Дайте характеристику німецько окупаційного режиму на укр. Землях в роки другої світової війни та проаналізуйте його наслідки

Територія України була розділена на 4 зони:

 

1) «Рейхскомісаріат Україна»;

2) «Дистрикт Галичина»;

3) Трансністрія;

4) Прифронтова зона.

 

Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України», „другим Сталіним”.

Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який означав масовий терор проти представників радянської влади, комуністів та взагалі проти «неповноцінних народів»: слов'ян, євреїв, циган.

На окупованих німцями землях панував терор. Повністю винищувалося єврейське і циганське населення, всі запідозрені у нелояльності. Сотні тисяч міських жителів померли з голоду, поскільки окупаційна адміністрація не піклувалася про постачання міст продовольством. У 230 таборах військовополонених загинули, в основному від голоду, 1366 тис. люду. На примусову працю до Німеччини було вивезено 2,4 млн т.зв. остарбайтерів. За опір окупантам було спалено 320 сіл разом із жителями.

У жовтні 1941 року Україна спізнала свою першу Хатинь: село Обухівку було спалено, а все населення розстріляне. За час окупації подібні варварські акції фашистами були проведені в 250 населених пунктах республіки.

В Україні діяли каральні органи нацистів: СС, СД, гестапо, що проводили нестримний терор мирного населення. План фізичного знищення євреїв на території усіх окупованих країн Європи був прийнятий німецьким командуванням у січні 1942 р. Така політика нацистів щодо євреїв одержала назву «Голокост» («Катастрофа», «Злочин проти людства»). Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв було в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), а також у Львові, Бердичеві, Одесі.

Після окупації Києва німецька військова влада розклеїла по всьому місту оголошення: „Усі жиди міста Києва... мусять з'явитися 29 вересня 1941 р. до 8 години ранку на ріг Мельниковської та Дохтуровської... з документами, грошима, коштовними речами, теплим одягом, білизною... Хто не виконає цього розпорядження, буде розстріляний”.

У євреїв, які прийшли за наказом, відбирали речі, а їх самих розстрілювали. За три дні німці стратили 195 тис. київських євреїв у Бабиному Яру. (Існують інші дані про розстріляних у Бабиному Яру.)

Голокост забрав життя 6 млн європейських євреїв. Четверта частина цих жертв припадає на Україну. Ця трагедія примусила людство усвідомити необхідність створення єврейської держави та визнати у Загальній декларації прав людини (1948) людського життя як найбільшої цінності.

Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: „Тільки для німців”, „Українцям вхід заборонено”. Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками. Були зачинені школи й ВУЗи. Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади.

Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність, людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почався безсоромний грабунок матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. Експонати вивозилися до Німеччини, так само як чорнозем і фруктові дерева.

Окупаційна влада шукала опори в „благонадійних особах”, з-поміж яких призначалися бургомістри в містах, старости в селах, поліцаї.

З перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба. Існували дві основні течії руху Опору,

• комуністична (партизанські загони й радянське підпілля) і

• націоналістична (ОУН-УПА).

Військова доктрина Радянського Союзу припускала ведення війни малою кров'ю на чужій території. Тому партизанська війна вважалася недоцільною, і в 30-і рр. було ліквідовано партизанські бази в прикордонних районах.

Фашисти дуже швидко просувалися Україною, тому в їхньому тилу залишилися цілі підрозділи радянських військ. Саме ці підрозділи стали базою радянського партизанського руху. Значну роль в організації руху Опору відіграли радянські військово-організаційні центри: Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) і Український штаб партизанського руху (УШПР), створений у червні 1942 р. на чолі з Г. Строкачем). Роботою цих центрів радянське керівництво вирішило піднести партизанський рух на вищий рівень і перетворити його на всенародний. В Україні діяли партизанські з'єднання під командуванням С. Ковпака (зробив рейд від Путивля до Карпат), О. Федорова (Чернігівщина), О. Сабурова (Сумська обл., Правобережна Україна), М. Наумова (Сумська обл.).

Історик А. Чаковський, визначаючи особливості партизанського й підпільного руху в Україні, писав, що в перший рік війни дії партизан і підпільників мали неорганізований характер, бракувало підготовлених командних кадрів і фахівців. У 1941 р. партизани мали на озброєнні тільки гвинтівки, карабіни, револьвери, пляшки з запалювальною сумішшю. Вибухівки й мін було мало. Більшість партизанів захоплювали зброю у ворога. У з'єднанні С. Ковпака трофейна зброя складала 80 % усього озброєння. У період 1941-1945р.р. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тисю осіб, 30% з них загинули. За німецькими даними, радянські партизани відволікали до 10% сил вермахту на Східному фронті.

Партизанський рух активізувався у вирішальному 1943 р. Дії партизанів координувалися з діями Червоної Армії. У період Курської битви партизани провели операцію «Рейкова війна» - підрив ешелонів, залізничних і шосейних мостів. Восени 1943 р. було організовано операцію „Концерт”, підірвано комунікації супротивника і виведено з ладу залізниці. Партизани діяли активно, самовіддано, організовували диверсії, знищували окупантів, вели агітацію серед населення. Однак ефективності їхніх дій заважала позиція Й. Сталіна. Він не довіряв активним діям народних мас. ЦШПР кілька разів розформовували, а в січні 1944 р. його було повністю ліквідовано.

З наказу фельдмаршала Вільгельма Кейтеля «Про придушення комуністичного повстанського руху» (1941 р.): „Слід ужити иайсуворіших заходів для запобігання подальшому розширенню руху. Слід ураховувати, що на зазначених територіях людське життя нічого не варте. Спокутою за життя одного німецького солдата має вважатися страта 50-100 комуністів”.

Найбільший підйом партизанського руху припадає на початок 1944 р. у Вінницькій, Житомирській, Кам'янець-Подільській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях.

У містах України діяло комуністичне й комсомольське підпілля („Молода гвардія”, Краснодон). Підпільники й партизани від імені народу знищували фашистських поплічників в Україні: помічника Коха - Функа, його радників - Вінтера і Шнайдера, віце-губернатора Галичини Бауера. У Харкові радіокерована міна висадила в повітря будинок гестапо. Відомі партизанські командири стали Героями Радянського Союзу: С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, М, Наумов.

Збройна боротьба ОУН-УПА.

Складовою частиною руху опору в тилу фашистів стала діяльність ОУН. Напередодні війни вона розкололася на дві ворогуючі між собою частини — ОУН-Б на чолі з С.Бандерою і ОУН-М, яку очолював А.Мельник. Після захоплення Львова німецькими військами бандерівці 30 червня 1941 р. проголосили Акт відновлення Української держави. Було призначено тимчасовий уряд на чолі з Я.Стецьком. Коли берлінські власті дізналися про самочинні дії націоналістів, уряд було розігнано, а ватажки ОУН опинилися у концтаборах. Після здійснених есесівцями двох хвиль арештів і розстрілів (у вересні та грудні 1941 р.) ОУН-Б пішла у підпілля. Було заново відтворено центральний провід у складі М.Лебедя, І.Гриньоха, І.Климова-Легенди, Л.Ребета.

Представники українського національного руху створили на території Західної України (на Поліссі та Волині) свої загони - Поліську Січ. Їх сформував М. Боровець (Бульба), який вів партизанські дії проти німецьких окупантів і радянських партизанів.

Восени 1942 р. ОУН-Б взяла курс на створення Української повстанської армії (У НА), призначеної передусім для боротьби з польськими та радянськими партизансько-підпільними формуваннями. Захищаючи місцеве населення від окупантів, бандерівці періодично вступали з ними у збройні конфлікти. Але в цілому провід утримував свої військові формування в стані "збройного нейтралітету". Він керувався суто прагматичним бажанням зберігати сили для боротьби з Червоною армією, бо ставало очевидним, що вона повернеться.

У роки війни представники націоналістичного руху намагалися відновити незалежність України. Вони воювали проти фашистів і проти радянських військ. Політичним центром націоналістичного руху була Організація українських націоналістів (ОУН). Спочатку ОУН намагалась боротися проти радянських військ за допомогою нацистів, але ті виступили проти ОУН через національні ідеї організації та її прагнення створити незалежну Україну. 14 жовтня 1942 р. ОУН створила військову організацію - Українську повстанську армію (УПА), яку очолив Р. Шухевич (Тарас Чупринка). УПА була найбільш організованим військовим об'єднанням українського націоналістичного руху. (Деякі сучасні історики вважають, що кількість членів УПА становила 30-40 тис. чол.)

З листівки „За що бореться Українська Повстанська Армія?”:

„УПА бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі. УПА бореться проти імперіалістів та імперій, тому що в них один панівний народ поневолює культурно і політичне й експлуатує економічно інші народи. Тому УПА бореться проти СРСР і проти німецької „Нової Європи”. У рядах УПА воюють українські селяни, робітники й інтелігенти... за національне й соціальне визволення”.

Після поразки німців під Сталінградом з ініціативи німецької адміністрації була сформована дивізія СС "Галичина". Історія з цією українською дивізією, яка нічим не відзначилася на полі бою, є, на нашу думку, типовим прикладом колабораціонізму.

Висновок. Розкол у русі Опору в Україні перешкоджав швидкому звільненню України від німецько-фашистських окупантів. І радянські партизани, і ОУН-УПА намагалися максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили в боротьбі проти завойовників. Рух Опору став справжнім другим фронтом Великої Вітчизняної війни.

 

Наслідки окупаційного режиму для України
Знищено близько 3 млн. 200 тис. мирних жителiв. Тут виявлено майже 300 мiсць масових страт населення, 180 концтаборiв смертi, 50 гетто.	. До Нiмеччини вивезено близько 2 млн. 250 тис. чол. В Українi готувався «життєвий простiр» для 25 мiльйонiв нiмецьких колонiстiв.	Зруйновано 714 міст і селищ, 28 тис сіл, 16,5 тис промислових підприємств.
У 1943 році партизанський рух перетворився на справжній другий фронт; для боротьби з партизанами німецьке командування змушене було відкликати з фронту до 120 тис. солдатів і офіцерів.	Головною метою УПА проголосила відродження української державності. Розкол у русі Опору в Україні перешкоджав швидкому звільненню України від німецько-фашистських окупантів.	І радянські партизани, і ОУН-УПА намагалися максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили в боротьбі проти завойовників. Рух Опору став справжнім другим фронтом Великої Вітчизняної війни.