Сім'я. Агнатське і когнатське споріднення

З найдавніших часів римська сім'я була моногамною і патріар­хальною. Як усталене об'єднання вона виникає з розкладанням ро­дового ладу. Перша історична форма моногамії уже заснована на владі батька сімейства.

Сім'я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єд­нання осіб, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомогою й моральною відповідальністю.

Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу. Вона будувалась за принципом patria potestas — підпорядкування владі глави сімейства — pater familias (патер фаміліас).

До складу сім'ї, крім глави сімейства, входили його дружина, діти та їх потомство, дружини синів, інші родичі, кабальні, а також раби. Спочатку терміном фамілія (familia) позначалося домашнє господарство, тобто сукупність сімейного майна, а пізніше й сукуп­ність осіб. З часом термін фамілія набував різного значення: основ­не майно римського господарства (двора), яке належало всім чле­нам сім'ї, згодом почало належати тільки домовладиці. Цим же терміном позначалася сукупність всіх осіб і речей, які створювали римське господарство. Він же означав сукупність домовладики і вільних осіб, що знаходилися під його владою, тісно згуртована гос­подарська і правова одиниця — основне правове значення фамілії. Фамілією визнавалося також коло осіб, яких раніше об'єднувала влада домовладики, що вже помер, а також сім'я, до якої людина належить за народженням (familia naturalis). Цей термін мав й ін­ші значення.

У давні часи таке об'єднання засновувалося не на кровному зв'язку (його на той час ще не знали), а на владі домовладики, яка мало чим відрізнялася від влади над рабами. Отже, під владу до­мовладики підпадали не тільки дружина, діти та їх потомство, а й дружини їх синів, чоловіки дочок, якщо вони проживали в сім'ї дружини, а також інші особи, які з тих чи інших причин потрапля­ли під його владу.

Таким чином, за сімейним станом римські громадяни поділя­лись на осіб свого права (persona sui juris) та осіб чужого права (persona alieni juris). До перших належали домовладики, до дру­гих— інші члени сім'ї, так звані підвладні. Для повної приватної правоздатності вимагалося, щоб особа займала в сім'ї незалежне, самостійне становище, а таке мали тільки домовладики. їхні сини незалежно від віку, сімейного і громадського стану при житті бать­ка чи діда завжди були підвладними з досить обмеженими приват­ними правами, тобто з обмеженою дієздатністю. Вони не мали пра­ва навіть спочатку бути власниками майна. Набуття ними майна виключалось, оскільки воно тут же ставало власністю батька — домовладики. Підвладні мали право укладати приватно-правові правочини тільки від імені та на користь домовладики, влада якого над сім'єю практично не обмежувалась. Він був єдиним носієм майнових прав сім'ї.

Сім'я, заснована на підпорядкуванні владі домовладики, нази­валась агнатською. Всі були підвладні, підкорялись владі одного домовладики і вважалися родичами, тобто агнатами. Кровний зв'язок на той час не мав правового значення. Тому дівчина, що виходила заміж і переходила жити до свого чоловіка, займала ста­новище в цій родині дочки його батьків, тобто ставала сестрою братів і сестер свого чоловіка, втрачаючи при цьому родинні зв'яз­ки зі своїми кровними батьками з усіма наслідками, що з цього ви­пливали, наприклад, вона вже не могла стати спадкоємицею після їх смерті. Агнатське споріднення зберігалося і після смерті домо­владики.

Агнати могли бути пов'язані між собою і кровним зв'язком, як, на­приклад, батько і діти, проте юридичне значення мало лише підпо­рядкування владі домовладики. При цьому агнатське споріднення визначалось тільки по чоловічій лінії, оскільки йшлося про підпоряд­кування владі батька сімейства. Потомство дітей також ставало агна­тами свого домовладики. Споріднення агнатів розрізнялось за лінія­ми і ступенями. Агнати одного спільного предка були родичами по боковій лінії, а послідовно один від одного — родичі по прямій лінії. Ступінь агнатськбго споріднення визначався числом народжень, що утворювали це споріднення (син — агнат батька першого ступеня, онука — агнат другого ступеня). Ступінь споріднення по боковій лінії також обчислювався кількістю народжень від спільного предка до другого родича. Наприклад, рідні брати і сестри — агнати другого ступеня по боковій лінії, оскільки їх розділяє одне народження від спільного предка; дядько і племінник — агнати третього ступеня по боковій лінії, бо дядько з батьком племінника — агнати другого сту­пеня плюс племінник — третє народження.

Після смерті домовладики його дорослі сини самі ставали носія­ми влади в сім'ї, а дружини і діти потрапляли під їх владу. Згідно з цим вільний від батьківської влади римський громадянин, навіть той, що не мав сім'ї, вважався домовладикою. «Домовладикою (бать­ком сімейства) вважався той, кому належала влада в сім'ї, і прави­льно він так називався, хоча б у нього не було сина», — писав Уль-піан (Д. 50.16.195). Домовладика — носій сімейної влади не тільки наявної, а й потенційної.

Залежність підвладних від домовладики помітно стримує ци­вільний оборот. Ніхто не бажав укладати правочин з підвладним, за яким все одержане надходило у власність домовладики, який за правочином ні до чого не зобов'язувався. Навіть за рабським пеку-лієм володар приймав на себе обов'язки за правочином, учиненим рабом. Підвладні самі несли відповідальність за угодами, не маючи ніякого майна. Їхнє подвійне становище не сприяло розвиткові продуктивних сил і господарського обороту.

Однак розвиток продуктивних сил активізує цивільний оборот, зростання приватної власності, що, в свою чергу, призводить до зародження нової когнатської (кровної) сім'ї. Виробництво мате­ріальних благ в більшій кількості, ніж можуть спожити їх вироб­ники, породжує прагнення батьків закріпити накопичене протягом життя майно за кровними нащадками, насамперед за дітьми. Аг-натське споріднення суперечило природному бажанню батьків за­лишити спадщину своїм кровним дітям, які стали агнатами іншого домовладики. Поступово римляни віддають перевагу кровному спорідненню, що стало основою нової, когнатської сім'ї, яка пов'я­зувала групу людей кровними узами. Деякий час ці два види сім'ї існували паралельно, але когнатська сім'я в нових умовах посту- пово витіснила агнатську.

Когнатська сім'я і когнатське споріднення пережили Стародав­ню Римську державу. Кровне споріднення і зараз лежить в основі сімейно-правових відносин. Воно також визначається за лініями і ступенями. Розрізняють дві лінії — пряму і бокову. Пряма поділя­ється на висхідну і низхідну. Якщо родичі походять послідовно один від другого (батько, син, онук, правнук), то це родичі по пря­мій лінії. Родичі по прямій лінії, від яких походить дана конкретна особа, називаються родичами по прямій висхідній лінії (батько, дід, прадід, матір, баба, прабаба тощо). Родичі, які походять від да­ної конкретної особи, складають пряму низхідну лінію (діти, ону­ки, правнуки). Родичі, які походять від одного спільного предка, є родичами по боковій лінії.

Ступінь споріднення по крові визначається згідно з тими ж пра­вилами. Споріднення однієї особи завжди встановлюється стосов­но якоїсь другої. Наприклад, Клавдій — двоюрідний брат Антонія. Оскільки обидва вони походять від одного спільного предка — діда, то є родичами по боковій лінії. Ступінь же споріднення визна­чається кількістю народжень, які утворюють це споріднення, від­ліком від спільного предка (але без урахування його). Між дідом і його онуком Клавдієм — два народження. Так саме діда і його дру­гого онука розділяють два народження. Отже, чотири народження утворюють споріднення між двоюрідними братами Клавдієм і Ан-тонієм. Вони родичі четвертого ступеня.

Родичі дружини, з одного боку, і родичі чоловіка, з другого, між собою є свояки. Брати і сестри, які мають спільного батька і спіль­ну матір, називаються повнорідними братами і сестрами. Брати і сестри, які мають спільну матір, але різних батьків, називаються єдиноутробними. Якщо ж у них спільний батько, але різні матері, то вони єдинокровні. Ті й другі називаються неповнорідними бра­тами й сестрами. Якщо ж у них різні батьки і різні матері, то вони не знаходяться в кровному спорідненні й називаються зведеними.

Визначення лінії та ступеня споріднення має важливе значення для встановлення прав на спадщину, оскільки в спадковому праві діє принцип: більш близький ступінь споріднення усуває від спад­щини родичів дальшого ступеня. Характерні особливості римської сім'ї знайшли відбиток у рим­ському сімейному праві, яке відзначається завершеністю, послідов­ністю. Багато його положень збереглося і до наших часів.

Шлюб та його види

Сім'я починається зі шлюбу. Правовим питанням шлюбних від­носин римські юристи приділяли багато уваги. Вони дали відповід­ні оцінки їхнім різновидам.

Давньоримське суспільство намагалося ідеалізувати сім'ю. Рим­ські юристи досить ідеалістично визначали шлюб. Так, Модестин писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки, спільність всього життя, єд­нання божественного і людського права» (Д. 23.2.1). Однак в усі ча­си рабовласницької держави дружина, жінка ніколи не займала рівного з чоловіком, мужчиною становища. Вона завжди залежала від батька, чоловіка, брата, опікуна тощо. При цьому йдеться не про традиційну моральну чи фактичну залежність, а про правову нерівність. Римляни цього не приховували.

Римському праву відомі два види шлюбу: законний римський шлюб (matrimonium justum) і шлюб, що укладався між перегрина-ми та іншими вільними, які не мали права вступати в римський за­конний шлюб. Римський законний шлюб, в свою чергу, історично поділявся на два види: шлюб з чоловічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine manu).

Законний римський шлюб укладався в суворій відповідності з нормами цивільного права, допускався тільки між римськими гро­мадянами, що мали jus conubii. Шлюби між римськими громадяна­ми, з одного боку, і перегринами (латинами, вільновідпущениками, колонами), з другого, категорично заборонялися. Деякі станові об­меження щодо вступу в шлюб зберігалися навіть після того, як всі вільні Римської імперії були проголошені римськими громадянами. Так, особи сенаторського звання не могли брати шлюб з вільновід­пущениками, провінційний магістрат не міг брати за дружину гро­мадянку цієї провінції, були й деякі інші обмеження.

Перегрини вступали в шлюб між собою відповідно до норм пра­ва народів, тобто до свого національного права. Латини, вільновід­пущеники, колони укладали між собою шлюб згідно зі своїм пра­вовим статусом. Проте такі шлюби правових наслідків римського законного шлюбу не породжували. Дитина, народжена в такому шлюбі, не набувала статусу римського громадянина.

Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли взяти законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), одержали назву конкубінат. Малося на увазі стійке співжиття чоловіка і жінки з наміром утворити сім'ю. Короткочасний тимчасовий зв'язок з ча­сів Августа суворо притискувався (ряд законів було спрямовано на зміцнення моральних підвалин сім'ї, переслідування перелюб­ства, особливо з боку жінки).

Конкубінат практично не породжував ніяких правових наслід­ків. Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені й статусу сво­го батька, не мали права на аліменти, не могли стати спадкоємця­ми після його смерті, не одержували статусу шлюбних дітей, на них не поширювалась батьківська влада. Жінка в таких відноси­нах не поділяла громадського і соціального становища свого фак­тичного чоловіка тощо.

Законний римський шлюб у республіканський період називався шлюбом з чоловічою владою — cum manu. За цим шлюбом жінка потрапляла у повну залежність від чоловіка чи домовладики, якщо чоловік сам знаходився під владою батька. Вона займала ста-, новище дочки батьків свого чоловіка, позбавляючись агнатських зв'язків зі своїми батьками, братами, сестрами та іншими близь­кими родичами. Влада чоловіка при цьому шлюбі фактично була, необмежена. Проте уже Закони XII таблиць допускали можли­вість укладення шлюбу, за яким дружина не потрапляла під повну владу чоловіка. Жінка могла перешкодити встановленню влади чоловіка, тікаючи з дому на три доби в кінці кожного шлюбного ро­ку, цим самим перериваючи перебіг давності. В такий спосіб вона зберігала незалежність.

З часом, проте, влада чоловіка послаблюється. Пов'язано це з розвитком індивідуалізації приватної власності. Дружина набува­ла певні майнові права на сімейне майно, а разом з цим і деяку особисту незалежність від чоловіка. Так поступово на зміну шлю­бу cum manu приходить новий — шлюб без чоловічої влади (sine manu). Уже в класичний період він остаточно витісняє шлюб з чо­ловічою владою.

Утвердження шлюбу без чоловічої влади знаменує визначний поворот в історії римського сімейного права. Дружина виходить з-під необмеженої влади домовладики, а також свого чоловіка і формально стає незалежною особою. Цей шлюб істотно відрізнявся від шлюбу з чоловічою владою. Вони по-різному укладалися і по-різному припинялися. Однак утвердження нового шлюбу породило ряд негативних наслідків. Незалежність дружини, свобода розлу­чення, накопичення величезних багатств негативно впливали на сімейно-моральні підвалини римського суспільства. Август змуше­ний був прийняти ряд законодавчих актів з метою зміцнення шлюб­них відносин і припинення зловживань свободою розлучень. Він на­магався стимулювати укладання шлюбів і дітонародження. Встано­влюється кримінальна відповідальність за порушення шлюбної вір­ності, вводиться ряд обмежень майнового порядку. Так, чоловіки віком від 25 до 60 років і жінки від 20 до 50 років, що не взяли шлюб, не могли бути спадкоємцями за заповітом, а ті, що перебували в шлюбі, але не мали дітей, могли одержати тільки половину запо­віданого майна. При цьому бездітність розумілась по-різному для чоловіків і жінок. Чоловіки не вважалися бездітними за наявності хоча б однієї дитини, а жінки — тільки трьох, вільновідпущеники — чотирьох. Ці заходи не принесли очікуваного успіху, та й сама сут­ність шлюбу без чоловічої влади не похитнулася.

Укладення шлюбу. Укладення шлюбу з чоловічою владою зво­дилось до встановлення manus (руки) над жінкою. За цим шлюбом влада могла встановлюватися одним з трьох способів: а) здійсненням певних релігійних обрядів, б) шляхом манципації, в) набувальної давності. З виникненням і утвердженням шлюбу без чоло­вічої влади ці форми втратили своє значення. Замість них все частіше застосовується проста угода осіб, що беруть шлюб, з нас­тупним урочистим введенням дружини в дім чоловіка. Зрозуміло, угода молодих взяти шлюб укладалася у присутності близьких ро­дичів і в урочистій обстановці. Умови вступу в шлюб:

а) вільне волевиявлення жениха і нареченої. У ранній респуб­ліканський період таку згоду могли дати домовладики жениха і нареченої. Проте якщо з якоїсь причини вони такої згоди не дава­ли, то молоді могли домогтися дозволу на шлюб через магістрат;

б) досягнення шлюбного віку — 14 років для жениха і 12 років для нареченої;

в) наявність права брати римський шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності, без якого шлюб неможливий. Цим правом були наділені тільки римські громадяни. У 212 р. це обмеження було знято, але до цього часу законний рим­ський шлюб могли брати тільки ті, хто мав jus conubii;

г) відсутність нерозірваного шлюбу у жениха чи нареченої на момент укладення нового. Суворий моногамний характер рим­ської сім'ї не допускав багатоженства. Будь-яких перепон для вступу в другий шлюб після розірвання першого римське право не містило. Однак вдова мала дотриматися траурного року, тобто між смертю чоловіка і вступом в новий шлюб мало пройти не ме­нше 10 місяців. Метою цього обмеження були, з одного боку, вияв певної поваги (пієтету) до пам'яті покійного, а з другого — усу­нення сумніву, що міг з'явитися, у визначенні батьківства дити­ни, яка народжувалася за цей час. Проте даний звичай майже не мав правового значення. Якщо вдова в цей період все ж виходила заміж, то її шлюб не визнавався недійсним, однак сама вона під­давалась безчестю;

д) відсутність близького споріднення. Споріднення по прямій 'лінії в усіх випадках було перешкодою для шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи шлюби між родичами до шостого ступеня включ­но не допускалися. В республіканський й імператорський періоди ці обмеження були пом'якшені. Крім того, не допускалися шлюби між опікуном і підопічною, між заміжньою жінкою, що допустила перелюбство, та її спільником.

Провінційний магістрат не мав права вступити в шлюб з грома­дянкою даної провінції. Ця заборона переслідувала подвійну мету:

виключити можливість тиску на волю нареченої і перешкодити виникненню сімейного впливу через магістрат. Не допускався шлюб осіб, що знаходилися в близькому свояцтві, яким визнава­лися відносини між одним із подружжя і родичами другого з под­ружжя. Наприклад, молодший брат не міг брати за дружину вдову померлого старшого брата.

Законний шлюб міг укладатися тільки між особами, які досягли статевої зрілості, знаходилися при своєму розумові і мали право вступати в шлюб з римською громадянкою. Раби не могли брати шлюб. Шлюб не допускався також між агнатами (агнати — ті, що народилися пізніше), а також між кровними родичами прямої лінії, незалежно від ступеня споріднення (Д. 23,2.53;68). Не могли брати шлюб родичі бокової лінії до четвертого ступеня включно. Так, Гай говорив: «Не може існувати шлюб між тими особами, які знаходяться в числі батьків або дітей найближчого або дальшого ступеня до безкрайності». Проте той же Гай зазначає, що брат мо­же одружуватися з дочкою брата. Такий висновок Гай робить з факту, коли Клавдій одружився з Агрипіною — дочкою свого бра­та. Однак не дозволялося одружуватися з дочкою сестри — так веліли імператори. Заборонялося також одружуватися з тіткою по лінії батька і з сестрою матері. Не можна було одружуватися з тією, яка була своєю тещею, невісткою, падчеркою або мачухою. Гай підкреслює: «Ми сказали «була» тому, що коли існує шлюбне відношення, внаслідок якого виникло таке свойство, шлюб, безпе­речно, неможливий уже з тієї причини, що одна і та ж жінка не може бути заміжня за двома, і чоловік не може мати одночасне двох дружин» (Гай, 1.63).

Не допускався шлюб між опікуном чи його сином і підопічною. Шлюб між родичами вважався кримінальним правопорушенням. Припинення шлюбу. Шлюб припинявся смертю одного із под­ружжя або розлученням. До смерті прирівнювалася втрата свобо­ди одним із подружжя (продаж у рабство, полон чи засудження до довічної каторги).

Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської держави. Проте повна свобода розлучення спричинила певні нега­тивні наслідки. В імператорський період, особливо з утверджен­ням християнської релігії, були встановлені дуже істотні обме­ження розлучення. За взаємною згодою воно було заборонено. Поступово вироблялися й певні підстави до розлучення. Ними бу­ли: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного із подружжя, нездатність до дітонародження, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного із подружжя. Розлучення без поважної причини тягнуло за собою накладення штрафу.

Свобода укладення шлюбу і розлучення породила низку досить серйозних негативних наслідків. Тому уже Август з метою обме­ження такої свободи почав вживати правових засобів. Ним були прийняті закони, якими заборонялося вільнонародженим брати шлюб з повіями, звідницями і вільновідпущеницями, а також з жінками, які були помічені в перелюбстві, артистками і жінками, засудженими за кримінальні злочини. Сенатори ж не могли брати шлюб з вільновідпущеницями, артистками та їх дочками.

Наприкінці республіканського періоду моральні устої римського суспільства бажали бути кращими. Той же Август прийняв закон про обмеження перелюбства, за яким дружина і вдова, що вдалися до перелюбства, каралися висилкою на острови. Виняток був зроб­лений для офіційних повій, артисток, вільновідпущениць та інших жінок низької моралі. Покарання стосувалося тільки жінок. Чоло­віки каралися лише за розпусту. Заборонялося займатися звідни­цтвом, яке трактувалося досить широко: від сутенерства до надан­ня притулку коханцям. Чоловік, який знав про перелюбство своєї дружини і утримався від розлучення з нею, також карався за звідництво.

Зазначені закони мали своєю метою стимулювання народження дітей. Тривалі війни вимагали поповнення військових легіонів. Па­діння моральних устоїв вимагало зміцнення законних шлюбів й обмеження позашлюбних зв'язків.

 

Правові відносини подружжя

Відносини подружжя мали особистий і майновий характер. Во­ни істотно відрізнялися при шлюбі без чоловічої влади і при шлюбі з чоловічою владою.

Особисті й майнові відносини подружжя при шлюбі cum manu (з чоловічою владою). Особисті відносини подружжя при шлюбі з чоловічою владою відзначалися патріархальною суворістю. Дру­жина не мала юридичної самостійності. Більш того, влада чоловіка над нею була практично необмеженою. Чоловік міг піддавати її будь-яким покаранням, витребувати її (як річ) назад, якщо вона самовільно залишила його дім, продати в рабство або кабалу. Так само як раби і діти, дружина була повністю позбавлена правоздат­ності. Межі правового свавілля чоловіка якоюсь мірою обмежува­лися громадською думкою. Так, міру покарання за провинність дружини визначала рада, яка складалась (є така думка) з родичів дружини. Проте чоловік не був пов'язаний її рішенням і міг пово­дитися на свій розсуд.

Так само складалися і майнові відносини подружжя. Все майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала яким-небудь чином під час шлюбу (наприклад, одержувала спадщину), автоматично ста­вало власністю чоловіка. Практично дружина не могла бути влас­ницею майна і, отже, укладати цивільно-правові правочини. Повне безправ'я дружини певною мірою пом'якшувалось лише одним — вона могла бути спадкоємицею після смерті чоловіка нарівні з дітьми і, крім того, поділяла громадське становище чоловіка: поче­сті, що виявлялися йому, поширювалися і на неї.

Особисті і майнові відносини подружжя при шлюбі sine manu (без чоловічої влади). Цей шлюб зовсім по-новому будував особисті й майнові відносини подружжя між собою. Чоловічої влади над дружиною як такої вже не було. Дружина зберігала правовий ста­тус, який мала до шлюбу. Якщо вона була під владою домовладики (свого батька), тобто була особою чужого права (persona alieni juris), то таке її становище зберігалося і після шлюбу, а коли не була під владою свого домовладики, то залишалася вільною. Влада чоловіка на неї також не поширювалась: вона була незалежною від нього. Чоловік уже не мав права на її життя і свободу, не міг продати її в кабалу і чинити інше свавілля. Якщо дружина з якоїсь причини йшла від чоловіка, він не міг її витребувати назад, як це було раніше. Не мав він ніякої дисциплінарної влади над дружи­ною. В сфері деяких внутрішньосімейних відносин главенство чо­ловіка зберігалося (наприклад, питання вибору місця проживання сім'ї, способів і методів виховання дітей тощо).

Таким же чином регулювалися і майнові відносини подружжя. В їх основі лежав принцип роздільності майна чоловіка і дружини. Все, що було у власності дружини до шлюбу або набуто нею під час шлюбу, залишалось її власністю, якщо вона юридично була самостійною. Дружина могла самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном, не питаючи дозволу чоловіка.

Характерною особливістю майнових відносин подружжя при шлюбі без чоловічої влади було категорично заборонено дарування між ними, аби не допустити матеріальної залежності жінки від чоловіка; з одного боку, забезпечити їй повну майнову свободу, а з іншого — зберегти чистоту і щирість шлюбної уго­ди, яка має бути заснована на сердечному коханні, а не на мате­ріальній заінтересованості. Ульпіан писав: «Наші предки забо­роняли дарування між жінкою і чоловіком; вони оцінювали гідну поваги любов лише на основі душевного настрою і піклувалися про репутацію подружжя, аби (подружня) угода не мала вигля­ду набутого засобом ціни і аби кращий не впадав в бідність, а гір­ший не збагатився» (Д. 24.1.3).

Крім дарування, подружжя могло укладати будь-які цивільно-правові правочини між собою — купляти, наймати тощо. Дружина могла доручити чоловікові управління своїм майном. Оскільки між подружжям могли виникати будь-які майново-правові відносини, то зрозуміло вони підлягали позовному захисту. Проте він мав певні обмеження.

Так, подружжя відповідало один за одного лише у випадках, коли один з них виявляв стосовно майна іншого менше піклування, ніж за своє. Між подружжям не допускалися позови, що призво­дили до безчестя одного з них.

І все ж характеристика майнових відносин подружжя була б неповною без аналізу ще двох шлюбно-правових інститутів: при­дане (dos) і дарування з боку чоловіка (donatio propter nuptias).

Вже з самого початку становлення шлюбу без чоловічої влади ввійшло в звичай в момент його укладання передавати чоловікові певне майно — придане (dos). Ним було не все майно дружини, а тільки спеціально призначене для цієї мети, що передавалося чо­ловікові самою дружиною, її домовладикою чи іншими особами. Спочатку метою приданого було полегшення майнового тягаря чо­ловіка по утриманню сім'ї, а пізніше — забезпечення непохитності шлюбного союзу.

В республіканський період придане відразу переходило в повну власність чоловіка і після припинення шлюбу дружині не поверта­лося ні за яких умов, що швидко спричинило ряд негативних нас­лідків. Наприкінці періоду республіки через повну свободу розлу­чення і притуплення моральних устоїв кількість розлучень надто зросла. Шлюб став зручною формою безсоромного збагачення. Це обурювало багатих батьків нареченої, вони вимагають від женихів перед шлюбом певних обіцянок на випадок його припинення. Подіб­ні обіцянки поступово перетворюються в шлюбні договори. Претор­ська практика з часом виробила певні детальні правила.

Якщо шлюб припинявся через смерть дружини, придане, за за­гальним правилом, залишалося чоловікові. Проте якщо воно було встановлено батьком дружини, який на момент смерті дочки був живий, то придане поверталося йому. Коли шлюб припинявся у зв'язку зі смертю чоловіка, то придане в усіх випадках повертало­ся дружині. При розлученнях діяло інше правило: якщо в розлученні винен чоловік — придане поверталося дружині, а коли вин­на дружина — придане залишалося чоловікові. Проте Юстиніан ще більше обмежив права чоловіка на придане, встановивши пра­вило, за яким придане залишалося чоловікові лише за умови роз­лучення з вини дружини, в інших випадках — поверталося спад­коємцям дружини або їй самій. Права жінки на придане безпе­рервно зростали, і римські юристи говорили: «Хоча придане знаходиться в майні чоловіка, воно належить жінці» (Д. 23.3.75).

Придане (dos) — це майно, що походить з боку дружини, пере­дається чоловікові під час укладення шлюбу і знаходиться у чоло­віка в період шлюбу.

За загальним правилом це майно після припинення шлюбу по­вертається в родину дружини. Значною мірою придане зміцнює становище дружини, надає їй почуття майнової самостійності і певним чином впливає на чоловіка та його родичів. Зрозуміло, що чим більше за своїм обсягом придане, тим більший такий вплив, і тим більша майнова впевненість дружини. В разі розлучення за ініціативою чоловіка на нього покладався обов'язок стосовно роди­ни дружини в обсязі приданого. Вважалося справедливим повер­нути його разом з покинутою дружиною. Ще в Законах XII таб­лиць була норма, яка проголошувала — при розлученні «забери з собою свої речі».

Спір про придане виникав, як правило, саме при розлученні та за умови, що дружина перейшла під владу чоловіка. Воно повинно було бути повернуте разом з плодами і прирощеннями, одержани­ми під час шлюбу. Безперечно, право на придане мала в першу чергу дружина, незалежно від того, була вона під владою свого ба­тька чи ні. Якщо ж придане було встановлено домовладикою або батьком дружини (її дідом), вони також мали право на позов.

Отже, придане стало способом боротьби зі зловживанням свобо­дою розлучення і неналежним ставленням до своїх подружніх обо­в'язків. Проте ця роль приданого істотно послаблялася тим, що чо­ловік тривалий час залишався власником його. Це давало йому можливість в будь-який час під час шлюбу відчужити його. Тому з метою захисту інтересів дружини згодом було заборонено відчу­жувати придане без згоди на те дружини.

Вимога дружини про повернення їй приданого вже в класично­му праві задовольнялася переважно перед вимогами інших креди­торів чоловіка.

Зазначена перевага в праві Юстиніана перетворилася в законну іпотеку на все майно чоловіка. Отже, навіть ще в праві Юстиніана чоловік визнавався власником приданого, проте все ж мали рацію римські юристи, які заявляли: «Хоча придане знаходиться в майні чоловіка, все ж воно належить дружині» (Д. 23,5.75). По суті чоло­вік тільки користувався приданим під час шлюбу і міг залишити його собі як штраф в разі припинення його з вини дружини.

Виходячи з наведеного, можна дійти висновку, що правовий ре­жим приданого в римському праві був визначений не досить чітко. Римське право знало ще одну форму зміцнення майнової неза­лежності дружини під час шлюбу і особливо після його припинен­ня. Йдеться про так зване дошлюбне дарування (donatio ante nuptias) — це дарунок з приводу заручин. Спочатку таке даруван­ня розглядали як звичайний знак уваги жениха до нареченої. Як­що ж з тих чи інших причин шлюб не укладався, то таке даруван­ня поверненню не підлягало.

У післякласичний період дошлюбне дарування набуває нових функцій: воно закріплює заручини, карає чоловіка в разі розлучен­ня з його вини і забезпечує жінку й дітей у разі смерті чоловіка.

В силу категоричної заборони дарування між подружжям воно могло мати місце тільки до шлюбу. Дарування майбутнього чоло­віка майбутній дружині міцно увійшло в звичай, а згодом набуло досить чітких контурів. Якщо дружина у випадку безпідставного розлучення зі свого боку ризикує втратою приданого, вона заціка­влена в тому, щоб чоловік, отримуючи придане, виділяв певну (приблизно рівну приданому) частину свого майна для подібної га­рантії дружині. Це положення не стало нормою, правовим обов'яз­ком чоловіка, проте його суворо дотримувалися через моральні устої. Зазначені норми одержали подальший розвиток в епоху Юстиніана, який дозволив у відповідь на передане чоловіку при­дане здійснити відповідне дарування не тільки до шлюбу, а й після його укладення. Таке дарування з боку чоловіка одержало назву donatio propter nuptias.

Насправді дарування тут не було. Чоловік залишався власни­ком майна, яке обіцяв дружині замість приданого, користувався ним, як і раніше, але при розлученні з його вини це майно перехо­дило у власність дружини як штрафна компенсація. Ймовірніше це був заклад на випадок розлучення, при настанні якого дружина не тільки мала право вимагати назад придане, а й домогтися від чоловіка передачі цього умовного дарування.