Соціально-політичне становище Західної України в складі Польщі (1921-1939 рр.).

Західна Україна не є сталим історико-географічним поняттям. Найкраще означити цей регіон можна як землі, що до 1939 року не перебували під владою спочатку Росії, а потім Радянського Союзу. У кожній з цих держав українці становили національну меншину. Важко назвати точне число українців, які проживали у міжвоєнну добу на Західній Україні: офіційна статистика того часу відзначається крайньою недостовірністю. Кількість українців у Польщі на початку 30-х років коливалась між 5,2 та 6 млн. осіб. 2/3 українського населення проживало в Галичині, решта – на Волині, Поліссі, Холмщині та Лемківщині. Українці були найбільшою національною меншиною у Речі Посполитій (близько 14–16%).

Паризька мирна конференція в 1919 році уповноважила Польщу окупувати Галичину лише тимчасово до остаточного рішення держав-переможниць. Польща запровадила жорстокий окупаційний режим. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано всі органи самоврядування. Було заборонено вживати назву “Західна Україна” і “Східна Галичина”. Замість цього вживався термін “Малопольська Всходня”. Щоб закріпити ці землі за собою, Польща провела в 1921 році перепис населення в краї, в 1922 році – парламентські вибори, включаючи окуповані землі. Українці, на знак протесту бойкотували ці заходи. Акцію протесту, саботажу і терору очолила Українська військова організація, утворена у Відні в 1920 році (очолив Є. Коновалець). До 1923 року у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, очолюваний Є. Петрушевичем. Державам Антанти потрібний був сильний заслон проти більшовицької Росії, яким мала стати Польща. Тому 14 березня 1923 року Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської республіки. Польща обіцяла забезпечити національним меншинам усі права та можливості вільного розвитку і надати Галичині автономію. Польська конституція 1921 і 1935 років підтверджувала правовий статус національним меншинам, але це були просто демагогічні обіцянки. У 1923 році міністерство освіти заборонило вживати слова “українець”, “український”. Замість них були терміни "русин", "руський". Причому русини трактувалися не як окрема нація, а як етнографічний матеріал для розбудови польської нації. А міністр освіти С. Грабський провів у сеймі закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні ("утраквістичні") з перевагою польської мови. За 20 років польського панування кількість українських шкіл зменшилась з 3662 до 144. Законом 1924 року було заборонено вживати українську мову в усіх державних і муніципальних установах. У 1924 році прийнято закон про військову колонізацію краю (солдати і офіцери польської армії, що брали участь у війні з більшовиками, безплатно отримували в Галичині земельні наділи до 45 га, так звані осадники). В результаті було роздано 800 тис. га землі, а внаслідок цієї акції переселилися близько 200 тис. польських осадників. Зазнавала репресій і Православна Церква, особливо на Волині. В кінці 30-х тут провели акцію насильної "ревіндикації" (примусового навернення до католицької віри), під час якої було знищено мало не 200 православних церков, а ще близько 150 було пердано римо-католикам. В результаті із діючих в 1914 році 389 православних церков у 1939-му залишилась лише 51.
Найбільшим порушенням прав українців була "пацифікація" (умиротворення), яка охопила близько 500 сіл. Армійські загони і поліція руйнували українські громадські центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко карали селян за підпали майна польських посадників, застосування принципу колективної відповідальності всієї української громади за дії її окремих представників. І все-таки слід зазначити, що політична система Польщі ґрунтувалась на конституційних засадах. Це давало можливість українцям, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через легальні, офіційні установи державної влади. Певно, саме тому вже в 1925 році українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр (від пропольської до прорадянської і самостійницької орієнтації). Найвпливовішим було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Його було створено в 1925 р об'єднанням Трудової партії з іншими невеликими партіями і політичними групами. Лідери УНДО С. Баран, Д. Левицький, В. Мудрий та ін. розвивали традиції провідної української партії початку XX ст. — національно-демократичної. Вони прагнули дотримуватися у політичній боротьбі певної поміркованості. Однак екстремістські гасла комуністів і українських націоналістів у поєднанні з шовіністичною політикою польських партій у Західній Україні та урядових кіл змушували їх діяти наступально. У липні 1925 р лідери УНДО сформулювали політичну програму, в якій висловилися за єднання українців у протидії асиміляційним намірам уряду. У програмі УНДО головною ціллю було єднання польських українців, щоб вони не асимілювалися з поляками. Лідери УНДО прагнули не загострювати питання про ставлення до радянської України. Разом з усією західноукраїнською громадськістю вони щиро вітали успіхи у розбудові національної культури в УСРР, досягнуті завдяки курсу ВКП(б) на українізацію. Не визнаючи зі комуністичної ідеології, ні диктату комуністів у громадсько-політичному житті, УНДО не висувало гасел, спрямованих на негайне об'єднання українських земель Польщі та Радянського Союзу,проте допускало можливість возз'єднаная західноукраїнських земель з радянською Україною. У 30-х роках голод і репресії в УРСР зробили гасло возз'єднання неактуальним.

В економіці протидія польському офіційному курсу здійснювалась через український кооперативний рух. Як слушно відзначає О. Субтельний, "кооперативний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного самозахисту". Так, у 1939 році в Галичині було вже 4000 кооперативів.
Коли тиск польської влади став нестерпним, реакція українського населення дедалі більше почала відходити за межі легальних, мирних форм, набирати характеру революційного, а іноді екстремістського характеру. Очолила цю боротьбу ОУН (Організація українських націоналістів), яка була створена у січні 1929 року у Відні (очолив Є. Коновалець). ЇЇ основою стала УВО. Разом з УВО, яка зберігала кілька років відносну функціональну самостійність, нову організацію утворили об'єднання українських студентів: «Асоціація української націоналістичної молоді» (Львів), «Група української національної молоді» (Прага), «Легія українських націоналістів» (Подебради, Чехословаччина).
Ідеологією ОУН в ті часи був інтегральний націоналізм. Лідери ОУН вважали, що демократичні традиції попереднього періоду були причиною національної поразки і приниження.

Подібно до комуністів і нацистів українські націоналісти заперечували можливість існування будь-якої іншої політичної партії.

Члени ОУН визнавали свободу совісті і прагнули відокремити церкву від держави. Однак на відміну від комуністів вони докладали зусиль для підвищення ролі релігійних організацій у житті суспільства, увагу вони приділяли розвиткові української національної церкви.

Можливостей індивідуального терору члени ОУН не переоцінювали. Вони були переконані в тому, що шлях до незалежності прокладуть Україні тільки дії великих мас населення, спрямовані на розхитування і знищення окупаційних структур. Однак Є. Коновалець вважав індивідуальний терор цілком корисним для досягнення поставлених ОУН цілей. Терор УВО—ОУН спрямовувався, до речі, не стільки проти зовнішнього, скільки проти внутрішнього ворога. Такими ворогами оунівці вважали тих, хто виступав за нормалізацію відносин з польським урядом.

За весь міжвоєнний період націоналістичне підпілля здійснило 63 політичні замахи. Найбільшого розголосу набули вбивства комісара львівської поліції Є. Чеховського, радянського дипломата О. Майлова (помста за голодомор 1933 р.), керівника кампанії пацифікації Б. Перацького і директора української академічної гімназії у Львові І Бабія.

В 1938 році Є. Коновальця було вбито чекістами, ОУН напередодні ДСВ залишилася без керівника.