Проаналізуйте особливості, здобутки та недоліки соціальної політики в українській державі в 1991-2001рр

Становлення України як держави з розвинутою ринковою системою та входження її до світової економічної спільноти потребувало докорінних змін у проведенні соціальної політики на всіх рівнях розвитку.

Соціальна політика в системі політичної діяльності визначається інтересами людей, забезпеченням умов і можливостей їх життєдіяльності як найвищої цінності суспільства.

Соціальна політика - це заходи держави, спрямовані на пом'якшення нерівності в розподілі доходів, що є неминучою характерною рисою ринкової економіки. Вона спрямована на послаблення диференціації доходів і майна, пом'якшення суперечностей між учасниками ринкової економіки і запобіганню соціальних конфліктів на економічному ґрунті.

У перші роки незалежності України на формування стратегії соціального захисту населення негативно вплинуло прийняття не цілком узгоджених нормативно-правових актів та законів. Але життя вимагало розроблення цілісної соціальної політики, тісно пов'язаної з економічним розвитком держави, її фінансовими можливостями. 18 жовтня 1997 р. Указом Президента України були схвалені Основні напрями соціальної політики на 1997—2005 рр., а також підписані інші укази соціального спрямування. Вони започаткували умови для формування і реалізації соціальної політики на основі визначеної стратегії економічного розвитку та фінансової стабілізації. Пріоритетами такої політики стало підвищення рівня життя населення, розвиток людського потенціалу, народонаселення, формування середнього класу, недопущення надмірної диференціації за рівнем доходів, проведення пенсійної реформи, надання адресної допомоги малозабезпеченим верствам населення, всебічний розвиток освіти, культури, поліпшення охорони здоров'я населенняКонцепція розвитку людського потенціалу була запропонована ООН на початку 90-х років і враховує дві основні складові – валовий внутрішній продукт на душу населення та індекс людського розвитку, як інтегральний показник очікуваної тривалості життя, рівня освіти та матеріального добробуту населення.

Проте ці конституційні норми протягом майже всього періоду незалежності носили лише декларативний характер. Забезпечення гідного рівня життя людини є головним принципом соціальної держави, проте реально пенсійні виплати протягом майже всього періоду незалежності не лише не забезпечували його, а й були значно нижчими за прожитковий мінімум, встановлений законом для непрацездатних осіб.

У процесі державотворення проблема соціального розвитку, зокрема соціального захисту населення, є однією з ключових. І пенсійне забезпечення є однією з головних складових соціального захисту. Проте впродовж майже всього періоду незалежності рівень пенсійних виплат більшості категорій населення залишався незадовільним. Довгий час пенсії призначалися без урахування трудового стажу і посади пенсіонера. До осені 2004 р. пенсії для великої частини населення не досягали прожиткового мінімуму.

Загострилися соціальні суперечності, хоча видатки на соціальні потреби становили 40 % ВВП щодо 22,5 % у 1990 р. Зменшилися частка оплати праці у ВВП до 39,7 % в 1994 р. щодо 58,3 % у 1991 р,, реальна заробітна плата - в 3,82 разу. Однією з причин було зменшення продуктивності праці в умовах штучного збереження чисельності працюючих. Так, у промисловості спад продуктивності праці сягнув 21 %. Рівень споживання продовольства в 1992 р. зменшився порівняно з попереднім роком у середньому на 10-40 %. Прогресувало безробіття. Серед безробітних зростала молодіжна група (40 %). Ціни в 1993 р. порівняно з 1990 р. збільшилися у 167 разів, а мінімальна зарплата лише в 57 разів.

Соціальне становище характеризували заборгованість із заробітної плати, пенсій та інших видів соціальної допомоги, зменшення доходів населення, поглиблення соціального та майнового розшарування. У 1999 р. 80 % населення перебувало за межею бідності. Чисельність трудових ресурсів за 1991-1997 рр. досягла найвищого рівня - 30,1 млн осіб. Однак чисельність зайнятих у всіх сферах економічної діяльності зменшилася. За офіційними даними, рівень безробіття населення (за методологією Міжнародної організації праці) становив 11 %, хоча кількість зареєстрованих безробітних коливалася у межах 0,4-4,2 %. Чисельність безробітних у 1999 р. оцінюється у понад 2 млн осіб, ще 7 млн працювали за кордоном. Заробітна плата становила менш ніж 50 дол. За індексом людського розвитку Україна перемістилася з 54-го місця у світі в 1994 р. на 102-ге у 1999 р.

У вітчизняній практиці, зокрема професором Е.М.Лібановою, у розрахунок індексу людського розвитку покладено дев’ять складових, що характеризують головні аспекти людського розвитку:

1) демографічна ситуація, що є показником і причиною людського розвитку в цілому;

2) ситуація на ринку праці, що забезпечує матеріальний добробут населення, можливість розвитку соціальної та виробничої інфраструктури тощо;

3) власне матеріальний добробут населення

4) умови проживання населення;

5) стан здоров’я населення й охорони здоров’я

6) освіта;

7) соціальне середовище (до індексу входять, зокрема, показники, які характеризують криміногенну ситуацію в регіоні);

8) фінансування людського розвитку

9) екологічна ситуація.

Приоритетними напрямками соціальної політики, направленими на підвищення рівня людського розвитку, повинні стати всебічні аспекти поліпшення умов життя населення, які не можливі без проведення заходів спрямованих на:

• підвищення рівня життя населення та профілактику бідності;

• забезпечення зайнятості населення, підвищення якості і конкурентоспроможності робочої сили;

• додержання конституційних прав громадян на працю, соціальний захист населення, освіту, охорону здоров'я, культуру, житло;

• переорієнтування соціальної політики на сім'ю, забезпечення прав і соціальних гарантій, що надаються жінкам, особам літнього віку, дітям, молоді, інвалідам;

• вплив на демографічну ситуацію у напрямку зниження смертності населення, особливо дитячої та стимулювання народженості;

• поліпшення та реструктуризацію соціальної інфраструктури.

Отже, лише науково-обґрунтована регіональна соціальна політика є необхідною передумовою побудови ефективної ринкової економіки, оскільки в ній мають бути максимально враховані місцеві особливості соціальних процесів. Це має сприяти зниженню соціальної напруги у суспільстві та зменшенню диференціації рівня розвитку регіонів.

2 вариант З іншого боку, якщо простежити хронологію розвитку законодавства у сфері соціального захисту та соціального забезпечення, то можна помітити два основні напрями докладення зусиль законодавців: поступове вирішення питань соціального захисту різних соціальних груп та інших категорій населення (в т. ч. тих, захист яких не був пріоритетним у радянські часи), а також хоч і не завжди послідовний, але поступовий перехід від радянської до європейської моделі соціального захисту та соціального забезпечення.

Становлення і розвиток українського законодавства у сфері соціального захисту та соціального забезпечення умовно можна розділити на декілька хронологічних періодів, кожному з яких притаманні особливі характеристики й тенденції. Також ці періоди відрізняються використанням різних підходів і моделей розвитку системи соціального захисту та соціального забезпечення [13, с.381]:

1. Зародження української системи соціального захисту та соціального забезпечення (1990-1993 роки). В цей період відбувалося зародження системи соціального захисту і соціального забезпечення незалежної України. Здебільшого прийняті в цей період акти законодавства мали на меті встановлення державних соціальних гарантій щодо існуючих на той час пільгових, а також найбільш соціально незахищених категорій населення (ветерани війни і праці, інваліди, громадяни, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та інші).

Акти законодавства, прийняті впродовж першого періоду, можна охарактеризувати як такі, що використовують більшість підходів, притаманних радянській системі соціального захисту та соціального забезпечення.

За спрямуванням законодавчу ініціативу цього періоду умовно можна розділити на такі групи:

1) законодавство, спрямоване на реабілітацію репресованих у радянські часи громадян (наприклад, Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", який був прийнятий на хвилі національного піднесення після проголошення незалежності України і встановив ряд пільг для громадян, що були засуджені чи зазнали переслідувань через свої політичні переконання в часи СРСР);

2) законодавство, яке проголосило основні соціальні та економічні пріоритети нової держави (наприклад, Закон України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", "Про зайнятість населення", "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні");

3) законодавство, яке стало основою для побудови власної системи соціального захисту та соціального забезпечення (наприклад, Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення");

4) законодавство, що визначило основні підходи до матеріального забезпечення діяльності та соціального захисту представників окремих професій (прийняті впродовж цього періоду акти законодавства насамперед стосувалися врегулювання статусу правоохоронних органів, блок законів щодо статусу та соціального захисту працівників сфери освіти, культури та охорони здоров’я).

Таким чином, опираючись на традиції радянських часів, тогочасні законодавці надали перевагу грошовій формі соціального захисту. За таких умов основним видом соціального захисту, реалізованого у прийнятих впродовж першого періоду актах законодавства, були пільги. У зв’язку з тим, що при виборі форми соціального захисту перевага була надана пільгам та утриманню мережі державних закладів соціального спрямування, саме в цей період започаткувалась тенденція, яка згодом призвела до непрозорості й низької ефективності системи соціального захисту та соціального забезпечення, що діє в Україні сьогодні.

2. Становлення української системи соціального захисту та соціального забезпечення (1996-2000 роки). Цей період розпочався з моменту прийняття Конституції України 28 червня 1996 року і закінчився прийняттям Закону України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" 16 листопада 2000 року. Найбільш важливою подією цього періоду стало прийняття 2000 року Закону України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”, який став першим кроком у систематизації всієї діяльності держави у сфері соціального захисту та соціального забезпечення населення.

Фактично держава продовжила лінію, взяту в 1991 році, приймаючи нові закони та вносячи зміни до вже діючих актів законодавства. Так, у цей період було прийнято ряд актів законодавства, які сформували декілька груп:

1) законодавство, яке започаткувало процес формування власної системи загальнообов’язкового державного соціального страхування (були прийняті Основи законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, які врегулювали ряд питань матеріального забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також у старості та в інших випадках, на основі чого згодом була сформована державна система загальнообов’язкового соціального страхування);

2) законодавство, що врегулювало деякі питання матеріального забезпечення діяльності та соціального захисту представників окремих професій (наприклад, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”; ряд актів законодавства, спрямованих на заохочення зайнятості у сферах, які почали втрачати свою економічну привабливість - наприклад, Закон України “Про бібліотеки і бібліотечну справу”, Закон України “Про захист рослин” та Гірничий закон України, якими було встановлено ряд соціальних гарантій та пільг для представників відповідних професій);

3) законодавство, спрямоване на встановлення спеціального соціального захисту щодо окремих категорій осіб, які мають певні заслуги (з метою вдосконалення правового регулювання питань щодо соціального захисту осіб, які мають певні заслуги, здобуті в період професійної діяльності, 1998 року був прийнятий Закон України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист”; таким чином держава виявила піклування про осіб, які отримали статус ветерана, розбудовуючи оборонну та правоохоронну системи української держави);

4) законодавство, спрямоване на соціальну підтримку неповнолітніх та профілактику злочинності у їх середовищі (зокрема у січні 1995 року було прийнято Закон України “Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей”, який в частині соціального захисту фактично визначив правові основи діяльності відповідних органів, соціальних служб та спеціалізованих соціальних закладів, на які було покладено функції щодо соціального захисту та соціальної підтримки дітей і підлітків, а також профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку).

В актах законодавства, які були прийняті продовж другого періоду, перевага також надавалася грошовій формі здійснення соціального захисту. Основним видом соціального захисту, який отримав розвиток у актах законодавства цього періоду, були пільги та соціальні виплати.

Таким чином, прийняті впродовж другого періоду акти законодавства були орієнтовані на формування системи загальнообов’язкового державного соціального страхування, встановлення ряду пільг щодо матеріального та соціального забезпечення представників певних професій, а також на створення необхідної інфраструктури для соціальної захисту дітей і підлітків та профілактики злочинності серед неповнолітніх.

3. Модернізація існуючої системи соціального захисту та соціального забезпечення (2000-2003 роки). Точкою відліку для цього періоду є прийняття 2000 року вже згаданого Закону України “Про державні соціальні стандарти та соціальні гарантії” [7], який створив основу для послідовного вдосконалення діючої системи соціального захисту та соціального забезпечення згідно з європейською моделлю. Проте навіть після прийняття цього Закону в межах третього періоду в Україні було реалізовано ряд законодавчих ініціатив, частина яких ґрунтувалася на попередніх підходах до розвитку системи соціального захисту і соціального забезпечення, більше притаманних першому та другому періодам:

1) законодавство, яке стало вираженням піклування держави про найбідніші категорії населення (зокрема Закон України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям");

2) законодавство, спрямоване на соціальну адаптацію та соціальну підтримку осіб з особливими потребами (так, прийнятий 2000 року Закон України "Про психіатричну допомогу", "Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк");

3) законодавство, яке врегулювало деякі питання матеріального та соціального забезпечення окремих категорій службовців, а також депутатів місцевих рад (зокрема Закон України "Про службу в органах місцевого самоврядування", "Про дипломатичну службу", "Про статус депутатів місцевих рад");

4) законодавство, яке завершило процес формування власної системи загальнообов’язкового державного соціального страхування (так, у цей період були прийняті два спеціальні закони, які завершили процес формування системи загальнообов’язкового державного соціального страхування, а саме: Закон України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" та Закон України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням").

Переважна більшість прийнятих у третьому періоді актів законодавства була орієнтована на реалізацію основних положень Закону України “Про державні соціальні стандарти та соціальні гарантії” і зокрема на встановлення нових видів соціальних виплат для найбільш соціально незахищених категорій громадян. Разом з тим, впродовж цього періоду держава зробила ще один важливий крок, розпочавши реформування кримінально-виконавчої системи саме в напрямі її гуманізації, у т. ч. в частині створення передумов для соціальної адаптації осіб, які відбували покарання у місцях позбавлення чи обмеження волі.