Магдебурзьке право та його поширення в Україні.

Магдебурзьким правом називають один з різновидів прав міських общин, які із Західної Європи поширювалися на українські землі, починаючи з XIV ст. Його назва походить від назви міста Магдебург в Саксонії, яке у 1188 р. отримало право на самоврядування. Грамоти разом зі збірником норм звичаєвого права Саксонії Ейхе фон Ренкова "Саксонське зерцало" та міського муніципального права і утворили так зване магдебурзьке право.В Україні першими одержали право самоврядування закарпатські міста, які входили до Угорського королівства (Хуст, Тячів, Вишкове). 1339 р. його одержав Санок, a 1356 p. - Львів. До середини XVII ст. його мала більшість великих міст України. В них діяло не класичне магдебурзьке право, а пристосоване до місцевих умов. Тому його норми були перероблені і поєднували такі правові джерела: а) праці юристів М. Яскера, П. Щербичата, Б. Гроїцького щодо пристосування саксонських правових норм до польських; б) українське звичаєве право; в) правові норми Литовських статутів.Магдебурзьке право регулювало діяльність органів влади та управління міста, цехових корпорацій, норми цивільного і кримінального права, судоустрій та провадження справ у судах. Головним органом влади визначався магістрат, який складався з ради (розпорядчого органу) і лави (судового органу). До ради населення міста щорічно обиралися від 6 до 24 райців і писар на чолі з бурмистром, до лави - 12 лавників (присяжних) на чолі з війтом (суддею). Війт вважався найвищим міським урядовцем. До молодших урядовців належали комісар (межувальник), городничий (комунальна служба), возний (судовий виконавець), кат,, перекладачі, канцеляристи. Міщани, які жили на магдебурзькому праві, вважалися вільними, мали право власності у місті, платили податки у міську казну, виставляли ополчення. Місто могло мати власну казну, шинок, млин, лазню, проводити щотижневі торги та щосезонні ярмарки, кошти від яких потрапляли у міський бюджет. Цивільні тяжби городян розглядали і рада, і лава. Процес в них мав усний, гласний та змагальний характер. Кримінальні - лише лава, a процес був інквізиційний, з допитами і тортурами (за потреби). Апелювати можна було лише до королівського суду, який затверджував вирок. Діловодство у містах велося польською або латинською мовою. Отже, хоча українські міста використовували лише форму магдебурзького права, а не його змістовну сутність, воно відіграло прогресивну роль у розвитку правової системи України і позитивно вплинуло на тодішнє суспільне та економічне життя.

Польсько-литовське законодавство у Гетьманщині.

Велику увагу польсько-литовське законодавство, норми якого діяли на українських землях, приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казиміра Великого середини XIV ст. розглядали останні у понад половині статей. Значне місце вони займали у Судебнику 1468 p., а також у всіх трьох статутах Великого Князівства Литовського. Названі правові пам'ятки відносили до найбільш тяжких злочинів вбивство на суді або у присутності пана. Проте вони розташовувалися у розділі — злочини проти особи.

Кримінально-правові норми у той період мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і гідність представників пануючих верств, насамперед, шляхти захищалися посиленими санкціями. Оскільки суддями, замковими, війтами могли бути тільки шляхтичі, то необхідності особливого захисту органів правосуддя не виникало.

За межами польсько-литовського законодавства виявилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася відповідно до давніх звичаїв, а також згідно із «словесним правом і здоровим глуздом». Між тим ця система була більш демократична, тому що встановлювала певну рівність суб'єктів перед законом.

Водночас названа система передбачала не менше, а суворіше покарання, що, на думку Д. Яворницького, обумовлювалося перебуванням на Січі людей високої моралі й тим, що Запорізьке військо не знало пом'якшуючого впливу жінок. Козаки майже постійно вели військові дії, і тому підтримка порядку у війську потребувала суворих заходів[3]. Діяльність козацьких судів базувалась виключно на нормах звичаєвого права, які були широко відомі українському населенню завдяки простоті, принциповості, справедливості рішень, відсутності тяганини. Судовий устрій Запорізької Січі відігравав важливу роль у розвитку судової системи на українських землях[4].

Під час народно-визвольної війни в Україні почала формуватися судова система, що була визнана також царським урядом Росії. У царській грамоті від 27 березня 1654 р. за Україною визнавалося право мати власні суди і судитися за своїми старими правами[5]. Спочатку судові функції виконували служби різних рівнів. Потім у їхньому складі почали виділятися колегії, а також службовці, яким доручалося постійно виконувати дані функції.

Цей процес свідчить про поступову диференціацію органів публічної влади в Україні, що випереджало розвиток судової системи як самостійного інституту в Росії й у Речі Посполитій. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. У нього входили генеральний судя (у 1654 р. їх було три, потім два, потім один) і генеральна старшина.

В останній чверті XVII ст. залишилися чинні норми права польсько-литовського періоду. Найпоширенішим був Статут Великого Князівства Литовського у редакції 1588 р. і Магдебурзьке право. Багато їх положень суперечили один одному і вже не відповідали соціально-економічним умовам, що сформувались на той час.

Водночас їхнє застосування у судовій практиці певним чином забезпечувало самостійність розвитку української правової системи, де до злочинів проти порядку управління і суду були віднесені фальшивомонетництво, підробка печаток, документів, лжеприсяга, лжесвідчення у суді і непокора адміністрації. Під злочином проти суспільного порядку розуміли приховання злочинів, порушення громадського порядку, бійку тощо[6].

Загальні правові норми Російської держави на території України — Гетьманщини до кінця XVII ст. не застосовувалися. Мали силу тільки нормативні акти, що спеціально видавалися російською владою для застосування в Україні. Проте в Слобідській Україні російське законодавство застосовувалося активно і витискувало норми звичаєвого права.

У Судебниках 1497 р. («Судебник Івана III», або «Великокнязівський судебник») і 1550 р. («Царський судебник», складений за завданням Івана Грозного) вперше закріплена відповідальність за неправдивий донос та обмову з метою осуду невинного (ябедництво). За це у Судебнику 1497 р. передбачена, навіть, смертна кара[7].

Захист правосуддя регламентував Литовський статут 1588 р.[8].

У Соборному Уложенні 1649 р. (царя Олексія Михайловича) викладена глава, яка мала назву «Про суд». До неї включені статті, що передбачали відповідальність за вчинення діянь проти правосуддя, які скоюються як особами, покликаними до його здійснення (винесення неправосудного рішення, відмова від виконання функцій з відправлення правосуддя тощо), так й іншими особами (вимагательство шляхом пред'явлення «поклепного» позову, що має на меті неправдиве, корисливе обвинувачення кого-небудь у вчиненні злочину). Ця глава, крім норм матеріального права, містила положення процесуального характеру, що регулюють діяльність у сфері правосуддя. Така конструкція була громіздкою і незручною у правозастосовчій діяльності.

У Артикулі військовому 1715 р. у главах 22 та 23 передбачалась відповідальність за злочини проти порядку управління та суду (в тому числі за протидію служителям суду)

Судові органи Гетьманщини.

Значну частину справ розглядав Генеральний військовий суд у складі генерального судді і судового писаря. Він був підпорядкований гетьману, але той рідко виступав у ролі судді, хоча йому належало право помилування і затвердження всіх смертних вироків. У 1727 р. до складу Генерального військового суду було уведено 3 російських і 3 українських чиновники, кандидатури яких затверджувались царем, а головою суду став гетьман. Гетьманським універсалом 1760 р. Генеральний військовий суд було реформовано – до його складу увійшли 12 членів, які обирались козацькою старшиною: 2 генеральних суддів і 10 депутатів від полків. Спершу Генеральний військовий суд був судом першої інстанції в особливо важливих справах, а згодом за універсалом гетьмана К.Розумовського був перетворений на вищу апеляційну інстанцію, і як вища інстанція видавав інструкції нижчим судам і скеровував до них своїх представників для участі у судовому розгляді. Генеральний військовий суд діяв і після ліквідації Гетьманщини – до 1786 р.

Основною ланкою судової системи були полкові суди, які діяли до 1763 р. і за своїм складом не відрізнялись від складу відповідних полкових канцелярій. Головував у суді полковник, а у засіданні брав участь полковий суддя. Полкові суди розглядали кримінальні (передусім, про вбивство) і цивільні справи. Вони були судами другої інстанції для нижчих судів, а під час військових походів функціонували як військово-польові суди.

На території сотні діяли сотенні суди, які за своїм складом і діяльністю були подібними до сотенного правління. Спершу сотенні суди діяли разом із ратушними судами як “сотенний уряд”. З середини 18 ст. до складу сотенного суду входили: сотник, отаман, міський писар, сотенний осавул і хорунжий. За інструкцією Д. Апостола 1730 р. сотенний суд було відокремлено від міського (магістратського) суду. Поступово його компетенція звужувалась – за ним залишилось право здійснення судочинства лише за дрібними скаргами і спорами рядового козацтва. Сотенні суди було скасовано у 1763 р.

Усі названі судові органи формально були виборними, але вибори суддів, як таких, не проводилися, бо судові функції поєднувалися з адміністративними.

Існували також сільські суди – загальні для козаків і селян, однак їх справи розглядались окремо. До складу сільського суду входили війт та кілька козаків і селян. А за інструкцією 1730 р. у селах, підлеглих сотенній адміністрації, судочинство здійснював отаман або війт із 2-3 товаришами. У державних маєтках за скаргою селянина на козака судочинство здійснював отаман із “знатним товариством”, а за скаргою козака на мужика – староста або війт.

В містах діяли місцеві суди – ратушні (в містах без Магд. Права) і магістратові (з Магд. Правом). Гетьман Д. Апостол провів певне відмежування міських судів від полкових і сотенних судів. У 1763 р. суди магістратів було вилучено з підпорядкування полковим канцеляріям, а, натомість, уведені наприкінці 1763 р., земські суди могли розглядати справи міщан. До складу міських судів входили: війти, бурмістри, райці і лавники.

Судові функції в Україні також здійснювали: цехові, мирові, третейські і ярмаркові суди.

48. Кодифікація права Гетьманщини.

Тут необхідно зазначити, що в період Гетьманщини неодноразово робилися спроби видання актів загальноросійського значення. Так, виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, який діяв в Україні, “Саксону” та “Порядку”. Але повного перекладу не було здійснено.
У 1840—1842 рр. на територію України була поширена чинність Зводу Законів Російської імперії. В Україні мало місце також звичаєве право Запорозької Січі, гетьманське законодавство. Кодифікація українського права у XVIII ст. розпочалася з ініціативи старшинської верхівки та шляхти, які намагалися закріпити свої права і відновити автономне становище України.
Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 р. за царським указом: “Решительные пункты гетьману Даниилу Апостолу”. Ця комісія підготувала 1743 року збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Для підготовки кодифікації були використані Литовський статут 1588 р., збірники магдебурзького права (“Право Хелмінське”, “Зерцало саксонів” П. Щербича, “Порядок прав цивільних” Б. Гроїцького, “Артикули права магдебурзького” тощо), підібрані акти царської влади, церковного права, правові звичаї та узагальнення судової практики.
Збірник складався з 30 розділів, які розподілялися на 531 артикул і 1716 пунктів. До нього прикладалася інструкція кодифікаційної комісії, абетковий реєстр, а також “Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана”, своєрідний табель про ранги.
Після внесення певних змін і доповнень до зводу в 1759 році він виноситься на затвердження Комісії з представників генеральної і полкової старшини. Але значна частина Комісії була проти прийняття нового Зводу. Зазначимо, що збірник так і не став офіційним джерелом права, але його норми реально діяли, ними керувалися на практиці.
Окрім цієї, в Україні були проведені також деякі інші кодифікації. Так, за дорученням гетьмана К. Розумовського було складено новий збірник, розроблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем — “Суд і розправа в правах малоросійських” (1758 р.), де обґрунтовувалася ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти.
Здійснювалися й приватні кодифікації: “Книга Статут та інші права малоросійські” (1764 р.). Цей збірник широко використовувався в судах.
1767 року під орудою секретаря ІІ Малоросійської колегії О. Безбородька було створено “Екстракт малоросійських прав”. Це систематизований збірник норм державного, адміністративного та процесуального права. Він складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів. Збірник було складено так, щоб довести необхідність відновлення автономії України.
1786 року у зв’язку з ліквідацією автономії України Сенат розробив новий збірник “Экстракт из указов инструкций и постановлений”. В його основу були покладені “Екстракт малоросійських прав” (1767 р.), “Установлення про губернії” (1775 р.) та інші акти. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано для практичного застосування.
В 1807 р. було створено “Собрание малороссийских прав”. Слід наголосити, що існування особливого законодавства в Україні суперечило імперським планам Росії. Тому природно, що жоден з перелічених документів не був офіційно затверджений для широкого вжитку. Тільки збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.) фактично використовувався в Гетьманщині.