ТОП 10:

Еміграція українців у Х1Х-ХХ ст. - причини та напрямки



Масова еміграція українців за межі українських земель припадає на останню чверть XIX ст. З українських територій, що входили до складу Росії, цей рух був спрямований на Схід, передусім в азіатську частину імперії. З Австро-Угорщини переселенський рух спрямовувався на Захід, до Америки. В обох випадках переселення українського селянства зумовлювалося переважно соціально-економічними причинами.

У Галичині, Буковині та Закарпатті, що знаходилися під пануванням Австро-Угорщини, існував справжній земельний голод, а трудящі зазнавали різних форм соціального гніту. Ці землі давали найбільший відсоток в еміграційний потік. Надмірна скупченість населення, брак вільних земель і безперервне подрібнення селянських господарств, безпросвітні злидні, нерозвинутість промисловості та неможливість знайти роботу Ь містах, поміщицький контроль над лісами, луками та пасовиськами, сваволя здирників високих податків, величезна заборгованість селян породжували обставини, за яких еміграція ставала майже неминучою і здавалася єдиним шляхом до порятунку. «Громовідводом» від соціальних заворушень мала послужити і певною мірою послужила реформа, розпочата з ініціативи царського прем'єр-міністра Петра Столипіна. Селяни одержували право виходу з общини і засновування свого самостійного господарства на «відрубах». Іншим способом було заселення і освоєння півдня України, де виникла велика потреба в робочій силі в аграрній сфері та переробній промисловості. Крім того, на Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. проходив бурхливий процес розвитку промисловості, і надлишок робочих рук з сільських окраїн поглинули нові індустріальні центри.

Очевидно, найголовнішим фактором, що відвернув масову еміграцію, було переселення до Сибіру. Воно втілювалось у життя як один з найважливіших елементів урядової політики після революції 1905—1907 років. Загалом у 1897—1916 рр. з України до інших частин Російської імперії переселилося 912,8 тисячі чоловік. До Сибіру, на Далекий Схід, до Казахстану та в Середню Азію направлялося 76 процентів усієї кількості переселенців.

Політичні мотиви також відіграли чималу спонукальну роль у виїзді в інші країни. Передусім слід відзначити, що галичанські, буковинські та закарпатські українці зазнавали постійних політичних утисків, національного гніту з боку австро-угорських властей. Австро-угорська монархія відкрито застосовувала проти українського населення репресії, арешти та різного роду переслідування. На Буковині населення зазнавало не менших утисків і переслідувань. У крайовому сеймі (ландтазі) усі місця займали виключно представники вищих, заможних верств. Дискримінації піддавалися українська культура, традиції, мова, а натомість насаджувалися німецькі колонії, стимулювався процес онімечування та румунізації буковинських українців. На Закарпатті українське населення взагалі було позбавлене права обирати своїх представників до державних установ.

Релігійні мотиви хоч і не були вирішальними, та все ж мали істотне значення в стимулюванні процесу еміграції. Тогочасна Україна являла собою досить строкате поле різних віросповідань. З боку офіційних, державних церков (католицька — в Австро-Угорщині, православна —■ у царській Росії) не виявлялася потрібна толерантність до іновірців, особливих утисків і переслідувань властей зазнавали віруючі різних відгалужень основних церков і релігійних сект. До США вирушила із Східної України велика група штундистів. Православні західноукраїнських земель намагалися позбутися тиску з боку католицької церкви.

Бажання емігрувати, що виникало інформації передусім внаслідок нестерпних соціально-економічних умов проживання на рідних землях, потребувало підкріплення хоч якимись даними про ті краї, куди міг вирушити переселенець. На той час основними поширювачами такої інформації виступали агенти пароплавних і залізничних компаній, що сподівалися на добрий прибуток від перевезення переселенців. Оскільки уряди Канади, США, Бразилії та інших країн виявляли заінтересованість в іммігрантах як дешевій робочій силі, то і транспортні компанії всіляко рекламували вигоди переселення на нові місця, обіцяли переселенцям усілякі вигоди. На першому етапі в такій ролі були деякі з тих менонітів, хто переїхав за океан в 60—70-і роки. Один із піонерів поселення українців у Канаді Іван Пилипів. Еміграція з українських земель на своєму першому етапі спрямовувалася до кількох районів планети, де відчувалася велика потреба в дешевій робочій силі. Йдеться не про поодинокі виїзди, а саме про масовий вихід трудящих на міжнародний ринок праці у певних регіонах.

США можна вважати найпершою країною, що з 1870 р. приваблювала найзначніші групи українських переселенців.. До самого початку першої світової війни потік еміграції Із Закарпаття до США постійно наростав. За ними рушили й галицькі селяни, бідняки з Лемківщини. Особливо прискорився цей процес еміграції до США у 90-ті роки і на початку XX століття. Сюди ж спрямовувався й потік переселенців із Східної України, хоча він був значно меншим, ніж із західноукраїнських земель.

Спочатку на першому місці серед привабливих для поселення країн знаходилися Бразилія та Аргентина. «Лихоманку переселення» саме до Латинської Америки підігрівали зацікавлені кола як самих цих країн, так і агенти транспортних компаній, різного роду вербувальники.

З середини 90-х років найбільш принадними для поселення стали вважатися США І Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови та інші райони або країни Тихого океану і Далекого Сходу, хоча потік української еміграції до них скоріше нагадував невеликий струмочок.

В. М. Кабузан та Н. В. Чорна доводять, що з кінця XIX ст, і по 1920 р. українська еміграція до США в цілому становила 256,1 тис. чоловік, в тому числі з Австро-Угорщини —235 тис, а з Росії — 5,4 тис. чоловік. Основну масу переселенців з Російської імперії давали губернії Волинська, Подільська, Київська, Катеринославська, Херсонська.

Розпочавшись у 1891 рееміграція з Галичини до Канади набрала масового характеру з 1894 р., аз Буковини— з 1903 р. Загальна чисельність українських іммігрантів до Канади з кінця XIX ст. і до 1920 р. становила 135 тис. чоловік. За цей же час до Бразилії виїхало 47,3 тис. чоловік, а до Аргентини — 15 тис. чоловік. Залежно від кількості емігрантів змінювався і погляд офіційних властей на це явище. На початку масової еміграції угорський уряд навіть сприяв виїзду закарпатців. Проте, коли розпочалося фактичне обезлюднення сіл, а багаті власники землі та інших засобів виробництва почали втрачати істотні джерела дешевої робочої сили, негайно з'явилися перешкоди і заборони таких виїздів. Передусім заборонялося емігрувати молодим людям, що мали йти на військову службу до цісарського війська, встановлювалися й інші обмеження. Виїжджати дозволялося лише через італійський порт Фіуме на Адріатиці. Порушення законів про еміграцію тягнуло за собою суворі покарання аж до тюремного ув'язнення.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.93.75.242 (0.004 с.)