Вникнення Вавилонської держави, її суть, розвиток та падіння.

СТАРОДАВНІ ВІКИ

Первіснообщинний лад.

Держава і право виникли тільки на певних етапах розвитку людського суспільства, то, очевидно, був час, коли їх не існувало. Цей час, цей етап в історії людства названо первіснообщинним ладом. Морган запропонував періодизацію розвитку людства, розбивши її на три епохи – дикунство, варварство та цивілізацію. Кожну з цих епох, відповідно до прогресу у виробництві засобів до життя, він розділив на нижчий, середній і вищий ступені. Отже, перша епоха – дикунство. Нижчий його ступінь Морган називає дитинством людського роду. Люди жили ще в місцях свого первісного перебування, в тропічних або субтропічних лісах, принаймні почасти на деревах чи у печерах, бо тільки так можна пояснити їх існування серед великих хижих звірів. Жили групами, або так званим первісним стадом, бо інакше, вони б не вижили. Їхньою головною їжею були корінці, плоди, горіхи і т.п. Головним досягненням цього періоду було виникнення членороздільної мови. Середній ступінь почався із запровадження рибної їжі, молюсків та водяних тварин. Головним досягненням цього ступеня було використання вогню, що вже саме по собі різко виділило людей з тваринного світу, підняло їх на вищий щабель розвитку. Люди навчились не тільки використовувати, а й добувати вогонь, готувати на ньому їжу, зокрема, тваринного походження. Останню стали добувати частіше у зв’язку з винайденням першої зброї – дубини і списа, згодом – ножа і сокири. Але мисливська здобич не була надійним засобом харчування, скоріше випадковим. Тому внаслідок постійної незабезпеченості джерелами харчування на цьому ступені виникло людоїдство. Вищий ступінь розпочався з винайденням лука та стріл, дичина стала постійною і основною їжею, а полювання – однією з звичайних галузей праці. З’являються зачатки оселення тісними громадами, має місце певний ступінь оволодіння виробництвом засобів існування: дерев’яного чи глиняного посуду, шліфовані кам’яні знаряддя і зброя. 2 – Варварство. Нижчий ступінь починається з запровадження гончарства. Характерною рисою цього ступеня є приручення та розведення тварин і вирощування рослин. Внаслідок відмінності в природніх умовах населення кожного материка розвивалося своїм особливим шляхом. Середній ступінь - вирощується щораз більше їстівних рослин, освоюється і розводиться щораз більше тварин. Виникає система зрошення посушливих земель. Починається обробка і використання металів – міді, бронзи і ін. (крім заліза). Масове розведення свійських тварин призводить до утворення їх великих стад і пастушого кочового життя у придатних для цього регіонах. Отже, проходить у масштабах всього людства перший великий суспільний поділ праці: від землеробських, осілих племен відокремлюються кочові, скотарські. Вищий ступінь починається з плавки залізної руди і переходить у цивілізацію в результаті винайдення буквеного письма. Цей ступінь багатший успіхами в галузі виробництва, ніж усі попередні ступені, разом узяті. З’явився плуг з залізним лемешем із домашньою худобою як тяглом. Завдяки плугові стало можливим землеробство у великому розмірі – рільництво. З’являються ковальський міх, ручний млин, гончарний круг, розвинена обробка металів, яка переходить в художнє ремесло, повозка і бойова колісниця, будування суден з колод і дощок, зародки архітектури, міста, оточені стінами з баштами. Ремесло остаточно відокремлюється від землеробства – тобто проходить другий великий суспільний поділ праці. Одночасно з ним – третій: поява значної групи людей, не пов’язаних з виробництвом – купців, торговців. Вони служать посередниками у торгівлі між землеробськими і ремісничими та скотарськими племенами – спочатку бартерній (товар на товар), далі грошовій (коли з’явилася бронза, мідь, срібло, золото). Настає нова епоха в розвитку людства – епоха цивілізації. З’являються металічні гроші, карбована монета – мідна, срібна, золота. Услід за грішми з’явились такі явища, як грошова позика, лихварство, проценти. Поряд з багатством, яке спочатку полягало в худобі, товарах, рабах з’явилося багатство грошове, а згодом й земельне. Отож, з розширенням торгівлі, разом з грішми і лихварством, земельною і взагалі приватною власністю швидко відбувалася концентрація багатств у руках нечисленної верхівки родів і племен, а поряд з цим зростало зубожіння мас, з’явився прошарок бідняків. Тобто поглиблювалась поляризація суспільства. Родова община в процесі еволюції стала переростати в сусідську територіальну общину – тобто громаду, колектив людей, де ще існують кровноспоріднені зв’язки, але й знаходиться, проживає разом з родичами чимало людей сторонніх, чужаків, які були прийняті до общини, зжились з нею, стали її членами.

Чисто родовий лад виявився безсилим перед лицем нових явищ, що розвинулись об’єктивно, хоч і в його середовищі. До того ж цей лад не мав жодних засобів примусу, крім громадської думки, громадського осуду, чи, у крайності, усунення, вигнання порушника з общини. Наслідком цього всього стало виникнення нової структури, нової організації, яка замінила родовий устрій – держави. Вона з’явилася як свого роду надкласова сила, що була покликана врегулювати мирним способом відносини між класами, що вели антагоністичну боротьбу, скерувати її в економічну галузь, врегулювати інші соціальні конфлікти законним шляхом. Її, державу, у першу чергу потребували пануючі верстви (саме для захисту свого майна, своїх інтересів), зрештою, як і звичайні виробники – для спокою, стабільності і суспільстві, захисту від зовнішніх ворогів. Отже, держава, в засаді не була організацією, ззовні нав’язаною суспільству. Вона була результатом, продуктом внутрішнього розвитку суспільства і виникла на певному ступені його розвитку.

 

2.Утворення державності в Стародавньому Сході. Особливості цього процесу.

Найдавнішими державами і системами права в історії людства були держави і правові системи Стародавнього Сходу. Вони виникли у пд.-зх. частині Азії та пн.-сх. Африці. Саме тут була колиска людської цивілізації, письменності, культури тощо. У межиріччі Тигру та Єфрату виникли стародавні Шумер і Аккад, згодом Вавилонія і Ассирія. По сусідству розташувались Хеттська держава, Фінікія, єврейські царства, потім Персія, Урарту та інші. В Африці, в долині Нілу, знаходився Єгипет. До цієї групи країн відносять також Інді та Китай.

Ці держави виникли саме там через сприятливі природні умови цього регіону, тобто матеріальні умови життя суспільства. Родючі землі, в основному сприятливі кліматичні умови, великі, повноводні ріки та інше зумовили швидкий перехід людства від кочового до осілого, землеробського способу життя. Разом з тим розвивалися скотарство, ремесло, обмін, торгівля. Особливості клімату і своєрідність грунтів, наявність великих просторів пустель, засушливі періоди року зумовили необхідність штучного зрошення земель. Будівництво каналів, водоймищ та інших іригаційних споруд, осушення боліт були і є дотепер основою східного землеробства.

Перші держави в Азії і пн.-сх. Африці виникли ще в IV ст. до н.е. Кожна з них має свою історію виникнення, розвитку і падіння, свої характерні особливості. Разом з тим є і спільні риси, які об’єднують їх у близьку за своєю суттю групу країн.

Характерні особливості:

1. Збереження значних пережитків первіснообщинного ладу, зокрема сусідської общини, помітних слідів патріархального побуту, звичаїв, традицій.

2. Відсутність на перших етапах розвитку приватної власності на землю, слабкий її розвиток у цілому.

3. Наявність колективного рабоволодіння.

4. Збереження первісних форм рабства, так званого домашнього рабства, коли раби ще мають деякі права.

5. Створення деспотичної форми правління, тобто держ. ладу, який характеризується необмеженою владою монарха.

6. Наявність трьох галузей, відомств чи систем управління:

· Відомство внутрішніх справ – займалося управлінням країною, накладанням і стягненням податків, поборів та мит, здійсненням правосуддя, охороною внутрішнього правопорядку.

· Відомство військових справ – займалося захистом країни від нападів агресивних сусідів, забезпеченням її кордонів системою оборонних споруд та гарнізонами, матеріальним забезпеченням військ, будівництвом річкового флоту та ін.

· Відомство публічних робіт – займалос організацією, проведенням і забезпеченням суспільно-необхідних громадських робіт, в першу чергу іригаційнї системи, каналів, водосховищ тощо, будівництвом палаців, храмів, пірамід, прокладанням доріг, вирубкою лісів та ін.

 

 

Державний устрій Вавилону.

На чолі всього державного механізму був лугаль, або патесі-лугаль. У його руках зосереджувалась уся влада, йому належали всі найвищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальни­ком і найвищим суддею. Особа правителя обожнювалася. Царська влада мала деспотичний характер, і цар міг втручатися в усі відносини між підданими, навіть у їхнє особисте життя.

Не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тож у руках одних і тих же урядовців зосереджувалось управління як країною загалом, так і палацом. Довіреною особою та першим помічником правителя був дворецький, котрого у Вавилоні називали "нубанда". Зазвичай, це був найближчий родич правителя. У його руках зосереджувались усі важелі управління державою. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, іригацій­ними спорудами, фінансами, господарськими роботами. За повноважен­ням після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії та охорони, радники царя, воєначальники. Містами управляли намісники царя. На місцях управління здійснювали органи общинного самовряду­вання, що наділилися адміністративними, судовими та фінансовими повноваженнями. За здійснення своїх повноважень посадовців наділяли землею, що могла передаватись у спадок.

Збройні сили формували з добірних частин, які охороняли правителя й ополчення. Царська охорона формувалася з професійних воїнів, які за свою службу отримували в користування майно "ілку". Таким майном воїн володів і користувався, але не мав права його продати чи обміняти. Для управ­ління військами створювався спеціальний апарат, який очолював сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники коліс­ниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових посадовців розрізняли начальників певних загонів, молодших воє­начальників, командирів сотень, десятків, п'ятірок. Суд не був відокремлений від адміністрації. Верховним суддею був правитель, який сам міг розглядати будь-яку справу, а також скарги на рішення решти суддів. Значні судові повноваження мав нубанд і представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Існували жрецькі та храмові суди. В епоху Хаммурапі виникають професійні судді, котрих призначав правитель. Вони здійснювали судочинство колегіально - по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання й були по­радниками суддів. Оскарженню підлягали лише рішення місцевих судів.

 

Кримінальне право

Як і інші древні кодифікації, Закони Хаммурапі не дають загального поняття злочину і переліку всіх діянь, які визнаються злочинними. Нічого не згадується в законах Хаммурапі про державні і релігійні злочини, які завжди карались смертю. Із змісту кодифікації можна виділити лише три види злочинів: проти особи, майнові і проти сім’ї.

Серед злочинів проти особи називається необережне вбивство (про навмисне нічого не говориться), до таких злочинів, наприклад, належать дії будівельника, який побудував будинок, що завалився, і спричинив смерть хазяїна (ст. 229 – 231). Таким чином, буде відповідати і лікар, що спричинив смерть людини під час операції. Детально в Законах говориться про різні тілесні ушкодження: пошкодження ока, зубів, кісток. У цих випадках при визначенні покарання діє принцип таліона – “рівне за рівне”. Однак він діяв лише серед осіб, рівних за суспільним становищем. У випадку нанесення побоїв із злочинця стягувався певний штраф (ст. 198; 199; 201 – 209; 211 – 214).

До майнових злочинів, що вказані в Законах, слід віднести крадіжку худоби, рабів. Переховування рабів, зняття рабського знаку відносяться до злочинних дій. Як окремий злочин Закони називають грабіж. Усі майнові злочини карались дуже суворо: смертна кар, штраф. У випадку несплати штрафу наставала смерть.

Серед злочинів проти сім’ї Закони називають перелюбство (але тільки з боку дружини), кровозмішування. Названі злочинними і дії, що підривають батьківську владу (ст. 192; 195).Покарання – смертна кара застосовується в різних варіантах: спалення, утоплення, посаження на кілок; членоушкоджувальні покарання: відрубування руки, відрізання пальців, язика; штрафи, вигнання. Мета покарання – відплата.

Докази: свідчення свідків, клятва, ордалії.

 

Реформи Солона в Афінах.

У 594 р. до Р. X. першим архонтом Афін був обраний Солон (між 640 і 635 - близько 559 рр. до Р. X.), який, будучи наділеним великими повноваженнями, здійснив економічну, політичну та судову реформи. Вони відзначалися поміркованістю та компромісним характером і стали важливим етапом в утворенні Афінської держави.

В економічній сфері: ліквідовано боргове рабство та скасовано борги селян (проведено, так звану, сисахвію); коштом держави було викуплено та повернено на батьківщину всіх афінян, проданих за межі Аттики в рабство; законодавче визнано приватну власність на землю, допускався її продаж і роздроблення; запроваджувалася монета; було прийнято закон про те, що батьки мають навчити синів якогось ремесла; заборонялося не працювати.

У політичній сфері: скасовано владу родової аристократії (право на зайняття вищих посад і політичне керівництво за привілеєм від народження - геннекратію) та запроваджено привілеї майна та суспільної служби -тимократію (тиме-майновий ценз). За майновим І Іензом усе цивільне населення поділялося на чотири класи. За основу цензу було взято земельний ценз,тобто прибуток,одержуваний від землі.

 

· І клас - пентаксіомедімни - особи, що одержували від землі не менше від 500 медимів (один медам - 52,5 літра) сільськогосподарської продукції на рік. Вони повинні були служити у важко озброєній піхоті.

· ІІ клас - вершники - одержували не менше за 300 медимів і повинні були

служити в кінноті.

· III клас - зевгіти - одержували не менше від 200 медимів і служили в піхотному ополченні.

· IVклас - фети - одержували до 200 медимів і служили в легко­озброєній піхоті та на флоті.

 

Державні посади мали право займати лише особи, належні до перших трьох класів, а архонта - тільки до першого. Члени четвертого класу брали участь у прийнятті законів і виборах посадових осіб.

Народні збори стали найвищим органом влади, в роботі яких брали участь громадяни, котрим виповнилося 20 років.

Було створено Раду 400, яка готувала справи для обговорення їх на народних зборах і здійснювала загальне управління країною. До її складу кожна філа щорічно обирала від громадян перших трьох класів на народних зборах по 100 представників з віковим цензом від ЗО років. Було створено й новий судовий орган - геліею. Це була судова установа Афін, яка складалася з 6000 осіб, які обиралися щорічно жеребкуванням з громадян усіх чотирьох класів, які досягли 30-літнього віку. Геліея поділялась на 10 колегій

 

 

Сенат у Римській державі.

Вважається, що сенат створив Ромул у к-сті 100 чол. Потім їх к-сть збільшилась до 300(за к-стю родів).Спочатку його вважали дорадчим органом при рексі, насправді його роль була більшою, всі питання які розглядали народні збори попередньо обговорював сенат. Всі рішення куріатних коміцій мали дістати його схвалення. Затверджував обраного рекса та безпосередньо брав участь у управлінні(напр. укладав мирні та ін. договори). З утвор. держави відігравав серед органів держави домінуючу роль. К-сть сенаторів збереглася хоч з утвор. держави родова організація втратила значення. Спочатку сенаторів призначали консули, а з IV ст. до н.е. — цензо­ри. Вони складали список сенаторів, записуючи їх у строгому порядку залежно від рангу (від попередньої посади, досвіду, авторите­ту). До складу сенату входили найперше колишні магістрати — консу­ли, претори та інші поважні, заслужені особи, зокрема глави сімей, родів, полководці. Сенатора, який був у списку першим, називали ргіпсерз зепаШз. Він був своєрідним головуючим сенату (офіційно такої посади не існувало). Сенат формувався на п'ять років. Обирали сенаторів здебільшого з вершників або громадян І розряду, тобто з найбільш багатих і впливових родин. Згодом ця знать виділи­лась у так званий сенаторський стан. Наприкінці існування республі­ки почали вимагати навіть певний майновий ценз. Призначали засідання сенату і головували на них вищі магістра­ти — консули чи претори, а з IV ст. до н.е. — ще й плебейські (народні) трибуни. Сторонніх осіб на засідання не допускали. Оскільки сенат вважався формально дорадчою установою при вищих магістратах, то його рішення не було для них обов'язковим. Проте фактично рідко який магістрат наважувався виступати проти або не виконувати рішен­ня органу, де засідали найвпливовіші знатні та заслужені представники римського суспільства. Отже, по-перше, це були повноваження у законодавчій сфері, зок­рема в VI-V ст. до н.е. закони, прийняті центуріатними і трибутними Народними зборами, а також рішення плебісцитів і проведені збора­ми вибори службових осіб потребували затвердження сенату. По-друге, повноваження в адміністративній сфері. Сенат видавав розпорядження стосовно благоустрою, громадської безпеки. Зрештою, стало звичаєм, що кожен більш-менш важливий захід обговорювався спочатку в сенаті, від думки якого залежало його здійснення. По-третє — це повноваження у фінансовій сфері. Сенат складав п'ятирічний бюджет внутрішніх державних видатків і річний бюджет військових витрат. Від сенату залежало надання дозволу на понадбюд-жетні витрати. Він же розпоряджався встановленням деяких податків і додаткових джерел прибутків, зокрема неодноразово звертався до громадян з проханням віддати на потреби держави особисті збережен­ня — золото, срібло, прикраси тощо. По-четверте, повноваження у галузі зовнішньої політики. Сенат вів переговори з іншими державами й народами, приймав і відправляв посольства, укладав мирні угоди (вони, щоправда, вимагали схвален­ня центуріатних зборів).По-п'яте, повноваження у галузі військовій. Сенат затверджував розподіл провінцій (вони розділялися за жеребкуванням) і армій між воєначальниками.По-шосте, повноваження у галузі культів. Сенат керував будовою храмів, призначав проведення релігійних церемоній, вводив культи нових богів тощо.По-сьоме, при необхідності сенат був уповноважений вживати над­звичайні заходи стосовно управління чи порятунку держави. Отже, сенат у випадку особливої воєнної загрози Риму або виникненні внутрішніх масових конфліктів міг: 1) давати консулам розпоряджен­ня про призначення диктатора; 2) надавати магістратам надзвичайну і необмежену владу

Отже, як бачимо, сенат мав великі повноваження і відігравав важ­ливу роль в управлінні суспільством.

 

 

Домінат

У 284 р., коли імператором проголосили Гая Валерія Аврелія Діоклетіана, почався новий період в Римі – домінант. Імператора вже визнали абсолютним монархом, котрий стоїть понад законами, оскільки сам їх і творить. Він став владикою - dominus, звідки і назва самої системи. Усе населення держави перетворилося у його підданих – subjecti. Імператор – особа божественна. Діоклетіан остаточно порвав із системою принципату.
•Деякі старі республіканські органи у той період ще зберігалися, зокрема сенат, магістратура. Однак сенат справами законодавства, судочинства, управління вже не займався. Він відав організацією різних ігор, видовищ, святкувань, контролював виконання різних повинностей.

• Збереглися також окремі магістратури(консули, претори, квестори), проте це були тільки почесні звання.

• Народні збори не скликалися.
• Рада при імператорі (consitorium, юристи, фахівці) стала головним центром управління країною. Крім неї низка нових органів: імператорський палац, начальник особової канцелярії імператора тощо.
• Новий адміністративний поділ держави. Вся держава поділялась на 12 діоцензів, діоцензи на провінції.
• Збройні сили. Легіони були розквартировані в окремих провінціях. Поділ на 2 категорії: прикордонні і мобільні. Велику увагу приділено військовій дисципліні. Було збільшено кількість війська.

Реформи Діоклетіана

• створив низку нових органів; • новий адміністративний поділ держави; • реформування війська
• складено кадастр усіх земель <- потреба в грошах -> • вводилася нова система оподаткування
• монетна реформа (почала карбуватися повноцінна золота монета, срібна і бронзова). Успіху - ні.
• видано едикт, де визначено макс. ціни на різні продукти.
• виступав відновником традиційної римської релігії (старі боги). Переслідування християнства.Оцінюючи реформи Діоклетіана, зазначимо, що різноманітна законодавча діяльність, військові походи засвідчують неабияку енергійність, ініціативність, авторитет цього імператора, якому вдалось упродовж 20 р. утримувати владу. З часів Діоклетіана влада – абсолютна, вона обожнювалась.

Реформи Константина ( Правління К.- остаточний розрив з принципатом )

• у політичній та соціальній сферах Констянтин продовжує систему реформ, основи яких заклав Діоклетіан, зберігши попередній поділ на діоцези і провінції. Він устворив ще більші адмін.одиниці – префектури (очол. префекти преторія). Їх 4 – по 2 на кожну частину імперії. Захдіна: Італія з Африкою, Галія з Іспанією. Східна: Схід та Іллірія. Діоцези ->провінці(15-20, очол. ректор)->округи(очол. препозити). В округах створено органи місцевого самоуправління.
• остаточно відокремили цивільну владу від військової.
• зміцнились органи поліції, сформувалась таємна, нічна поліції та поліція боротьби з пожежами
• зміни в суді. Магістрат та сенат були позбавлені повноваження чинити суд, ці уповноваження та розгляд цивільних справ – імператорські урядовці і судді. В Римі кримінальна юрисдикція – префект міста, а в діоцезах, провінціях, округах – відповідні правителі (вікарії, ректори, препозити)
• відбулося закріплення станів. Заняття певною професією стало примусова-спадковим. Діти селян мали бути селянами, ремісників – ремісники.
• заборонив колонам переходити від одного власника до іншого. Колонів не можна було продавати без землі.
• у 324-330 рр. на місці Візантії збудував Константинополь.
• вів успішні війни з варварами.Реформи Костантина мали на меті подолати кризу, яку переживала Римська імперія, проте вони тільки загальмували, а не зупинили той занепад,

СЕРЕДНІ ВІКИ

 

 

Особл.,та етапи розвитку.

Середніми віками в Європі учені називають період від падіння Західної Римської імперії до падіння Східної Римської імперії(Візантії).

Це час існування особливого суспільного ладу,який прийшов на зміну рабовласницькому. Феодальне суспільство так само,як і рабовласницьке,було класовим,воно базувалося на експлуатації людини людиною. Відмінність полягає в тому,що за феодалізму трудящі були вже не рабами,а лише особисто залежними від своїх панів,чи в гіршому випадку, кріпаками представників пануючого класу,який називався класом феодалів.

Феодалізм як суспільний лад був неминучою і необхідною стадією в історії розвитку людства,але в порівнянні із рабовласницьким ладом він виступає більш прогресивним явищем,хоча характеризується слабким суспільним поділом праці.

Єтапи:

Раннє середньовіччя (Станово-представн. монархія, ієрархічність, зв’язок між власністю на землю і політичною владою), період розвинутого феодалізму, пізнє середньовіччя (капіталізм, абсолютизм).

Феодальна роздробленість, Станово-представницька монархія (дворянство, духовенство, 3 стан), абсолютизм(буржуазія)

 

Верденський договір 843р.

За Карла Великого був найбільший розквіт, захоплення нових земель, створення величезної імперії, коронований папою римським, входили різні народи, між внуками розпочалась міжусобна війна Лотар-Італію, Людовік-Німеччину, Карл Лисий – Францію,- за Верденським договором.

 

4. Джерела права у Франків,їх х-тика.”Салічна правда”

Регулювання суспільних відносин у германських племен здійснювались як королівським законодавством, так і нормами звичаєвого права. Звичаєве право германців було записане і частково кодифіковане. Ці письмові зводи норм отримали назву варварських правд.

У різних германських народів оформлення писаного звичаєвого права відбувалось в різний час. Це пов’язано з історичними відмінностями в ступені проникнення ранньої державності в суспільний побуту, із місцевими особливостями становлення публічно-правової спільноти того чи іншого народу. Створення перших варварських правд збігалося у часі із завоюваннями, за яких варварські племена прискорено проходили період розкладу родового ладу і переходу до раннього феодалізму.

Найбільш ранніми з варварських правд вважається т. зв. «Салічна правда» (Lex Salica), датована V ст., та Вестготська – кін. V ст. Приблизно тоді ж, у V-VI ст., з'явилися Ріпуарська та Бургундська правди, Баварська – сер. VIII ст. та Саксонська – VIII-X ст. Дещо пізніше були укладені англосаксонські судебники, германські та кельтські юридичні збірники (ірландський, аллеманський, баварський) та ін.

Загальними рисами правд є:

1) всі вони складалися під значним впливом інститутів та принципів римського права (крім Вестготської та Бургундської);

2) правди являють собою складний за структурою різноплановий кодекс. Значне місце в них займають витяги з королівських актів (едиктів).

3) Правди були записом права вузькоспеціалізованого застосування: вони не виключали застосування місцевим населенням, яке проживало на території варварських королівств, своїх законів.

4) Правди були привелійованим правом. Їх зміст обмежувався окремими значимими звичаями в земельних або сімейно-родових відносинах і нормами судового чи карного права.

5) Усі відомі випадки оформлення запису звичаєвого права пов’язані із ініціативою королівської влади. Державну силу правди підкреслювали спеціально видані укази короля.

Правди, не дивлячись на схожість, відрізняються за змістом конкретних розпоряджень, наявність тих або інших правових інститутів.

Найбільш відомою є «Салічна правда». У науковому розумінні «Салічна правда» не є ні кодексом, ні законом. В ній записані норми звичаєвого права. Перший король франків Хлодвіг «постановив керуватися в судових рішеннях титулами з 1 -го по 62-й». З часом Салічна правда були доповнена новим титулами, старі ж були розширені або переглянуті.

 

5.Утворення Французької феодальної держави. Етапи її розвитку. Утворення стало прямим наслідком становлення феодальних відносин у Франкськой імперії, розділ якої був зафіксований в 843 році Верденським договором, укладеним між внуками Карла Великого. За цим договором Карлу Лисому, що став першим французьким королем, дісталися землі на захід від Рейну. Проте Франція була єдиним королівством лише чисто номінально, оскільки її територіальний розпад продовжувався. До XI ст. вона являла конгломерат численних сеньйорій різних розмірів з дуже різним в етнічному відношенні складом населення (кельти, баски, нормандці і ін.). До цього часу у Франції в результаті територіальної роздробленості державна влада була «розщеплена» між королем і безліччю інших феодалів. Влада феодалу поширювалась лише на його домен. Поза ним влада належала крупним землевласникам. Політична влада була розподілена між королем та феодалами різного рівня, пов’язаними між собою васальними відносинами, і набула приватноправового характеру.Історія середньовічної держави у Франції може бути розділена на наступні періоди:

1) сеньйоріальна монархія (IX-XIII ст.). У IX-X королівська влада є слабкою. Характерна економічна та політична децентралізація. З ХІІ ст. затвердився порядок передачі трону в спадщину (до того король обирався верхівкою знаті і духовенства, хоча і по династичному принципу). Спочатку влада короля була дуже обмеженою. Значну роль відігравала Велика рада або Королівська курія – з’їзд найзнатніших феодалів. Без неї король не мав права приймати важливих рішень. На раді вирішувались питання як внутрішньої, так і зовнішньої політики.

ХІІ-ХІІІ ст. – починають визрівати нові економ відносини у зв’язку із розвитком міс та товарно-грошового господарства. З’явилась нова тенденція – посилення королівської влади. З ХІІІ ст. центр влади зміщяється в бік короля і він тепер виступає як сюзерен всіх феодалів.2) станово-представницька монархія (XIV-XV ст.). Ліквідована в певній мірі роздробленість (хоча і залишаються фактично незалежні сильні феодальні володіння) і посилилась влада короля. Почали скликатись збори представників від різних станів – духовенства, дворянства, представників третього класу – купців, ремісників, землевласників. Крім питань зовн і внутр політики даний орган приймав рішення щодо оподаткування. Введені постійні загальнодержавні податки. Регулярне надходження коштів дало можливість сформувати професійну найману армію і централізований бюрократичний апарат управління. Люди, які склали апарат управління, як правило, були не знатного роду, зобов’язані королю своїм призначенням на службу і тому від нього залежні. З їх допомогою король усунув знать від важилів управління державою. Король добився можливості встановлювати закони без погодження із знаттю.3) абсолютна монархія (XVI-XVIII ст.). Продовжувався процес боротьби з феодальною роздробленістю. Відбувається інтенсифікація виробництва. Міста розвиваються і перетворюються в ремісничі центри. Зростає спроможність селян виробляти більше продукції. Це стимулює поширення ролі обміну продукцією, виробленою в селі і місті, пожвавлює товарно-грошові відносини.В цей же час старі феодальні стани занепадали, а із стану городян сформувався клас буржуазії. Клас феодалів слабшав, в той час, як клас буржуа зміцнював свої позиції. Проте дворянство ще мало значні привілеї і командні посади в країні. Буржуазіяще не могла претендувати на домінуючу політичну роль у державі, проте в економічній сфері та у державному апараті відігравала значну роль і могла протистояти дворянству. Використовуючи протиріччя між цими 2 класами, королівська влада домоглася значної самостійності. Вся повнота законодавчої, виконавчої, військової та судової влади зосередилась в руках короля. Право на трон передавалось спадково. Королю підпорядковувся весь централізований державний апарат: армія, поліція, суд, амін-фінансовий апарат.

6. Сеньйоріальна (вотчинна) монархія у Франції (суспільний лад, державний устрій) –

Центральні органи

Дорадчим органом при імператорові був сенат. На кінці IV ст. сенаторів було 2 тис. вони поділялись на розряди, кожний розряд мав різні права. У V ст. найвищий розряд(illustress) мав близько 800 членів, котрі користувались привілеями.

Сенат обговорював питання запропоновані імператором, готував законодавчі пропозиції. За дорученням імператора сенат виконував функції судової інстанції.

Державна Рада

Очолювала центральне державне управління. Вона складалась з вищих цивільних і військових урядовців, яких призначав імператор. Цей орган мав дорадчий характер і скликався переважно при необхідності, він був дуже оперативним і швидко збирався на відмінно від сенату.

До органів центрального управління відносили і вищі державні посади: магістр офіцій, префекти Преторія(2), префект столиці, коміти фінансів(2), магістри армії (2).

 

НОВИЙ ЧАС

НОВІТНІЙ ЧАС

 

1. „Новий курс” президента Ф. Д. Рузвельта у США. Закон Вагнера 1935 р.

Переміг на президентських виборах демократ Ф. Рузвельт його партія завоювала абсолютну більшість місць в обох палатах Конгресу. 32-й президент США розпочав своє сходження на посаду 4 березня 1933 р. з сентенції: «єдине, перед чим ми повинні відчувати страх,- це сам страх». Політика президента Рузвельта дістала назву «нового курсу» або (дослівно) «нової здачі карт». За короткий час було схвалено близько 70 законів. Для початку було реформовано банківську систему - розділено депозитні та інвестиційні функції банків, загалом вводилося страхування банківських депозитів. Тим самим зводився бар'єр на шляху чисто спекулятивних банківських операцій. Золотий вміст долара був скорочений на 14%, до 35 доларів за унцію. Девальвація долара прискорила торговельний оборот, сприяла здешевленню кредитів під тиском. 16 червня 1933 р. Законом про відбудову промисловості впроваджувалися т. зв. кодекси чесної конкуренції, за дотриманням яких мала слідкувати Федеральна торгова комісія. На дворічний випробувальний термін кодифіковані галузі виводилися з-під дії антитрестівського законодавства. Кодекси чесної конкуренції визначали обсяг виробництва, рівень заробітної плати, тривалість робочого дня, розподіл ринків між фірмами, мінімальну ціну готової продукції. По суті, уряд примусив монополії об'єднатися в картелі. За короткий час було укладено 557 основних та 189 додаткових кодексів у галузях, які охоплювали 95% усіх промислових робітників. На хвилі кодифікацій виникло близько 500 підприємницьких асоціацій. Правила гри для них санкціонував уряд. Відмова приєднуватися до такої угоди тягнула за собою застосування антимонопольного законодавства. 12 травня 1933 р. був підписаний білль про допомогу фермерам, т. зв. AAA.

Адміністрація Рузвельта 12 травня 1933 р. схвалила закон про асигнування 500 млн доларів для надання допомоги безробітним. Загалом же на допомогу цій категорії населення Федеральна адміністрація з надання надзвичайної допомоги (ФЕРА) витратила понад 4 млрд доларів. Так, безробітну молодь з квітня 1933 р. почали добровільно вивозити на 6 місяців у лісові табори. Була створена система соціального страхування. Серпневим законом 1935 р. передбачався соціальний захист (страхування) двох типів -по старості і на випадок безробіття. Реформи «нового курсу» заклали фундамент сучасного державного регулювання умов праці та взаємовідносин організованих робітників з підприємцями. У червні 1938 р. Рузвельт підписав Закон про справедливі умови праці. Встановлювався мінімум оплати праці - 25 центів на годину з доведенням до 40 центів у 1945 р. Тривалість робочого тижня не обмежувалася, але вводилася півторакратна оплата понад норму спершу 44, далі - 42, а з жовтня 1940 p.- 40 годин на тиждень. У статуті про трудові відносини (Закон Вагнера), підписаному Рузвельтом 5 липня 1935 p., держава офіційно підтвердила права профспілок, включаючи право на страйк. Оголошувалася державна підтримка колективних переговорів та укладення колективних договорів, заборонялася дискримінація членів профспілок та створення альтернативних робітничих організацій, де б домінували підприємці. «Новий курс» президента Рузвельта дозволив активізувати економіку, знизити напруження в американському суспільстві. Однак, практично відразу президент зіткнувся з опозиційними силами. Вибори 1936 р. зберегли за Рузвельтом пост президента США, але дозволили республіканцям збільшити своє представництво в обох палатах Конгресу. 14 жовтня 1938 р. член комісії Томас пов'язав «новий курс» з програмою компартії. Близьких до Рузвельта політиків звинувачували в прихованому комунізмі. Після перемоги на виборах 1936 р. Рузвельт, здавалось би, отримав новий імпульс для розвитку своєї <