Державний устрій республіканського Риму : народні збори(види, компетенція, роль)

В перші століття після утворення держави у Римі формується правління у вигляді республіки, в якій ще порівняно довго зберігались органи з епохи первіснообщинного ладу, що виникли в умовах міської общини (Народні збори, сенат, жрецькі колегії). За суттю це була аристократична республіка, оскільки керівну роль у державі, незважаючила реформи Сервія Туллія, відігравали патриції. Незважаючи на загалом домінуюче становище патриціїв у суспільно-політичному житті та державі, римляни називали свою державу, республіка (суспільна, громадська справа), чим наголошували на верховенстві, суверенітеті народу. Безумовно, певні підстави для цього існували, адже формально Народні збори були найвищим, найавторитетнішим органом держави, і рішення їх вважалось остаточним. Народні збори. У Римі з давніх-давен, зокрема ще до виникнення держави, Народні збори вважалися носієм вищої влади. Називали їх коміціями. У період республіки існувало три види Народних зборів: 1) куріатні коміції; 2) центуріатні коміції; 3) трибугні коміції.

1. Куріатні коміції. Це найдавніший вид Народних зборів, які існували ще до виникнення держави. Основні їхні функції — затвердження усиновлень (удочерінь) і релігійний обряд надання магістратам, обраним на центуріатних та трибутних коміціях, владних функцій. З часом ці збори взагалі зникли. Остання з названих функцій перейшла до представників курій — 30 лікторів (за кількістю курій) і трьох авгурів (жерців).

2. Центуріатні коміції. Цей вид Народних зборів виник внаслідок реформ Сервія Туллія і був, по суті, зборами війська. Всі присутні на зборах воїни шикувалися за центуріями, яких налічувалося 193. Кожна центурія мала один голос. До компетенції центуріатних зборів належали такі питання: а) обрання вищих магістратів (консулів, преторів, цензорів); б) розв'язання питань про оголошення війни, укладення миру; в) прийняття нових общин, племен чи народів до складу Риму, надання громадянства; г) прийняття законів, обговорення законодавчих пропозицій магістратів і прийняття з цього приводу рішень; д) розгляд скарг на вироки про смертну кару; є) інші справи.

Ухвали з винесених питань приймалися за більшістю голосів. Якщо було набрано 97 голосів ("за" чи "проти"), голосування припинялось, бо ця кількість становила більшість. Ще більше зросло значення центуріатних зборів після видання в III ст. до н.е. закону Менія, згідно з яким сенат позбавлено права затверджувати рішення зборів.

3. Трибутні збори виникли внаслідок реформ Сервія Туллія. На відміну від центуріатних зборів — зборів війська, трибутні були зборами всього населення триб (але громадян), тобто зборами за територіальним принципом. Розрізнялись два види трибутних зборів — спільні (патриціїв і плебеїв) і суто плебейські. Залежало це від того магістрату, який скликав збори. Якщо це був консул, претор чи цензор, то збори зазвичай скликали спільні; якщо плебейські магістрати — плебейські трибуни чи едили, то збори були плебейськими. У практику увійшло, що трибутні збори здебільшого були плебейськими. Спочатку трибутні збори порівняно з центуріатними вважалися другорядними. На них ухвалювали менш важливі рішення, обирали середнього рангу і нижчих магістратів (квесторів, курульних едилів та ін.), плебейських магістратів (плебейських, або народних трибунів та плебейських едилів), обговорювали й ухвалювали проекти законів, внесені преторами, розглядали скарги громадян на вироки про стягнення штрафів. Трибутні збори скликали у Римі. Триб налічувалося 20 або 21, потім 35. Кожна триба мала один голос. Роль трибутних зборів з часом зростала. Згідно зі законом Гортензія рішення цих зборів стали обов'язковими для всього римського народу, всієї держави. Вони не потребували схвалення сенату. До трибутних зборів після закону Гортензія перейшла майже вся законодавча діяльність. Тільки питання війни і миру завжди вирішувалося центуріатними зборами.

У ранньореспубліканський період Народні збори відігравали значну роль у державному житті Риму, проте не таку велику, як, скажімо, в Афінах. Тільки збори могли розв'язувати питання війни чи миру, тільки вони приймали і скасовували закони, обирали службових осіб тощо. Однак на відміну від Афін їх скликали нерегулярно, за бажанням сенату чи магістратів, багато важливих питань суспільного і державного життя вирішувалось поза ними.З часом роль Народних зборів занепала.

 

Сенат у Римській державі.

Вважається, що сенат створив Ромул у к-сті 100 чол. Потім їх к-сть збільшилась до 300(за к-стю родів).Спочатку його вважали дорадчим органом при рексі, насправді його роль була більшою, всі питання які розглядали народні збори попередньо обговорював сенат. Всі рішення куріатних коміцій мали дістати його схвалення. Затверджував обраного рекса та безпосередньо брав участь у управлінні(напр. укладав мирні та ін. договори). З утвор. держави відігравав серед органів держави домінуючу роль. К-сть сенаторів збереглася хоч з утвор. держави родова організація втратила значення. Спочатку сенаторів призначали консули, а з IV ст. до н.е. — цензо­ри. Вони складали список сенаторів, записуючи їх у строгому порядку залежно від рангу (від попередньої посади, досвіду, авторите­ту). До складу сенату входили найперше колишні магістрати — консу­ли, претори та інші поважні, заслужені особи, зокрема глави сімей, родів, полководці. Сенатора, який був у списку першим, називали ргіпсерз зепаШз. Він був своєрідним головуючим сенату (офіційно такої посади не існувало). Сенат формувався на п'ять років. Обирали сенаторів здебільшого з вершників або громадян І розряду, тобто з найбільш багатих і впливових родин. Згодом ця знать виділи­лась у так званий сенаторський стан. Наприкінці існування республі­ки почали вимагати навіть певний майновий ценз. Призначали засідання сенату і головували на них вищі магістра­ти — консули чи претори, а з IV ст. до н.е. — ще й плебейські (народні) трибуни. Сторонніх осіб на засідання не допускали. Оскільки сенат вважався формально дорадчою установою при вищих магістратах, то його рішення не було для них обов'язковим. Проте фактично рідко який магістрат наважувався виступати проти або не виконувати рішен­ня органу, де засідали найвпливовіші знатні та заслужені представники римського суспільства. Отже, по-перше, це були повноваження у законодавчій сфері, зок­рема в VI-V ст. до н.е. закони, прийняті центуріатними і трибутними Народними зборами, а також рішення плебісцитів і проведені збора­ми вибори службових осіб потребували затвердження сенату. По-друге, повноваження в адміністративній сфері. Сенат видавав розпорядження стосовно благоустрою, громадської безпеки. Зрештою, стало звичаєм, що кожен більш-менш важливий захід обговорювався спочатку в сенаті, від думки якого залежало його здійснення. По-третє — це повноваження у фінансовій сфері. Сенат складав п'ятирічний бюджет внутрішніх державних видатків і річний бюджет військових витрат. Від сенату залежало надання дозволу на понадбюд-жетні витрати. Він же розпоряджався встановленням деяких податків і додаткових джерел прибутків, зокрема неодноразово звертався до громадян з проханням віддати на потреби держави особисті збережен­ня — золото, срібло, прикраси тощо. По-четверте, повноваження у галузі зовнішньої політики. Сенат вів переговори з іншими державами й народами, приймав і відправляв посольства, укладав мирні угоди (вони, щоправда, вимагали схвален­ня центуріатних зборів).По-п'яте, повноваження у галузі військовій. Сенат затверджував розподіл провінцій (вони розділялися за жеребкуванням) і армій між воєначальниками.По-шосте, повноваження у галузі культів. Сенат керував будовою храмів, призначав проведення релігійних церемоній, вводив культи нових богів тощо.По-сьоме, при необхідності сенат був уповноважений вживати над­звичайні заходи стосовно управління чи порятунку держави. Отже, сенат у випадку особливої воєнної загрози Риму або виникненні внутрішніх масових конфліктів міг: 1) давати консулам розпоряджен­ня про призначення диктатора; 2) надавати магістратам надзвичайну і необмежену владу

Отже, як бачимо, сенат мав великі повноваження і відігравав важ­ливу роль в управлінні суспільством.