Особливості політичного і духовного розвитку українського суспільства у 1970-1980 рр

У 1970-х — середині 1980-х рр. культурне життя України продовжувало активно розвиватися.

Проте і воно зазнавало негативного впливу тоталітарного режиму. Розвиткові наукових досліджень у Радянському Союзі, і зокрема в УРСР, надавалося великого значення. Так, Академія наук УРСР на чолі з Б. Патоном стала провідним науковим центром України. З'явилися роботи істориків М. Брайчевського про походження Русі, виникнення Києва, Ю. Бадзьо про походження російського, українського і білоруського народів. Вийшли у світ такі багатотомні видання, як «Історія Української РСР», «Історія української літератури», Українська радянська енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України та ін. Однак замовчування багатьох прізвищ і фактів української історії зробили ці фундаментальні праці недосконалими.

У цей час динамічно розвивалася українська література: видавалися твори М. Стельмаха, П.Загребельного, І.Білика. Ю.Мушкетика, Д.Павличка, І. Драча, Б. Олійника та ін. Стали відомими імена нових поетів, і серед них В. Стуса, твори якого не видавалися в Україні за життя поета.

Але на початку 1970-х рр. після цькування О. Гончара за роман «Собор», у якому зображуються події української історії, розкривається глибока повага до його традицій і звичаїв, починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах.

Ідеологічного розгрому в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшка, В. Дрозда, І. Чендея та ін. Ці молоді поети і прозаїки у своїх творах відображали реалії сучасного життя.

«Незручних» літераторів, які сприяли піднесенню національної самосвідомості громадян — О. Гончара. І. Дзюбу, О. Бердника, Б. Чичибабіна, виключили зі Спілки письменників України. Російського письменника В. Некрасова, який постійно жив у Києві, вислали за кордон. Затягувалося видання творів Ліни Костенко «Княжа гора», «Маруся Чурай», які побачили світ наприкінці 1970-х рр. Ідеологічний пресінг негативно впливав на розвиток творчого процесу в літературі.

Кіно залишалось найбільш масовим мистецтвом. Великим успіхом користувався фільм «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова. Кінофільми Ю. Ілленка, К. Муратової, І. Миколайчука. Л. Бикова стали гордістю українського кінематографа. У цей період у кіномистецтві зародився новий Напрямок — «поетичне кіно». Позитивні зміни відбулися в розвитку українського театрального мистецтва.

Прославили Україну своїми виступами академічні драматичні театри імені І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові. Найбільш яскравими серед театральних зірок були такі майстри, як Н. Ужвій, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Б. Ступка, А. Роговцева, В. Дольський тощо. У цей період зросла кількість театрів, і в середині 1980-х рр. їх налічувалось майже 90, але театральний репертуар перебував під постійним контролем ідеологічних відділів партійних органів.

В образотворчому мистецтві провідними стали історико-революційна, патріотична і «виробнича» теми. В Україні працювали видатні художники Т. Яблонська, О. Заливаха, А. Горська, скульптор І.Гончар, художниця-самоук К. Білокур. У 1970-х рр. відбувався перехід до десятирічної загальної середньої освіти, що стало значним досягненням того часу. Зміни в системі освіти посилили процес русифікації навчання. Продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків.

Кількість україномовних шкіл зменшувалася, особливо в Криму, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях. 1 червня 1978 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Цією постановою розпочався новий наступ на національну школу. У 1979 р. у Ташкенті (Узбекистан) відбулася науково-практична конференція «Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР», на якій було рекомендовано вивчати російську мову в дошкільних навчальних закладах з п'яти років. Реформа загальноосвітньої школи (1984 р.) сприяла процесу ідеологізації та русифікації навчання в Україні. Українська мова досить сплановано витіснялася зі школи.

Держава продовжувала суворо контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної ідейної спрямованості. Посилення ідеологізації негативно вплинуло на рівень викладання суспільних і гуманітарних дисциплін, як у школі, так і у вищих навчальних закладах. Уніфікація процесів навчання і виховання, незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів — В. Шаталова, М. Щетиніна, обмежувала творчий розвиток особистості.

Але переважна більшість діячів культури виконували вимоги партійних ідеологів, за що одержували великі гонорари, лауреатські звання, державні премії, різні соціальні блага. Партійні органи через громадські організації — союзи письменників, художників, композиторів, впливали на «неслухняних» митців. Передбачалося, що основними постулатами творчості мають бути ідеї соціалістичного реалізму, партійності й народності, боротьби радянської людини за побудову соціалізму і комунізму.

Традиційна радянська політика щодо інтелігенції передбачала нещадну розправу з тими, хто не бажав йти на компроміс з політичною системою, і відносно ліберальну поставу до них, хто цей компроміс сприймав. Однак у 1970-ті–1980-ті роки, після згортання хрущовської відлиги, рамки можливого компромісу сильно звузилися. Це означало, що своїми репресіями влада потенційно вела до посилення дисидентського руху, адже кількість заборонених видів діяльності зростала.

Особливо характерним було становище в Україні, де будь-який вияв патріотизму трактувався як націоналізм. Репресії проти іншодумства набрали тут вражаючого масштабу, перетворивши, за словом Василя Стуса, ціле покоління молодої української інтелігенції в покоління політичних в'язнів. У порівнянні з російським дисидентським рухом, який зазнав менших втрат у 1972 р. і порівняно швидко відновив свою діяльність, український рух майже два роки не міг справитися після нанесеного йому удару.

Політична історія України від середини 1970-х до середини 1980-х рр. бідна подіями. Режим Щербицького встановив жорстку монополію над всіма видами громадянсько-політичної активності в Україні.

Ні українському дисидентському, ні робітничому рухові не вдалося змобілізувати під свої прапори значну кількість населення. Насправді, в умовах жорсткого тиску державного апарату ці рухи репрезентували активність нечисельної групи людей, які не могли протиставити режиму нічого, крім своїх ідей та власної мужності. Але їхня діяльність послужила добрим засівом під ті важливі політичні зміни, які пережила Україна у 1987–1991 рр.

Висновок. Процеси, що відбувалися в 1970—1980-ті рр. в культурному і духовному житті України, мали суперечливий характер. З одного боку, відбувається бурхливий розвиток науки, виникають нові напрямки в мистецтві, стають широко відомими імена нових театральних діячів, письменників, поетів, а з іншого боку, посилювався процес русифікації, наступ на національно-культурні права республіки загострив питання про збереження національної самобутності українського народу, який поступово трансформувався в «радянський народ».

Додаток: 1974 року ЦК КПРС проголосив курс на створення «нової історичної спільноти — радянського народу». Таким чином, було прямо проголошено курс на денаціоналізацію й, в перспективі, ліквідацію народів СРСР, у тому числі українського. Після цього ще більш прискорилася русифікація освіти та інших сфер громадського життя.

Протягом 1970—1980-х років спостерігалася стійка тенденція до зменшення кількості україномовних видань та їхніх накладів. Якщо у 1970 р. українською мовою видавалося 3 112 назв книжок та брошур загальним тиражем близько 93 млн. примірників, то в 1988—1 779 назв тиражем менше ніж 79 млн. примірників

Український журнальний ринок практично повністю поглинався російськомовною продукцією. На початок 1970-х рр. в Україні розповсюджувалося 27 журналів, присвячених питанням народної освіти, з них лише три українською мовою; з 85 часописів із проблем охорони здоров’я лише два публікувалися українською мовою; з 12 журналів із фізкультури та спорту 11 були російськомовними; зі 140 літературно-мистецьких видань українською мовою було лише 18.

У 1970—1980-х рр. зріс випуск російськомовних газет, набрав обертів принцип двомовності низки центральних та місцевих видань. Так, у 1970 р. у республіці видавалось 2618 російськомовних газет і 2118 україномовних, а в 1988 р. — 1784 і 1261. Причому в 1988 р. разовий тираж українських газет становив приблизно 16 млн. примірників, тоді як російських перевищував 24 млн. Крім того, випущена безпосередньо в Росії й розповсюджувана в Україні російськомовна преса в багато разів перевищувала за кількістю українську.

Переважно російськомовним ставало кіновиробництво. ЦК КПРС проводив спеціальні наради для боротьби з так званим українським поетичним кіно, про «загрозу» від нього говорив сам генеральний секретар ЦК КПРС Брежнєв. Після критики стрічок «Тіні забутих предків» (1965) С. Параджанова, «Криниця для спраглих» (1965), «Білий птах з чорною ознакою» (1972) Ю. Іллєнка та інших режисерів кінематографісти з винятковою обережністю бралися як за українську тематику, так і за озвучення фільмів українською мовою. Український кінематограф практично зникав.

Українська культура навмисне зводилася до рідкісно-простонародних, щоб не сказати плебейських, зразків застільного співу.

1979 р. було вбито композитора й співака Володимира Івасюка, пісні якого мали виразно український національний колорит та користувалися великою популярністю.

Русифікація охопила всі без винятку сфери духовного життя українського суспільства. Протягом останніх десятиліть існування СРСР в Україні здійснювалася жорстка антинаціональна мовна політика, основним завданням якої було планомірне знищення української мови й культури. Процеси денаціоналізації в Україні були настільки стрімкими, що, лише здобувши незалежність, український народ отримав шанс зберегтися.

Приміром, у 1981 році 55,2% школярів навчалися українською, а лише за вісім років, у 1989-му, вже менше половини — 47,8%.