римських легіонів, в яких, як відомо, могли нести службу тільки римські громадяни.

На початку III ст. всі відмінності в правовому становищі різних категорій вільного населення втратили своє значення. У 212 р. н. е. імператор Каракалла поширив статус римського громадянина на всіх підданих величезної імперії, що пояснювалось швидше фіс­кальними міркуваннями, ніж політичними. Як би то не було, але все населення Римської імперії стало її громадянами. Існували тільки деякі обмеження. Так, іноземці, що прибували на територію Римської держави і не були її підданими, залишалися на станови­щі перегринів (варвари, слов'яни, германці та ін.), як і піддані Ри­му, що вчинили певні злочини. Все ж надання статусу римського громадянина усьому населенню Риму формально прирівняло під­даних і виникла, принаймні для вільних, та рівність приватних осіб, на грунті якої розвинулось римське право — найдосконаліша, яку ми тільки знаємо, форма права, що має своєю основою приват­ну власність.

 

Правове становище рабів

З точки зору приватного права, раб вважався річчю і, природно, ніяких прав не мав ні в публічній, ні в приватній сфері. Раби не мог­ли служити в римських легіонах, не платили повинностей, оскільки не могли бути власниками майна. Вони взагалі не могли бути носія­ми яких-небудь прав, не могли мати сім'ю. Зв'язок раба з рабинею, як і з будь-якою жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував ніяких правових наслідків. Діти, народжені рабинею, не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг стати об'єктом будь-якого пра­ва (права власності, права застави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-якого приватно-правового правочину (купівлі-продажу, міни, майнового найму), цивільного спору. Якщо йому запо­діяно каліцтво або якесь інше ушкодження, позов до кривдника за­кладав не раб, а його володар, як за заподіяння шкоди будь-якій речі. Вигнання з дому або відмова володаря від раба не означали його свободи, а лише зміну господаря, оскільки раба, як і будь-яку іншу річ, викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто.

Основним джерелом рабства того часу, безперечно, були загарб­ницькі війни, які Рим постійно вів з сусідніми народами. У разі вій­ськової перемоги сенат призначав публічний розпродаж у рабство захоплених полонених. Рабом ставала і будь-яка інша людина — представник народу, не пов'язаного з Римом договором про друж­бу і гостинність, захоплена римлянином. Вона ставала власністю того, хто її захопив.

Рабство поповнювалося також і за рахунок народження дітей, матір'ю яких була рабиня (Гай, 1.89). Але якщо мати була віль­ною під час зачаття або хоча б деякий час протягом вагітності (Д. 1.5.5.3), дитина народжувалася вільною.

Римське право, безперечно, знало й інші способи обернення вільних у рабство. Засудження вільного на смерть або каторжні роботи робило його рабом. У такому разі все майно засудженого відходило до скарбниці.

Ще одним джерелом рабства було ухилення вільного від прохо­дження майнового цензу, а також дезертирство. Жінка, що всту­пила в інтимний зв'язок з рабом і не припинила його незважаючи на триразове попередження володаря раба, ставала рабинею цього володаря. Рабами народжувалися і її діти, за винятком тих, які бу­ли зачаті матір'ю в законному шлюбі.

Якщо вільновідпущеник не виявляв належної поваги до свого пат­рона чи був невдячним, то він міг бути повернений у рабство. Бать­ко міг продавати в рабство своїх дітей, але не більше трьох разів.

Якщо раб вчинив кримінальний злочин, він карався владою ма­гістра. Коли раб заподіював шкоду майну іншої особи, він підлягав видачі потерпілому. Якщо володар раба брав на себе відповідаль­ність за його шкоду, то він і відповідав ніби, за свою.

Завдання шкоди рабу розглядалося як завдання шкоди чужому майну.

Раби зобов'язані були піклуватися за безпеку свого володаря. У10 р. до н. е. була прийнята постанова сенату, за якою у разі вбивства володаря всі раби, що знаходилися з вбитим під одним дахом, піддавалися допиту і страчувалися, за винятком тих, які могли довести, що вони були неспроможні надати допомогу своєму володареві. Раб, що видавав вбивцю владі, діставав волю.

Наведені правові заходи мали на своїй меті не поліпшення ста­новища рабів, а зміцнення рабства як такого. У період принципату робилися спроби, спрямовані на певне обмеження свавілля рабовласників, яке могло спричинити бунт чи повстання рабів. Було за­боронено віддавати рабів на розтерзання диких звірів. Така кара рабу могла бути призначена тільки судом. Заборонялося також продавати рабів для таких цілей. Вбивство чужого раба розгляда­лося не тільки як заподіяння шкоди чужому майну, а й як кри­мінальне правопорушення. За едиктом імператора Клавдія пока­ранню підлягало безпідставне вбивство і власного раба. Хворий раб, вигнаний його володарем, діставав волю. Антоній Пій змуше­ний був прийняти рескрипт (Гай, 1.53; Д. 1.6.1.2), який наводиться Ульпіаном: «Якщо володар лютує стосовно рабів або примушує їх до безсоромності чи до безсоромних дій, то на підставі рескрипта божественного Пія проконсулу Бетіки Елію Марціану встановлю­ються обов'язки презеса провінції. Слова цього рескрипта такі: «Треба, щоб влада господарів над їх рабами була необмеженою, і ніхто не може бути позбавлений цього права; але для володарів важливо, щоб не відмовлялося в допомозі проти жорстокості або проти голодування, або проти нестерпних образ тим, хто справед­ливо молить (про допомогу). Отже, проведи розслідування скарг тих, хто з дому Юлія Сабіна прибіг до статуї (імператора), і якщо ти встановиш, що до них ставилися більш жорстоко, ніж варто по справедливості, або що їм завдали соромливі образи, то накажи, щоб вони не були повернуті під владу володаря. Якщо хто-небудь буде діяти в порушення моєї конституції, то хай знає, що я поступ­лю більш суворо». І божественний Андріан вислав якусь матрону із Умбрії на п'ять років з тієї причини, що вона жорстоко карала своїх рабинь за незначні провини.

Наведений уривок свідчить, що свавілля щодо рабів стало та­ким безмежним, що імператори змушені були вживати відповід­них заходів, оскільки рабські повстання та бунти вже розхитували Римську імперію. З іншого боку, це свідчення турботи не про рабів, а про збереження рабовласницького ладу.

Раби, як вже відзначалося, не могли укладати будь-які угоди від свого власного імені. Проте вони могли здійснювати манципацію та інші юридичні акти як за наказом свого володаря, так і з власної ініціативи. Але юридичні дії, вчинені рабом, у будь-якому випадку породжували правові наслідки тільки для його володаря. Вони не могли погіршувати становище володаря.

Не зважаючи на відсутність будь-якої правоздатності в раба, уже з давніх часів йому почали доручати управління деяким май­ном — так званий рабський пекулій. Така форма експлуатації ра­ба швидко розвивалася. Проте вона вимагала певної правової рег­ламентації, і римське право робить наступний крок — надання рабу пекулія.

Раб був не просто річчю, а об'єктом, який мав розум, сильну во­лю, спритність, здатність до творчості тощо. Використати раба як просту фізичну силу, зневажаючи його інтелектуальні й інші люд­ські якості, було просто нерозумно. Тому рабовласники поступово все частіше починають експлуатувати саме ці його якості. Вони надають йому певне майно для управління, спочатку просте, а по­тім — складніше. Цьому сприяли дві обставини. З одного боку, ра­бовласники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєтки та інші об'єкти приватної власності, не завжди могли і бажали безпо­середньо займатися господарськими справами. Все частіше веден­ня їх вони доручають рабам. З іншого боку, раби в таких доручен­нях були дуже зацікавлені: а) це полегшувало їхню долю; б) при старанному веденні господарства вони могли розраховувати на пев­ну прихильність господаря; в) дбайливість і просто господарська спритність давали рабу можливість накопичити певні кошти для викупу свободи.

Експлуатація розумових здібностей раба — більш витончена, рафінована, ефективна і прибуткова форма. Проте вона породила певні наслідки. Для оперативнішого і ефективнішого управління наданим рабу майном треба було дати йому певні права. Римське право зробило це. Раб, наділений пекулієм, одержав можливість укладати приватно-правові правочини, за якими виникали певні права і обов'язки — не можна ж вести господарство, не маючи мож­ливості здійснювати необхідні для цього юридичні дії. Наприклад, вирощений врожай треба своєчасно і вигідно продати, потім купи­ти для господарства матеріали, інвентар тощо.

Спочатку раб мав право укладати лише правочини, спрямовані на придбання, які його володаря ні до чого не зобов'язували. Це не сприяло розвиткові господарського обороту. Хто міг відважитися укладати з рабом договір, за яким не передбачалося відповідаль­ності за невиконання або неналежне виконання? Тому римське право робить наступний крок — надання рабу пекулія тепер озна­чає згоду його володаря прийняти на себе обов'язки, що виплива­ють з договору, укладеного рабом. Отже, раб, наділений пекулієм, одержує можливість здійснювати юридичні дії, зумовлені його змістом, тобто укладати будь-які договори, що випливають із не­обхідності раціонально вести довірене йому господарство з усіма наслідками, що з цього випливають.

Юридична діяльність раба, зумовлена пекулієм, суворо регла­ментувалася. Звичайно, все набуте ним при управлінні пекулієм автоматично ставало власністю його володаря. Проте і зобов'язан­ня, що випливали з пекулія, також покладалися на володаря. Він відповідав за договорами, укладеними рабами в межах пекулія, і тими, що визначалися його змістом. Якщо раб укладав договір, що не випливав з пекулія, володар за таким договором відповідально­сті не ніс.

Надання рабу в зв'язку з пекулієм можливості здійснювати певні юридичні дії деякі романісти розглядають як наділення їх право- і дієздатністю, що не відповідає дійсності. Раби не одержували нія­кої, навіть незначної правосуб'єктності. Вони діяли від імені і на ко­ристь свого володаря, при цьому ніякої правової відповідальності перед контрагентами за укладеними договорами не несли, а вико­нували лише технічні функції. Не визнаємо ж ми правосуб'єктності, юридичної особистості за торговельними автоматами, такими по­ширеними в наш час. І раби були лише технічними виконавцями.

Вони могли одержати свободу від свого володаря, що обумовлю­валось рядом обмежень. Так, 20-річний володар не міг дарувати свободу рабу. Не можна було відпускати на волю і раба молодшого ЗО років чи таврованого. Визнавалося недійсним звільнення його на шкоду кредитору у випадку, коли володарю загрожувало стяг­нення на рабів, а він їх відпускав на волю. У період принципату бу­ли встановлені й кількісні обмеження щодо відпускання рабів на волю: володар, що мав трьох рабів, мав право відпустити на волю двох; володар, що мав до 10 — не більше половини; з ЗО допуска­лось звільнення не більше третини; з 100 — не більше четвертини, з 500 — однієї п'ятої і, взагалі, не більше 100 рабів. За Юстиніана ці обмеження були пом'якшені, але вони уже не могли врятувати рабовласницький лад. Повстання рабів значно розхитали колись могутню класичну рабовласницьку Римську імперію, підвалини якої здавалися непохитними. її кінець невблаганно наближався.