Реформи Сервія Тулія у Римі та їхня оцінка. Особливості утв. Римської держави

У царську, архаїчну епоху (753р до н.е. – серед.VІ ст. до н.е) держави у римлян не було. Але розвиток прив. власності, поглиблення майнової нерівності і безперервна боротьба плебеїв з патриціями дедалі більше розхитували родоплемінний устрій. Але вирішальний удар родовій організації і привілейованості патриціїв завдав шостий рекс Риму Сервій Тулій (578-534рр до н е). При ньому плебеї були введені до складу римської общини, а територіальні триби дещо потіснили родоплемінні. Найголовніша реф.: усе чол. населення було поділено за майновим цензом(до уваги бралась площа землі) на 5 розрядів.(І РОЗРЯД- землі на суму ≥100 тис асів, ІІ Р.-≥75 тис асів,ІІІ-≥50,ІV-≥25,V- ≥11 тис асів). Відповідно до цієї класифікації поділяли обов*язки військ. служби, рід військ і вид озброєння, а також політ. права(!). Плебеї отже фактично були прирівняні до патриціїв(право брати участь в Нар. зборах,голосувати, займати деякі виборні посади). Правове становище людини в сусп. стало визначатися не за походженням, а за майновими ознаками(землею!).Рим. армія теж будується залежно від класиф. на розряди. Кожен з 5 розрядів повинен виставляти певну к-сть центурій і мати певне озброєння(за власний кошт). Усі військовозобов’язані залежно від майнового становища об’єднувалися у військові підрозділи – центурії (сотні). Із вершників(найбагатші) було утворено 18 центурій кінноти, громадяни першого розряду входили до важкоозброєної піхоти (80 центурій). З другого, третього і четвертого розрядів формувалось по 20 центурій, а з п’ятого – 30. Крім того було утв. ще 2 центурії ремісників та 2 музикантів. Громадяни, які не мали свого майна(пролетарії) не входили до жодного розряду. Отже, всього налічувалось 193 центурії. Воїнів з кожної частини ділили на 2 частини - молодшу(17-45 р) призначались для бойових походів,і старшу(46-60рр),які виконували гарнізонну роботу. Центурії були не тільки військовими, але й політ. одиницями. Сходячись на збори громадяни тепер шикувались за центуріями. Кожна центурія мала 1 голос, який подавав командир центурії - центуріон. Першими голосували вершники, потім громадяни 1 розряду і т.д. Але так як із 193 центурій найбагатші(вершники і І розряд)становили 98 центурій, то вони мали забезпечену більшість голосів у Нар. зборах. Таким чином, було покладено початок пануванню багатих і знатних, незалежно від того, були вони патриціями, чи плебеями.

За С.Тулія також було проведено перепис населення, розподіливши його за розрядами. Було переписано біля 80 тис громадян. Тим, хто ухилявся від перепису, згідно із законом, загрожувало рабство або смерть.

Складовою частиною реформи Сервія Туллія був поділ громадян (патриціїв, плебеїв, клієнтів) за територіальною ознакою. Рим був розбитий на чотири територіальні триби, до яких пізніше приєднали 16 сільських. Один раз на 5 років проводився загальний перепис громадян для визначення майнового цензу і набору ополчення. Було запроваджено постійний податок на утримання війська.

Реформи СВ були справжньою політ. революцією, яка завдала вирішального удару пережиткам первіснообщинного ладу у Римі, родоплемінній організації сусп. і завершила перехід до держави. Ці реформи заклали основи нового поділу сусп. – за майновим і територіальними принципами.

Звичайно, реформи СВ не були єдиною причиною зміни соц.-політ устрою римського суспільства. Ці зміни є результатом тривалих процесів, що відбувались упродовж декількох століть. Органи родового устрою поступово модифікуються і стають органами держвлади, царська влада занепадає і в Римі встановлюється республіка(ост. римський цар - Тарквіній Гордий). Замість царя вища влада в сфері управління була вручена двом магістратам – консулам. Молода Рим.(V-І ст. до н е) держава міцніла і розвивалась, розширювала свої території(етруски,самніти), примножувала населення за рахунок приєднання сусідніх общин(кампанці, ланцвійці, фунданці, форміанці), встановлення гегемонії Риму в усій Італії. Хоч і внутр. становище було не спокійним(подальші конфронтації між патриціями і плебеями, між громадянами і негромадянами між рабами і рабовласниками). Римляни назив свою держ. республікою(народна справа). Стародавній Рим був рабовласницькою державою.

 

19.Суспільний устрій Риму в період республіки Громадяни: Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Основним поділом людей був поділ на вільних і невільників. Вільні поділялись на громадян, негромадян і чужинців. Громадяни – на повноправних і неповноправних. Усією повнотою цивільних і політичних справ спочатку користувалися тільки патриції. В міру посилення впливу плебеїв поряд з патриціанськими з’являються впливові плебейські династії, політика яких нагадує політику патриціанських родів. Вільне населення Риму(і територій) поділялося на декілька груп, які розрізнялися за ступенем правоздатності. Повну мали лише римські громадяни, вільно народжені. Для цього треба було відповідати 3 статусам: волі, громадянства і сімейному. Дуже важливим був статус громадянства. Воно набувалося: 1)народженням від шлюбу римських громадян(або матері-римлянки); 2)звільненням римським громадянином раба; 3)усиновленням(удочерінням) громадянином чужоземця; 4)наданням державою громадянства особам, або общинам. Громадянство втрачалося: 1)якщо громадянин потрапив у рабство за борги чи у полон, де став рабом; 2)був засуджений за тяжкі кримінальні злочини. Патриції та плебеї на початок 3ст до н е своєю правоздатністю вже не розрізнялися – плебеї також були повноправними громадянами. З найбільш багатих і знатних патриціанських та плебейських родів з кін 4ст до н е став формуватися так званий благородний стан або «нобілі». Вони захопили управління державою. Згодом їх стали називати сенаторським станом. З 2ст до н е формується ще один стан – вершники. До нього зачисляли громадян, майно яких становило не менше 400тис цистерцій.

Негромадяни – латини: це поняття спершу стосувалося жителів вільгих латинських міст – общин, що входили до складу Лація ще до підкорення його Римом. Після їх завоювання чи добровільного входження до складу Римської держави вони не набували прав громадянства, а залишали своє. Їм надавали право виступати в суді, право на шлюб з римлянами, але вони не брали участі у політиці Риму. Згодом спеціальне право надало можливість громадянам союзних латинських міст дістати повне римське громадянство при переселенні в Рим. Правове становище «латинів» римляни згодом почали надавати жителям інших латинських общин і приєднаних до Риму територій. –перегрини: 1)жителі провінцій, котрі входили до складу Римської держави, які не набули ні прав громадянства, ні прав латинів, а також ті, що здалися без бою; 2)жителі общин і держав, незалежних від Риму, але чимось з ним пов’язані, які дістали в Римі майнову правоздатність; 3)римські громадяни, засуджені на вигнання з втратою громадянства. Перегрини у своїй общині зберігали громадянство, жили за своїми звичаями і правом. Згодом, для регулювання правових та інших відносин перегринів з римлянами було створено «право народів». –вільновідпущеники: становили категорію неповноправних громадян, яких відпустили їх колишні господарі(вільновідпущеники були рабами). Вони не мали права на шлюб з повноправними громадянами, не могли бути магістратами, і мали обмеження щодо права голосування. Брали лише участь у трибутних коміціях(у кількох міських трибах). –чужинці: Чужинця вважали потенційним ворогом, і тому його можна було безкарно вбити або перетворити у раба. Щоправда, це положення ніколи не втілювалося у життя в категоричній формі – не всіх чужинців повністю позбавляли прав. З найдавніших часів, зокрема, визнавались деякі права за латинами. За чужинцями починають визнавати певну, обмежену правоздатність, причому тільки тією мірою, якою вона визнавалась римськими законами. Поступове пом’якшення їх положення в роки пізньої республіки та імперії пояснюється головно розвитком виробництва. Ринкові відносини зумовили необхідність вдосконалення форм і засад їх правового регулювання,створення відповідної правової основи. Договірні відносини між громадянами і негромадянами вимагали хоч би деякої правоздатності останніх. Тому вже в давню епоху виникли спочатку і індивідуальні, а потім і групові винятки із правила безправ’я чужинців. Це виявлялось у встановлення для них інституту «гостинності». Римляни не виробили якихось загальних правил про правоздатність чужинців. Правове регулювання цього питання йшло шляхом установлення певної правоздатності певних осіб чи їх категорій.

Раби: в 3ст до н е внаслідок постійних завойовницьких війн кількість рабів зростає, і їхня праця використовується у щораз ширших масштабах. Рабство набуває античних форм, воно стає основою всього виробництва. Максимального рівня досягає експлуатація рабів, які перетворилися в основних виробників матеріальних благ. Рабовласники вдаються до найжорстокіших методів експлуатації, примушуючи їх працювати до повного виснаження. Раба не вважають за людину, його власник мав над ним право життя і смерті. Позбавлені найелементарніших умов людського існування, напівголодні та напівголі раби працювали від зорі до зорі, а за найменшу провину терпіли найстрахітливіші покарання. Раба можна було продати і за безцінь купити. Щораз частіше виникали повстання рабів, які набували дедалі більшого обсягу. З юридичного погляду раб не був суб’єктом, а лише об’єктом права. За ним не визнавалося жодної правоздатності. Отже, як об’єкт права власності його можна купити, продати, подарувати, передати у спадок, віддати в заставу, вбити. Способи набуття рабства: 1)військовий полон, або захоплення чужої людини; 2)народження від рабині; 3)купівля рабів за кордоном; 4)у стародавньому праві - продаж громадянина у рабство. Способи припинення рабства: 1)Відпущення на волю раба його господарем. Спочатку жодних обмежень у цій справі в законах чи звичаях не існувало, але потім вони зявляються. Не в усіх рабів становище було таким тяжким. Раби були й вчителями дітей господаря, лікарями, скульпторами, поетами, управителями маєтків та довіреними людьми. Вони могли мати навіть своїх рабів, заробляли гроші, одержували від господаря подарунки(землю, будинок), але нерухомість після смерті раба переходила до господаря. 2)Звільнення рабів на волю за ініціативою держави. Це мало місце переважно у випадках значної заслуги рабів перед суспільством, державою. Правове становище відпущених з рабства людей визначалося положенням їх попереднього господаря. Вони набували його родового імені й потрапляли у правову категорію вільновідпущеників.