Виникнення і розвиток інституту права власності в Стародавньому Римі

В усі часи інститут права власності займав головне місце в при­ватному праві. Його основні положення зумовлюють зміст всіх ін­ших розділів цивілістики — права на чужі речі, договірного, спад­кового права тощо. Саме цим пояснюється незгасний інтерес до пра­ва власності як з боку дослідників, так і практичних працівників, політичних і громадських діячів, представників багатьох галузей науки (економістів, філософів, соціологів, юристів, суспільствознав­ців, політологів тощо). Не менший інтерес до питань права власності виявляли і римські юристи. Вони ретельно і глибоко дослідили сус­пільні відносини власності, про що свідчать численні трактати і ви­словлювання. Природно, їхні дослідження мають відбиток свого ча­су, і все ж багато принципових положень права приватної власності не тільки не втратили свого значення в наші дні, а й лягли в основу сучасної науки цивільного права. Римське право є настільки класич­ним юридичним вираженням життєвих умов і конфліктів суспільс­тва, в якому панує чиста приватна власність, що всі пізніші законо­давства не могли внести до нього жодних істотних поліпшень.

Римських юристів більше цікавив практичний бік права власнос­ті, ніж теоретичні пошуки, і тому вони не залишили визначення даного поняття (що не завадило їм широко користуватися ним), як і багатьох інших (контракту, делікту, позову). Проте їм належить пріоритет в розробленні основ права приватної власності. Римля­ни, власне, першими розробили право приватної власності, абст­рактне право, приватне право, право абстрактної особистості.

Римське приватне право спочатку знало державну і общинну власність на землю і приватну власність на останнє майно. Закони XII таблиць уже згадують про право власності, яке в ті часи по­значалося терміном dominium, до якого додавали ex jure Quiri-tum— власність за правом квіритів (найдавнішого племені). Цим римляни хотіли підкреслити давність, а, отже, усталеність, непо­хитність, недоторканність відносин власності (dominium — від ла­тинського слова domus — будинок, дім, житло, сім'я, господарство, майно, звідси dominus — володар, господар, власник). Спочатку ним визначали всі права на річ, всю сукупність влади в домі. Проте вже з І ст. н. е. римляни відмежовують значення терміна dominium. З кінця класичного періоду (III ст. н. е.) власність стали визначати терміном proprietas. Але сутність поняття власності полягала не в самому терміні.

З найдавніших часів Римська держава безроздільно володіла землею. Племенам, родам, а потім і сім'ям вона передавалась тіль­ки в тимчасове користування і не більше як по 2 югера. Перша форма власності (племінна) мала форму державної власності, а право окремого індивіда на неї обмежувалося простим володінням (possessio), котре, як і племінна власність взагалі, поширювалось лише на земельну власність.

У результаті загарбницьких війн Рим накопичував землі і рабів, що також передавалися в тимчасове користування окремим ро­дам. Патриції, які одержували більше рабів та інших засобів для обробітку земель, зосереджували у своїх руках величезні лати­фундії. Даний процес супроводжувався обезземелюванням і розо­ренням плебейських родів. З їхнього середовища формувався стан вільних пролетарів, які не мали ні землі, ні хліба, ні інших засобів для існування. Це стимулювало безперервну боротьбу плебеїв з патриціями за переділ земель. Тому внутрішню історію Риму того часу (III—І ст. до н. е.) становлять саме конфлікти за землю. В умо­вах нескінченної боротьби за її переділ і складалися суспільні відносини щодо користування землею, що наклало відбиток на формування їх правового оформлення. Користування окремих ро­дів общинними землями, що тривало протягом багатьох віків, поступово стало їхнім безроздільним привілеєм. Звичним стає твердження: це земля моя, оскільки вона належить моєму роду з незапам'ятних часів. Однак дане становище вимагало правового забезпечення і закріплення проти посягань з боку безземельних і малоземельних селян. З цією метою претори спочатку конструю­ють такий правовий інститут як володіння, надавши володільцю правову основу на користування державною землею і юридичний захист проти будь-яких посягань. Однак при такому необмежено­му і безроздільному володарюванні все ж власником її залишалась держава. Треба було передати це володарювання фактичним володільцям земель, що й було здійснено преторською практикою. До терміна dominium додається ex jure Quiritium, покликане за­свідчити і підтвердити родову належність землі і, отже, давнє по­ходження безроздільного володарювання над нею саме даного ро­ду чи сім'ї. Так поступово безроздільність і необмеженість волода­рювання над земельними наділами переноситься від держави до їх фактичних володільців. Приватне володіння перетворюється на приватну власність на землю. Оскільки претендентами і посягателями на володіння землею могли бути не тільки безземельні і ма­лоземельні, а й безправні селяни, то проти них претори винайшли, окрім засобів володільницького захисту, ефективніший позовний захист, бо вже існував додаток ex jure Quiritium. Теоретичне обґрунтування такого володіння, визначення його змісту і правомочностей з'явилося пізніше. Спочатку утвердився принцип: «Я воло­дар даного земельного наділу, цього раба, і тому ніхто інший не може поділити зі мною названу владу». Основа приватної власнос­ті— володіння. Лише завдяки юридичним визначенням останнє набуває рис правового володіння, приватної власності.

Таким чином, неподільність і практична необмеженість корис­тування державною чи общинною землями перетворилися на пов­не правове володіння фактичного володільця спочатку над рабами та іншим рухомим майном, а потім і над землею й іншими нерухо­мими речами, які почали називати власністю. Володіння полягало в тому, що той, хто володів ним, одержував можливість безпосере­днього і повновладного впливу на річ, повністю усуваючи подібний вплив інших осіб. Наприкінці II ст. до н. е. оформилося право при­ватної власності на землю.

Цей термін позначав власність як особливі специфічні відносини щодо панування над річчю. Воно могло існувати і без фактичного здійснення як чисте право. Таке розуміння виключало можливість втручання усіх, хто оточував власника, в його право, оскільки ос­танній як носій даного права мав всебічну можливість користування і розпорядження майном (речами) на свій розсуд. Ще в епоху квіритського права власність набула здатності відтворюватися в усій повноті в разі усунення встановлених на неї правомірних обмежень.

Одночасно власність поширювалася на всі матеріальні приро­щення до неї, які сталися шляхом приплоду, припаю тощо. Саме цим пояснюється те, що класична юриспруденція розуміла влас­ність як необмежене і виключне правове панування особи над річ­чю, як право, вільне від будь-яких неправомірних обмежень за своєю сутністю, і абсолютне за своїм захистом.

Дигести містять таке свідчення щодо зазначеного: «Коли ж узуфрукт припиняється, він, зрозуміло, повертається до власності, і з цього часу власник чистої власності починає користуватися пов­ною владою над річчю».

Проте в ті часи поняття власності як сукупності окремих правомочностей визнавалося не всіма юристами. Повнота панування власника над річчю уже не допускалася класичними юристами. Вони намагалися зміст власності розікласти на його складові. В той же час Ульпіан визнавав тільки повноту панування як єдиного цілого і загальновизнаність змісту його права.

Римські юристи, проте, не поділяли думки, що власність і влад­ність як окремі поняття походять від одного кореня. Дані поняття зумовлюють їхній взаємний зміст. Той, хто має владу, той за за­гальним правилом має і власність, і, навпаки, хто мав власність, той набував і владу. Самі собою ці поняття окремо одне від одного важать не багато.