ТОП 10:

Український дисидентський та правозахисник рух 60-х — 70-х XX ст.



З поліпшенням внутрішньополітичного клімату за часів «відлиги» в Україні розпочинається новий етап національно-визвольної боротьби. Його зовнішніми збуджувачами були процеси деколонізації 50-60-х рр., антикомуністичні виступи в новостворених країнах «народної демократії» (Угорщина, Чехословаччина, Польща та НДР), а також активний правозахисний рух, спричинений прийняттям у 1948 році загальної Декларації прав людини. Внутрішніми чинниками розгортання опозиційного руху в Україні стали: монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки, постійні утиски та обмеження національного та культурно-духовного життя, цілеспрямованна русифікація українського населення республіки. У цих умовах поряд з панівним культурництвом шістдесятників починає розгортатися інший різновид опозиційного руху, який згодом назвуть дисидентським. Провідними в середовищі українського дисидентства були два питання. Одне торкалося прав нації, а друге прав людини. ЦІ два поняття не розривалися, не протиставлялися одне одному, а розглядалися в органічному єднанні.

Український революційний центр (УРЦ). Оформлення ідеології дисидентства

У березні 1953 року партійно-державне керівництво України дізналося про існування у Львові Українського революційного центру (УРЦ), який підготував низку документів антирадянського змісту. Вони друкувалися на машинці й надсилалися до сільських рад, колгоспів і навчальних закладів західного регіону України. У них піддавався різкій критиці сталінський диктаторський режим, зви­нувачений у смертях мільйонів українців.

Оформлення ідеології дисидепетєа пов'язане з 1955 роком., коли українські політв'язні мордовських концтаборів написали «Відкритого листа» до ООН. У ньому узагальнювалися головні вимоги українського дисидентства, висловлювався рішучий протест проти дискримінації всього українського, приверталася увага світової громадськості до безправного становища України в складі СРСР.

Опозиційний рух розвивався не тільки в західних регіонах України. На Донбасі в 1956 році засновано таємну робітничу ор­ганізацію на чолі з Євгеном Доніченком. Вона мала назву «Реалістичний робітничий гурток демократів» і ставила за мету боротьбу з радянським ладом. Організація мала свій статут, «трійкову» будову груп, членські внески, сувору конспірацію.

Керівництво гуртка планувало створити мережу нелегальних осередків, згодом об'єднаних в єдину демократичну партію, яка повинна була стати альтернативою КПРС і повести боротьбу за зміну суспільного ладу в СРСР. Після перемоги революції передбачалося провести вільні всенародні вибори. Так само робітники демократично обирали б і керівників підприємств. Землю планувалося роздати селянам без права її продажу. Такий лад, на думку керівників гуртка, називався б народовладдям.

Однією з перших у своїх програмних документах поставила питання про ненасильницький, конституційний засіб здобуття державної незалежності України Українська робітничо-селянська спілка. Цю ідею започаткували два молоді юристи — Левко Лук'яненко та Іван Кандиба, які в 1958 році на Львівщині утворили ядро цієї організації. У розробленому в 1959 році проекті програми УРСС теоретично обґрунтовувалися положення нового етапу українського національно-визвольного руху. У ньому гострій критиці піддавалися політика Комуністичної партії й радянського уряду в роки голодомору 1932-1933 рр., засуджувалася практика жорстоких сталінських репресій 30-х рр., бюрократичні методи керівництва народним господарством, національна політика, що здійснювалася в республіці. На засіданні членів спілки, що відбулося 6 листопада 1960 року, розглянуто проект програми та головні завдання. Проте наступні збори не відбулися у зв'язку з арештом її керівництва в січні 1961 року.

Політична та ідеологічна реакція середини 60-х рр. Праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Демократизація та лібералізація суспільно-політичного життя, розвиток дисидентського руху сформували новий політичний клімат в Україні. Його характерною ознакою стало вироблення чітких і конкретних вимог у середовищі опозиції. Важливим чинником їх появи стала хвиля арештів, що відбулася в середині 60-х рр- Цей удар був спрямований проти молодої генерації української інтелігенції — Івана Світличного, братів Богдана і Михайла Горинів, Михайла Косіва та ін. Арештованим не висували конкретних звинувачень. Справа була сфабрикована КДБ і мала характер відвертої розправи над інакодумцями. Унаслідок цього на рішучий захист затриманих стали відомі представники тогочасної української Інтелектуальної еліти — письменники М. Стельмах та А. Малишко, авіаконструктор О. Антонов, кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода та багато інших.

Під впливом масових арештів 1965 року молодий літературознавець Іван Дзюба взявся за детальне вивчення причин, що зумовили рішучий протест передової української інтелігенції. У вересиі-грудні 1965 року свої пошуки він узагальнив у книжці «Інтер­націоналізм чи русифікація?», яку надіслав партійному й радянському керівництву СРСР та Української РСР. Це була перша післявоєнна праця українського опозиційного руху, яка містила розгорнуту програму культурних і політичних вимог. її максимальна вимога мала досить зважений вигляд — повернення партійного керівництва до забутих принципів ленінської національної політики. У прикінцевій частині своєї праці І. Дзюба доводив і засуджував політичну й моральну відповідальність українського керівництва за принижене становище України в складі Радянського Союзу.

У 60-70-х роках в середовищі творчої інтелегенції, активизувався дисидентский рух. Творча молодь все частіше почала виступати з творами. яких критикувалися політика уряду та основні принципи суспільного життя. Все це почалося під галосами боротьби за права людини, за свободу творчесті, за більш широкий обмін думками з представниками заходу. Дисиденство великою мірою виросло з дестаналізації, з послаблення "паралічу струху", що їх розпочав Хрущев.

Перші прояви дисидентства мали місце наприкінці 50-х — на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана "Група юристів" на чолі з адвокатом Левком Лук"яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.

Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію.

Серед молодих, ці теорії поділяли Ліна Костенко(автор роману "Маруся Чурай"), Василь Стус (аспірант інстітута літератури), Василь Симоненко (м.Черкаси), Вячеслав Чорновіл, Іван Драч, Дмитро Павличко, Іван СвІтличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновский, Ала Горська. Особливо активізувалася ця робота, коли Іван Дзюба написав статью "■Інтернаціоналізм чи русифікація?". Влада провела арешти (Анатолій Марченко, Олексій Тихий, та інші.). Був заарештован Вячеслав ЧорновІл. З протестами в республіканському будинку кіно, на захист рижесера Параджанова виступили Стус та інші. Це активизувало арешти. В знак протесту, оголосив голодовку і помер а таборі Василь Стус. Слід відзначити, що дисидентский рух не набув широкої підтримки на Україні.

Але процес демократизації наростав. За молодих вступилися академік Сахаров, Олесь Гончар, зарубіжні діячі культури. Потім активисти дисидентського руху об"едналися в так званий рух "за перебудову", який згодом переріс просто в рух, активної політичної сили на початку 90-х років.

Арешти й судові розправи 1972-1973 рр. не знищили дисидентського руху, а лише надали йому ради кал ьнішого характеру. У тюрмах й таборах багато українських дисидентів зрікалися свого радянського громадянства, проголошували себе українськими самостійниками і вимагали визнання за собою сатусу "політичних в'язнів". їхня нова позиція знайшла своє відображення у засудженні тих своїх колег, які розкаялися і пішли на компроміс з радянським режимом. "Великий погром" різко обірвав стадію патріотичних протестів серед українського дисидентства й прискорив його перехід у нову фазу.

Новий характер дисидентського руху в Україні засвідчив черговий (7-8) номер "Українського вісника", який вийшов весною 1974 р. після майже дворічної перерви. Його автори й видавці - стоматолог й колишній профспілковий діяч у Львівській області Степан Хмара, колишній офіцер КДБ з Києва Віталій Шевченко та журналіст Олександр Шевченко - заявили, що від цього номера "Український вісник" стає речником національної опозиції, змушеної перейти в підпілля і відданої Ідеї повалення радянського режиму та побудування самостійної й демократичної української держави. На відміну від популярної у "допогромний" період праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізація чи русифікація?", "'Вісник" демонстрував відверто вороже ставлення до Леніна і його національної політики.

Декілька років після арештів 1972-1973 рр. в Україні не було ніяких відкритих проявів дисидентського руху - його розвиток проходив у підпільних умовах. Розрізнені опозиційні групи, які виникали після 1973 р., не мали зв'язку ані між собою, ані з ув'язненими дисидентськими лідерами. Однак інформація про умови, в яких перебували репресовані, та їхні політичні заяви, просочувалися на свободу і з допомогою їхніх родичів та російських дисидентів передавалися на Захід. Це послужило поштовхом до організації міжнародних кампаній у підтримку вимог українських дисидентів. Особливо активну роль відіграла у них українська діаспора у США та Канаді.

В наслідок дисидентського руху, посилення критичних настроїв, проти Існуючої влади, відбулися події 90-91-х років, коли влада перейшла в руки демократів, було оголошено незалежність України, і почалося будівнцтво нової, сучасної держави.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.206.194.83 (0.005 с.)