Проголошення імперії Наполеона Бонапарта у Франції. Державний устрій і законодавство імперії. 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Проголошення імперії Наполеона Бонапарта у Франції. Державний устрій і законодавство імперії.



. 2 серпня 1802 р. Наполеон став довічним консулом, що було підтверджено всенародним голосуванням 3 млн. французів від дали за це свої голоси. І всього півтори тисячі проголосувало проти. У тому ж році набрав чинності конкордат (угода) з Папою римським. Католицизм оголошувався релігією більшості французів. Відокремлення церкви від держави знищувалося. Держава повинна була виплачувати духовенству грошове утримання. Папа погодився на те, щоб вищі церковні чини призначалися державою. Таким чином, католицька церква була поставлена на службу державі і стала опорою бонапартизму.

2 грудня 1804 р. у Соборі Паризької Богоматері відбувся урочистий акт коронації Наполеона імператором французів. При цьому Бонапарт вирвав з рук папи корону і сам поклав її собі на голову. Корону було зроблено не із золота, а із заліза, що мало символізувати власну волю коронованого як визначальну в його діяльності.

Держава Наполеона сягнула зеніту своєї могутності. До складу Французької імперії ввійшли Бельгія, Голландія, Північна та Центральна Італія, Далмація, Іллірія. Населення імперії зросло втричі — до 75 млн. осіб. Сам Наполеон був італійським коро лем, а його пасинок — віце-королем. Решта Західної і Центральної Європи перебували у васальній залежності від Франції. На іспанському престолі сидів брат Наполеона Жозеф. Неаполітанським королем був зять Наполеона — маршал Мюрат. У Вестфальському королівстві королював брат імператора Жером. Австрія, Пруссія, Саксонія і Росія стали його вимушеними союзниками. У 1811 р. Наполеон одружився з дочкою австрійського імператора Марією Луїзою, поріднившись з одним із найзнатніших родів Європи. Імператор наказав викарбувати медаль із зображенням Бога і написом: «Тобі небо — мені земля». У 1811 р. Наполеон сказав: «Ще три роки і я буду володарем Всесвіту».

Наполеон провів адміністративну реформу, створивши інститут підзвітних владі префектів департаментів та супрефектів округів. В міста та села призначались мери. Оскільки ставлення до самоуправління було в імператора негативним,воно було практично зведене нанівець.Було створено державний Французький банк для збереження золотого запасу та емісії паперових грошей (1800), нейтралізована система збору податків. Адміністративні та правові нововведення Наполеона заклали основу сучасної держави, а багато з них діють до сьогодні.

Одним із завдань Французької революції 1789-1794 рр. було створення єдиної національної правової системи. Мова йшла не лише про створення нового законодавства, але й про його систематизацію. Робилися спроби кодифікувати революційне законодавство, але вони не дали позитивних результатів. Причина невдач - часті зміни груп, які перебували при владі, розбіжності в їхній ідеології та конкретних цілях; тимчасовий, ситуаційний характер багатьох законів; боротьба великої буржуазії проти найрадикальніших вимог найбідніших прошарків суспільства; відсутність чіткого розуміння тих принципів, на яких повинна була здійснюватися кодифікація. І лише після зміцнення влади великої буржуазії, в наполеонівську епоху з'явилися реальні умови для такої кодифікації. У цей період було створено п'ять основних кодексів - Цивільний, Кримінальний, Торговий, Цивільно-процесуальний, Кримінально-процесуальний.

Першим 21 березня 1804 р. прийнято Цивільний кодекс. Він розроблявся за участю Наполеона І й увійшов в історію як кодекс Наполеона. Книга перша - "Про осіб" - закріплювала правовий статус фізичних осіб (неюридичних корпорацій).

Друга книга — "Про майно та різні видозмінювання власності" — присвячена регулюванню майнових відносин, а саме: праву власності, узуфрукту (володінню чужим майном з правом користування прибутками від нього), сервітуту (праву користування чужим майном у певних межах)

Третя книга — "Про різні способи, якими надається власність" — найбільша за обсягом. Вона визначала основні способи набуття права власності.

З численними змінами він діє і в сучасній Франції. Справджується й оцінка, дана цьому актові його ідеологом - Наполеоном: "Мою дійсну славу складають не сорок виграних мною битв - Ватерлоо їх перекреслило. Та не буде забутий Цивільний кодекс". Кодекс закріпив завоювання Французької революції, став першим подібним правовим документом європейської буржуазної (а не абсолютистською) епохи (при тому що абсолютизм дав взагалі не так багато цивільних кодексів ). При розробці особлива увага зверталася на чіткість і несуперечність формулювань. Містить фундаментальні положення про право приватної власності, відшкодування збитку, договірному праві і др.; багато[1] з цих статей за 200 років жодного разу не піддавалися поправці (аби адаптувати кодекс до змін часу у Франції було ухвалено чотириста законів, але при цьому число статей в нім збільшилося всього на дві (до 2283)

У1810 р. був затверджений Кримінальний кодекс. Він складався з чотирьоx книг. Перші дві присвячувались основним поняттям і принципам кримінального права. Третя - містила конкретний перелік кримінальних діянь і види та міри покарань за них. Четверта -присвячувалася поліцейським порушенням і покаранням. Залежно від характеру покарань кримінальні діяння поділялися на три групи.

I група: найтяжчі діяння (злочини), що каралися болісними

чи ганебними покараннями (смертною карою, каторжними

роботами, депортацією — довічним засланням до однієї з колоній,

виставлення біля ганебного стовпа в ошийнику, вигнання, громадська

деградація—усунення від усіх публічних посад і служб, позбавлення

деяких цивільних прав).

II група: провини, які каралися виправним й заходам й (тюремним

ув'язненням, тимчасовим позбавленням деяких політичних, громад

ських або сімейних прав, штрафом тощо).

III група: поліцейські порушення, котрі каралися короткостроковим ув'язненням (на строк від одного до п'яти днів), грошовим штрафом (від 1 до 15 франків), конфіскацією певних предметів

 

25. Революція 1848 р. у Франції. Проголошення республіки (другої). Конституція 1848 р. У 1847 р. європейські країни охопила циклічна економічна криза, майже половина промислових підприємств Франції була закрита, безробіття призвело до різкого зниження заробітної плати працюючих (до 30-50 відсотків від докризового рівня). Буржуазія вимагала від уряду Гізо активніших заходів по подоланню кризи.

25 лютого Франція була проголошена республікою. Того ж дня уряд подився на видання декрету про право на працю. 28 лютого була сформована урядова комісія праці (робітники вимагали «міністерства»). Коштів у своєму розпорядженні ця комісія не мала. Під тиском пролетаріату уряд відновив свободу слова і друку, амністував політичних в'язнів, ввів десятигодинний робочий день тощо.

Водночас були не лише збережені, але й збільшені усі податки, що існували в період липневої монархії Луї-Філіппа. 16 квітня 1848 р. на Марсовому полі відбулася 100-тисячна демонстрація під гаслом знищення експлуатації людини людиною. Проти демонстрантів були кинуті війська і національна гвардія, однак вони так і не насмілилися відкрити вогонь.

23 квітня відбулися вибори до Установчих зборів. Було сформовано новий уряд - Комісію виконавчої влади, до складу якої робітничі лідери Блан і Альбер уже не увійшли. 15 травня 1848 р. 150 тис. паризьких робітників організували свою демонстрацію, в ході якої проголосили розпуск Установчих зборів і початок формування нового уряду за участю Бланкі, Барбеса, Распай-ля, Луї Блана, Альбера. Урядові війська зуміли цю демонстрацію розігнати, т. зв. Люксембурзька комісія була розпущена, почалася чистка державного апарату лівих.

Буржуазія розуміла, якого «джина було випущено з пляшки» в ході антимонархічної революції у лютому 1848 р. Найбільшу небезпеку для неї становили тисячні маси робітників, зайнятих у Національних майстернях. 23 червня розпочалося робітниче повстання, у місті було зведено 600 барикад. Повсталі вимагали розпуску Установчих зборів, суду над членами уряду, виконання декрету про право на працю, виведення військ з Парижа тощо. Установчі збори передали усю повноту влади до рук військового міністра Кавеньяка. Під його керівництвом армія 26 червня розправилася з повсталими.

12 листопада 1848 р. була прийнята нова Конституція, яка проголошувала у Франції буржуазну республіку. Девізом цієї т. зв. Другої республіки стало: «Сім'я, праця, власність і суспільний порядок». Недоторканними залишалися стара організація управління, включаючи і місцеве - муніципалітети, суд та армія. Законодавча влада передавалася однопалатним Національним зборам (750 депутатів). Виборче право надавалося чоловікам з 21 року, ценз осідлості становив 6 місяців.

Виконавчу владу очолював Президент республіки (ст. 43). Йому було надане право ведення переговорів з іншими державами, оголошення війни і укладення миру, призначення і зміщення міністрів та вищого командного складу армії тощо. Призначення суддів і прокурорів також потрапило до президентських прерогатив. Республіканський уряд навесні 1848 р. не лише не зменшив колишні податки, але й підвищив їх, зокрема і на земельну власність. Тим самим дрібних землевласників-селян підштовхнули до висновку, що республіка нічим не краща за монархію Бурбонів чи Орлеанів.

Установчі збори поступилися місцем обраним на основі Конституції Законодавчим зборам. Законодавчі збори стали ареною політичної боротьби двох полярних політичних течій - республіканської і монархічної. 11 червня 1849 р. Ледрю-Роллен від імені лівих республіканців виніс на обговорення Зборів пропозицію про віддання під суд президента та усіх членів уряду за порушення Конституції (йшлося про використання збройних сил республіки для боротьби проти свободи і незалежності інших народів).

Зайве говорити, що ця пропозиція була відкинута більшістю голосів. 13 червня ліві республіканці спробували влаштувати демонстрацію в Парижі, виступи в Тулузі, Страсбурзі та інших містах країни. Цей заколот був придушений силою зброї.

 

26. Третя республіка у Франції (1870 – 1940 рр.), її державний устрій та політичний режим. Хоча офіційно ще 4 вересня 1870 р. була проголошена республіка, питання про форму державної влади залишалося відкритим. У Національних зборах більшість депутатів становили монархісти. Президентом Третьої республіки в кінці серпня 1871 р. був проголошений Тьєр. В травні 1873 р. Тьєр пішов у відставку, а президентом більшістю Національних зборів на термін 7 років було обрано бонапартиста Мак-Магона. Після тривалих дискусій більшістю в один голос Національні збори прийняли в 1875 р. закон, який закріплював буржуазно-парламентарну республіку.Того ж року була прийнята Конституція, яка складалася з трьох органічно пов'язаних між собою законів. Законодавча влада належала двопалатним Національним зборам. До їх компетенції належало прийняття законів, обрання президента, контроль за діяльністю уряду. Палата депутатів обиралася терміном на 4 роки. Були позбавлені виборчих прав жінки, військовослужбовці, особи без цензу осідлості (6 місяців) та населення колоній.Закони приймалися методом човника - передачі від нижньої палати до верхньої і навпаки, аж до повного узгодження усіх положень документа обома палатами. Президент, що обирався Національними зборами, був наділений широким колом повноважень. Він отримав право розпуску (за згодою Сенату) палати депутатів, право укладення договорів з іноземними державами, включаючи таємні, право призначення міністрів, дипломатів і вищого командного складу армії. Йому підпорядковувалася армія, поліція та інші владні структури. Мав президент і право помилування та амністії. Разом з тим акти президента потребували підпису відповідного міністра (контра-сигнатури), він не мав права без згоди парламенту оголошувати війну. За своєю суттю створений державний лад був компромісом між монархією та республікою.У 1884 р. було проведено закон, який забороняв навіть ставити на голосування питання про скасування республіканської форми правління.Після 1889 р. президенти Третьої республіки були позбавлені реального впливу. До уряду відійшло командування армією, розпуск парламенту став неможливим, президент більше не мав права відхилювати законопроекти. Ослаблення президентської влади означало посилення позицій Національних зборів. Саме у їхні руки переходить контроль над урядом. У випадку парламентського вотуму недовір'я уряд був вимушений подавати у відставку.Багатопартійний парламент у поєднанні з відповідальним урядом породжував ще один цікавий феномен Третьої республіки. Для того, щоб сформувати уряд, вимагалося об'єднання у коаліцію кількох партій. Найменша незгода вела до розпаду коаліційної більшості і відповідно - до відставки уряду.

Суспільно-політичний розвиток Третьої республіки напередодні Першої світової війни загалом закономірно характеризувався боротьбою двох тенденцій - демократичної і реакційної. До проявів першої віднесемо амністію учасникам Комуни , проголошення свободи друку, відновлення свободи зібрань , закон про свободу асоціацій, який дозволяв діяльність професійних спілок під наглядом поліції. У 1900 р. тривалість робочого дня була визначена у 10 годин, а в 1906 р. законом було введено щотижневий день відпочинку. Ще на поч. 80-х років школи вилучалися з-під нагляду церкви, а повне відокремлення церкви від держави відбулося у 1905 р. Надання громадянських свобод інколи обставлялося застереженнями, які применшували значення цих актів. Так, наприклад, декларована у 1881 р. свобода зібрань обмежувалася вимогою їх проведення виключно у закритих приміщеннях, про такі зібрання потрібно було завчасно повідомляти поліцію.Проявами реакційної тенденції у законодавчій практиці можна вважати т. зв. «злодійський закон» 1894 р., за яким навіть пропаганда анархізму каралася роботами у Кайєнні, а також чистку судового апарату 1883 р. за політичною ознакою тощо.

 

27. Одним із завдань Французької революції 1789-1794 рр. було створення єдиної національної правової системи. Мова йшла не лише про створення нового законодавства, але й про його систематиза­цію. Робилися спроби кодифікувати революційне законодавство, але вони не дали позитивних результатів. Причина невдач - часті зміни груп, які перебували при владі, розбіжності в їхній ідеології та конкретних цілях; тимчасовий, ситуаційний характер багатьох законів; боротьба великої буржуазії проти найрадикальніших вимог найбідніших прошарків суспільства; відсутність чіткого розуміння тих принципів, на яких повинна була здійснюватися кодифікація. І лише після зміцнення влади великої буржуазії, в наполеонівську епоху з'явилися реальні умови для такої кодифікації. У цей період було створено п'ять основних кодексів- Цивільний, Кримінальний, Торговий, Цивільно-процесуальний, Кримінально-процесуальний.

Першим 21 березня 1804 р.прийнято Цивільний кодекс.Він розроблявся за участю Наполеона І й увійшов в історію як кодекс Наполеона. Кодекс складався з трьох книг, які поділялися на титули, глави та статті (всього 2281 стаття).

Книга перша - "Про осіб" - закріплювала правовий статус фізич­них осіб. Усі французи (крім заміжніх жінок) були рівними та мали цивільні права. Перша книга також регулювала сімейні відносини. Визнавався тільки цивільний шлюб. Шлюбний вік для чоловіків становив 18, а для жінок 15 років. Шлюб укладався на добровільній основі, але син, якому не виповнилося 25 років, дочка, що не досягла 21 року, могли одружуватися лише за згодою батьків. Обмежувалася влада батьків над неповнолітніми дітьми. Кодекс допускав розлучення, але тільки з поважних причин (невірність, зловживання, грубе поводження чи образа одним з подружжя іншого). Ініціатором міг стати будь-хто з подружжя, але для жінок причин для розлучення визначалося менше. Відносини в сім'ї заснову­валися на владі в сім'ї чоловіка та батька. Дружина була обмеженою в правах. Вона без згоди чоловіка не могла виступати в суді, дарувати, купувати чи продавати майно, їй належало жити з чоловіком і завжди слідувати за ним. Діти поділялися на законних (народжених у шлюбі) та позашлюбних. Заборонявся пошук батьківства.

Друга книга — "Промайне та різні видозмінювання власності" — присвячена регулюванню майнових відносин, а саме: праву власності, узуфрукту (володінню чужим майном з правом користу­вання прибутками від нього), сервітуту (праву користування чужим майном у певних межах). Кодекс давав класичне визначення права приватної власності. Важливе значення приділялося власності на землю. Власник земельної ділянки вважався абсолютним власником усіх природних багатств, пов'язаних з його землею (скажімо, корисних копалин). Цей підхід у 1810 р. в інтересах держави було переглянуто. Право розробки корисних копалин віднині могло здійснюватися тільки за умови одержання дозволу від держави.

Третя книга — "Прорізні способи, якими надувається власність" — найбільша за обсягом. Вона визначала основні способи набуття права власності: спадкування, дарування, заповіт, зобов'язання. Договір укладався за згодою сторін, які мали рівні права й обов'язки. Спадкування відбувалося за заповітом або за законом. Усі спадко­ємці за законом поділялися на черги до 12-го ступеня споріднення та, згідно із законом, отримували однакові частки спадку.

Цивільний кодекс Франції 1804 р. став класичним зразком норма­тивно-правового акта в континентальній системі права та був повністю або частково рецептований у багатьох країнах (Бельгії, Люксембурзі, Греції, деяких латиноамериканських країнах). З числен­ними змінами він діє і в сучасній Франції. Справджується й оцінка, дана цьому актові його ідеологом - Наполеоном: "Мою дійсну славу складають не сорок виграних мною битв - Ватерлоо їх перекреслило. Та не буде забутий Цивільний кодекс".

У1810 р. був затверджений Кримінальний кодекс. Він складався з чотирьох книг. Перші дві присвячувались основним поняттям і принципам кримінального права. Третя - містила конкретний пере­лік кримінальних діянь і види та міри покарань за них. Четверта -присвячувалася поліцейським порушенням і покаранням. Залежно від характеру покарань кримінальні діяння поділялися на три групи.

I група: найтяжчі діяння (злочини), що каралися болісними чи ганебними покараннями (смертною карою, каторжними роботами, депортацією — довічним засланням до однієї з колоній, виставлення біля ганебного стовпа в ошийнику, вигнання, громадська деградація—усунення від усіх публічних посад і служб, позбавлення деяких цивільних прав).

II група: провини, які каралися виправним й заходам й (тюремним ув'язненням, тимчасовим позбавленням деяких політичних, громад­ських або сімейних прав, штрафом тощо).

III група: поліцейські порушення, котрі каралися короткостроковим ув'язненням (на строк від одного до п'яти днів), грошовим штрафом (від 1 до 15 франків), конфіскацією певних предметів, на які накладено

арешт.

З огляду на те, що Кодекс ґрунтувався на буржуазному принципі рівності всіх перед законом і закріплював основні принципи буржуазної законності, він мав прогресивне значення не тільки для Франції, але й позначився на розвиткові кримінального права інших держав (Іспанії, Бразилії, Швейцарії та ін.).

 

28. Утворення єдиної Німецької імперії 1871 р. Конституція 1871 р. Утворення Німецької імперіїБуржуазна революція 1848 року в Німеччині зазнала поразки. Завдання, які стояли перед революцією, – соціально-економічне (ліквідація феодальних відносин) і політичне (об'єднання країни) не були вирішені. Об'єднання Німеччини залишалося невідкладним завданням. Політична роздробленість гальмувала подальший економічний розвиток. Вона була основою реакційних політичних режимів.Різні соціальні групи боролися за об'єднання країни. В цьому були зацікавлені буржуазія, частина юнкерства, робітничий клас, селянство.
Вирішення такого загальнонімецького питання можливе було двома шляхами: революційним — через великонімецьку республіку, і реакційним — через об'єднання країни під владою одного із німецьких монархів за допомогою насильницьких, грабіжницьких воєн. І слід визнати, що об'єктивно обидва варіанти були можливими.Серйозною спробою реалізувати революційний варіант була революція 1848 року. Однак утворити великонімецьку республіку не пощастило.Залишався реакційний варіант, а саме — об'єднання силою, під зверхністю наймогутнішої німецької держави.Гегемоном серед німецьких держав спочатку вважалася Австрія. Але поступово на перше місце виходить Пруссія. У 1861 році королем Пруссії стає Вільгельм, який з метою посилення Пруссії вносить у ландтаг проект рішення про створення чотирьохсоттисячної армії. Ландтаг був проти цього, але Вільгельм витрачає необхідні суми без згоди ландтагу. В 1862 році він призначає міністром-президентом представника прусського юнкерства Отто фон Бісмарка, переконаного монархіста, прихильника рішучих дій. Бісмарк відразу перейшов у наступ. Він роз'яснював парламентській опозиції, що її «паперова конституція і парламентське голосування не варті мідного гроша», що він буде до кінця «боротися з лібералізмом» і не допустить «хазяйнування парламенту». Бісмарк розпускає палати, провадить військову реформу, значно збільшуючи чисельність армії. «Не промовами і не голосуванням вирішуються найважливіші питання часу, — казав Бісмарк, — а залізом і кров'ю».Посилившись, Пруссія починає загарбницькі війни, боротьбу за насильницьке приєднання сусідніх держав. У 1861 році відбулася війна проти Данії, внаслідок якої в Данії були відібрані Шлезвіг і Гольштинія. В 1866 році в битві при Садовій було розгромлено австрійську армію. Після цього Австрію виключили з Німецького союзу.Перемога над своїм основним супротивником дозволила Пруссії створити об'єднання частини німецьких держав під власним керівництвом. У 1866 році було утворено Північнонімецький союз, що об'єднав двадцять одну німецьку державу, а 1867 року — прийнято Конституцію Союзу. Президентом Північнонімецького союзу Конституція визначила прусського короля. Він отримав всю повноту виконавчої влади, яку він доручав союзному канцлеру, що відповідав тільки перед президентом. Створювалися також дві палати: рейхстаг, який обирався населенням, і союзна рада з представників окремих держав. Так під гегемонією Пруссії було об'єднано частину Німеччини.
За межами утвореного Союзу залишалися південнонімецькі держави, їх приєднанню до Союзу заважала Франція. Конфлікт між Пруссією і Францією знайшов своє завершення у франко-прусській війні 1870 року. Перемога була на боці Пруссії, яка отримала контрибуцію з Франції і приєднала ряд південнонімецьких територій. Вісімнадцятого січня 1871 року в Версалі Вільгельм І був проголошений німецьким імператором. Так виникла нова (друга) Німецька імперія.Конституція 1871р.16 квітня 1871 року установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Союзна територія складалася з двадцяти двох монархій і трьох вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. «Імперія користується правом законодавства в межах союзної території на підставі змісту даної конституції і притому так, — було сказано в статті 2,— що імперські закони вважаються вищими від законів кожної держави». Імперському законодавству підлягали такі важливі справи, як зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне і торгове законодавство, законодавство про податки, які йдуть на потребу імперії, визначення системи мір і ваг, законодавство про цивільне, карне право і судочинство і т.д.Окремі держави, що входили до складу імперії, зберігали свої конституції, ландтаги, уряди, але їх автономія була дуже обмеженою. Конституція 1871 не проголошувала навіть формально принципу "народного суверенітету", що прийшов у повну суперечність з консервативними уявленнями правлячих кіл (і значною мірою масової свідомості) про державну владу монарха, воля якого є вищою. Від імені імператора здійснювалася і виконавча, і законодавча влада, визначалася компетенція державних установ та посадових осіб.Імперське законодавство здійснювалося рейхстагом і союзною радою (бундесратом). Рейхстаг обирався спочатку на 3, а потім на 5 років. Збирався щорічно. Ніякого контролю над міністерствами рейхстаг не мав. Рейхстаг, що створюється на основі "загальних виборів з таємною подачею голосів", перебував під контролем імператора. Він мав значно менші повноваження, ніж бундесрат. Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Всього було п'ятдесят вісім депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів — від одного до шести. Але Пруссії було надано сімнадцять голосів. Поряд з рейхстагом союзна рада брала участь у законодавстві, утворювала постійні комітети. Вона могла засідати самостійно, рейхстаг такої можливості не мав.Бундесрату надавалося повноваження на видання адміністративних приписів та інструкцій, які необхідні для проведення в життя імперських законів, право розпуску рейхстагу за згодою імператора (гл. V, ст. 23), вирішення конфліктів між землями з правом визначати необхідність застосування заходів примусу (екзекуції) до союзним державам (гл. IV, ст. 19). Формально "загальне виборче право" теж не було загальним при високому віковий ценз (до 25 років), при позбавлення виборчого права осіб, що користуються допомогою для бідних, обмежених у громадянські та політичні права по суду, "нижніх чинів війська і флоту, які перебувають на службі "та ін Главою імперії був Німецький імператор (кайзер) — король Пруссії. «Головування в союзі належить королю Пруссії, — було сказано в статті 11 Конституції, — який має титул Німецького імператора». Йому належало право скликати і закривати рейхстаг і союзну раду. Він призначав чиновників, а в разі необхідності давав розпорядження про їх відставку.Особливе місце займав єдиний імперський міністр з величезними повноваженнями — імперський канцлер. Він призначався імператором і відповідав лише перед ним. Головував у бундесраті, керував постійними комітетами, підписував закони після імператора. За поданням канцлера імператор призначав і звільняв статс-секретарів закордонних справ, внутрішніх справ, адміралтейства, скарбниці і колоній.Спеціальний розділ Конституції був присвячений імперській армії. Кожен німець повинен був служити в армії сім років, витрати на армію несли усі держави. Але і в мирний, і в воєнний час армія перебувала під командуванням імператора.Конституція забезпечувала панування Пруссії в Німецькій імперії. Основний закон досить чітко відбивав гегемонію Пруссії в Союзі. Про це свідчили такі факти: головування в Союзі належало королю Пруссії, тобто імператору (ст. 11), в бундесраті Пруссія мала сімнадцять голосів, а зміни в Конституції вважалися недійсними, якщо чотирнадцять голосів будуть подані проти (статті 6 і 78), головував в союзній раді канцлер, який призначався королем Пруссії (ст. 15), армія була підпорядкована імператору — прусському королю (ст. 63), в армії було введено «в повному обсязі прусське військове законодавство» (ст. 61), імператор мав право оголосити на воєнному стані кожну частину імперії (ст. 68), було в нього і право екзекуції — покарання члена Союзу, який не хотів визнавати рішення імперії (ст. 19).Особлива увага приділялася в Німецькій імперії поліції. Поліцейський корпус був підпорядкований статс-секретарю внутрішніх справ, що забезпечувало централізацію і давало можливість встановити найсуворіший поліцейський режим.Судова система Німеччини визначалася Законом про судові установи 1877 року. В окремих державах Союзу існували три судові інстанції. Першою з них був дільничний суд. Тут усі цивільні справи розглядалися одноосібно суддею, а кримінальні — або одноосібно, або за участю двох шефенів (засідателів). Компетенцією земських судів був розгляд цивільних, комерційних і кримінальних справ, а також розгляд апеляційних скарг на вироки і рішення дільничних судів. Вищі земські суди розглядали скарги на рішення і вироки судових установ і в апеляційному, і в касаційному порядку.Загальнонімецьким був імперський суд. Його члени призначалися імператором. У складі суду були цивільний і кримінальний сенати (відділення). При всіх судах перебувала прокуратура, яка була реорганізована 1877 року на зразок французької. Прокуратурі була підпорядкована поліція, яка під її керівництвом провадила дізнання в кримінальних справах.Адвокатура була організована на основі Положення 1878 року як самоврядна корпорація.В цілому ж система вищих органів влади і управління.

29.Державний лад і весь й політична життя Німеччини носили відбиток панування прусської юнкерско – монархічній системи. Канцлер Отто фон Бісмарк прагнув зміцнити по всій країні антидемократичний режим.

Державне правління було следующим:

1) імператор (кайзер) – обов'язково король Пруссії з династії Гогенцоллернів

2) імперський канцлер;

3) союзний совет;

4) рейхстаг – загальноімперський парламент Гегемонію Пруссії в Німецькій союзі держав визначав те що, що імператором Німеччини міг бути лише прусський король, який набуваючи необмежені права по управління державою: під керівництвом перебували Збройні сили, твердження законопроектів, скликання і розпуск парламенту (рейхстагу), монетна система, залізничне справа, пошта, телеграф. Імператор міг призначати й зміщати канцлера – єдиного загальноімперського міністра, який був відповідальним лише перед імператором. Усі державні відомства підпорядковувалися канцлерові й вважалися лише його сотрудниками.

Союзний рада не обирався, а складалася з представників німецьких держав призначуваних їхні уряди. Функції рейхстагу полягали в обговоренню проектів нових законів затвердження бюджету. Ухвалений Рейхстагом законопроект ставав законом лише після затвердження його союзним радою і імператором. Рейхстаг обирався п'ять років, формально з урахуванням “загального” виборчого права, але вони велика частина населення ні у виборах: жінки, чоловіки молодший 25лет, військовослужбовці, злиденні позбавили виборчого права.

Вищий судової інстанцією став імперський суд, котрий у Лейпцигу. У рейхстазі були представлені всі великі політичні партії, які були країни. Більшість депутатських мандатів належало консерваторам, які представляли інтереси прусського юнкерства і великій буржуазії, і навіть прусського офіцерства і багатих селян. У до нього належали такі серйозні промисловці, як Крупп, Штумм, Кардорф. Ця партія підтримувала Бисмарка.

Дуже впливової також була національна – ліберальна партія, выражавшая інтереси великої промислової буржуазії. Члени партії прагнули “узгодити монархічне союзну державу з констутиционным правом”. Їх програма включала вимоги загального виборчого права, скасування основних привілеїв, організації органів місцевої влади за принципами самоврядування і рівноправності та інших. Ця партія також підтримувала правительство.

У опозиції до уряду була партія “прогресистів” партія об'єднувала частина дрібного гендлю буржуазії, робітників і службовців, та її програма включала вимога самовизначення для національних меншин та введення вторинного законодавства (страхування у разі инвалидности).

До аппозиционной партії ставилося “партія центру” (її депутати займали місця у центрі рейхстагу) вела у себе католицькі верстви населення імперії – католицьке духовенство побоювалося за своє становище у країні, т.к. Пруссія покровительствовала лютеранської церкви.

Социал – демократична партія також була опозиційної партією. Це партія робочих, і головним завданням ставилася непримиренна боротьби з буржуазним державою та громадськістю до його заміни соціалістичним строем.

Про зростанні популярності цієї партії і його ідей свідчать результати виборів у парламент 1877году; за социал – демократів проголосували біля 500тыс. людина, внаслідок депутати зайняли 12 місць, випередивши прогресистів і імперську партию.

За всіх наявних розбіжностей потрібно було налагоджувати життя імперії. Багато німецькі государі противилися об'єднанню, тому Бісмарку знадобилася спритність, наполегливість, аби здолати кривду опір. Бісмарк не примикав ні дооднієї партії, хоча окремі хотіли перетворити їх у свого союзника.

30. Утворення дуалістичної Австро-Угорської монархії у 1867 р. Конституційні закони 1867 р. Державний устрій та політичний режим Австро-Угорської монархії

У червні 1866 р. вибухнула австро-прусська війна. В липні австрійські війська були розбиті при Садовій. 26 липня було підписано перемир'я з Пруссією. Військова поразка ослабила Габсбургів та загострила політичну кризу в Австрії. В травні 1867 р. австрійський рейхсрат обговорив і схвалив умови австро-угорської угоди, в червні того ж року до неї приєднався і угорський парламент. На основі цього пакту Австрійська імперія перетворювалася на дуалістичну монархію -Австро-Угорщину. Вона надалі була поділена на дві частини, розділені річкою Лейтою - Транслейтанію та Цислейтанію. До Цислейтанії входили Австрія, Чехія, Моравія, Сілезія, Далмація, Галичина, Буковина, Крайна, Герц, Істрія та Трієст. До Транслейтанії - відповідно Угорщина, Словаччина, Закарпатська Україна, Хорватія, Словенія та Трансільванія.

На чолі двоєдиної Австро-Угорщини був поставлений імператор Австрії, який одночасно носив титул угорського короля. Угорщина отримувала право мати свій парламент та окремий уряд. Австрія та Угорщина мали три спільні міністерства - іноземних справ, військове і морське та міністерство фінансів. Встановлені між обома частинами імперії торговельні та митні угоди повинні були поновлюватися кожні десять років. Укладення угоди 1867 р. супроводжувалося лібералізацією суспільного життя. Так, прийнята у грудні 1867 р. австрійська конституція розширила повноваження рейхсрату, вводила загальну військову повинність, юридичне визнання цивільного шлюбу тощо. Водночас, за імператором зберігалося право видавати надзвичайні укази в період між сесіями рейхсрату (ст. 14 конституції"). Верхня палата австрійського рейхсрату складалася зі спадкових і пожиттєвих членів, нижня - обиралася на основі реакційної куріальної системи та високого майнового і вікового цензів. Угорський сейм був однопалатним.

На основі австрійської Конституції 1867 р. обирався і Галицький сейм (автономія Галичині була надана з 1869 р.). Управляв Галичиною намісник, який призначався Віднем. До 1914 р. включно цю посаду обіймав хтось з представників польського аристократичного середовища. Вибори у Галичині відбувалися по куріях виборців, штучне включення до Королівства Галичини і Лодомерії (Волині) етнічних польських земель навколо Кракова зумовлювали велику численну перевагу польських послів у Галицькому сеймі (наприклад, у 1895 р. з 150 депутатів українців було лише 14).

Для контролю над діяльністю загальноімперських міністерств та для вирішення загальноімперських питань (головним чином фінансових) щорічно в Будапешті та Відні скликалися об'єднані делегації від законодавчих органів Угорщини та Австрії - по 60 чоловік від кожного.

З незначними змінами ця дуалістична монархія проіснувала до кінця першої світової війни.

Австро-Угорська монархія була поділена на дві частини, розділені річкою Лейтою - Транслейтанію та Цислейтанію. До Цислейтанії входили Австрія, Чехія, Моравія, Сілезія, Далмація, Галичина, Буковина, Крайна, Герц, Істрія та Трієст. До Транслейтанії - відповідно Угорщина, Словаччина, Закарпатська Україна, Хорватія, Словенія та Трансільванія.

На чолі двоєдиної Австро-Угорщини був поставлений імператор Австрії, який одночасно носив титул угорського короля. Угорщина отримувала право мати свій парламент та окремий уряд. Австрія та Угорщина мали три спільні міністерства - іноземних справ, військове і морське та міністерство фінансів. Встановлені між обома частинами імперії торговельні та митні угоди повинні були поновлюватися кожні десять років. Укладення угоди 1867 р. супроводжувалося лібералізацією суспільного життя. Так, прийнята у грудні 1867 р. австрійська конституція розширила повноваження рейхсрату, вводи





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 324; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.158.251.104 (0.022 с.)