Суспільно-політичний устрій Скіфської держави.

Суспільно-політичний устрій Скіфської держави.

У VII - VI ст. до н. е. більшість скіф. племен вже знаходилася на останній сходинці первіснообщинного ладу.
Родові зв'язки ще були сильні. Осн. суспільною одиницею була родова община, що скл. з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кожній патріархальній сім'ї ділянку землі за жеребом. Приват. власності на землю не існувало. У скіфів-кочівників кожна сім'я мала свою отару, стадо корів, але земля, як і у землеробів, належала общині, племені.

Ознаки суспільства, що свідчать про розклад родового ладу: З середовища вільних общинників - кочових скотарів і осілих землеробів - виділялася родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). Савала все більш помітною майнова диференціація. З'являються раби (добували у війнах, походах), але роль їх праці незначна.
Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організація управління у формі військової демократії. Найважливіші питання розгляд на народ. зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям - «царям», які очолювали скіфське військо під час походів. Влада «царів» передавалась у спадщину, але кандидатури «царя» та його спадкоємця все ще затверджувалися народними зборами.
Розвиток виробництва, зростаюча майнова й соціальна диференціація, процес класоутворення, що розпочався, сприяли посиленню влади скіфських військових керівників, розвитку зародків спадкової знаті та дійсної царської влади.
На рубежі VI-IV ст. до н. е. відбуваються становлення класового суспільства та виникнення рабовласницької держави. Саме у цей час скіф цар Атей усунув інших «царів» і узурпував усю владу. Атей прожив довге життя і в 340 р. до н. е. зумів об'єднати під своєю владою майже всю країну - від Азовського моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство. Однак сутичка скіфів у 339 р. до н. е. з македонським царем Філіппом II закінчилася поразкою і смертю Атея. Незважаючи на загибель Атея, Скіфське царство збереглося, хоч розміри його значно зменшилися. Скіфія залиш все ще сильною в економічному і воєнному відношеннях. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство, створене Атеєм, існувало з IV до III ст. до н. е.
Більш міцною була Скіфська держава з центром у Криму, що скл. близько III ст. до н. е. Столиця - Неаполь скіфський (неподалік Сімферополя) - з міцними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму досягає у II ст. до н. е. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н. е. і було знищено готами.
Рівень господар життя населення був досить високим. Займалися орним землеробством і скотарством. Вирощували культури рослин. Скіфи-орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, але й на продаж. Орання землі здійснювалося за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався залізними серпами, зерно молотили. Скіфи-кочівники володіли вел стадами худоби і табунами коней. Існ. виробництво шкіри, ткацтво... Розв. торгівля з прибережними грецькими містами. Доставляли хліб, худобу, хутро, рабів та інші товари. Одержували вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби. Між скіфами і греками встановилися міцні й широкі торгові зв'язки.
Успіхи в економічному розвитку стали основою для росту майнової нерівності й соціальної диференціації. Основи родоплемінної структури у скіфському суспільстві підривалися зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У руках імущих опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби.

Унаслідок виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, військова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що зливалася з оточенням правителя, багаті торговці. Вони зосередж. осн багатства. З часом усе більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибуток приносила й торгівля, особливо хлібом, з грецькими містами Північного Причорномор'я.
У скіфів було багато жерців, котрі являли собою відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе становище. Найчисленніші - вільні общинники (відбували військову службу, платили данину, виконували повинності)

У Скіф царстві з центром у Криму осн маса міськ населення - вільні ремісники і торговці. Найнижчимі - раби. Джерело рабства - полон, підкорення сусідніх народів. Раби використовувалися у домашньому господарстві, для охорони худоби і т. ін. Дуже часто вони виступали як товар у торгівлі з грецькими містами.
Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову структуру суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо грандіозних курганів скіфської знаті, що відомі в літературі під назвою «царські», де археологи виявили багато золота, дорогоцінностей, дорогу кераміку, багату зброю і т. ін. Різкий контраст з «царськими» курганами складають поховання простих скіфів під невисокими земляними насипами із скромним набором речей або взагалі без інвентаря.

 

 

Держава антів. Її суспільно-політичний лад.

Загалом вперше про слов’ян згадується на рубежі нашої ери. Вони були автохтонами Східної Європи. Спочатку вони виступають під назвою венедів, трохи пізніше поряд з ними у писемних джерелах з’являються назви антів та склавин. Одні дослідники вважають, що назва «анти» охоплює всіх слов’ян, інші – тільки певну частину. Їхня територія переважно збігається з лісостеповою смугою Східної Європи. Основна галузь господарства-орне хліборобство,осіле тваринництво,промисли. Високого рівня досягло ремесло(залізоробне,гончарське,склоробне).В них були економічні зв’язки з віддаленими країнами. Існувало й рабовласництво та работоргівля. Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов’янської державності. Форму правління називають військовою демократією. Очолювали це об’єднання князі (рекси),оточені вельможами(приматами) які утворювали Раду племінного союзу (Раду старійшин).. Велику роль виконували Народні збори,які вирішували найважливіші справи.. Військовим успіхам антів сприяла чітка общинна організація суспільства. Політичне об`єднання антів нараховувало понад тисячу городищ. У звичаєвому праві закріплювалася панівна роль чоловіка в сімейних і суспільних відносинах. В VII ст. антський племінний союз розпався.

Судові органи і особливості правової системи Галицько-Волинської держави.

Судова система Галицько-Волинської держави не відокремлювалась від князівської адміністрації. Вищою судовою інстанцією були князь, а в окремі періоди — боярська рада. Від імені князя незрідка суд здійснював двірський, який був “суддею князівського двору”. Князівське судочинство здійснювали також княжі тіуни, вірники, мечники, отроки. Право суду належало й посадовцям місцевого рівня: тисяцьким, посадникам, воєводам, волостелям, а також великим землевласникам: вони судили залежних від них селян. Значною була роль церковного суду, до юрисдикції якого належали справи про порушення церковних законів, шлюбно-сімейні й деякі цивільні справи, що стосувалися церковного майна. Судовий процес мав такі ж елементи, як і в Київський Русі, й мав змагальний характер.

 

Правова система

Галицько-Волинська земля значною мірою зберегла риси права, притаманні Давньоруській державі. Особливості системи права Галицько-Волинської держави такі:

· зміцнення феодального права привілею;

· відтворення соціальної диференціації населення;

· підсилення місцевих особливостей внаслідок середньовічно-

го партикуляризму (роздробленості);

· вплив європейського феодального права.

Упродовж існування князівства тут переважно діяли відомі з часів Київської Русі загальні принципи, інститути та форми правового регулювання суспільного життя. Серед джерел права —звичай, Руська Правда, церковне законодавство, їх застосування в Галицько-Волинському князівстві не мало принципових відмінностей. Подальший розвиток давньоруського права відбувався в князівському законодавстві, яке існувало у вигляді грамот, заповітів, статутів, договорів тощо. Так, у грамоті князя Івана Ростиславовича (1134 р.) регламентувалося правове становище іноземних купців, зокрема, порядок їх звільнення від сплати мита. “Рукописання” (заповіт) князя Володимира Васильковича(1287 р.) розглядає організацію управління містами й селами, право успадкування та купівлі-продажу феодального землеволодіння, порядок передачі князями права експлуатації залежного населення. Статутна грамота князя Мстислава Даниловича (кінець ХІІІ ст.) регулювала розміри та форми повинностей міського населення на користь князя. Серед пам’яток права цього періоду також — збірник постанов галицько-волинських правителів і договори (“ряди”) князів із народом. На жаль, ці важливі пам’ятки права не збереглися, є лише згадки й посилання на них в інших джерелах.Зокрема, широко застосовувались договори купівлі-продажу рухомого майна, обміну, дарування, заповіту нерухомої власності. Містяться деякі відомості і з кримінального права. Так, серед видів покарань називаються смертна кара, конфіскація майна, штрафи. Правова система Галицько-Волинського князівства розвивалася під впливом західноєвропейського феодального права. У ХIV ст. на західноукраїнських землях з’являється магдебурзьке право, на основі якого здійснювалося самоврядування в містах. Визначалися, зокрема, права міських станів, порядок обраннята функції органів міського самоврядування, регламентувалася діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів, регулювався порядок суду та судочинства. На Галицько-Волинськихземлях першими отримали таке право міста Санок (1339), Львів (1356), Кам’янець-Подільський (1374). Але воно поширювалось головним чином на німецьких колоністів, виводячи їх з-під юрисдикції місцевих феодалів. На переважну більшість українського міського населення, оскільки воно було православним, дія магдебурзького права не поширювалася.

Галицько-Волинське князівство явило собою продовження традиції русько-українського державотворення на початковому етапі розвинутого феодалізму та характерної для нього феодальної роздробленості. Особливістю державного устрою було те, що галицько-волинські князі не мали широкої економічної й соціальної бази, а тому їх влада значною мірою обмежувалася боярством. Підгрунтям правової системи стало право Київської Русі. Основними джерелами права залишалися норми звичаєвого права й Руської Правди. Давньоруське право розвинулося в князівськомузаконодавстві. Наслідком впливу західноєвропейського середньовічного права стала поява в містах магдебурзького права, юрисдикції якого поки підлягали лише іноземці.

Литовське захоплення

На початку XIV ст. Литва була сильною державою. її територія сягала далеко за межі етнічного регіону — басейнів Вісли, Німану й Двіни — за рахунок приєднання білоруських і частини руських земель.

Процесу швидкої консолідації місцевих литовських племен і їх успішній зовнішній політиці сприяло кілька чинників: потужний зовнішній тиск з боку німецьких рицарів, що потребував об'єднання зусиль литовців; послаблення давньоруських земель та боротьба за владу в Золотій Орді, якій були підпорядковані ці території.

Колишня Київська Русь могла сплачувати щедру данину, мала розгалужені торговельні шляхи, була спроможна надати Литві матеріальні ресурси і поповнення до війська. Не останню роль відігравав і династичний чинник — правляча литовська династія мала численних нащадків, що потребували власних уділів.

Інтенсивне зростання Литовської держави почалося за часів правління великого князя Гедиміна (1316—1341). За період його князювання до Литовської держави були приєднані білоруські землі. Після його смерті син Ольгерд (1345— 1377), який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». Під керівництвом Ольгерда в 40—50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія в Україну.

Його зусиллями до Литовської держави на початку другої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжити свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду довелося побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь. Після переможної битви над силами Подольської Орди на р.Синюха, притоці Південного Бугу (1363), Ольгерд продовжував захоплювати українські землі.

У 60-х роках XIV ст. литовці заволоділи територіями всієї лівої половини Дністровського басейну, від гирла річки Серет до Чорного моря, басейном Південного Бугу, прибережною частиною південного басейну Дніпра, від гирла річки Рось до моря, а через деякий час всією Київщиною та Переяславщиною.

Одночасно Ольгерд вів боротьбу з Польщею за Волинь, яка дісталася йому внаслідок сорокарічної війни з поляками.

Приєднавши Волинь до завойованих земель, Ольгерд об'єднав області Західної та Східної Русі в одне політичне ціле. Велике князівство Литовське, що мало в своєму складі всі білоруські та майже всі українські землі, стало найбільшим у Європі.

Приєднання до Литви південноруських земель мало відносно мирний характер. Просування литовців на українські землі супроводжувалось як відвертим захопленням територій, так і встановленням взаємовигідних стосунків з пануючою верхівкою на цих землях, що добровільно визнавали литовську зверхність. Так, наприклад, наприкінці 1361 — на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда, надавши йому допомогу в просуванні на схід. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалось переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Таку точку зору поділяє більшість сучасних істориків-фахівців з даної проблеми та авторів популярних підручників — О. Бойко, В. Борисенко, В. Смолій, О. Русіна, В. Ульянівський, О. Гуржій та ін.

Ще однією специфічною рисою інкорпорації земель Литви та Південно-Західної Русі у 50—60-х роках XIV ст. було узгодження цього процесу з Сараєм, тобто на договірних засадах з монголо-татарами у формі кондомініуму (сумісне володіння однією територією двома або кількома державами), що передбачав збереження залежності окупованих Литвою територій від татар. Ця залежність тривала до кінця 90-х років XIV ст., коли хан Тохтамиш своїм ярликом відступив українські землі великому князю Литовському. Однак і після цього правлячі кола Литви впродовж 100 років змушені були відкуповуватися від татар регулярними «упоминками».

Саме визнання залежності від татар дало можливість Ольгерду свого часу швидко досягти вражаючого успіху — підпорядкувати собі Київщину, Сіверщину та Поділля і створити державу, де слов'янські землі становили 9/10 загальної площі князівства.

Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, в якій лише князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.

На приєднаних до Литовської держави землях князь Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. У Києві — сина Володимира, на Поділлі — племінників Юрія, Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також почали княжити родичі Ольгерда. Всі українські землі, що увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю литовської великокнязівської династії. Визнання такої зверхності Литви в державі було своєрідною дякою української і білоруської знаті за ненасильницьку інкорпорацію земель і уладнання справ з татарами, які відтепер хоч і брали данину, але не дошкуляли частими грабіжницькими набігами.

Протягом другої половини XIV — початку XV ст. відбулась часткова асиміляція литовців у потужному слов'янському масиві. Про «ослов'янений» литовських правителів свідчать такі факти: численні шлюбні зв'язки литовської і місцевої знаті, розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави, утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо. Все це заохочувало українську верхівку підтримувати литовців, а низи не чинити опору володарюванню Литви.

Наведені факти дали підставу М. Грушевському стверджувати, що Велике князівство Литовське берегло традиції Київської Русі краще, ніж це пізніше робила Московія, а сучасним авторам називати литовське проникнення в українські землі «оксамитовим»1.

Проте такі ліберальні стосунки завойовників-литовців і слов'янського населення не дають підстави вважати Литовську державу XIV ст. продовженням давньоруської державності. Литва внесла певні зміни в устрій України: дещо перебудувала структуру феодальної держави на зразок західноєвропейської; забрала владу з рук українських князів і передала її литовським намісникам. Національна знать залишилася відсунутою від влади на вищих щаблях управлінської системи; повела боротьбу в 70—90 роках XIV ст. з претензіями українського боярства, особливо Київського, на незалежність від литовської правлячої верхівки.

Процес повної асиміляції завойовників не відбувся. Починаючи з правління Ягайла,(1377—1392), у Литовській державі дедалі більше набирали сили тенденції централізму, що, врешті-решт, призвели до ліквідації удільних українських князівств і поступової втрати українськими землями своєї автономії.

Землях.

Вважалося, що сейм складається з трьох станів: короля, сенату і посольської ізби."Король у сенаті", таким чином, ставав частиною шляхетсько­го сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.

Роль сенату у складі вального сейму була більш значною, оскільки сенат об'єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполи­тої — воєвод, каштелянів, католицьких єпископів Литви і Польщі. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з того чи іншого питання. На цій основі король або від його імені канцлер формулювали загальну думку сенаторів — "конклюзію" (закінчення).

Найбільш впливовою частиною вального сейму була посоль­ська ізба. До її складу входило 170 делегатів — послів від земської шляхти. Серед них було 48 послів від Литви, які спочатку збирались усі в Слонимі, щоб узгодити свою діяльність на вальному сеймі*. Скликалася посольська ізба королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття сейму. Обрання послів у сейм здійснювалося на шляхетських сеймиках. Тут же депутатам надавалися накази, які відбивали вимоги шляхти. Отже, депутати посольської ізби були уповноваженими шляхти відповідного воєводства. Після закінчен­ня роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках.

Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одностай­но, бо тут діяв принцип "вільної заборони".

Компетенція сейму була досить широкою. Він мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних дер­жав, визначати основні напрямки зовнішньої політики.

Постанови сейму називалися конституціями. Оголошувалися вони від імені короля, але з обов'язковим нагадуванням про те, що прийняті вони у згоді з сенатом.

Для обрання короля Речі Посполитої збиралися особливі сей­ми: "конвокаційні", на яких вирішувалися питання про час і умови обрання короля; "елекційні", де обирали короля; "коронаційні", на яких відбувалася коронація і король давав присягу**.

Центральне управління у Речі Посполитої здійснювали король і вищі службові особи, причому Литва (князівство) і Польща (коро­на) в деяких випадках мали своїх власних сановників. Королівсь­ким двором відав коронний або великий маршалок. Його заступни­ком був надвірний маршалок. Другою після маршалка посадовою особою вважався коронний (польський) канцлер, який відав разом з підканцлером королівською канцелярією. Поряд з ними діяв литовський канцлер князівства. Коронний підскарбій відав скарб­ницею корони, литовський — скарбницею князівства. Важливе місце у державному механізмі Речі Посполитої займав коронний гетьман, який очолював коронне військо. Ця посада завжди знахо­дилась в руках магнатів, які були володарями великих земельних маєтків переважно на українських землях

 

Судові органи Гетьманщини.

Значну частину справ розглядав Генеральний військовий суд у складі генерального судді і судового писаря. Він був підпорядкований гетьману, але той рідко виступав у ролі судді, хоча йому належало право помилування і затвердження всіх смертних вироків. У 1727 р. до складу Генерального військового суду було уведено 3 російських і 3 українських чиновники, кандидатури яких затверджувались царем, а головою суду став гетьман. Гетьманським універсалом 1760 р. Генеральний військовий суд було реформовано – до його складу увійшли 12 членів, які обирались козацькою старшиною: 2 генеральних суддів і 10 депутатів від полків. Спершу Генеральний військовий суд був судом першої інстанції в особливо важливих справах, а згодом за універсалом гетьмана К.Розумовського був перетворений на вищу апеляційну інстанцію, і як вища інстанція видавав інструкції нижчим судам і скеровував до них своїх представників для участі у судовому розгляді. Генеральний військовий суд діяв і після ліквідації Гетьманщини – до 1786 р.

Основною ланкою судової системи були полкові суди, які діяли до 1763 р. і за своїм складом не відрізнялись від складу відповідних полкових канцелярій. Головував у суді полковник, а у засіданні брав участь полковий суддя. Полкові суди розглядали кримінальні (передусім, про вбивство) і цивільні справи. Вони були судами другої інстанції для нижчих судів, а під час військових походів функціонували як військово-польові суди.

На території сотні діяли сотенні суди, які за своїм складом і діяльністю були подібними до сотенного правління. Спершу сотенні суди діяли разом із ратушними судами як “сотенний уряд”. З середини 18 ст. до складу сотенного суду входили: сотник, отаман, міський писар, сотенний осавул і хорунжий. За інструкцією Д. Апостола 1730 р. сотенний суд було відокремлено від міського (магістратського) суду. Поступово його компетенція звужувалась – за ним залишилось право здійснення судочинства лише за дрібними скаргами і спорами рядового козацтва. Сотенні суди було скасовано у 1763 р.

Усі названі судові органи формально були виборними, але вибори суддів, як таких, не проводилися, бо судові функції поєднувалися з адміністративними.

Існували також сільські суди – загальні для козаків і селян, однак їх справи розглядались окремо. До складу сільського суду входили війт та кілька козаків і селян. А за інструкцією 1730 р. у селах, підлеглих сотенній адміністрації, судочинство здійснював отаман або війт із 2-3 товаришами. У державних маєтках за скаргою селянина на козака судочинство здійснював отаман із “знатним товариством”, а за скаргою козака на мужика – староста або війт.

В містах діяли місцеві суди – ратушні (в містах без Магд. Права) і магістратові (з Магд. Правом). Гетьман Д. Апостол провів певне відмежування міських судів від полкових і сотенних судів. У 1763 р. суди магістратів було вилучено з підпорядкування полковим канцеляріям, а, натомість, уведені наприкінці 1763 р., земські суди могли розглядати справи міщан. До складу міських судів входили: війти, бурмістри, райці і лавники.

Судові функції в Україні також здійснювали: цехові, мирові, третейські і ярмаркові суди.

48. Кодифікація права Гетьманщини.

Тут необхідно зазначити, що в період Гетьманщини неодноразово робилися спроби видання актів загальноросійського значення. Так, виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, який діяв в Україні, “Саксону” та “Порядку”. Але повного перекладу не було здійснено.
У 1840—1842 рр. на територію України була поширена чинність Зводу Законів Російської імперії. В Україні мало місце також звичаєве право Запорозької Січі, гетьманське законодавство. Кодифікація українського права у XVIII ст. розпочалася з ініціативи старшинської верхівки та шляхти, які намагалися закріпити свої права і відновити автономне становище України.
Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 р. за царським указом: “Решительные пункты гетьману Даниилу Апостолу”. Ця комісія підготувала 1743 року збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Для підготовки кодифікації були використані Литовський статут 1588 р., збірники магдебурзького права (“Право Хелмінське”, “Зерцало саксонів” П. Щербича, “Порядок прав цивільних” Б. Гроїцького, “Артикули права магдебурзького” тощо), підібрані акти царської влади, церковного права, правові звичаї та узагальнення судової практики.
Збірник складався з 30 розділів, які розподілялися на 531 артикул і 1716 пунктів. До нього прикладалася інструкція кодифікаційної комісії, абетковий реєстр, а також “Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана”, своєрідний табель про ранги.
Після внесення певних змін і доповнень до зводу в 1759 році він виноситься на затвердження Комісії з представників генеральної і полкової старшини. Але значна частина Комісії була проти прийняття нового Зводу. Зазначимо, що збірник так і не став офіційним джерелом права, але його норми реально діяли, ними керувалися на практиці.
Окрім цієї, в Україні були проведені також деякі інші кодифікації. Так, за дорученням гетьмана К. Розумовського було складено новий збірник, розроблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем — “Суд і розправа в правах малоросійських” (1758 р.), де обґрунтовувалася ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти.
Здійснювалися й приватні кодифікації: “Книга Статут та інші права малоросійські” (1764 р.). Цей збірник широко використовувався в судах.
1767 року під орудою секретаря ІІ Малоросійської колегії О. Безбородька було створено “Екстракт малоросійських прав”. Це систематизований збірник норм державного, адміністративного та процесуального права. Він складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів. Збірник було складено так, щоб довести необхідність відновлення автономії України.
1786 року у зв’язку з ліквідацією автономії України Сенат розробив новий збірник “Экстракт из указов инструкций и постановлений”. В його основу були покладені “Екстракт малоросійських прав” (1767 р.), “Установлення про губернії” (1775 р.) та інші акти. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано для практичного застосування.
В 1807 р. було створено “Собрание малороссийских прав”. Слід наголосити, що існування особливого законодавства в Україні суперечило імперським планам Росії. Тому природно, що жоден з перелічених документів не був офіційно затверджений для широкого вжитку. Тільки збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.) фактично використовувався в Гетьманщині.

Конституція Орлика

Конститу́ція Пили́па О́рлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською. Складається з преамбули та 16 статей. Пам'ятка української політико-філософської та правової думки. За оцінкою українських істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу.

Чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання. Повна назва документа — «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою». У тексті документа її автори називають територію держави Малою Руссю, Військом Запорозьки, Україною.

Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину. Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді. Конституція Пилипа Орлика має ліберально-демократичні тенденції. Зміст деяких її статей свідчить про те, що засади парламентаризму зародились в середовищі українських політиків уже на початку ХVІІІ століття.

Судові органи ЗУНР

Важливим елементом механізму держави були судово-прокурорські органи ЗУНР. Оскільки вони складали один з різновидів державної влади і відігравали велику роль у правозахисній системі держави.

За основу організації судової системи була взята попередня – австроугорська. "Устрій судів та виконування самого судочинства, побіч тих перемін, які були безумовно потрібні, не улягло у нас майже ніяким змінам, тим більше, що й обсада судейських посад не стрічалася з більшими трудностями з огляду на доволі велике число суддів-українців. На перший план висунулася потреба змінити старі закони, як мали на цілі охорону австрійської держави". Так, оцінював створення судової системи один з очевидців тих подій М. Чубатий.

Виходячи з цього, усіх попередніх суддів, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і які зобов'язались служити українському народові та державі і склали про це відповідну присягу, власті ЗУНР залишили на своїх місцях

Судову владу ЗУНР очолив Державний Секретар судівництва та її перший секретар О. Бурачинський, який розгорнув активну діяльність з перебудови судівництва.

Правове регулювання діяльності судово-прокурорських органів здійснювалося відповідно до Закону “Про тимчасову організацію судів і судової влади” від 21 листопада 1918 року. При утворенні нової системи судочинства власті ЗУНР неухильно проводили лінію на охорону інтересів і прав національних меншин.

Крім того, на пропозицію Державного Секретаріату судівництва УН Рада 11 лютого прийняла закон "Про скорочення підготовляючої судівської служби", яку необхідно було проходити після закінчення юридичного факультету, тобто стажування на посаді судді. Раніше воно тривало З роки, а цим законом було скорочено до 2-х років. Система судових органів ЗУНР включала: повітові, окружні суди та вищий суд. У лютому 1919 року Державний Секретаріат Судівництва розмежував компетенцію повітових та окружних судів в цивільному судочинстві. Ці суди повинні були розглядати тільки цивільні справи. А для розгляду кримінальних справ згідно з законом УН Ради від 11 лютого 1919 р. були створені в повітах трибунали 1-ї інстанції. Суддів цих трибуналів призначав Державний Секретаріат Судівництва, затверджувала УН Рада або її Виділ.Трибунали і інстанції діяли у складі:1) одноособового судді, якщо покарання за скоєне правопорушення не перевищувало 1 року в'язниці і грошова кара — незалежно від розміру; 2) у всіх інших випадках трибунал діяв у складі 3-х суддів. Суд присяжних тимчасово припиняв діяльність у зв’язку з воєнним станом. У цьому ж плані ДСВС 30 листопада 1918 р. видав розпорядження “Часове підчинення цивільних осіб під військове судівництво”. Крім того, основною вимогою законодавства було те, що судочинство мало вестись виключно українською мовою.

У зв’язку з проблемою відсутності власних законів, кодифікації нормативно-правових актів які сприяли б веденню судочинства, УН Рада Постановою від 16 листопада 1918 р. залишила чинним попереднє австрійське законодавство, з дотриманням умови, що воно не суперечитиме інтересам держави. У цей час судочинство над цивільними особами здійснювали військові суди. Вищою інстанцією з цивільних і кримінальних справ, згідно закону УН Ради від 15 лютого 1919р., був Вищий суд у Львові, і найвищою інстанцією був – Найвищий державний суд ЗУНР. В той же час цей закон передбачав, що за надзвичайних військових обставин, спричинених війною, функції другої і третьої інстанцій належали, відповідно: 1.Окремому судовому Сенату II-ї інстанції 2.Окремому судовому Сенату ІІІ-Ї інстанції. Згідно розпорядження Секретаріату від 8 березня Сенати були утворені при окружному суді в м.Станиславові. Членів і голів сенатів призначав Державний секретар судівництва, затверджувала УН Рада. Відповідно до постанови Державного секретаріату судочинства від 20 лютого 1919 року всі судді, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю, склавши кваліфікаційні іспити та присягу (обітницю), що спонукало їх неухильно і точно виконувати всі закони республіки, могли залишитися у штаті судів. До присяги також були приведені й інші урядовці та технічний персонал судових органів.Функції звинувачення у судочинстві виконувала державна прокуратура. У вітчизняній науці вироблено періодизацію становлення та розвитку прокуратури в Україні. Так Б. Ференц зазначає, що прокуратура в Україні у своєму ствердженні пройшла три історичних періоди: дорадянський, радянський та пострадянський який триває сьогодні, оскільки прокуратура продовжує діяти та удосконалюватися.Діяльність прокуратури ЗУНР регламентувалась Постановою Державного секретаріату судочинства від 18 грудня 1918 року. Оскільки на той час старі кадри прокуратури складались в основному з поляків та австрійців. які скомпрометували себе, то прокуратуру прийшлось створювати з початку. Називалась вона "Державна прокураторія", а її найвища інстанція — "Вища Державна прокураторія" яку очолив Генеральний державний прокурор. До речі слід зазначити, що на цю посаду так і не було нікого призначено. Передбачалось, що прокуратура буде утворюватись в судових округах і повітах.Старші прокурори, перші прокурори, їх заступники, так як і судді, повинні були скласти кваліфікаційні екзамени і прийняти присягу на вірність ЗУНР. А в разі не виконання цих умов відсторонювались від виконання обов’язків та звільнялися з посади. Призначати прокурорів за поданням Генерального державного прокурора повинен був Державний Секретаріат судівництва. Таким чином передбачалось, що прокуратура буде входити в систему судочинства.

Організація захисту