Магдебурзьке право на українських землях: початки і особливості впровадження.

Магдебурзьке (або німецьке) право сформувалося XIII ст. у німецькому місті Магдебурзі, а потім набуло поширення, в тому числі й в українських містах. Встановлювало порядок діяльності органів міського самоврядування, закріплювало права міських станів, цехів, суду, купецьких об'єднань, регламентувало питання опіки, благоустрою, міст, торгівлі, спадкування, а також оподаткування населення, громадського порядку тощо.

В Україну прийшло разом з німецькими колоністами: вже князь Данило Романович і його наступники забезпечували колоністам привілей користуватися власним правом і мали власні судово-адміністративні інституції. Із переходом українських земель під владу Литви і Польщі його надавали великі князі або королі.

Введення магдебурзького права в Україні сприяло міського населення в окремий соціальний стан і сприяло розвитку міст. Джерелами магдебурзького права були збірники польською мовою, перекладені з німецької і латинської мов. У другій половині XVII-XVIII ст. було зроблено і українські переклади.

Німці-колоністи, починаючи з XII ст., як згадують джерела, осідають і у містах Галицько-Волинського князівства. Кількість їх збільшуєтся у XIII ст., коли для заселення опустошених монгольскими ордами Українських земель та ліквідації наслідків поразок стало не вистачати власних людських ресурсів. Князі, особливо Данило Галицький, усіляко заохочували німців до переїзду на українськи землі, обіцяючи їм різні привілеї.

Магдебурзького права, яке інколи називали Шродським, або Хелминським. Під цією назваю мається на увазі збірка статутів, привил і звичаїв, призначених для судочинства і управління німецьким містом. Найдавнішою з них була кгина "Саксонське зеркало" створена на початку XIII ст. у Магдебурзі Ейке фон Репковим. Невдовзі вона набула такого значення і ваги, що вже у другій половші XIII ст. її прийняли як міське право усі саксонськи, сілезькі і пруські міста.

У XIV ст. постійні татарські навали і міжусобні війни спричиняли занепад могутності Галицько-Волинського князівства. Після смерті останнього князя Болеслава-Юрія (1340 р.) почалася боротьба між державами-сусідами за Галичину і Волинь. Литовський князь Дмитро-Любарт зайняв Волинь, а польський король Казимир — Галичину (1340 р.) і захопив Львів. З цього часу Магдебурзьке право проникає на Русь через посередництво і під владою Польщі. 17 червня 1356 року Казимир видав диплом, в якому, зокрема, зазначалося: "Зважаючи на численні набіги і руйнування, яких зазнало наше місто від усякого рода недругів, і прагнучи, щоб воно якомога більше придбало собі користі, вигод і достатків, з метою піднесення і розвитку міста, надаємо йому на вічні часи німецьке право, зване по-простому Магдебурзьким...".

Це перша документальна письмова згадка про надання Львову права на міське самоврядування. Однак, окремі дослідники вважають (і це видається не безпідставним), що надання Магдебурзького права Львову королем Казимиром було повторним, тобто підтвердженням попередніх привілеїв.

Дослідники налічують до 400 міст, місечок і сіл, яким протягом XIV — XVI ст. надано таке право. Зокрема Коломия отримала привілей на Магдебурзьке право у 1370 р., Судова Вишня — у 1375 р., Перемишль і Требовля — 1389 р., Самбір — у 1390 р., Дрогобич — у 1422 р., Стрий—у 1431 р., Галич — у 1437 р.

Першою історичною датою, що вказує на рецепцію німецького права на східно­українських землях, є привілей на магдебургію для Кам'янця на Поділлі, наданий ще за часів Великого Князівства Литовського (1374 р.). Значно інтенсивніше німецьке право поширюється в центральній і східній частинах України у XV ст. У 1431 р. Магдебурзьке право отримує Кременець, у 1432 — Луцьк, у 1444 р. — Житомир. Приблизно в той період, на думку В. Антоновича, дане право було надане і Києву, хоча М. Грушевський вважає, що це відбулося ще за часів Великого князя Олександра. У 1518р. німецьке право запроваджувається у Ковелі, у 1585 — Переяславі. Чигирин отримав Магдебурзьке право у 1592 р., а Канів — 1600 р. Іншим містам, таким, зокрема, як Стародуб, Ніжин, Чернігів, воно надане у першій половині XVII ст.

Переяславська угода 1654 року гарантувала право україеським містам на Магдебурзьке право. На Гетьманщині ним користувалися Києв, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Ніжин, Остер, Козелець, Полтава та ін. Більшість цих міст отримала Магдебурзьке право ще за литовсько-польської доби (до 1648 року), що згодом було підтверджено українськими гетьманами. Решта дістали його від царської або гетьманської влади. Більшість міст Гетьманщини мали неповне Магдебурзьке право. Апеляційною установою для міського суду був полковий, а з 1730 — Генеральний суд. Полкова адміністрація втручалася і обмежувала самоуправу міст і в інших справах. А у зв'язку з ліквідацією автономії України в кінці XVIII ст. і на початку XIX ст. самоуправа міст почала занепадати. Царським указом 1831 року Магдебурзьке право в Україні було скасовано для всіх міст, за винятком Києва, а в 1835 році — і в Києві.