Основний поділ населення Римської держави на вільних і рабів

Суб'єкт права

Правове становище римських громадян

Правове становище латинів

Правове становище перегринів

Правове становище рабів

Правове становище вільновідпущеників

Правове становище колонів

Юридичні особи

 

Найуживаніші поняття і вислови з правових питань

 

Сapitis deminutio — зміни в статусі

capitis deminutio maxima — найбільші зміни в статусі

capitis deminutio media — середні зміни в статусі

capitis deminutio minima — найменші зміни в статусі

іnstrumentum vocale — знаряддя, що вміє говорити

Caput — суб'єкт права, правоздатність

Status libertatis — статус свободи

Status civitatis — статус громадянства

Status familiae — сімейний статус

persona sui juris — персона (особа) свого права

persona alieni juris — особа чужого права

jus conubii — право вступати в шлюб з римською грома­дянкою

jus commercii — право торгувати

infantes — діти до 7 років

impuberes — дівчатка з 7 до 12 років, хлопчики з 7 до 14 років

infamia — ганьба, безчестя

hostes — вороги

Servi res sunt — раби є речі

Quod attinet ad jus civile servi pro nullius habentur — з погля­ду цивільного права раби є ніщо

Cum servo nulla actio est — у відносинах з рабом позову немає

Summa divisio de jure personarum haec est, quod omnes ho­mines aut liberi sunt aut servi — найвищий правовий поділ суб'єктів полягає в тому, що всі люди або вільні, або раби

Servus nullum caput habet — раб не правоздатний

Libertini sunt, qui ex justa servityte manumissi sunt — лі тіни — відпущені на свободу із законного рабства

Libertas est potestas faciendi id, quod jure licet — свобода є можливість робити те, що дозволено по праву Libertas inaestimabilis res est — свобода безцінна річ

Vocantur autem peregrini mi, qui quondam adversus populum Romanum armis susceptis pugnaverunt, deinde victi se dediderunt — перегріни — це ті, що колись воювали проти Римської держави зі зброєю в руках і були переможені

Civis Romanus sum — я римський громадянин

gestor negotiorum — повірений в справах persona grata — бажана особа, дипломат

Fiscus semper idoneus successor est et solvendo — фіск (дер­жавна скарбниця) завжди надійний і платоспроможний на­ступник

Societas jus quodammodo fraternitatis in se habet — товарист­во — це своєрідне братство

Sodales sunt, qui eiusdem collegii sunt — компаньйони — це ті, хто належать до одного і того ж самого товариства

Universitas non delinquit — корпорація не може вчинити правопорушення

Culpa in concreto — вина членів товариства

Civitas — держава

Civitas Romana — римська держава, римське громадянство

Consilium — нарада, рада Patronus — покровитель і захисник клієнта

Plebs — народ, натовп

Potestas — влада Sapiens — мудрий, розумний

Sententia — вирок, судове рішення

Stipendium — податок, дрібна монета

Traditio — передача права власності

 

Словник маловідомих термінів та визначень

 

Контрагент - інша сторона у договорі.

Інститут клієнтели — давньоримська форма за­ступництва чужоземців (клієнтів) з боку римського громадянина (патрона).

Фінгіруватися - фіктивно вважатися.

Особа (persona) - це суб'єкт права, який володіє правоздатністю і дієздатністю.

Домовладика (paterfamilias) - глава римської патрі­архальної сім'ї.

Самозаклад - спосіб забезпечення особою виконан­ня боргу шляхом закладання себе як боржника.

 

1. Основний поділ населення Римської держави на вільних і рабів

Давньоримська держава з моменту виникнення (754—753 pp. до н. е.) і до загибелі (476 р. н. е.) була рабовласницькою: рабовласни­цький устрій, рабовласницький спосіб виробництва, в основі вироб­ничих відносин — власність на засоби виробництва та раба, основні класи — раби і рабовласники. Спочатку рабство було патріархаль­ним — становище рабів не дуже відрізнялось від вільних. З розвит­ком продуктивних сил станова диференціація все більше поглиблю­ється, стає жорстокішою експлуатація рабів. Раб вважався річчю (servus res est). На думку Варрона (І ст. до н. е.), знаряддя праці бу­вають: а) неживі; б) живі, що не вміють говорити; в) живі, що воло­діють людською мовою (раби). Таким чином, раб в Стародавньому Римі — знаряддя праці, що може говорити (instrumentum vocale). Це положення знайшло своє відбиття в римському праві: «Вищий правовий поділ суб'єктів полягає в тому, що всі люди або вільні, або раби», — стверджував Гай (Д. 1.5.3). Ульпіан уточнює: «З точки зору цивільного права раби вважаються ніким» (Д. 50.17.32). Деякі юри­сти відносять виникнення рабства на рахунок права народів: «Раб­ство є установлення права народів, в силу якого одна особа підкоря­ється владі іншої» (Флорентін — Д. 1.5.4.1).

Отже, римське право вважало рабство явищем нормальним. За­кріплення безправного становища рабів, зміцнення рабської зале­жності, пригнічення і експлуатація — наріжний камінь тієї систе­ми. З одного боку, проголошується і закріплюється повне безпра­в'я рабів, проповідується покірність, беззаперечна покірність, з іншого — безмежний і безконтрольний гніт, свавілля і насильство рабовласників. Володар має право раба продати, обміняти, подарувати як будь-яку річ, покарати його і навіть вбити за яку-небудь провину або без такої.

Характерний щодо цього уривок із 6-ї сатири Ювенала (діалог між чоловіком і його дружиною):

— Хресну страту рабу!

— Хіба він заслужив покарання? В чому його злочин? Свідки хто? Хто доносив? Послухай: якщо на смерть посилати людину — не можна поспішати.

— Що ти, дурню! Хіба раб людина? Хай він і не злочинець, — так як хочу, так велю, замість доводу хай буде моя воля.

— Так вона мужу велить».

На початку І ст. н. е. приймається Сицилійський сенатус-кон-сульт, за яким всі раби, що знаходилися в будинку в момент убив­ства володаря, підлягали страті. Ульпіан досить широко тлумачив цей закон. Таціт наводить приклад, коли за вбивство рабами пре­фекта міста Педанія Секунда було страчено 400 рабів.

Встановлюючи право власності на раба, рабовласницький Рим і римські юристи, що відображали інтереси пануючого стану, прагну­ли забезпечити правовими засобами: а) свободу безмежної експлуа­тації; б) придушення будь-якого духу протесту; в) легальний терор.

Основними джерелами рабства були: а) війни, під час яких бра­ли до полону воїнів сусідніх народів (захоплення чужоземця на­віть без війни робило його рабом, якщо тільки Рим не мав договір­них відносин з цією державою); б) народження від матері-рабині. Відповідно до норм цивільного права дитина, народжена поза шлюбом, приймала статус матері, який мала остання в момент на­родження. Отже, якщо в момент народження дитини її мати була рабинею, то дитина також визнавалась рабом незалежно від того, ким була мати в момент зачаття і хто був її батьком; в) продаж вільної людини в рабство за Тібр, тобто за кордон. Вільний грома­дянин не міг стати рабом на своїй батьківщині — це було б надто небезпечно для пануючого стану. Проте в період імперії допуска­лось обернення в рабство на території Риму засуджених за тяжкі злочини до страти або до безстрокової каторги. В період принци­пату в рабство оберталась жінка, що вступила в зв'язок з рабом і не припинила його на вимогу володаря.

 

 

Суб'єкт права

Той, хто здатний носити право, бути носієм права, визнавався суб'єктом права, особою. Ця здатність — не природжена, біологіч­на чи якась інша якість людини, а соціальне явище, наслідок со­ціально-економічного розвитку суспільства. Людина може бути наділена зазначеною здатністю, позбавлена її або обмежена в ній державою. Так, вільна людина, продана в рабство, позбавляється здатності бути особою. Раб, звільнений з рабства, набуває здатнос­ті мати право.

У Римі суб'єктами права визнавалися тільки вільні люди. Ра­би— речі. Проте і вільні мали далеко не однакові права. Обсяг прав залежав від багатьох факторів (вони будуть розглянуті ниж­че). Здатність бути суб'єктом права, тобто правосуб'єктність (са-put) у рабовласницькому Римі визначалась трьома статусами: сво­боди (status libertatis), громадянства (status civitatis) і сімейного стану (status familiae). За статусом свободи населення Риму по­ділялось на вільних і рабів; за статусом громадянства вільні утво­рювали п'ять груп: римські громадяни, латини, перегрини, вільно­відпущеники і колони; за сімейним станом — глави родини та інші члени родини. Стани могли змінюватися (римський грома­дянин міг бути обернений в рабство або перегрин одержати статус римського громадянина тощо) і тоді відповідно змінювалась право-суб'єктність. Зміна статусів одержала назву capitis deminutio.

Стан свободи (status libertatis) — це головний правовий стан: є свобода — є певний мінімум прав, немає свободи — немає абсо­лютно ніяких прав. Тому найістотніші зміни в стані свободи могли призвести до одного з двох наслідків: набуття свободи (раб відпу­щений на волю) або втрати свободи (вільна людина продана в раб­ство).

Такі зміни одержали назву capitis deminutio maxima, тобто най­більші зміни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) або до його повної втрати.

Стан громадянства (status civitatis) відносив вільну людину до однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу призводила ли­ше до зміни громадянства: латини, перегрини могли стати римсь­кими громадянами і, навпаки, римський громадянин міг стати вільновідпущеником (через рабство). Такі зміни правового статусу називалися середніми (capitis deminutio media) і впливали лише на обсяг прав: перегрин, що став римським громадянином, набував більших прав, а римський громадянин, який втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Проте зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності.

Сімейний стан (status familiae) поділяв вільних на дві групи: осіб свого права (persona sui juris) — глави родини (pater familias) — і осіб чужого права (persona alieni juris). Всі інші члени сім'ї — так звані підвладні, оскільки вони знаходилися під владою глави родини.

Гай так визначав осіб, які перебували під чужою владою: «Є та­кий поділ в праві осіб: а саме: одні особи самовладні, інші — підпо­рядковані чужому праву. Підвладні, знову ж таки, одні знаходять­ся під владою домовладики, другі — під владою чоловіка, треті —-в кабальній залежності від іншого» (Гай, 1.28—49).

Під владою домовладики знаходилися усі інші члени родини: сини, дочки, інші низхідні.

Під владою чоловіка знаходилася його законна дружина, яка переходила під його владу за давністю, жертовним хлібом або ку­півлею. За давністю жінка потрапляла під владу свого чоловіка, коли вона протягом одного року безперервно залишалася дружи­ною свого чоловіка. За жертовним хлібом (пшеничним) — шляхом виконання спеціального ритуалу (обряду). За купівлею — вико­нання символічного продажу шляхом манципації.

Якщо ж сам чоловік знаходився під владою домовладики, то його дружина одночасно перебувала під владою свого чоловіка і його домовладики. Перехід жінки під владу чоловіка припиняв владу над нею її домовладики.

Під владою іншої особи перебував також підвладний, переда­ний іншому домовладиці (за звичай — для відпрацювання заподія­ної шкоди).

Особи «чужого права» не могли мати власності (Гай, 2.87) і набу­вали її тільки на користь свого домовладики. Така особа не могла самостійно вчиняти юридичні дії, які б погіршували її становище: відчужувати, приймати на себе зобов'язання без згоди домовлади­ки.

У цивільному обороті домовладика виступає як особа свого пра­ва (Д. 1.6.4; Гай, 2.147). Він підпорядкований своїй владі і власному праву. При цьому такими особами свого права визнавалися за Ульпіаном, незалежно від того, повнолітні вони чи ні (Д. 1.6.4). Під­владність владі домовладики не обмежувалася їх публічним ста­тусом.

Здатність людини бути носієм певних прав тепер називається правоздатністю. Римські юристи не мали відповідного сучасному поняттю визначення правоздатності, хоча й користувалися цим поняттям.

Правоздатність як здатність вільної людини бути носієм прав виникала з моменту її народження. Проте, як вважали римські юристи, в деяких випадках правоздатність могла виникнути і до народження дитини. Юрист Павло зазначав: «Хто знаходиться в утробі, охороняється, як нібито він знаходиться серед людей, оскільки йдеться про вигоди самого плоду» (Д. 1.5.7). Отже, якщо батько дитини, що ще не народилася, помре, то при розподілі спад­щини має бути врахована доля того, хто ще не народився.

Римські юристи моментом народження визначали відділення ди­тини від утроби матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала. Зрозуміло, правоздатність могла виникнути тільки у вільнонароджених. З моменту народження дитина ставала носієм прав — могла бути власником, суб'єктом інших цивільних прав, наприклад спадкоємцем тощо. Від її імені будь-які цивільно-правові правочини здійснювалися законними представниками.

Правоздатність припинялась зі смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видів покарання (довічної каторги). Якщо людина якимось чином знову одержувала свободу, її правоздатність відновлюва­лась, хоча і не завжди в попередньому обсязі.

Правоздатність — це здатність бути носієм прав. Резонно пос­тає запитання: носієм яких саме прав може бути людина? В прин­ципі — будь-яких, але в даному випадку йдеться про зміст цивіль­ної правоздатності, про те, з яких конкретних цивільних прав вона складалася.

Правоздатність римського громадянина складалася з двох основ­них елементів: права вступати в законний шлюб, в якому діти набу­вають статус римського громадянина (jus conubii), і права торгува­ти, яке включало в себе право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (продавати, дару­вати, здавати в найм, обмінювати тощо), бути спадкоємцем і спадко­давцем, вести цивільно-правові спори в суді тощо (jus commercii).

Повна правоздатність у вільної людини відповідно до римського права наставала за таких умов: свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї (pater familias).

Проте наявність правоздатності — лише один бік правосуб'єктності. Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності було замало. Адже правоздатність — тільки наявність прав, а скористатися ними особа може самостійно лише за наявності дієздатності, тобто здатності своїми діями набувати права і створювати для себе обов'язки, а також відповідати за вчи­нені правопорушення. Іншими словами, дієздатність — це здат­ність здійснювати юридично значимі дії і відповідати за них. Римське право також не знало визначення дієздатності, хоча ши­роко користувалося цим поняттям на практиці. На відміну від пра­воздатності дієздатність у людини наставала не в момент її наро­дження, а з досягненням певного віку, коли вона була здатною правильно оцінювати свої дії,усвідомлювати їх значення і відпо­відати за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою во­лю. Дієздатність залежала і від інших факторів — хвороби, скоєн­ня поганих вчинків тощо.

За віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три гру­пи. До першої належали діти до 7 років (infantes), які. були, абсо­лютно недієздатними, до другої з 7 до 12 років — дівчатка і з 7 до 14 років — хлопчики, що були обмежено дієздатними. Вони могли здійснювати тільки дрібні правочини: робити дрібні покупки, прий­мати дрібні дарунки, провадити дрібний обмін речей. Якщо ж ви­никала необхідність здійснювати правочини, спрямовані на припи­нення прав або встановлення якої-небудь повинності (обов'язку), то такі правочини від їх імені вчиняли лише опікуни. Правочин, здійснений без опікуна, зобов'язував неповнолітнього лише в ме­жах збагачення, одержаного за цим правочином.

Третю вікову групу складали особи (з 12 років — дівчатка, з 14 ро­ків — хлопчики і до 25 років), які визнавалися повнолітніми і дієздатними. Вони мали право здійснювати будь-які цивільно-пра­вові правочини, проте, уклавши явно невигідний для себе правочин, могли просити претора визнати його недійсним і повернути сторони в первісний стан, в якому вони знаходились до укладення правочину, тобто застосувати реституцію. З розвитком продук­тивних сил і цивільного обороту залучення до ділового життя практично недосвідчених, часом наївних і необачних осіб підрива­ло усталеність цивільно-правових відносин. Тому цій категорії осіб з II ст. н. е. було надано право просити собі куратора (піклувальни­ка). Призначення повнолітньому, що не досяг 25 років, куратора обмежувало його дієздатність. Такі особи могли здійснювати пра­вочини тільки з дозволу куратора. Проте за ними зберігалося пра­во самостійно заповідати, а також вступати в шлюб. По досягненні 25 років відпадали будь-які обмеження дієздатності, вона ставала необмеженою, якщо не було інших обмежуючих факторів.

Фізичний стан особи незначною мірою впливав на її дієздат­ність. Наприклад, глухонімий не міг укладати такі договори, як стипуляція, чи порушувати позов в легісакційному процесі. На здатність здійснювати юридичні дії значно більше впливав психіч­ний стан особи. Слабоумні та душевнохворі під час хвороби визна­валися абсолютно недієздатними і не могли вчиняти будь-яких правочинів. Істотно обмежувалися в дієздатності марнотратни­ки — особи, не здатні розумно розпоряджатися своїм майном, до­тримуватися міри. Марнотратникам призначався піклувальник, який зобов'язаний був піклуватися про їхній майновий стан. При його призначенні марнотратник міг самостійно здійснювати лише правочини, спрямовані на набуття майна. Він же особисто відпо­відав за вчинені правопорушення. Інші правочини марнотратник міг вчиняти лише зі згоди піклувальника.

Відповідно до римського права жінка не могла зрівнятися в пра­вовому становищі з чоловіком. У період республіки вона перебува­ла під постійною опікою свого чоловіка, батька або інших родичів, істотно обмежувалася в право- і дієздатності. В період принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не перебувала під постій­ною опікою батька чи чоловіка, може приймати самостійні рішення з приводу свого майна. Проте і в цей період вона не могла відпо­відати за чужі борги. Юстиніан помітно послабив обмеження в право- і дієздатності жінки. З його схвалення в Дигестах було за­писано: «За багатьма постановами нашого права жінки знаходять­ся в гіршому становищі, ніж чоловіки» (Папініан).

Цивільна честь. Досить істотним обмеженням правоздатності за римським правом було приниження честі. Розрізнялися декілька її видів: а) позбавлення права бути свідком (intestabilitas); б) безчес­тя, ганьба (infamia); в) погана репутація (turpitudo).

Позбавлення права бути свідком. Цим видом ганьби каралася особа яка була свідком або вагарем при здійсненні відповідних ци­вільних правочинів, а потім відмовлялася підтвердити здійснення такого правочину або його зміст. Це обмеження правоздатності по­лягало в позбавленні права бути свідком при вчиненні цивільних правочинів. Воно мало істотне значення, оскільки в очах оточую­чих ця особа втрачала довіру до себе.

Найбільш серйозне обмеження було у формі безчестя, ганьби, яке полягало в тому, що римські магістри не допускали до здійснен­ня певних публічних функцій осіб з сумнівною репутацією. Із спис­ків кандидатів в сенатори цензор міг викреслити ту чи іншу особу, якій не було довіри, а також із списків центурії -— вершників. Кон­сул на свій розсуд міг відмовити у висуненні кандидатури в магіст­ри, якщо, на його думку, претендент чимось себе спаплюжив. Пре­тор міг заборонити виступати в суді тій чи іншій особі.

Після падіння республіки контроль цензорів і консулів відпав. Проте утвердилася преторська інфаміа як інститут цивільного права. Ганебними діями визнавалося: виключення зі складу легіо­ну, подвійні заручини тощо. Оголошення особи безчесною тягло за собою позбавлення права виступати в суді представником іншої особи, а також права бути опікуном, обиратися на громадські поса­ди. Інфаміс — особа, що користується поганою славою, яка себе зганьбила. В юстиніанівському праві цей вид обмеження правозда­тності склався в спеціальний юридичний інститут, який регулював правове приниження честі.

Погана репутація — приниження честі, ганьба, що мало своїм наслідком обмеження в правах, наприклад, бути опікуном тощо.

Опіка і піклування. У разі неможливості особи самостійно здійс­нювати своє право через вищевикладені причини їй призначають опікуна або піклувальника. Римляни не провадили принци­пової відмінності між цими двома поняттями. Як правило, опікун призначався над малолітніми і жінками, піклувальник: — над ду-шевнохворим, марнотратниками і неповнолітніми.

Відомий римський юрист Павло так характезував опіку: «Як визначає Сервій, опіка є встановлена і дозволена цивільним пра­вом сила і влада над вільною особою для захисту того хто внас­лідок віку неспроможний захищатися самостійно...» (Д. 26.1.1.).

Відмінність між опікою і піклуванням в тому, що опіка призна­чалася над недієздатними особами і цим зумовлювалося право опікуна вчиняти необхідні правочини від імені самих підопічних.

Над неповнолітніми особами (віком від 14 років — хлопчики і 12 ро­ків _ дівчатка і до 25 років) спочатку встановлювалося піклуван­ня оскільки вони вже були дієздатні (якщо уклали шлюб), але ще не мали достатнього життєвого досвіду. Через це піклувальник не заміняв їх і не обмежував їхньої дієздатності, він лише своїм схва­ленням надавав юридичної сили правочинам, які укладалися за­значеними особами. З часом відмінність між опікою і піклуванням поступово стирається і зберігається лише в тому, що для визнання юридичної сили за правочином, здійсненим неповнолітнім, вимага­лася лише присутність опікуна. У разі його відсутності правочин не набував чинності.

Піклувальник від імені своїх підопічних правочинів не вчиняв. Він не був зобов'язаний бути присутнім при вчиненні ними право­чинів але мав право схвалити чи не схвалити даний правочин. Як­що останній не був схвалений піклувальником, він юридичної чин­ності не набував.

Опіка і піклування призначалися лише над особами свого права, тобто над тими особами, які не були підвладними. Останні мали за­хист своїх цивільних прав та інтересів в особі тих, під владою яких вони знаходилися.

За кодифікацією Юстиніана опіка встановлювалася над чоло­віками до 14 років і жінками до 12 років. Над останніми опіка фактично припинилася.

Піклування встановлювалося над такими особами: душевнохвори­ми марнотратниками, неповнолітніми, які не досягли 25 років, над особами, у яких були такі фізичні вади (глухота, сліпота), що не до­зволяло їм самостійно вчиняти певні юридичні дії або захищатися. Крім того піклування призначалося над майном зачатих, але ще ненароджених дітей, майном неспроможного боржника, лежачою спадщиною та за іншими підставами.

Опіка і піклування встановлювалися за заповітом, за законом і за розпорядженням влади. За заповітом батько призначав у разі необхідності опікуна чи піклувальника своїм малолітнім дітям та іншим особам, які цього потребували. Якщо ж не було заповіту, то опіка належала найближчим родичам. Якщо ж ні за заповітом, ні за законом не було опіки і піклування, вони встановлювалися роз­порядженням магістрату.

За часів агнатського споріднення опіка мала за мету не захист прав і законних інтересів підопічного, а захист майна роду або сім'ї. У таких випадках опіка була правом найближчого агната. З втратою значення агнатського споріднення зникає і це правило. Без поважних причин від опіки чи піклування не можна було відмовитися. Підставами для відмови від опіки були: а) опіка і пік­лування над майном трьох осіб; б) управління казенним або імпе­раторським майном; в) обіймання певних посад; г) вік понад 70 ро­ків; д) бідність, неписьменність і хвороба. Були й інші передбачені законом підстави для відмови від опіки.

Закон визначав певне коло осіб, які взагалі не могли бути опіку­нами і піклувальниками. Це — жінки (крім матері і баби), неповно­літні, божевільні, марнотратники, духовні особи і особи, що перебу­вали на військовій службі. Опікуном чи піклувальником міг бути призначений і раб. Факт призначення раба опікуном чи піклуваль­ником одночасно означав звільнення його від рабства. Піклувальни­ками і опікунами не могли бути кредитори та боржники підопічного. Особа, призначена опікуном чи піклувальником, зобов'язана бу­ла в присутності свідків скласти опис майна підопічного. Опіка і пік­лування призначалися лише над тими особами, в яких було певне майно. Не було майна — не було опіки й піклування. Отже, голов­ним завданням і обов'язком опікунів і піклувальників було управ­ління майном в інтересах підопічних. Опікуни і піклувальники в пе­ріод республіки могли розпоряджатися майном підопічних на свій розсуд. Проте далеко не поодинокі випадки зловживання змусили владу обмежити таку свободу. В імператорський період відчужува­ти сільське нерухоме майно можна було тільки з дозволу претора. Це правило потім було поширено і на інше нерухоме майно.

До опікунів і піклувальників ставилися досить суворі вимоги. Вони мали бути забезпечені достатнім майном, користуватися по­вагою в суспільстві, викликати впевненість у своїй чесності, доб­ропорядності, безкорисливості.

Їх головний обов'язок — піклування про майнові інтереси підо­пічних. Вони здійснювали управління їх майном й піклувалися про постійне прирощення цього майна, про його схоронність і розумне користування. Опікуни і піклувальники також турбувалися про особу підопічного, його виховання, здоров'я, розвиток тощо, обе­рігали його від поганих впливів та інших небажаних зазіхань.

Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося найнепоряднішими вчинками і призводило до безчестя.

Опіка і піклування припинялися у випадках, передбачених законом:

а) зі смертю підопічного або досягненням ним повноліття;

б) в разі смерті опікуна чи піклувальника;

в) повної нездатності опікуна чи піклувальника здійснювати свої функції;

г) відмови від опіки чи піклування з поважних причин, визначених законом;

д) по­збавлення опікуна чи піклувальника повноважень з боку влади.